СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
21584 +339
Летальні випадки:
644 +21
Одужали:
7575 +341
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 301736 (+9868). Оновлено: 09:05 26.05.2020

Про втрачені можливості в умовах повзучої капітуляції

Аліна Зотько
юрист-міжнародник, політичний консультант

Після перемоги на виборах команди Зеленського тон розмови з Росією стає все покірнішим. Будь-яка критика влади обертається звинуваченнями у войовничості. Під диктовку Росії та за підтримки західних союзників, які на порозі світової кризи воліли б зняти з РФ санкції та відновити міцні торговельні зв’язки, команда президента семимильними кроками наближається до «миру будь-якою ціною». Керівник офісу президента Андрій Єрмак, обіймаючи суто адміністративну посаду, перейняв на себе повноваження президента в питаннях здійснення зовнішньої політики. При цьому сам Зеленський не озвучує своєї позиції, боячись протестів та втрати частини електорату.

Який курс підтримують ті українці, що віддали свій голос за партію монобільшості? Скласти електоральний портрет для «Слуги народу» неможливо, адже їхня програма – це шаблон, який виборці заповнювали, як кому подобається. У зелену рамку, запропоновану Зе-командою, кожен помістив власну «країну мрій».

Часто інтереси цих країн не те що не перетинаються, вони суперечать одне одному.

У результаті виборці Зеленського голосували за євроатлантичну інтеграцію та позаблоковий статус, за ринкову економіку та міцну руку держави у системі соціальних виплат, за нові обличчя у владі та незамінного міністра внутрішніх справ Авакова, за збереження державності та «какая разница», за розслідування вбивств Майдану та проросійський реванш і найголовніше – за перемогу над ворогом та мир будь-якою ціною.

У лавах однієї політичної сили зійшлися проросійський Максим Бужанський, який поділяє погляди «Опозиційної платформи – За життя», і Герой України, майор Ігор Герасименко, нечесний на слово ексжурналіст Олександр Дубінський з багатомільйонними статками та айтішник Єгор Чернєв, що пішов добровольцем на фронт. І таких прикладів немало.

Президентство Зеленського – це роман з відкритою кінцівкою, і кожен уявляв собі його завершення по-своєму, на скільки вистачало фантазії. Однак реальне управління країною вимагає чіткого курсу та стратегії – не може держава рухатися всюди і нікуди зокрема, інакше ризикуємо опинитися ніде. На думку спадає відомий діалог Аліси та Чеширського кота з казки Льюїса Керрола «Аліса у Дивокраї»:

– Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?
– А куди ти хочеш потрапити? – відповів Кіт.
– Мені все одно… – сказала Аліса.
Тоді все одно, куди йти, – зауважив Кіт.

20 травня виповниться рік, відтоді як Володимир Зеленський офіційно набув повноважень президента. Здавалося б, уже давно пора було визначити свої внутрішньодержавні пріоритети та зовнішньополітичний курс, але команда президента досі намагається всидіти на двох стільцях.

У колишньому, допрезидентському, житті Зеленський звик до овацій та схвальних вигуків, а чітко заявити про свій курс – значить втратити частину виборців. Із цим він не може миритися, про що свідчить відставка «піврічного» уряду Гончарука, який призвів до зниження рейтингу правлячої партії.

Політика «і вашим, і нашим» може принести ситуативні перемоги, але в довгостроковій перспективі призводить до безповоротної поразки. Геополітика не терпить «гри навпомацки» – це завжди шахівниця, де потрібно думати на три кроки вперед.

Україна – це шестирічна війна та окупація, ринок в умовах постійної економічної кризи, боротьба корупціонерів та антикорупціонерів, непослідовна влада та процвітаюча п’ята колона. І як поганий учень, ми намагаємося перекласти виконання свого домашнього завдання на «союзників»: придумайте нам план закінчення війни, витягніть нас з економічної кризи, посадіть корупціонерів, але не втручайтеся у внутрішні справи, накладіть на Росію санкції, поки ми «шукатимемо мир в очах Путіна».

Західний світ хоче, щоб ми скоріше знайшли спільну мову з Росією, про що говорить Трамп. Президент Франції Макрон кидається в обійми головної бензоколонки світу, погоджуючись приїхати на 75-ту річницю Перемоги у Москву. А німецька канцлерка Меркель поспішає добудувати «Північний потік-2» для постачання газу з Росії в обхід України. На порозі світової економічної кризи вигідно торгувати, а не сваритися з Росією. І єдине, що заважає Європі та США це зробити – жевріючий збройний конфлікт на Донбасі та окупація Криму.

Читайте також:
Стабілізація на тлі потепління: як у Франції бачать вирішення конфлікту на сході України
і чому Парижу важливий діалог з РФ

Захід з його демократичними цінностями не може допустити ігнорування кровопролитної війни у центрі Європи та визнання анексії півострова, адже це створює небезпечний для усієї Європи прецедент з переділу кордонів. А саме навколо цього питання періодично вибухають вогнища неспокою у Великій Британії, Ірландії, Іспанії тощо.

Але спонукати Україну розв’язати цю проблему самостійно ніхто не забороняв. Європі не болітиме наш окупований Кримський півострів, де залишилися дитячі спогади. Чи Донбас, де горять могили предків та фотографії, що залишилися єдиним матеріальним підтвердженням існування колишнього життя. Доречно згадати слова двічі прем’єр-міністра Британії лорда Палмерстона:

«Ми не маємо вічних союзників, як і постійних ворогів. Наші інтереси – вічні та постійні, і ці інтереси – це обов’язок, який ми повинні виконувати».
(We have no eternal allies, and we have no perpetual enemies. Our interests are eternal and perpetual, and those interests it is our duty to follow)

Ніхто, крім України, не буде голосніше заявляти про наші втрати, досягнення та вимоги. Натомість команда Зеленського впевнено реалізовує політику «втрачених можливостей» та умиротворення.

Європейські партнери та Росія наполягають на безальтернативному дотриманні «мінського курсу», насамперед його політичної частини, під час постійних обстрілів, смертей та системних злочинів проти міжнародного права у Криму та на Донбасі.

Українська влада хаотично обговорює модальність виборів, амністію, платформи примирення, відводить війська, відбудовує мости, попри невиконання першого і основного пункту «Мінська» – припинення вогню. Реінтеграція без деокупації – це кроки на межі з шизофренією. Окрім того, Мінські домовленості – це політичний, а не юридичний документ, що не має зобов’язальної сили, а терміни виконання закінчилися ще у 2015 році. Тому він аж ніяк не є «безальтернативним».

У державі відсутній єдиний понятійний апарат та спільне бачення курсу. У своїх промовах Зеленський усе рідше говорить про напад Росії, натомість з’являються «ворог», «бойовики», «сепаратисти», «найманці». Наратив «Росія – агресор» зникає. Іноді виникає відчуття, що різні представники Зе-команди, від депутатів з фракції монобільшості до прем’єра Шмигаля, випробовують громадянське суспільство на міцність, виголошуючи меседжі російських методичок.

9 березня Окружний суд Гааги розпочав слухання у справі про збиття літака рейсу МН17 у 2014 році, коли ракета з російського «Бука» відправила на той світ 298 цивільних із різних країн. Більш ніж п’ять років прокуратура Нідерландів збирала 30 тисяч сторінок доказової бази, щоб захист не зміг розвалити справу у суді.

Ця подія сколихнула нідерландську пресу, бо авіакатастрофа залишила глибокий рубець на серці суспільства, яке майже 6 років провело в очікуванні справедливості. Там упевнено говорять про вину вищого російського керівництва, і в цьому контексті часто згадується ім’я Володимира Путіна, хоча поки не стороною кримінального процесу. Вирок у справі МН17 може стати додатковим доказом у Міжнародному суді ООН, де розглядається позов проти Росії за фінансування тероризму, та у Міжнародному кримінальному суді, де на стадії попереднього вивчення матеріалів розглядається кейс «Ситуація в Україні» про вчинення воєнних та злочинів проти людяності.

Читайте також:
Чекання Гааги. Як притягнути росіян до криміналу за Донбас і Крим

У той час, коли увага міжнародних ЗМІ прикута до однозначно непересічної справи про збиття пасажирського літака над Донбасом російськими військовими, Україна втрачає можливість ще раз голосно заявити на весь світ, що війна, розв’язана Росією, триває. Натомість в Україні інтенсивно проводиться політика умиротворення… власного народу.

В інтерв’ю The Guardian, замість озвучення потрібних Україні меседжів, президент Зеленський іменує війну «замороженим конфліктом», де «пострілюють». Це відбувається в умовах щоденного порушення «режиму тиші» та людських втрат. Навіть чергове загострення на Донбасі не здатне змінити позицію Зеленського, який агресивний наступ росіян називає «провокацією, яка не змінить курс того, що ми впевнено наближаємося до припинення війни та миру».

Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, а згодом прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявляють про постачання в Крим води. Якої насправді не вистачає окупованим Росією підприємствам та військовим базам. А президент Зеленський 16 березня, випадково чи спеціально, забув нагадати про незаконність проведеного у Криму референдуму 6 років тому.

Сергій Сивохо, тепер уже колишній радник секретаря РНБО, проводить платформи з примирення, возить дітей з Горлівки у церкви московського патріархату, в яких колись переховувався російський агент Гіркін (один із підозрюваних у збитті рейсу МН17) і які є рупором російської пропаганди в Україні. Ба більше – озвучує речі, які виводять Росію зі статусу країни-агресора. Так, в ефірі каналу «Наш» він назвав війну «внутрішнім конфліктом».

Читайте також:
“Куди відступати – до Києва?!” Інтерв’ю з-під арешту АТОвця Волкова,
звинуваченого в нападі на Сивохо

Тим часом «п’ята колона» в особі представників партії Віктора Медведчука, кума Путіна, окрім інформаційної війни, що спрямована на впровадження російського дискурсу та демонізації ветеранів, підриває ще й дипломатичні зусилля України. І, де-юре не порушуючи українського законодавства, де-факто здійснює державну зраду, розпочавши сепаратні переговори з агресором.

Делегація фракції «ОПЗЖ» провела розмову з Путіним та вперше за шість років взяла участь у засіданні російської держдуми. Медведчук обговорював із Путіним, як змусити Україну дотримуватися «безальтернативних» Мінських домовленостей, про що йдеться в офіційному пресрелізі партії:

«Мне кажется, что парламентский потенциал, тем более если исходить из того, что на Украине Верховная Рада должна принять те законы, которые предусмотрены Минскими соглашениями – и выборы, и амнистия, и особый статус, и изменения в Конституцию, – то помощь наших коллег и Государственной Думы, и парламентов Франции и Германии здесь была бы не просто уместна, она бы была полезной: убедить наших депутатов в том, что Минские соглашения, как это считается, являются безальтернативными, для того чтобы реализовать их в полной мере через законодательную работу и тем самым приблизить мир на Украине».

Такі вояжі світова спільнота сприймає як дружній діалог та потепління у стосунках України з Росією, адже зазвичай саме держава уповноважує посадових осіб чи парламентаріїв на такі поїздки.

Крайній випадок потурання забаганкам Росії та виведення її за межі збройного конфлікту на території України стався 11 березня, під час засідання Тристоронньої контактної групи в Мінську. Причому українці про це вже вкотре дізналися від… російських інформагентств.

Нагадаємо, крім уже звичних гуманітарних та питань розведення сил та засобів, у протоколі закрався непримітний, але небезпечний пункт про створення консультативної ради в рамках політичної підгрупи (яка розглядає питання модальності можливих виборів та амністії). На відміну від попередніх протоколів ТКГ, де прізвища ватажків бойовиків згадувалися «для годиться», у цьому документі їх офіційно називають «уповноваженими представниками окремих районів Донецької та Луганської областей».

Керівник офісу президента та ідеолог «консультативної ради» Андрій Єрмак повторює кремлівський наратив про «безальтернативність мінських домовленостей» та «санкції, що прив’язані до Мінська». Попри те, що посада Єрмака є суто адміністративною, він дозволяє собі реалізовувати зовнішню політику України: бере участь у ТКГ, зустрічається з відповідальним за «український напрямок» заступником глави адміністрації президента Росії Дмитром Козаком та ставить свій підпис під протоколом засідання Тристоронньої контактної групи. Особа, яку народ України не обирав та не наділяв такими повноваженнями, без будь-якої посадової відповідальності озвучує рішення, які безповоротно можуть змінити історію держави.

Читайте також:
Демарш “слуг”: депутати монобільшості підписуються під заявою проти “консультативної ради з ОРДЛО”

Консультативна рада передбачає делегування 10 осіб від української сторони та 10 осіб від ОРДЛО, тим самим визнаючи суб’єктність т.зв. «Л/ДНР», і садить Україну за стіл переговорів з терористами. Росія ж переходить у статус гаранта миру нарівні з Францією, Німеччиною та ОБСЄ, тим самим російсько-українську війну переводять у площину «внутрішнього конфлікту».

«Россия не ведет переговоров с террористами, она их уничтожает. Главный принцип международного сообщества – это безусловный отказ от какоголибо диалога с террористами, так как эти контакты только поощряют их к совершению новых, еще более тяжких преступлений».
В. В. Путін, 2004 р.

Після хвилі протестів українців, Андрій Єрмак намагався спростувати тези про визнання терористів, зауваживши, що від ОРДЛО делегуватимуть осіб, які не брали участі у бойових діях. Однак він не роз’яснює, яким чином Україна зможе вплинути на вибір делегації від тимчасово окупованих територій. Окрім того, там не передбачається учасників, призначених державою: «і ми бачимо учасниками цієї платформи громадських діячів, представників церков і т.д.».

Тобто, за словами Єрмака, держава не братиме участі у процесі мирного врегулювання, а питання амністії та модальності можливих виборів на тимчасово окупованих територіях (саме цим займається політична підгрупа ТКГ) обговорюватимуть громадянське суспісьстсво та церковники. Цей набір безглуздих слів наштовхує на думку, що справжній план не озвучується.

«Київ визнає донбаських сепаратистів стороною переговорів», – пише французьке видання Le Figaro. У цій «багатокроковій грі» виграють усі, окрім України: Росія поступово одягне мантію миротворця, а Захід без тіні сумління зніме санкції та відновить торговельні зв’язки з Росією. Створення такої консультативної ради може стати останнім цвяхом у труну, куди вже рік в умовах спротиву патріотів вкладають факт російсько-української війни, натомість дасть життя новій реальності, де в Україні відбувається «внутрішній конфлікт».

Замість пустопорожніх обвинувачень на адресу «войовничої меншості», варто було б змінити напрямок комунікацій і розробити нову дипломатичну стратегію. Ніхто не закликає розгорнути повномасштабну війну з Росією. Розпочати необхідно з повного та всеосяжного припинення вогню, як передумови будь-яких подальших перемовин та дій. Спершу відбувається безпекова частина – тобто деокупація, а вже потім політична – реінтеграція.

Владі, що майже рік ключкувалася, як Труффальдіно із Бергамо, між українськими інтересами та російськими забаганками, пора нарешті визначитися – слугою якого народу вона є. Бо це не зйомка ТВ-шоу – тут інших дублів немає.

Читайте також:
Ігор Мірошниченко: Чи врятує країну і Зеленського його власний популізм?

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: