автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій
фото: Дмитра Лиховія та з відкритих джерел
Кілька років тому активна громадськість Києва, яка було вже потроху почала впадати у відчай від безнадійного протистояння із тотальною мафією забудовників, раптом отримала нове дихання. А головне – нову надію.
Цю надію подарував нам усім юний, але неймовірно харизматичний хлопець. Цього хлопця звали Роман Ратушний. І він не лише вірив у те, що мафію й корупцію можна перемогти законними методами, а й спромігся згуртувати навколо себе потужну громаду, якій це справді вдалося!
Відбувалося це в Протасовому Яру. І наполегливість та заповзятість Романа не залишали сумнівів у тому, що цей хлопець має велике майбутнє далеко поза масштабами Києва. Хоч саме його він особливо любив і саме за нього боровся. Навіть тоді, коли 9 (за уточненими даними – 8) червня поліг у бою з російськими загарбниками далеко від столиці, на Харківщині.
5 липня 2022 року Романові Ратушному виповнилося б 25.
Його життя було таким несправедливо коротким. Але й неймовірно яскравим. Цим вогнем, який повіяв з Протасового Яру так само, як колись із Холодного (недарма ж Роман служив у 93-й бригаді “Холодний Яр”), Ратушний запалив той смолоскип, який іще довго не дозволить згаснути громадянській свідомості українців. Мабуть, саме для того в українській історії й з’являються такі люди. Щоб яскраво згоріти, запаливши вогнище віри й надії ще для кількох поколінь, які продовжують виборювати свою волю.
А щоб цей вогонь не згасав, про таких героїв повинні знати не лише їхні сучасники, а й нащадки.
Яким був Роман Ратушний? І звідки взагалі беруться такі пасіонарні особистості?
Чи можна прищепити це яскраве світло якимось особливим вихованням, або такими особливими люди вже приходять у цей світ?
Чи справді цьому поколінню пощастило відзначитися більшою, ніж раніше кількістю героїв, бо воно виросло в умовах незалежності й свободи – на відміну від своїх дідів-прадідів, яких спершу російська, а потім радянська імперія цілеспрямовано винищувала, щоб задушити в зародку все українське?
Про все це й не тільки – в розмові “Новинарні” з матір’ю Романа Ратушного, письменницею Світланою Поваляєвою.
Світлана Поваляєва і Роман Ратушний
– Не певна, чи можна сказати, що ті умови, в яких виросло Романове покоління, сприяли появі героїв. Можливо, навіть навпаки…
Ці діти росли в свободі. На них не було тиску – навіть такого, який був на нас, не кажучи вже про наших батьків – їхніх дідів і бабів. А коли немає тиску, то трохи послаблюється цей опір, і можна просто собі вести спокійне, розважливе міщуцьке життя.
Попередні покоління українців мали шалений на себе тиск. Їх у буквальному розумінні вбивали, катували, саджали у в’язниці. І опір, відповідно, був набагато сильнішим. А тому таких героїв, я впевнена, було набагато більше. Але через те, що не було таких способів фіксувати інформацію, як зараз, ми дуже мало знаємо про це.
Тому мені страшенно подобається жити у ХХІ столітті. Це дуже круто, що ми живемо в час існування цифрових технологій, коли можна фіксувати історію для нащадків.
Тому що найважливіше в цьому – це тяглість.
Люди не за те, щоб просто віддати за нас життя, аби ми могли спокійно їсти борщ. А за те, щоб зберегти цю історичну і культурну тяглість, завдяки якій зберігається наша країна і наша нація.
Тепер нам буде значно легше зберігати цю пам’ять. Адже вже з тих часів, коли ми задекларували свою Незалежність, є можливість записувати архіви, знімати фільми. Зараз ці можливості взагалі колосальні.
Тому тепер ми можемо зміцнити інформаційне поле нашої країни настільки, що його неможливо буде надщербити й знову інспірувати щось кацапське, імперське, колоніальне. Бо кількість наших героїв – вона переважить навіть усіляких оцих нинішніх арестовичів, всю ту гниль та плісняву…
– Проте все-таки в кожному поколінні є особливі люди, на противагу більшості. Очевидно, батьківське виховання все-таки теж відіграє в цьому певну роль. От як ви Романа виховували?
– Думаю, такі люди з’являються на світ уже абсолютно досконалими. Про Рому я це відчувала і знала одразу.
Він би таким був за будь-яких батьків і за будь-яких умов.
Тобто це не є результат якогось виховання. Це абсолютно сформована особистість надзвичайно високого рівня. В усіх сенсах.
А моя задача була проста – не заважати цій особистості, не травмувати її. Просто підтримувати до досягнення суто фізично якогось такого стану, коли дитина може сама, скажімо, ходити по місту.
Роман Ратушний у дитинстві
Рома взагалі дуже швидко пішов, дуже швидко навчився говорити. Він швидко опановував усе.
Просто я ніколи не думала про це в такому ключі, що от “це геній, його треба одразу віддати на все – музику, бокс і все, що тільки можливо, щоб він уже в три роки виконував на скрипці твори Паганіні й водночас писав дисертацію!”
Я просто розуміла, що це вже дуже розвинена особистість, якій просто все легко дається. Бо вже, можливо, є якийсь записаний внутрішній досвід, який просто швидко розкривається.
– Мабуть, це дуже важливо – не заважати дитині розкриватися як особистості. Але ж не всі діти народжуються досконалими.
– Я вважаю, що гіперопіка насправді страшенно травмує будь-яку дитину. Власне, я сама – жертва такої опіки. Думаю, якщо на дитину тиснути, то це нічого корисного не дасть – лише спричинить спротив навіть у тих випадках, коли батьки мають рацію і варто б прислухатися.
Світлана Поваляєва з синами Василем та Романом
Коли Рома з Василем були ще маленькі, в якийсь момент ми з їхнім батьком розійшлися. І я дуже переживала, щоб вони не виросли такими “маминими синочками”. Усе-таки присутність чоловіка – хай це буде дід, вітчим, материні друзі – дуже важлива… Мабуть, я зараз говорю словами тих журналів, які продаються на “Укрпошті”, але не знаю, як сказати інакше. Важлива присутність і жіночого, й чоловічого аспекту, а не лише якогось одного. Сподіваюся, що їм цього не забракло.
Ну, і з батьком вони завжди чудово спілкувалися. До слова, Рома страшенно любив дітей від наступного Тарасового шлюбу. Був дуже щасливий, що має молодших братика і сестричку, охоче з ними сидів, коли мамі треба було кудись відлучитися.
А щодо виховання, то я переконана: достатньо сильну людину понад її волю виховати неможливо. Якось ми з синами, які на той час були вже дорослі, про це говорили – чи бракувало їм чого у дитинстві саме в плані виховання. І Василь, який всього лише на рік і три місяці старший за Романа, сказав, що єдине, чого йому дещо не вистачало – це дисципліни.
Я кажу: малиш, ти серйозно? Хочеш сказати, що тобі можна було щось нав’язати? Наведи мені приклад, де б ти послухався і це було можливо. Він замислився і такий: “Мда…” (Від “Новинарні“: старший син Світлани Поваляєвої й Тараса Ратушного, Василь, зараз також на передовій. А вперше пішов на фронт він пішов іще фактично неповнолітнім, не дочекавшись 18…)
– А Роман що сказав?
– Роман про дисципліну не згадував (усміхається). Сказав, єдине, чому його бракувало – це що ми його не навчили правильно розпоряджатися грошима. Ну, бо ми, варто визнати, такі… трохи дурні в цьому плані. Тому він потім завжди за нас у цьому сенсі дуже переживав…
Читайте також:
“Повстав, бо не хотів жити в приниженні”. Визначному політв’язневі Василю Овсієнку – 70 років. ІНТЕРВ’Ю
Світлана Поваляєва
Втім, як зізнається Світлана, все-таки певний момент “виховання” дещо супроти волі синів у їх дитинстві таки трапився. У їхньому випадку це була музична школа:
– Вони ходили у Джазову академію на Оболоні. Це було єдине, в чому я поступилася своїм батькам, і певний час усім нам довелося це витримувати.
Вася був саксофоністом, а Рома – труба. І оце я з Протасового Яру, з трубою, саксофоном і двома дітьми, з Солом’янки їздили на Оболонь: спершу маршрутка, потім метро, потім так само назад… У них обох неймовірні здібності, до речі. Власне, у Роми взагалі були здібності до всього, за що б він не взявся.
Але ж я розуміла, що музикантами вони все одно не будуть. Хоча, безумовно, якийсь розвиток це їм дало.
– Вони не протестували? Можливо, їм насправді хотілося займатися чимось іншим…
– Вони, бідосі, мужньо терпіли. А з того, що самим хотілося, то певний час ходили на футбол і айкідо. Але це тривало дуже недовго: фактично, спробували й покинули. Ну, це ж було їхнє рішення.
І Василь, і Роман – вони взагалі багато в чому вже років з 12 були абсолютно самостійні. Дружили, з ким хотіли, ходили, куди хотіли, займалися, чим хотіли. Самі собі купували те, що їм треба. Тобто не треба було їх водити за ручку і щось нав’язувати.
– Не страшно було давати дітям таку самостійність?
– Ну як не страшно? Завжди страшно! Але страх – це в голові. Сорі за грубе кліше, але тобі цегла може на голову впасти. Неможливо все передбачити й постійно жити в страху. Ми – покоління, яке вже має менше цього страху. А ці – вони взагалі безстрашні!
– Яка в Романа була освіта?
– Він закінчив Фінансово-правовий коледж. Але практично одразу – Майдан, Протасів Яр, війна… І він поки не став далі нікуди вступати. Хоча шукав освіту, в тому числі й за кордоном. Радився, де краще вчитися далі.
Роман Ратушний
Щиро кажучи, його інтелект, його здатність до саморозвитку були таких масштабів, що, по великому рахунку, окрім як для отримання “папірця”, подальша освіта йому була по суті й не потрібна. Хіба що якби він далі пішов у політику, то мав би що показати: ось, я маю диплом. А він про ці речі теж думав.
Він абсолютно в колосальних обсягах читав – художню, історичну, наукову, економічну літературу, все! Хоч найбільше цікавився історією і правом. Думаю, з нього був би просто неймовірного рівня правник.
І при цьому він у таких же обсягах слухав музику. Також усю: джаз, класичну, рок, народну – українську, світову, байдуже.
Ми завжди могли з ним порадитися з будь-яких питань: що варто почитати, послухати, куди піти, яке кіно подивитися. Правда, не завжди поділяли його захват: скажімо, фільм “Не дивися вгору” Романові дуже сподобався, а нам із чоловіком якось так собі…
А ще він ходив на безліч культурних подій. У театр, філармонію, в Дім органної музики, на виставки – ну просто куди завгодно!
При тому що таких “тусівок-тусівок”, у яких ми виросли – такого він не любив. Я підозрюю, він вважав, що в такий спосіб просто марнує час. Що це не конструктивно і не потрібно.
Читайте також:
“Я взагалі дивуюся, як ми там вижили”: Едуард Драч – боєць тероборони, поранений біля телевежі, медик і бард із “Червоної рути”
Роман Ратушний
Усі, хто близько знав Романа, відзначають, що він мав надзвичайно витончений смак. Щодо всього: музики, літератури, їжі, напоїв, одягу.
Худющий красень із неймовірними ясними очима, у вишуканому костюмі – побачивши Романа в такому вигляді вперше, можна було прийняти його за актора, манекенника чи топ-менеджера якоїсь успішної іноземної компанії.
– Та це в нього завжди було, ще зі школи! – усміхається Світлана на запитання про те, відколи син обрав цей денді-стиль. – І це насправді неймовірно, тому що водночас він був абсолютно невибагливим, фактично аскетом.
Тобто це не була якась необхідність – насправді йому абсолютно байдуже було, що їсти й носити, він міг обійтися взагалі без усього, лише найбільш необхідним. Наприклад, ходити в якихось затрапезних регланах.
І з іншого боку – оцей дендизм. Коли він міг заробити грошей і витратити якусь шалену суму на взуття чи сорочку. Або повести когось в ресторан.
Роман страшенно щедрим був! Дарував усім подарунки, водив по ресторанах. Це були переважно ділові або напів ділові зустрічі, але вони ніколи не вирішувалися десь умовно “на лавочці” – завжди він когось кудись вів, викликав таксі.
Світляна Поваляєва і Роман Ратушний
Просто неймовірним чином воно поєднувалося: цей його дендизм і здатність так широко витрачати гроші – з абсолютним аскетизмом, абсолютною невибагливістю. Але витонченість і смак – це в ньому було цілком природним, вродженим. Жодної нашої заслуги тут точно немає.
– До речі, звідки він брав гроші на дорогі костюми й ресторани? Дехто ж обов’язково скаже, що “всі активісти проплачені”, ну або щось про “грантожерів”.
– Рома міг заробляти де завгодно, ще з дитинства. Наприклад, перші великі гроші він заробив завдяки тому, що переписував і обробляв мемуари якоїсь відомої єврейської діячки.
А до того як зайнятися Протасовим Яром, він якийсь час працював в одному з комітетів Верховної Ради – здається, з питань житлово-комунальних послуг. Причому він всерйоз у цьому розбирався. Хоча не знаю, чи було щось таке, в чому він узагалі не розбирався в цьому світі…
Я думала: Боже, як цим можна займатися взагалі – це ж так нецікаво, так нудно! А йому було цікаво. Він приходив з отакими очима й розказував, як вони там із цими поважними дядьками вирішували якісь типу питання…
Потім він як потерпілий під час побиття “Беркутом” студентів на Євромайдані виграв справу в Європейському суді з прав людини й отримав компенсацію. Як для нас, це була величезна сума. Але тоді вже тривав Протасів Яр, і він уже фактично всі ці гроші витратив на громаду.
А далі був грант власне на громадську організацію “Протасового Яру”, де була прописана зарплата йому як голові ГО.
Ну а коли вже Рома пішов служити в Збройні сили, то постійно жартував, що “от, мать, мене грохнуть – так зате виплати отримаєш нормальні”…
Ну, він завжди дуже переживав за родину. Бачив, що ми такі трошки “не від світу цього”, тобто геть непрактичні. І, очевидно, дуже хотів нас різними способами забезпечити. Тому що в нас різні періоди бували. Бували, коли ми нормально заробляли, а бувало, коли хтось один працює, або, наприклад, концертна діяльність перестає приносити гроші… Траплялося, що комунальні борги накопичувалися. Але Рома їх одразу сплачував, коли мав заробіток. Він казав, що комунальні борги обов’язково треба сплачувати.
Роман Ратушний
“Участь у політичних і соціальних процесах своєї держави має бути атрибутом життя кожного громадянина”, – наголошував Ратушний. І, власне, на власному прикладі активно втілював цей постулат у життя.
– На мітинги він почав ходити років так із семи. Бо першою його громадською активністю була Помаранчева революція, – розповідає Світлана Поваляєва. Я забирала хлопців зі школи, і ми разом їхали на Майдан. Вона були вже у цілком свідомому віці, щоб чудово розуміти, що відбувається.
До того ж у них був такий собі “VIP-статус”: мій чоловік, їхній вітчим (музикант Владислав Хмарський – “Н”), грав у групі “Королівські зайці“, яка виступала й на сцені Майдану, і в штабі [кандидата в президенти Віктора] Ющенка. Тобто діти не просто десь “тусили”, а були причетні до цих процесів.
Потім був Гостиний двір (тривала акція громадянського протесту проти ініційованої 2011 року реконструкції пам’ятки на Подолі під потреби торговельно-розважального центру – “Н”). Роман там фактично жив: перебрався в Гостиний двір з ноутбуком, ночував.
Світлана Поваляєва на Мовному майдані, 2012 рік
А коли [після ухвалення “закону Колесніченка-Ківалова”] почався Мовний майдан, ми були там. Ну, тобто Роман десь прочитав, що “письменниця Світлана Поваляєва під Верховною Радою отримала від “беркутів” кийком по голові”… І примчав підтримувати мене. Бо він завжди мене захищав, переживав за мене.
Романові тоді було років 15, це було літо… Страшенна спека – +30-35, і ті гранітні сходини [біля Українського дому], на яких ми сиділи, нагрівалися так, що навіть за ніч не встигали охолонути. Пекло.
Ну, й наступний досвід великої революції – це вже власне Революція гідності. Майдан. Я туди спершу не дуже хотіла йти – чесно кажучи, був такий період, що вже не вірилося в те, що ми зможемо щось змінити… Але Рома наполіг. І ми пішли.
Світлана Поваляєва і Роман Ратушний на Майдані, листопад 2013 року
На той час Романові Ратушному було 16. І 30 листопада він опинився серед тих студентів та молоді, яких жорстоко побив “Беркут”.
“Я вже стикався з “Беркутом” на Мовному майдані. Але в цей раз це було аж дуже виражено. Така кінематографічна картина, як бігли вдягнені в чорне “мусора”… Ця картинка, в якій чорні “беркути” біжать по Майдану і “гасять” всіх, навіть якихось космополітів-алкашів, що до протесту не мають жодного стосунку, – вона врізається в пам’ять дуже сильно”, – згадував Роман через п’ять років.
А тоді, коли невдовзі після їх побиття влада Януковича почала цькувати присутніх на Євромайдані студентів, Світлана Поваляєва мала нагоду на власному досвіді переконатися в тому, що далеко не все покоління Романових однолітків таке ж свідоме і патріотичне, як її сини:
– Мені Рома не раз казав, щоб я не надто зачаровувалася в його поколінні: мовляв, побачила б ти, мать, хто зі мною навчається в коледжі… Але я ж то дивилася на тих дітей, які до нас приходили – друзів моїх синів і дітей моїх друзів! І коли ти їх бачиш, то думаєш, що це нарешті вже виросло якесь мегапокоління Незалежності.
Під час Революції гідності
А тут мене одна громадська організація запросила виступити перед студентами біля Червоного корпусу університету. Що переконати їх, що потрібен загальностудентський страйк, що не потрібно йти на пари – щоб якось розрулювати цю ситуацію, щоб не цькували ваших колег.
Приходимо ми туди, і я бачу цю молодь… юристів, які дивилися на мене риб’ячими очима і просто не розуміли, про що я говорю! І таких “комсомольців”, у яких ледве що не зірочка на лобі. Мабуть, ця зірочка буде просто генетично невитравна ще якийсь час. Це така страшна сталінська селекція – коли роками страшно нищили й викошували наш генофонд. Так і росли цілі покоління партдіячів комсомольчиків, серед яких всупереч усьому все ж народжуються люди іншого типу.
Ті, хто взагалі міг щось якось артикулювати, казали щось типу “Ви порушуєте наше право на навчання, ми юристи, ми внє політікі!” Ох, кажу, і зручно ж вам буде юристами в Україні, якщо ви “внє політікі”.
Читайте також:
Адвокат Майдану Євгенія Закревська: Вже торік суд виніс би вирок винним за розстріл на Інститутській, але підозрюваних віддали Росії
Роман Ратушний під час протестів проти забудови Протасового Яру. Фото: Тиждень
Хто-хто, а Ратушний-молодший поза політикою точно б не залишився – незалежно від того, чи мав політичні амбіції він особисто (але про це – трохи згодом). Бо, як зауважував він сам, Україна – поки що не та держава, де активна й патріотична людина може залишатися осторонь політичних процесів.
Ім’я Романа Ратушного прогриміло на весь свідомий Київ, а відтак і на всю свідому Україну після нової нахабної спроби забудовників із ТОВ “Дайтона Груп”, яку вважають наближеною до великого бізнесмена Геннадія Корбана, позбавити столицю зеленої зони. І всандичити (звісно, без жодних міркувань про збереження архітектурного обличчя міста) на її місці потворні 40-поверхові висотки.
Зі свавіллям і безкарністю забудовників кияни борються ще з початку 2000-х, коли Київ очолював Олександр Омельченко. І, на жаль, у більшості випадків ця боротьба виявляється безнадійною – “бабло”, “криша”, “бандюки” та інші поняття з кримінального лексикону зазвичай перемагають. Втім, на цей раз склалося інакше.
Адже Протасовому Яру, на який поклали око чергові забудовники, дуже пощастило: тут мешкав Роман Ратушний. Він не лише згуртував громаду й запалив її бажанням боротьби, а й завдяки природному таланту правника заповзявся побороти товстосумів юридично.
– Це було взагалі нереально! Йому всі казали: Рома, це нереально! А він сказав: ні, це реально. І ми зробимо це в законний спосіб, – не приховує Світлана гордості за сина, який анітрохи не злякався сумнозвісної корумпованості й продажності нашої суддівської системи.
– Коли почалася боротьба проти забудови Протасового Яру, спершу здавалося, що все буде “за класикою”: протистояння “тітушок” і тих чувачків, які за бабло “зливають” протести – зі “Свободи”, “Батьківщини” тощо. Роман це побачив і одразу сказав: так, друзі, велике вам дякую – до побачення. Далі ми самі розберемося.
Протести проти забудови Протасового Яру
І стоять оці боцманівські “тітушки” – такі “розкачані” горили, що, мабуть, щітку не можуть до рота піднести. І оця горила Ромі, який вполовину тонший за мене, отим своїм бандитським тоном каже: “Сишиш, я тєбє хрєбєт вирву!”
Ах ти ж курва, кажу, та я тебе зараз до сьомого коліна прокляну так, що ніякий Московський патріархат, ніяка бабка яйцем тобі нічого не поможе! А це все “бичйо” страшенно марновірне й забобонне. Він реально обісрався. Такиими очима на мене дивися… Потім мені ще один комбат такого самого мутного сприймання писав щось типу: “Поваляєва, чого ти така зла!”
Але коли завдяки Роминим комунікаціям до нас приєднався рух “Гонор”, усе це бидло побачило, що тут не просто беззахисні бабушки з сусідніх будинків, а сформована громада. І її готові захищати бійці, які будуть з ними воювати. Мало того – їх більше! Тоді вони зрозуміли, що війною “тітушок” не обійдешся.
Світлана Поваляєва
А Рома нам одразу сказав, що це тільки початок. Потрібно боротися законними методами і перемагати їх у судах, щоб ця місцина законно й назавжди залишилася громадською.
І потроху, один за одним, ми почали вигравати суди! Тоді забудовники побачили, що все рухається якось не дуже за їхнім планом. І почали через різних посередників пропонувати Ромі гроші, посади тощо. А коли зрозуміли, що безнадійно, почалися погрози.
Ну, це добре відома історія – коли колишній адвокат Геннадія Корбана, а нині – заступник керівника офісу президента Андрій Смірнов погрожував йому навіть не просто вбивством, а тим, що вивезуть в ліс і катуватимуть, як у “веселих 90-х”. Роман, звісно, на такі зустрічі непідготовленим не ходив, тому все записав і виклав в інтернеті:
З міркувань безпеки про те, де переховується Роман, не знала навіть мама. Що син живий, здоровий і в безпеці, їй після одного з ефірів повідомив активіст Сергій Стерненко, який допомагав Ратушному. А досить скоро вже Романові довелося стати “на захист” Стерненка…
Тоді ж вийти з підпілля Ратушному допоміг… Євросоюз. Його як голову ГО “Протасів Яр” запросили в Брюссель, де активіст, серед інших, мав зустріч із єврокомісаром Пітером Вагнером. Після того, як відповідальний за реформи в Україні представник ЄС виклав у твітері фото з Ратушним і написав, що стурбований погрозами на його адресу, Роман зміг вийти “з підпілля”. Надто вже великий резонанс спричинило б після такого його вбивство.
Impressed by courage of R. Ratushnyi, Y. Kononenko & many other activists who are dedicated to protecting #ProtasivYar, the historical green place in #Kyiv. Worried to learn about threats and attacks on them https://t.co/gFM6Ln989d #Ukraine pic.twitter.com/c0eYfLGJuP
— Peter M. Wagner 🇪🇺 (@pmwBxl) January 10, 2020
Це було в січні 2020 року. Тобто вже задовго після того, як іще “молодому-зеленому” президентові Володимиру Зеленському в жовтні 2019-го журналісти вказали на те, що нещодавно призначений у його офіс Смірнов погрожував Ратушному розправою. Ба більше – після того, як сам Зеленський зустрівся з колишніми студентами, яких “Беркут” побив на Майдані, й почув про це від Романа особисто.
– Рома йому каже: “Мені погрожував заступник голови вашого офісу Андрій Смірнов”. Зеленський: “А коли це було?” Рома розповів, що у серпні, і президент такий: а, ну це ж іще до того, як він став заступником голови мого офісу! – розповідає Поваляєва.
Сам Роман писав, що після того, як він особисто розповів Зеленському про стеження за собою й надав номери автомобілів, з яких відбувалося це стеження, змінилося тільки одне: номери на вказаних автомобілях.
Зустріч “студентів Майдану” з Володимиром Зеленським. Розмовляє з президентом Роман Ратушний. Фото: ОП
Втім, боротьба після цього не припинилася. Вона тривала як у тих судах, які “Протасів Яр” продовжував вигравати, так і в інших: що розглядали звинувачення вже проти самого Ратушного.
Для цього його опоненти знайшли чудовий привід: акцію проти суддівського свавілля, що зібралася перед офісом президента 20 березня 2021 року, в день народження Сергія Стерненка. Незадовго до того Приморський райсуд Одеси призначив Стерненку покарання у вигляді позбавлення волі на 7 років і 3 місяці з конфіскацією половини майна у справі про викрадення місцевого депутата, учасника Антимайдану Сергія Щербича.
Згадували на акції й “справу Шеремета”, й інші приклади суддівського беззаконня.
Насамкінець учасники мітингу запалили фаєри й розмалювали фасад будівлі. А 23 березня тодішній заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко опублікував у себе на ФБ-сторінці відеоролик, на якому нібито Ратушний малює на фасаді ОП свастику. Ролик виявився змонтованим: обличчя Ратушного взяли з відео з іншої акції, а на зображеннях нібито з камери спостереження не було видно взагалі нічого, крім чорного квадрату і якихось вогників на ньому. Втім, це не завадило суду дати Романові два місяці домашнього арешту.
“Чорний квадрат”, використаний у суді як “доказ” проти Романа Ратушного
Світлана Поваляєва на адресу Геращенка та інших сателітів ОП й ексміністра внутрішніх справ Арсена Авакова слів не добирає:
– Про Антошу Геращенка я лише в двох словах скажу. Тому що, на жаль, про цю гниду, нікчемну абсолютно й “бєзполєзну”, про все те гівно, яке він наробив, говорити можна дуже довго. Чого не хотілося б – рекламувати цю плісняву.
Я скажу тільки один момент. Коли Ромі “пришили” цю “справу чорний квадрат” за акцію, яка насправді була за проведення судової реформи й за те, щоб Портнова, Татарова і всю цю кацапську агентуру усунули з офісу президента, саме Смірнов задовбав усіх “аваковських”, щоб Ромі вручили підозру.
Але ще до того, коли Геращенко вийшов і своїм гнилим ротом фактично призначив Рому винним – іще навіть що вручення підозри! – тоді ж виліз і [Олексій] Арестович, ця кінчена тупа гнида. І він, не маючи до цього взагалі жодного стосунку, обвинуватив Романа “у вандалізмі й пошкодженні офісу президента”.
Я просто хочу, щоб вони знали: я цього ніколи не пробачу. І зроблю все від мене залежне, щоб ця мразь потонула остаточно і безповоротно.
Роман Ратушний перед будівлею суду після ухвалення рішення про його домашній арешт
Роман відбув домашній арешт, під час якого продовжував громадську діяльність онлайн і записував на балконі просвітницькі відео. А створена ним громада відстояла свою зелену зону.
І міський голова Києва Віталій Кличко дав обіцянку, що Протасів Яр назавжди залишиться парком… у пам’ять про Романа Ратушного, якого в той день любимий ним Київ проводжав в останню путь.
Після 24 лютого, коли російські війська посунули в тому числі й на столицю, було зрозуміло, що вдома Роман не залишиться. Як і завжди, він кинувся на захист рідного міста й рідної країни.
– Він докладав максимальної енергії і зусиль, щоб вписатися в якусь легальну військову структуру. Йому було нецікаво стояти, як він казав, “на Банковій дузі” або в “Золотоворітському котлі”, – розповідає Світлана Поваляєва. – Тому в Мощун і в Лютіж (населені пункти на Київщині, де тривали активні бойові дії – “Н”) вони з розвідкою їздили в найпекельніший період. Він співпрацював із різними підрозділами, в тому числі і спецслужбами.
Світлана Поваляєва
Між іншим, попри всі ці міфи й легенди,
не так-то просто було потрапити навіть у ТРО –
я вже мовчу про ЗСУ, куди він страшенно рвався.
І коли він нарешті добився-таки мобілізації в 93-тю бригаду “Холодний Яр”, то був неймовірно щасливий! А особливо пишався тим, що потрапив до [відомого комбата Богдана] Дмитрука. Із цими сяючими очима по кілька разів казав: “От, я ж у Дмитрука! Ви знаєте, хто він?! Це ж сам Дмитрук!”
Для нього це було дуже важливо.
Роман Ратушний під час боїв 93 омбр на Харківщині
Із 93-ю він був спершу на Сумщині, а потім уже поїхав на Харківщину, туди до Ізюма… Я, чесно кажучи, знала – ну як, відчувала…
Це ж Роман. Він не буде відсиджуватися десь позаду,
а полізе в саме пекло.
Тому… Перед тим, як піти в цю останню для себе операцію, він написав заповіт, усе узгодив. Тож, мабуть, теж думав про те, що може не повернутися.
За посадою він був розвідником. А до того ще встиг неофіційно побути навідником танку – це така весела історія. Вони віджали кацапський танк, “зажмурили” русню, там були якісь карти, документи. Рома страшенно ржав, що серед них була карта Москви. Він каже: напевно, вони її нам везли. Ну нахера їм тут карта Москви?
Рома був такий щасливий…
Каже: блін, це ж те, що я хотів! Це найкращий спосіб кришить русню!
Читайте також:
“Новинарня” оголосила про преміальний фонд імені Романа Ратушного для журналістів
У своєму недовгому, але такому яскравому й насиченому житті назавжди 24-річний Роман Ратушний дуже багато досягнув і став прикладом, на який будуть рівнятися найкращі молоді українці.
А для багатьох представників старшого покоління його загибель стала особистою втратою. Що гріха таїти – багато хто сподівався, що коли-небудь Роман стане великим державним діячем або й президентом України. Бо кому ж і вести Україну в щасливе європейське майбутнє без корупції й “совка”, якщо не таким, як він.
Втім, за словами матері, сам Роман поки що аж так далеко в майбутнє не зазирав (нагадаємо, на посаду президента можна балотуватися з 35 років). Хоча про політичну кар’єру думав – але в жодному разі не для того, щоб задовольнити якісь амбіції.
До слова, восени 2020 року Ратушний програв вибори в Київраду, куди пішов від блоку “УДАР” Віталія Кличка. За що багато хто його критикував: мовляв, як так – затятий борець за справедливість та злигався із владою? Щось тут нечисто…
Самому ж Романові до таких закидів було байдуже: він знав, з якою метою й навіщо іде у владу.
Світлана Поваляєва
– Він ніколи не виправдовувався. Навіщо? Рома розмовляв з людьми, які були важливі, потрібні й адекватні. Яких можна було залучити до спілкування, до роботи. Все решта… Марна витрата часу. Якого тільки бруду на нього не лилося з помийок на кшталт “С(т)рана.юа” – який сенс на все це реагувати?
У Київраду він ішов для того, щоб вирішувати питання громади. І, до речі, саме в “Протасового Яру” до Кличка претензій не було. Вони з Романом часто спілкувалися, вирішували певні питання.
Без офіційної підтримки Київради ми не могли б вигравати суди. Тому що там потрібно було багато різних документів, дозволів, звернень. Київрада в деяких процесах виступала як одна зі сторін процесу. Я розумію, що ставлення до Кличка неоднозначне – але в нас до всіх політиків ставлення неоднозначне.
– Роман засмутився, коли не став депутатом?
– Ну як, засмутився… Ми не сумнівалися, що він не пройде. Перемогти такі гроші, які вкладали в це його конкуренти, без жодних ресурсів було неможливо.
Але він постійно зустрічався з виборцями, їздив усюди на цьому своєму самокатику. Щоб якомога більше говорити з людьми, переконувати, що треба створювати громади, комунікувати. Постійно наголошував, що
необхідно домовлятися одне з одним,
щоб робити будь-які справи
– будь-якого масштабу, починаючи з встановлення лавочки у дворі й закінчуючи боротьбою із забудовниками.
Він умів надзвичайно переконливо говорити. Бо в ньому дуже багато цього світла було… щирого такого…
Роман Ратушний
Після тієї кампанії він був дуже виснажений морально і фізично, але що поробиш: переступили й пішли далі. Хоч насправді йому для проходження не вистачило якогось мізеру, і це теж було дуже показово: людина без грошей, без підтримки й без жодного політичного бекграунду, а за неї так багато людей проголосувало.
– А в нього були взагалі якісь плани політичної кар’єри?
– Я абсолютно точно знаю, що для Роми це була позиція, а не поза. У нього політичні амбіції як такі з’явилися винятково у зв’язку з тим, що він розумів: так легше буде захищати Протасів Яр. Тобто в політику він намагався пройти тільки тоді, коли дуже добре все вирахував, порадився з громадою і зрозумів: якщо він пройде в ту саму Київраду, то так буде краще для захисту Протасового Яру.
Насправді було зрозуміло, що особистість такого масштабу не буде просиджувати штани десь у кабінеті, що його чекає щось більше. І мене, чесно кажучи, це завжди страшенно лякало.
Тепер я зрозуміла, яка величезна користь була б для людей і для суспільства, якби Рома був у владі. Але тоді я цього боялася: по-перше, як мама, а по-друге, як людина, яка постійно опиняється в епіцентрі всієї цієї політичної фігні, хоч сама її терпіти не може! Це тягар, це постійні інтриги, постійне зло, яке на тебе звідусіль виливається.
Але це були егоїстичні думки. Бо він дійсно міг би дуже багато користі принести суспільству.
Читайте також:
У боях під Ізюмом загинув викладач корейської мови, десантник Денис Антіпов
Графіті в Протасовому Яру
Невдовзі на мапі Києва з’явиться вулиця Романа Ратушного: кияни проголосували за перейменування на його честь колишньої вулиці Волгоградської. По-перше, вона проходить біля Протасового Яру, а по-друге, Роман часто на ній бував. Тут у простенькій кафешці-“стєкляшці” вони з однодумцями проводили міні-наради за чашкою кави, тут жила його бабуся, Світланина мама. “Мій майбутній тато проводжав її туди з Борщагівки”, – згадує Поваляєва.
Зрештою, Роман дуже підтримував місцевих мешканців у боротьбі проти локальних, менших забудов. Недарма ще до офіційного рішення Київради про перейменування на Волгоградській замалювали таблички з назвою цього російського міста і на зміну їм встановили саморобні: вулиця Романа Ратушного.
Майбутня вулиця Романа Ратушного (напис “Волгоградська” вже замалювали)
Здавалося б, за сукупністю заслуг перед державою активіст, борець, боєць і солдат Роман Ратушний заслужив на звання Героя України (до речі, в мережі за це вже навіть підписують петицію).
Та чи варто сподіватися надання президентом найвищої державної нагороди тому, хто не приховував ставлення до президентського офісу?
Принаймні Світлана Поваляєва на це не надто сподівається:
– Якби вони були хоч трошечки розумнішими, мали більше мали інтелекту і хоч трішечки менше самозакоханості, вони б зрозуміли, що найвищий левел для їхньої репутації – це мати сили вшанувати своїх ворогів. Але я дуже сумніваюся, що дрібні мстиві істоти на це підуть.
Та, за великим рахунком, це й неважливо. Хіба що для людей, для вшанування пам’яті це був би додатковий важіль. Але ніхто подавати “прошення царю” не буде, зрозуміло.
Світлана Поваляєва
Хоч я особисто вважаю, що від початку війни (у 2014-му) військовослужбовці, нагороджені не лише званням Героя України, а взагалі будь-якими державними нагородами, отримують їх від народу України. Президент, який цю нагороду надає, лише виконує роль посередника. Тобто це справді дуже почесне звання.
Але, думаю, Роман теж би не особливо цим переймався. Хіба що в своєму стилі сказав би: “Ну, мать, тобі зате виплати будуть…”
Узагалі, Рома не хотів би, щоб ми тут за ним плакали і страждали. Тому що, за його визначенням, це неконструктивно. Ми цим нічого не змінимо.
Він не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли.
Фото (гортайте)
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
