“Повстав, бо не хотів жити в приниженні”. Визначному політв’язневі Василю Овсієнку – 70 років. ІНТЕРВ’Ю

 

автор: Майя Орел

Василеві Овсієнкові, колишньому політв’язневі, літописцеві українського національного руху опору, 8 квітня виповнюється 70 років. Щиро вітаємо його з днем народження, многая літа!

У київському Будинку актора о 17:00 почнеться вечір на його честь – запрошуємо, вхід вільний.

Ця наша розмова відбулася понад два роки тому — пощастило: Василь Васильович добре почувався, мав час, і ми так приязно поговорили — про нього самого, про його боротьбу і шукання. От і вийшло — немов літопис про самого літописця.

Учора в розмові з редактором «Новинарні» згадали цей матеріал: «Давай поставимо, — сказав Дмитро Лиховій. — Овсієнко хороший дядько».

Ще б пак!

перша публікація інтерв’ю: «Україна молода», № 141 (5134), 08.11.2016

Про нього

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки Радомишльського району Житомирської області.

5 березня 1973 року заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Вирок: 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.

8 лютого 1979 року засуджений до 3 років позбавлення волі «за спротив міліції». Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході.

26 серпня 1981 року засуджений за антирадянську агітацію й пропаганду.

У листопаді 1989 року – учасник експедиції у Пермські табори з перепоховання Василя Стуса. Олекси Тихого, Юрія Литвина.

З червня 1998 року – координатор програми Харківської правозахисної групи.

Нагороди: орден «За заслуги» ІІІ ступеня, орден «За мужність» І ступеня, орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Проти натури не підеш

У його київській квартирі ні розвернутися, ні повернутися – скрізь книги, документи, журнали, фотографії. В них життя людей, з якими Василь Васильович з юнацьких років іде однією дорогою. Він хотів бути вчителем, писав вірші, мріяв про будучину письменника. Склалося інакше. Сьогодні він думає, що доля, можливо, навмисне звела його із найвизначнішими людьми його покоління, аби саме він написав про їхній страдницький шлях.

  • Пане Василю, от ви –хлопець із поліського села такого далекого від культурних центрів, – потрапляєте в Київський університет і раптом долучаєтеся до «антирадянської діяльності». З якого дива?

– Не знаю, така натура, мабуть. До речі, мій райцентр, Радомишль, на той час був зовсім не глухим містечком. У тамтешній районній газеті тоді працював Василь Скуратівський, він створив літературну студію, яку я відвідував. Саме від нього я вперше почув про Івана Дзюбу і його статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Після школи працював у Народичах в районці, увесь той район пішки обійшов, шукав позитив про щасливих колгоспників, а там такі вбогі села – я ж то все бачив, то все якось пробуджувало свідомість. І ще були хлопці, котрі думали і були де з чим обізнані. Сам редактор газети Дмитро Федорович Баранчук досить прогресивною людиною був.

Знаєте, було якесь прагнення справедливості. А тут ти приїздиш у цей Київ і відчуваєш себе чужим. У магазині спитаєш сірників, а тобі – “сирніков здесь нєт”. “Бичий язик”, казали, “калхознік”. То душа мусіла повставати. Тобто в університеті все було не раптом. Там у студентському середовищі були активні хлопці. Якось ми розпізнали одне одного. Говорили про те, що існує самвидав, дещо ходило по рухах. Хтось мені дав прочитати щоденник Василя Симоненка з віршами, хтось дав працю Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання». Якось воно так все само собою пішло.

  • Ви розповсюджували самвидав серед студентів, і ніхто на вас не доніс?

– Ніхто. Тест був дуже простий: якщо людина морально в побуті поводиться, то їй можна довіритись. Але якщо вона допускає якісь відхилення від загальнолюдської моралі, то краще не давати такій людині самвидаву. Я самвидав давав десятку, може півтора десятку людей, і ніхто на мене не доніс.

  • От після навчання ви потрапили в школу, аби вчителювати, ваші переконання розходяться з тими, які ви повинні були дітям втовкмачувати. Як із цим роздвоєнням жити?

– Бачите, мало хто з нас, із так званих дисидентів, був відвертим противником соціалізму. Більшість була прихильниками «соціалізму з людським обличчям». Ми прагнули поліпшення того суспільства. А не руйнації.

Ішлося про пробудження національної свідомості, про демократизацію суспільства. Спираючись на офіційну ідеологію, ми прагнули ревізувати її і в такий спосіб добитися пом’якшення режиму. Усім уявлялося, що незалежна Україна може бути гарантом демократії. Бо національна держава може бути більшою чи меншою мірою демократичною, але колонія ніколи не може бути демократичною. Тому, мовляв, треба вивільнятися з цього стану.

  • Ви до першого арешту багато встигли нашкодити радянській владі, чи вас посадили задля профілактики?

– Перший свій термін я заробив чесно. На першому курсі в мене були тільки вірші – Симоненка, Холодного. Це ще не такий кримінал. А вже на другому курсі нам викладав логіку Василь Лісовий. Він придивлявся до нас і якось визначив мене. У розмові сам-на-сам з’ясував, що я вже Дзюбу прочитав і навіть декілька фотовідбитків зробив влітку 1968 року і розповсюдив. Він почав давати мені різні доручення із розповсюдження самвидаву.

Цікаво, що КДБ дав вам можливість закінчити університет…

– Я одержав диплом 2 липня 1972 року, але вже був «засвітлений». Бо ще 26 червня я повіз у Немішаєве до друкарки Раї текст «Українського вісника» № 6, київського (був іще львівський теж № 6). І тільки в 2010 році в архіві СБУ я дізнався, що та Рая відразу ж подзвонила в КДБ і сказала, що ось прийшов такий хлопець від Лісового і Пронюка і дав друкувати таке от. Їй скомандували: друкуй. Це щоб згодом використати «Вісник» як речовий доказ. Ця Рая раніше в Інституті філософії працювала, там Пронюк з нею і познайомився. Вона не за ідею, за гроші друкувала. Тобто в КДБ вже знали моє ім’я, але чомусь дозволили диплом одержати. І встановили стеження. А в школу я прийшов викладати українську мову і література, так одному своєму учневі довірився. Дав йому прочитати «Відкритого листа» Лісового до членів ЦК КПУ й ЦК КПРС. А він його показав завучеві, а той доніс у КГБ.

  • Навіщо ж ви так необережно вчинили?

– Хотілося ж готувати нове покоління. Я порівнював його із собою, яким я був у його віці – я був «крамольником» уже в школі.

Хто був на допиті — зрозуміє

  • Тобто з одного боку Рая, а з іншого ваш учень – і погорів Василь Овсієнко?

– Формально 3 листопада 1972 року Василь Лісовий назвав моє ім’я на допиті. Так що гачок уже був.

  • Він же ж міг не назвати ваше ім’я в такому контексті…

– Він обмовився. Під час допитів до такого стану можуть довести, що обмовишся. Є протокол. А взагалі, це тепер нам легко розмірковувати. Але я вам скажу: ми не вміли брехати. Лісовий не вмів брехати, і я не вмів брехати.

  • Вам теж довелося побувати в подібній ситуації?

– Мене після арешту поставили перед вибором. Я десь півтора місяця не давав серйозних показань. Тоді слідчий Микола Цімох сказав таку сакраментальну для мене фразу: «Людині властиво захищатися, а ви не захищаєтеся. Це викликає сумнів у вашій психічній повносправності. Доведеться проводити психіатричну експертизу».

Для мене це було страшніше смерті, я вам скажу. Бо я вже тоді знав, що таке каральна психіатрія. Як із людини робили препаратами людиноподібну худобину. І ти сидиш там без строку. Страхіття.

Словом, я почав дещо розповідати. Це мій гріх, і в моїй книжці «Світло людей» чесно написано: якщо я відсидів тих 13 років з половиною, то це, очевидно, була мені кара за цей мій гріх. Але я не знаю: може за цей свій гріх я буду ще мільйон років у чистилищі.

Скажу, як Василь Стус сприймав такі речі. От приходить у зону журнал «Вітчизна». Там стаття Івана Дзюби про літературу народів СРСР. Йому ж про українську літературу нічого не дозволяли писати. Стус гортає той журнал і каже: «Бідний Іване, що з тебе зробили! Крейсер у калюжі». А коли в’язні дуже критикували ту покаянну заяву Дзюби, то Стус казав: «Не знаєте ви, що цей бідний Іван витримав, пережив, який на нього шалений тиск був. А той, хто тут не був, хай узагалі мовчить».

Одна дорога — в Групу

  • Батьки болісно відреагували на ваш арешт у 1973-му?

– Нічого не сказали. Вже у 1974 році батько приїхав у Мордовію на побачення, саме в ті дні Жуков помер. У кімнаті було радіо. Ми трошки послухали той похорон.

Батько ж на війні був, він сказав таку фразу: «От ми воювали, а ви…» А я кажу: «І що ви мені завоювали? Оцю тюрму?» І більше розмови про це не було.

  • Як ви про створення УГГ дізналися?

– Та Група була створена 9 листопада 1976 року. Ми в таборах чули про це, але дуже мало. Про Московську трошки більше. 5 лютого 1977 року Руденка і Тихого заарештували. А мене в той час із табору повезли етапом у Житомир – щоб не заїжджав у Москву і не злив інформацію про табірне життя Сахарову й закордонним журналістам. З Житомира мене – в Радомишль, там сказали про встановлення наді мною адміністративного нагляду. Я знав телефон дружини Лісового, подзвонив їй. Сказав, що повернувся. І до мене в село приїхали Микола Матусевич, співзасновник УГГ, і Ольга Гейко, його дружина. І ще кілька людей було. Привезли мені коровай, калину і рушник кролевецький. І заспівали «многая літа». Аж мати моя просльозилася. Бо ж я такий злочинець, а тут приїздять люди, котрі відкрито вшановують цього злочинця… Так я познайомився з активістами УГГ.

  • Тобто «ставати на шлях виправлення» ви не хотіли?

– Та де, яке виправлення, я в Мордовії з такими людьми познайомився – повстанці, Попадюк, Стус… До того ж, як я міг полишити цю справу, якщо йдеться про якусь нормальну людську позицію. Скажімо, я подаю заяву, щоб мене взяли вчителем школи, місце є, а мені його не дають, пишуть з облоно: «Ви допустилися аморального вчинку». Мусив стати колгоспним художником-оформлювачем при клубі. А за порушення режиму могли дати два роки криміналу. Я о 9 вечора мусів уже бути в хаті і до 6 ранку. У матері корова була, влітку ще до 6 ранку її в череду треба було виганяти, по черзі худобу пасти. Так мати йде, а я вже після 6 виходжу. Бо могли ж перевірити, і приходили, перевіряли. Суцільні приниження. Як з ними змиритися?.. Треба було елементарно захищати свою гідність. Крім того, ти ж знаєш, що ти не сам по собі. За тобою стоїть щось значно більше, стоїть українська справа, твої підписи під документами УГГ поставлені.

До речі, ті люди, які намагалися відійти від боротьби, – їх кадебісти все одно переслідували. Залишалося хіба що покаянну заяву написати. От кум Василя Стуса, Василь Захарченко, написав. А перед тим декілька доносів на тих, хто з ним в таборі сидів. У «Літературній Україні» його покаянна стаття була опублікована. Стус був у засланні на Магадані. Він телеграму дав: «Фе, Василю». Стали Захарченка видавати, Шевченківську премію йому дали, але в нашому колі його ніхто не приймав і не приймає.

Олесь Бердник, член-засновник УГГ, теж покаянну написав. Причому дуже погано написав, сказав, що УГГ – це творіння ЦРУ. Розказав, як через американського консула документи на Захід передавав. Лук’яненко називає це зрадою.

  • А членом Групи ви коли стали?

– А членом УГГ, я вважаю, став тоді, коли до мене приїхала Оксана Яківна Мешко – 18 листопада 1978 року. Я пообіцяв, що напишу інформацію про становище засланців по сибірах і про становище випущених на волю політв’язнів, які під наглядом перебували. Я це написав і передав. Мої дописи справді були потім використані в бюллетенях Групи. Тоді я сказав Оксані Яківні, що можете вважати мене членом Групи, я робитиму, що треба, але поки що не підписуйте моє ім’я під документами. А якщо ж буду заарештований, тоді пишіть, що я член Групи. Тоді так робили. Тому що оголошений член групи не тримався на волі більше кількох тижнів чи місяців. Я на волі побув від 5 березня1977 року до 8 лютого 1979 року. Навіть купив друкарську машинку і написав спогад «Світло людей». Видрукував на маленьких аркушиках може 3-4 екземпляри. На жаль, жоден з них не зберігся. Фактично, дуже мало я встиг зробити перед другим арештом. Мене й арештовувати було ні за що. Але влада не хотіла лишати людей, пов’язаних із УГГ, на волі.

Фабриковані справи

  • Але ж другий ваш арешт був не політичний, а кримінальний…

– Тоді пішла мода фабрикувати недавнім політв’язням кримінальні справи. Ну, мені сфабрикували майже шляхетну справу – опір міліції. Он Чорноволу тоді пришили спробу зґвалтування. Мені, до речі, теж намагалися таку сфабрикувати. Але, очевидно, та жінка певною мірою співчувала мені. Я ж працював художником у колгоспі, лозунги малював, якесь соціалістичне змагання оформляв. А вона завклубом була. Якось покликала мене в кабінет, щоб я зайшов подивитися якийсь там альбом. А я став на порозі з брудними малярськими щітками в руках й кажу: «Це мені не цікаво». І повернувся до своїх малюнків. А поруч, до речі, сидів один чоловік і вдавав п’яного. Це мав бути свідок.

  • Зі зґвалтуванням не вийшло, то ви їм самі допомогли: подали в суд на міліціонера. Навіщо? Знали ж, чим закінчиться?

– Знаєте, є ж якась людська гідність, якась честь. Крім того, образили не тільки мене. Той міліціонер Славинський мене обматюкав, такою ж мовою говорили з Оксаною Яківною і її подругою, які якраз до мене приїхали, і обшук у них влаштували. Образили жінок у моїй присутності. Ну то я вважав за потрібне це викласти на папері і подати до прокуратури. Звичайно, наслідок був один – кримінальна справа. Три роки дістав. Хоча адвокат Сергій Макарович Мартиш сказав, що мене треба звільнити за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. Бачите, були порядні люди й серед адвокатів. Але мене б все одно на волі не лишили б: усіх причетних до Групи арештовували.

До речі, скоро стало ясно, через що мене арештували: допитували про Лук’яненка, про Стуса, Матусевича. Я показів не давав. У них проти мене нічого не було, що тягнуло на нове політичне звинувачення. Мучили мене, мучили, а за 8 місяців до кінця терміну ув’язнення таки порушили проти мене нову політичну справу. Тоді з усіма так робили, щоб членів Групи на волю не випускати.

Скажімо, Микола Горбаль завтра має звільнитися, дружина за ним приїхала, його об 11-й вечора викликають до слідчого і оголошують про порушення нової справи. Або Ольга Гейко — вона три роки відсиділа в Одесі, її звільняють, два кроки ступила на волі, її у воронок, везуть у прокуратуру і оголошують про порушення нової справи.

  • А що це за історія, коли ви хотіли виїхати з Союзу і вас не пустили?

– Це була безнадійна справа, після першого арешту. Я розумів, що мої дні на волі пораховані. Я 1978 року на Різдво подав заяву до ВВІРу. Мовляв, оскільки я тут не маю роботи за фахом, мені постійно погрожують новим ув’язненням, ніяких життєвих перспектив, то випустіть мене за кордон. До речі, професор Чинченко з канадської діаспори декільком людям робив виклики, і мені теж зробив. Тільки не мені той виклик прийшов, а в КДБ.

  • І ви б справді поїхали?

– Вибір був у мене такий: або бути на чужині, але на волі, або на чужині, в Росії, але в неволі. Вибір був однозначний. Хоча Стус писав: «За кордон українців не випускають, та не дуже й кортіло за той кордон, бо хто ж тут, на великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля. А долі не обирають. Її приймають, яка вона вже не є, або вона силоміць обирає нас…»

Василь Овсієнко (зліва) та колишній наглядач зони ВС-389/36 Іван Кукушкін на тлі барака особливого режиму, де загинув Стус. Фото Вахтанга Кіпіані

  • Ви коли вдруге стали політв’язнем, щось писали для УГГ? Дев’ять років же відсиділи.

– Я таких спроб навіть не робив. Що я міг такого вартісного написати? Я не був таким великим інтелектуалом. А тут ще таке: якщо, скажімо, родичі інших ув’язнених були люди свідомі, брали ті капсули з написаним, ковтали. Ризикували і собою, і ув’язненим. Я собою міг би ризикувати, або людиною, яка свідомо до цього ставилася. А чи мав я право свою неписьменну матір у це вплутувати? Сестра приїздила до мене, співчувала, але я не зважувався писати щось, щоб просити їх вивезти.

Нецензурована робота

  • У 1988 вас випускають, коли УГГ переформатовується вже в Спілку. І що, ви відразу повернулися до політики?

– Я 21 серпня 1988 року випущений, а ще 7 липня Чорновіл і два Горині на мітингу у Львові оголосили, що УГГ трансформується в Українську Гельсінську Спілку. 23 серпня я вже поїхав у Київ і був на зібранні Українського культурологічного клубу. І вже дещо про себе розказав. А 3 вересня, у п’яту річницю загибелі Юрія Литвина й четверту річницю загибелі Василя Стуса, я мав перший публічний нецензурований виступ, розповідав про загибель Стуса і Литвина. І читав вірші Стуса.

Ще в серпні написав заяву до райвно. А мені: «Як ми можемо вас допустити до виховання дітей, коли ви закликали різати і вішати комуністів?». Я мав з собою вироки: нічого такого в них не було. Словом, я знов у колгосп художником пішов. А декому ж узагалі ніякої роботи не давали. Я художником працював аж до 1990 року, до створення Української республіканської партії, коли мене запросили працювати в її секретаріаті. Цю партію на три чверті склали члени УГС.

Відмова від влади — то помилка

  • Хто на вас мав найбільший вплив з УГГ?

– Василь Стус, Юрко Литвин і Олекса Тихий.

Коли я з Литвином чи зі Стусом спілкувався, то мені часом здавалося, що я ореол навколо них бачив.

  • Може, це ви просто екзальтовані були.

– Може, й так. Але це справді святі люди. Зі Стусом я був кілька місяців у Мордовії, в 1976-му – на початку 1977-го, до його виїзду на заслання. З Литвином на пересилці в Лук’янівській тюрмі зустрілися у 1980-му. В одній камері сиділи десь десять днів. Він мені вірші читав, це енциклопедія світової поезії. З Тихим десь рік разом були. Мені поталанило: я знав, може, найкращих людей свого часу.

До речі, люди, які ведуть шляхетний спосіб життя – вони красиві до смерті. Подивіться, ось Григоренко, Заливаха, Горині, Мешко. Це були самовіддані люди. Для них головне було—служіння народові. Стус казав: «Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання». Але ми були. А от білорусів, наприклад, не було. І яка нині Білорусь?

  • Чому ці красиві люди не змогли взяти владу, здійснити справжні демократичні перетворення в країні ще на початку незалежності?

– Багато причин. От я згадую, як щойно обраний Президент Кравчук у лютому 1992 прийшов на з’їзд Руху, каже: «Йдіть у владу». А в залі – свист. Чорновіл каже: «Ми конструктивній опозиції. ми з комуністами не будемо співпрацювати». Це була наша стратегічна помилка: відмова від влади.

Певно, що в нашому середовищі не так багато було людей, здатних здійснювати владу, ми були більш ідеологи, ніж практики. Комуністи були практиками. Ми рівень громадянської свідомості в суспільстві підняли. Може, саме завдяки тому, що ми були не лукавими, ми мали авторитет. А що ми не прийшли до влади – то завжди так було: революцію роблять одні, а владарюють інші. Ми забезпечували ідеологічний фронт. І ми перемогли – Україна незалежна.

  • Вам не нудно жити? Біля вас уже нема людей такого масштабу, з якими ви спілкувалися в таборах.

– Людей для спілкування вистачає, але від декого я відбиваюся. Як Руденко казав: «Мене вже обтяжують люди. Я не хочу нових знайомств». То були взірцеві люди, хочеться бути схожими на них. Мені достатньо спілкування з покійними, яких я записував і про кого пишу.

Читайте також:
Померла визначна російська правозахисниця Людмила Алексєєва,
яка вимагала вивести війська з України

У Львові вшанували пам’ять В’ячеслава Чорновола

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: