СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
309107 +5469
Летальні випадки:
5786 +113
Одужали:
129533 +3044
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2847376 (+31543). Оновлено: 08:55 19.10.2020

“Ми пішли з Катеринодару. Але боротьба не скінчена”. До річниці Кубанської України

 

Дмитро Снєгирьов
громадський активіст, аналітик, голова ГІ “Права справа”

Я хотів би звернути увагу читачів на визначну подію в історії України (ця подія зараз чомусь майже не афішується) – проголошення 16 лютого 1918 року самостійної Кубанської Народної Республіки, яка за рішенням делегатів Законодавчої ради Кубані була прилучена на федеративних умовах до України.

До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).

30 квітня – 3 травня 1917 року в Катеринодарі (нині Краснодар) відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд – Кубанська військова рада.

1917 рік на Кубані – це час пробудження української свідомості і кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію.

Після утворення на Кубані Кубанської військової ради та Краєвого уряду почалися пошуки і лагодження зв’язків та стосунків з Українською Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

Микола Рябовол

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської військової ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради.

Рябовол вітав їх: “Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам’ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались ,бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б”.

Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з’їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому в резолюції було вказано “про приєднання Кубані до України”.

Прапор Кубанської народної республіки

4 січня 1918 року на заклик Української чорноморської ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-й Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського військового уряду про доцільність приєднання Кубані до України.

Перешкодою до утворення Кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та “іногородніми”, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.

Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917-го, тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Євгеном Онацьким.

У другій половині лютого 1918 року опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України.

Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії.

Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники “единой й неделимой России”, такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною.

Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Заявлені кордони УНР на Паризькій конференції 1919-1920

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України та оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час.

22 лютого 1918 року, коли ситуація стала безнадійною, військовий отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої ради Рябовол разом із Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.

У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося:

“Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена.

Ми вдуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками.”

Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: “В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом”.

Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровольчої армії, яка тільки-но народилася.

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради народних комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під №3.

В Україну від Кубанської ради була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з’єднала Кубанську раду з Добровольчою армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз.

Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об’єднання Північного Кавказу з Україною, і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією.

Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється.

Це була перша поступка Ради Денікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії. Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії.

Читайте також:
Українська преса 100 років тому: від “АТО за кілька днів” до “Захід нас зливає”

Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 року. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українські війська).

На початку травня 1918-го на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких-вигнання більшовиків та воз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армії. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані-Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.

На початку літа 1918 року в Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. Павло Сулятицький описує переговори Миколи Рябовола та гетьмана Павла Скоропадського так: “Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і ґрунт для обговорення можливих відносин було знайдено.

Представники Українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени Кубанської делегації наполягали на федеративному зв’язку.

Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві.”

Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.

Великою заслугою Миколи Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Г. Покровський згадує: “В ст. Мечетинській було вирішено питання про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла. Делеговані на Україну М. Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що Кубань оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків.”

10-23 червня відбулася новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв, який сказав, що не допустить об’єднання України з Кубанню. Ще раз підтвердилася теза про те, що не зважаючи на антагонізм, ні білі, ні червоні не хотіли бачити самого факту існування Української держави або його інститутів.

Етнографічна карта України, 1949 рік, Мюнхен

Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодара керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду.

У той час, коли представники Кубані вирішували питання у Києві про військову допомогу та політичні аспекти об’єднання України та Кубані, – наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському крайовому уряді.

Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень.

Денікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського.

Це був перший державний заколот на Кубані. Українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним.

На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.

На виборах головою Кубанського уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна лінійця Сушкова. Але вже 5 травня 1919 року уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця Павла Кургановського.

Ця перемога українців Кубані була зустрінута денікінським терором. В ніч на 8 травня 1919 року полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П. Макаренка. 13 червня в Ростові-на-Дону було вбито Миколу Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції зі створення Південноросійського Союзу.

Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. У перших числах листопада Покровський вчиняє заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33 незалежників-членів Ради. Потім він скорочує список до 12 чоловік.

6 листопада 12 членів Ради, чорноморці, здаються – Кулабухов, Безкровний, І. Макаренко, С. Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.

7 листопада 1919 року Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: “За измену Родине и казачеству”.

Того дня генерал Врангель вітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

17 березня 1920 року Катеринодар був узятий більшовиками.

Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку останнього прем’єра республіки Кубанський край Василя Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію.

Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивніши наслідки боротьби з більшовиками.

Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія генерала Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на багато тисяч добрих козаків. Таке рішення змусило б Добровольчу армію Денікіна створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з Добрармією.

При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям, а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.

Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі.

Брак розуміння наведених вище фактів призвели не тільки до руйнації Кубані, а й цілої України.

Читайте також:
У Верховній Раді створили міжфракційне об’єднання “Кубань”

Головного російського опозиціонера побили за “українську Кубань”

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

168
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: