Забута війна: як україно-румунський конфлікт 1918-го створив сучасну Молдову

Колаж: Новинарня

автор: Максим Мірошниченко

Протягом 1918-1919 років Бессарабія (а йдеться про область між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю та Чорним морем) стала полем неабияких баталій – політичних, дипломатичних, економічних та навіть військових – між Україною, Румунією й Молдовою.

Угоди, інтриги, ембарго, повстання та їх придушення… Як це відбувалося, чим закінчилося та що за люди були фігурами на бессарабській “шахівниці” – в матеріалі “Новинарні” про маловідому сторінку нашої історії.

Румунська анексія Бессарабії та роковини її невизнання

Узимку 1917-1918 років на уламках Росії утворилося кілька національних держав. У восьми губерніях “Юго-Западного края” постала Українська Народна Республіка з Центральною Радою на чолі, яка проголосила незалежність IV Універсалом 22 січня 1918 року. Слідом за Києвом у Бессарабській губернії місцевий Сфатул Церій (“Рада краю”) 23 січня оформив незалежну Молдавську Демократичну Республіку.

Ніщо в сусідських відносинах не віщувало біди. Українці з тоді молдавських Хотина та Ізмаїла делегували своїх представників до Центральної Ради, а молдавани з українських Тирасполя та Рибниці (нині це території невизнаної “ПМР” у межах Молдови) – до Сфатул Церію. Однак така ідилія тривала недовго.

Під ударами більшовиків Україна звернулася по допомогу до країн Четвертного союзу, а Молдова – до сусідньої Румунії.

Німці й австро-угорці визнали незалежність УНР та ввели війська, щоб вигнати червоних. Принижені тяжким миром із тими ж німцями, румуни ввели в Бессарабію не лише війська, а й цензуру та заборону мітингів і страйків.

Акт про об’єднання Румунії та Молдови 1918 року

27 березня за присутності озброєних румунських солдатів Сфатул Церій проголосував за возз’єднання Молдови з Бухарестом.

Будівля Сфатул Церію в Кишиневі

Вигнавши більшовиків зі своєї території, Україна почала мірятися з Румунією спроможностями навколо “бессарабського питання”. І якщо для наших це було питанням опіки над українцями у краї, то для другої сторони – порятунком від національної катастрофи.

102 роки тому, 13 квітня 1918 року, Центральна Рада ухвалює войовничу резолюцію про невизнання румунської анексії Бессарабії. Раді Міністрів УНР наказали вжити всіх засобів, щоб провести в краї повноцінний референдум.

Слідом за нотою румунам телеграфом представили першого в історії україно-румунських відносин посла – Миколу Галагана.

Прем’єр креслить кордон власною рукою

Про своє призначення Микола Галаган – уродженець Чернігівщини, політичний і громадський діяч, член Центральної Ради, колишній військовий – дізнався ще 5 квітня.

Микола Галаган

“Про історію Румунії, її економічну політику знав менше, ніж про сусідні з нею держави”, – згадує він у мемуарах.

Втім, звісно, Галаган був у курсі ключових ввідних. У І Світовій війні Румунія виступала на боці Антанти, швидко зазнала нищівних поразок від німців, втратила столицю, нафтові родовища, ключові перевали в Карпатах та чорноморське узбережжя. На незайняті німцями території увійшла Росія. Румунські золотовалютні запаси лежали в Петрограді.

Розпад Росії не залишив румунам вибору: вони підписали мир з Німеччиною, і лише вхід у Бессарабію рятував Румунію від національної катастрофи.

Численні склади зброї та військового майна колишнього румунського фронту охоронялися рештками російської армії, і саме на це майно претендувала зараз Україна.

До цього дипломатичний досвід 36-річного офіцера Миколи Галагана обмежувався лише нетривалою місією на Кубань у 1917-му, коли Центральна Рада спробувала спільно з дончаками та кубанцями створити федеративний уряд на противагу більшовикам. Агресія червоних швидко поховала ту ініціативу.

За інструкціями новопризначений посол прибув до міністра закордонних справ УНР. Але 27-річний глава МЗС Микола Любинський не зміг сказати чогось конкретного. Обіцяв надіслати їх пізніше та порадив взяти із собою… книгу львівського професора Степана Рудницького “Ukraina, Land und Volk”, яка була видана немецькою мовою для європейців у 1914 році. Вочевидь, за задумом міністра, Галаган мав розповсюджувати цю друковану презентацію в Румунії.

Ще більше дипломата спантеличило спілкування з головою Ради Міністрів. Тут перший день “румунської кар’єри” Галагана міг стати й останнім. 33-річний прем’єр Всеволод Голубович не сказав нічого виразного, а про військове майно на мільярди рублів у Бессарабії, скоріш за все, вперше чув.

Натомість Голубович почав говорити про домагання “справедливого” кордону між УНР та Румунським королівством.

Керівник уряду проводив кордон по етнографічній мапі Бессарабії.

Мапа етнічного розподілу сільських територій Бессарабії (нинішня Молдова та прилеглі території України й Румунії), видана в Російській імперії 1907 року за даними В. Бутовича.
Блакитний колір – молдавани, світло-рожевий – українці, темно-рожевий – росіяни, зелений – болгари, світло-блакитний – німці, коричневий – гагаузи, жовтий – євреї, оранжевий – роми, світло-помаранчевий – французи, сірий – поляки

“Його палець виводив якусь таку фантастичну плутанину, що мій терпець урвався і я порадив шукати іншого оборонця його дивовижних проектів.

В Бессарабії населення помішане, тому проектовані державні границі скидались на якісь торочки на кінці рушника”, – згадує Галаган.

“На мою заяву зреагував Любинський. Він казав, що накреслювані границі є не більше ніж особисті міркування Голубовича, з якими трудно погодитись”, – додає дипломат.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

Авжеж, Всеволод Голубович, який очолював уряд УНР із кінця січня до кінця квітня 1918 року, був дивним прем’єром та не мав авторитету навіть серед підлеглих (згодом його ув’язнювали і німці – за участь у викраденні банкіра Абрама Доброго, і росіяни та більшовики).

Їдка іронія долі полягає в тому, що Голубович, мабуть, був найбільшим “молдованином” у керівництві Української Республіки, адже народився в селі Молдавка сусідньої з Бессарабією Подільської губернії.

Напруження Миколи Галагана зняла бесіда з Михайлом Грушевським у його кабінеті голови Центральної Ради. Професор-історик дав послу багато порад та пояснив, які контраргументи з приводу “бессарабського питання” наводити в Яссах (на той момент це місто на межі з Бессарабією було фактичною столицею Румунії, бо Бухарест був окупований німцями).

У потязі Галаган уже мав перелік українців, які йому допомогли б у Румунії.

“Хабар” від старовірів за приєднання до України

Прибувши в Тирасполь (тоді – повітовий центр Херсонської губернії), Микола Галаган дізнається, що пряме залізничне сполучення між берегами Дністра не здійснюється, оскільки українські залізничники побоюються, що румуни можуть “віджати” потяги та вагони.

Переправу через річку посол чекав ледве не цілий день.

Понтонний міст між Тирасполем та Бендерами

У Бендерах ледве вдалося сісти на потяг до Ясс. Звістка про українського пославже  облетіла околиці, і в потязі Галаган змушений був дати автограф упертому пасажирові-росіянину, який колекціонував розписи відомих осіб.

– Я обыкновенный смертный, – відхрещувався дипломат.
– Вы теперь стали исторической личностью. Вы – первый посланник независимой Украины в Румынии, – тараторив колекціонер, добиваючись свого.

Бессарабські реалії відкрилися Миколі Михайловичу в Кишиневі, де він затримався на кілька днів.

Тут уже дислокувалися військові частини колишнього румунського фронту. Охорону складів продовольства, техніки та зброї здійснювали виключно українці. Їх підтримувала віра у свою державу, яка допоможе якось вивезти ці сотні тонн добра через Дністер.

Військові-росіяни здавали свої склади румунам і вешталися по місту. Конкуренція за склади між українцями та румунами ставала все гострішою.

Військові та місцева українська інтелігенція, присутня в органах влади, була тим голосом із Бессарабського краю, на який орієнтувався Київ.

Український клуб у Кишеневі запросив Галагана на вечір, але посла завчасно попередили, що публічні розмови про політику стануть відомі румунам.

Дипломат почав переконуватися в тому, що “бессарабське питання” має перспективи для УНР, адже румунська фактична окупація відвернула від офіційного уряду не лише українців, а й деяких молдаван. Місцеві росіяни сподівалися, що Україна приєднає Бессарабію та після повалення більшовиків знову об’єднається із Росією.

Мітинг у Кишиневі

Позицію росіян підкреслив яскравий візит до посла Галагана кількох старовірів із гирла Дунаю (ця громада й досі живе у Вилковому на півдні Одещини). Старі рибалки, щойно довідавшись про українського посла в Кишиеневі, уже на ранок наступного дня стукали до нього у двері та прохали “батюшку” та “благородіє” не допустити приєднання краю до Румунії.

“Похлопочи за нас… Присоедини к Украине” – і для підсилення просьби презентували півтора фунта чорної ікри.

“Да разве мыслимо такого человека фунтом икры подкупить, – відповідали вони на відмову Галагана. – Старой мы веры. Не обидь нас… От честного труда своего подношение. Прими, батюшка”.

Із презентом розібрався помічник посла – Галаган у спогадах не уточнив, як саме. Натомість дипломат замислився, що ж такого відбувалося в краї, коли навіть звичайні рибалки, тільки-но зачувши про випадкову зупинку посланця Києва, миттєво спорядити до нього “посольство”.

Холодний прийом у Румунії та спроби міждержавних “корупційних схем”

Голова Сфатул Церію, лідер МДР Іон Інкулец

Голова уряду Молдавської Республіки Йон Інкулец, зі спогадів Галагана, навчався з ним в одному виші й мав спільних знайомих. Проте теплого спілкування не вийшло. Молдавський лідер стояв на невідворотності об’єднання з Румунією і заявляв, що в українців у Великій Румунії будуть усі громадянські та кільтурні права.

В Яссах Микола Галаган познайомився зі штабскапітаном Корнелієм Чоботаренком (Чеботаренком), який вів справи румунського фронту. Палкий прихильник України, той виклав детальний облік усього військового майна включно із солідним автопарком, автомайстернею та запасами палива.

Чоботаренко швидко допоміг набрати із місцевих українців штат першого українського посольства в Румунії, організував “офіс” із друкарськими машинами, телефоном, автотранспортом та пропонував до послуг скарбницю фронту.

Від останнього Галаган відмовився, сподіваючись утримати місію на видані в Києві 25 тисяч карбованців.

Почалося спілкування з румунськими колами. Спочатку відбулася зустріч з помічником держсекретаря. Той натякнув, що Румунія не поспішає визнавати Українську Республіку, оскільки її визнали не всі великі держави (Франція, Італію, Британія), відтак про аудієнцію в короля Фердинанда поки що не може бути і мови.

Король Румунії в 1914-1927 рр. Фердинанд І із династії Гогенцоллернів-Зигмарінгенів

Держсекретар дав зрозуміти, що в Яссах визнають “небезпідствними” претензії України на майно колишньої російської армії, визнають УНР де-факто та надають українській місії помешкання із правом екстериторіальності.

“Чоботаренко може розмістити В нашій квартирі хоч усі свої автомобілі”, – запише Галаган жартома, оглядаючи шестикімнатну квартиру.

Голова уряду Румунії у 1918 році, консерватор Александру Маргіломан

Розмова із прем’єром Румунії Александру Маргіломаном була більш плідною та показово ввічливою. Вони обговорили “хотинське питання” – а на клаптик землі в районі міста Хотин з огляду на стратегічне значення переправи через Дністер впродовж 1917-1918 років претендували Україна, Молдова та Румунія, хоча на той час він контролювався Австро-Угорщиною.

Маргіломан визнав, що в Хотинському повіті переважають українці, а на півдні Бессарабії (в Кілійському та Акерманському) – українці та болгари.

Хотин 1918 року: краєвид на фортецю і Дністер

Румунія буде прислухатися до їхньої думки, сказав Маргіломан, і побажав, щоб і на іншому березі Дністра прислухалися до думки молдаван із Тирасполя чи Рибниці.

Голова уряду відкидав тези про невдоволення румунськими порядками в Бессарабії, але Галаган стверджував, що має документальні свідчення протилежного (численні письмові звернення місцевих громад), і він за бажанням Києва дасть їм хід.

Забігаючи наперед, скажемо, що коли український дипломат виїде в Київ, “невідомі” нападуть на українське посольство і ці документи зникнуть.

Місто Ясси, 1918 рік

Український дипломат швидко вливався в життя місцевого політичного істеблішменту. Уже через кілька днів лідер однієї парламентської партії запропонував Миколі Галагану попрацювати на кілька місцевих фірм (імовірно, йшлося про поставку товарів в Україну), але посол ввічливо відмовився.

20 квітня з Києва прийшли чіткі інструкції. Уряд схилявся до того, щоб розділити колишню губернію. Посол мав добиватися прилучення Хотинського повіту до України, а в Бессарабському Причорномор’ї організувати плебісцит (явно небажаний для Румунії, чиє чорноморське узбережжя контролював Четвертний союз).

Нова лінія гіпотетичного кордону УНР здавалася дипломату не зовсім реальною, але була більш перспективною, ніж “торочки”, окреслені Голубовичем.

Посол виклав ці домагання уряду та вирішив їхати в Київ, із яким усе більше обривався зв’язок.

Одразу після Великодня, 6 травня, в Тирасполі Микола Галаган довідався про гетьманський переворот у Києві та вирішив скласти із себе повноваження.

Читайте також:
“Україна без Криму – це як тіло без ніг”. Два ювілеї гетьмана Скоропадського

Гетьман починає економічну війну

Політика гетьманського уряду кардинально відрізнялася від республіканського. У Ясси не відправляли посла – із невеликими задачами порався той же Корнелій Чоботаренко.

Павло Скоропадський з урядом не визнавав “возз’єднання” Молдови та Румунії, а 11 травня Міністерство торгу та промисловості Української Держави ввело повну заборону на переміщення будь-яких товарів через Дністер.

Постанова уряду УД про ембарго. Газета “Державний вісник”

5 червня Київ відправив ноту, в якій однозначно вказувалося, що “Бессарабія – це Україна”. Ясси відповіли обширною дискусією та побажаннями владнати ситуацію.

У відповідь гетьманські міністри зосередилася на підготовці вивезення військового майна з підкотрольної Румунії території та вивезення румунського майна з України. На військові склади в Румунії з Києва відбула спецкомісія із 30 осіб та з фінансуванням у 107 тисяч карбованців. У гетьманському палаці вважали, що ескалація та торгова війна більше вдарить по Румунії, яка й так мала вкрай мало економічних партнерів.

Улітку така політика принесла перші плоди. В Україну потягнулися бессарабські підприємці та громадські діячі. Підприємці прагнули до персонального обходу ембарго, а місцеві активісти доносили інформацію про кричущу економічну та соціально-політичну ситуацію в Бессарабії. Говорилося навіть про те, що

одна-єдина українська дивізія може без проблем вирішити “бессарабське питання”.

Втім, такої дивізії Україна ще не мала. У сусідніх із Бессарабією Подільській та Херсонській губерніях тільки формувалися корпуси гетьманської армії. Безпосередньо біля Дністра, в Тирасполі, стояв лише піхотний полк.

Дмитро Дорошенко – міністр закордонних справ в уряді гетьмана Скоропадського

За спогадами міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, українська адміністрація почала працювати з елітами Бессарабії.

Як спадкоємиця Росії Українська Держава платила зарплату тим судовим чинам, які не присягали румунському королю. Місцеві підприємці-винороби отримували за пільговими цінами важливий для них український цукор, окремі громадські діячі теж мали фінансування з Києва.

У вересні, потрапивши в скруту, румунський уряд із Ясс надсилає в Київ спецпредставника Константіна Концеску.

Той приїздить з офіційним визнанням Румунією Української Держави та намагається укласти торгівельну угоду, сподіваючись на поставки в Румунію хліба та цукру, а взамін обіцяючи вино із Бессарабії за пільговими цінами (Україна його вже мала) та великі об’єми бензину.

Дорошенко ставив таку угоду на сміх: “Києву обіцяють те, що і так по праву належить йому (вино)”, а щодо бензину, то було відомо, що Румунія не контролює власні нафтові родовища.

Концеску заявив, що Ясси готові навіть заборонити в Румунії приватний автотранспорт, аби тільки постачати в Україну бензин!

Київ почав переговори, але більше не для економічної угоди, а через те, що визнання України Румунією, яка мала зв’язки з Антантою, могло допомогти Скоропадському отримати офіційне визнання у Франції та Британії.

“Бессарабське питання” було поставлене на паузу – в Києві чекали формування на весну 1919 року власної армії, яка могла б вирішити проблему силою.

Втім, водночас у Ясси, вперше після Галагана, в жовтні виїхав офіційний представник України – Володислав Дашкевич-Горбацький, який був начальником штабу гетьмана.

Гетьман Павло Скоропадський (у центрі), прем’єр-міністр Федір Лизогуб (ліворуч) та начальник особистого штабу гетьмана Володислав Дашкевич-Горбацький (праворуч)

Про вагомість такого призначення свідчило те, що уродженець Обухова Дашкевич-Горбацький у травні був в.о. військового міністра УД, а у квітні-липні – начальником особистого штабу гетьмана. У червні особиста охорона Скоропадського на Софіївській площі складала присягу гетьманові за присутності свого керівника, генерального хорунжого Дашкевича-Горбацького.

І ось із жовтня колишній генерал-майор російської армії став головою надзвичайної місії Української Держави в Румунії.

Однак падіння режиму Скоропадського та друга україно-більшовицька війна знову кардинально змінила ситуацію.

Читайте також:
“Ми пішли з Катеринодару. Але боротьба не скінчена”. До річниці Кубанської України

Румунський контрудар, криваві повстання та втручання більшовиків

Румунія відразу скористалася черговим колапсом української державності та поразкою Четвертного союзу. В останній день Першої світової (11 листопада 1918 року) Ясси оголосили війну Німеччині та її союзникам, перейшли у стан держав-переможців та удвічі збільшили територію Королівства за рахунок Угорщини й Болгарії.

Уряд повернувся в Бухарест, а взимку ліквідував Молдавську Республіку, увівши пряме правління та ще гострішу цензуру й заборону на мітинги і демонстрації.

Услід за відступаючими австрійськими військами румуни нарешті зайняли такий бажаний Хотинський повіт і розв’язали терор проти місцевого населення.

Хотин, 1918 рік

Уже за кілька днів українські селяни взялися за зброю, сокири та вила. Зброєю їм підсобляли з українського Поділля. Є інформація, що повстання підсилив навіть петлюрівський бронепотяг.

Командира румунської дивізії, яка увійшла у край, було схоплено і повішено на мості через Дністер. Повстання перекинулось углиб Бессарабії.

Румунські кулеметники

У відповідь румуни розстрілювали повсталі села з артилерії та кидали на придушення виступу додаткові війська.

За місяць виступ “Хотинської директорії” на чолі з М. Лискуном потонув у крові. Причому офіційна Україна так і не втрутилася в події на боці повстанців своєю військовою силою. Адже існувала угода Румунії з УНР: в обмін на визання Бессарабії румунською, Бухарест постачав українській армії зброю, амуніцію та ліки. Українські війська якраз опинилися в оточенні між білими, червоними та поляками.

Пам’ятник учасникам Хотинського повстання в м. Хотин (автори – В. Борисенко, В. Подільський), встановлений радянською владою у 1977 році.
В радянській історіографії цей антирумунський виступ трактували як соціальний селянський

Згодом румуни ще раз скористаються зі слабкості українських сил – за угодою із поляками, у травні 1919 року вони окупують Покуття – тил Галицької армії, яка воювала за незалежність Західноукраїнської республіки.

Після цих подій антирумунські повстання в Бессарабії будуть вчиняти вже більшовики – в тому ж 1919 році в Бендерах та пізніше в Татарбунарах.

Що цікаво, в той час Микола Галаган був послом УНР уже в Угорщині і на вулицях Будапешта зустрівся зі старим знайомим Корнієм Чоботаренком, який при гетьмані виконував обов’язки генконсула в Румунії.

Зі спогадів Галагана, військове майно в Румунії було задешево розпродане Чоботаренком румунським компаніям, 40% виручки дісталося посередникам.

Сам військовий аташе надалі бідуватиме, вестиме напівзаконну діяльність, захворіє на туберкульоз та помре у Відні у 1921 році.

Післямова: що сталося зі “спірною” Бессарабією

28 жовтня 1920 року країни Антанти (Велика Британія, Франція, Італія та Японія) підписали з Королівством Румунія “Бессарабський протокол”, який віддав Бессарабію Румунії.
США зайняли окрему позицію, відмовившись підписувати Бессарабський протокол як такий, що суперечить міжнародному праву.

При цьому в 1924-1940 роках на території Української Соціалістичної Радянської Республіки була утворена Молдавська Автономна РСР (із претензіями більшовицького уряду на контроль над Бессарабією, розташованою через Дністер).

1940 року внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Бессарабію передали до СРСР.

Південну Бессарабію (Акерманський та Ізмаїльський повіти) та Північну Бессарабію (Хотинський повіт) приєднали до Української РСР, а решту (сучасна Республіка Молдова) було об’єднано з Молдавською АРСР i перетворено на нову союзну республіку — Молдавську РСР. Водночас деякі райони колишньої Молдавської АРСР (зокрема її столиця, місто Балта) залишили за УРСР.

Під час ІІ Світової війни Бессарабію зайняли румунські війська маршала Антонеску та перетворили на губернаторство Бессарабія, яке проіснувало до серпня 1944 року. Після чого, приєднане Радянською армією, воно знову увійшла до складу СРСР із відновленням на цих землях адміністративного поділу 1940 року (Молдавська РСР, Ізмаїльська область і частина Чернівецької області УРСР).

Після падіння СРСР адміністративний поділ колишньої Бессарабії між Україною та Молдовою зберігся.

Румунська поштова марка 1993 року із включеною територією Молдови та Хотином

При цьому значна частина населення Молдови виступає за нове об’єднання з Румунією.

А колишні землі УНР та УСРР на лівому березі Дністра, заселені переважно етнічними українцями й росіянами (нинішнє Придністров’я з Тирасполем та Рибницею) – зберігають радянський менталітет, орієнтуються на Москву та контролюються самопроголошеною невизнаною “Придністровською молдавською республікою”. Також “ПМР” охоплює деякі райони колишньої Бессарабії на правому березі Дністра, зокрема місто Бендери.

Після війни 1992 року у т. зв. “ПМР” залишаються російські війська, які формально вважаються “миротворцями”.

Читайте також:
“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому