“Куди відступати – до Києва?!” Інтерв’ю з-під арешту АТОвця Волкова, звинуваченого в нападі на Сивохо

автор: Анастасія Федченко
фото з архіву Олександра Волкова

З одним із фігурантів “справи Сивохо” ми домовилися зустрітися ще до оголошення карантину, щойно Печерський райсуд відправив ветерана АТО Олександра Демидова, позивний “Волков”, під домашній арешт (за версією слідчих, донеччанин нібито нападав на радника секретаря РНБО під час презентації “Платформи примирення”). Це мала бути розмова в нього вдома за чашкою чаю. Але вийшла – скайпом.

33-річний Волков жартує: він опинився “на карантині” ще до його оголошення, тож точно буде здоровим. І зі сміхом додає: зате чимало українців тепер солідарні з ним, сидять удома. Так, тепер усі ми – Волков.

Про життя в Донецьку, Євромайдан, спротив шахтарської столиці російським окупантам, полон і бої в Іловайську, про Широкинську операцію, майбутнє України і про те, чому, власне, впав Сивохо, ветеран підрозділів Нацгвардії “Донбас” та “Азов” розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

“Сивоху земля українська не тримає”

12 березня радник секретаря Ради нацбезеки на громадських засадах, артист-комік Сергій Сивохо презентував у Києві анонсовану ще з лютого (але відкладену через бойові дії під Золотим) “Національну платформу єдності та примирення”. Заявлений сенс ініціативи, схваленої президентом Зеленським, полягає в діалозі з представниками окупованих територій, “простими людьми”. Під час презентації в КВЦ “Парковий” ветерани війни на Сході, серед яких “азовці” і представники “Нацкорпусу”, кричали до Сивохо, щоб їхав у Ростов, вимагали дати відповідь, що саме відбувається на Донбасі, закидали, що російську агресію він називає “внутрішнім конфліктом”, та взялися виштовхувати з приміщення. Так, що Сивохо впав.

Згодом він звинуватив ветеранів, що їм потрібна війна, а не мир.

– Упав Сивохо і не ворушиться. Ми думаємо: а раптом помер? Ото прийшли на презентацію! – сміється учасник події Олександр Волков. Своє справжнє прізвище – Демидов – він майже забув, так давно підписаний у соцмережах як Волков і так давно його знають саме під цим псевдо.

– У нього ноги ватні були, він не витримав, упав, вдарився об підлогу. Сивоху земля українська не тримає просто. Вона, певно, почне скоро поїдати всіх, хто пов’язаний із владою, не зможуть у Ростов утекти, не встигнуть, – каже Олександр.

У своїй квартирі в Києві ветеран перебуває під цілодобовим домашнім арештом. Йому єдиному із 15 затриманих обрали такий запобіжний захід. За рішенням суду від 13 березня “карантин” Сашка триватиме до 10 травня.

Демидов з адвокатами подав апеляцію, однак захисники ветерана припускають, що її буде відхилено й “азовець” сидітиме вдома ще кілька місяців. Волков каже, що це песимістичне припущення, втім, визнає: його не надто хочуть випускати, щоб налякати інших, аби не протестували.

Ветеран каже, прийшов на презентацію платформи Сивохо із власної ініціативи.

– Стоїть жінка і каже, що пропускає тільки за акредитацією. Я їй почав говорити, що тут платформа примирення Донецька з Україною, що я сам із Донецька, учасник АТО – прикинувся дурачком ватним, сказав, що й сам давно хочу миру, мене дістала війна. Вона підійшла до Сивохи, так і так. Той: “Ну нехай проходить”. Вона мене попросила, щоб було без провокацій, я пообіцяв. Слова дотримав. Під час виступу [Сергія Сивохо] не кричав, дочекався, коли можна буде ставити запитання.

У нього була така ватна риторика, що Україна “воює з дончанами”. Він казав, що треба зрозуміти один одного, попросити пробачення. У мене від цих слів аж кров закипіла від ненависті. Я йому сказав, що сам із Донецька, що воював не з донеччанами, а з путінськими найманцями. Запитав, у кого має просити пробачення? У вбивць? Сказав йому, що він – ватний клоун, – пригадує Олександр.

Олександр Демидов “Волков” під час суду про обрання запобіжного заходу. Фото: 24 канал

Він не надто добирає слова, коли говорить про нинішню владу та її “мирні ініціативи”.

– Я не можу зрозуміти, як людина, яка лежала вчора на лавці обісцяна й оббльована, має право говорити щось про українську націю. Я ж іще за два дні до презентації Сивохи депутата [від “Слуги народу”] Максима Бужанського облив кефіром. Мені ще за це підозру вручили.

Вони якісь дуже вразливі. Ну облили кефіром то й облили. Що тут такого? Мають до цього звикати.

Міг би й зеленкою, але це незручно, на тебе теж потрапить, потім не можеш відмитися, речі відіпрати.

Ми приїхали на ефір. Нам сказали, що Бужанський буде там. Бо до цього ми приїжджали до Верховної Ради, але вони з ватним Кивою від нас змогли втекти, так би вдвох попалися.

Я їх не поважаю. Вони – капітулянти, – каже Волков. І продовжує вже про главу держави: – Коли він (Зеленський – “Н”) був клоуном, він мені навіть подобався. Але клоун має бути клоуном, він не має бути президентом.

Зеленський зараз намагається капітулювати, втюхати нас у Росію. Потихеньку, якимись кроками людям нав’язують перемир’я, щоб втратили пильність.

Читайте також:
“Ну, пострілюють”: Зеленський назвав війну на Донбасі “замороженим конфліктом” і виступив проти “шляху вікінгів”

Волков визнає, що він зірвав плакат, але, каже, після цього вийшов із зали. Решта – виштовхали Сивохо і теж вийшли. Вони постояли біля входу, поговорили, невдовзі приїхали автобуси зі спецпризначенцями. “Азовці” пожартували, що ті запізнилися. Але поліція всіх затримала і відвезла у відділок.

– Ніхто нічого не робив йому (Сивохо): не бив, нічого. Упав собі й упав. І коли мені пред’являли статтю за “хуліганку”, було видно, що їм самим неприємно, що вони розуміють: це – політична справа. Нібито я з “особливою жорстокістю” зірвав плакат. Намагаються притягти за вуха статтю, якої не існує взагалі. Мабуть, навіть у Китаї так не роблять, – говорить Олександр.

Про Майдан, “Правий сектор” і генетичну пам’ять російськомовного донеччанина

Для Олександра нинішній домашній арешт – перше обмеження пересування. У юності, каже, бували штрафи за бійки, бо займався боксом, іноді хуліганив. Волков вважає домашній арешт несправедливим за адміністративну статтю:

– Це як помста маленької боягузливої дитини.

До нього в гості “під арешт” приходять дівчина, друзі, тож сидіння в чотирьох стінах дається не так важко. Тим більше, майже вся країна зараз у схожих умовах. Весняне сонце кличе надвір, але Олександр “прогулюється” лише на балкон. Під час розмови він теж туди виходить – покурити.

У політику Олександр прийшов з ультрасів футбольного клубу “Шахтар”. На фото – Волков на секторі перед початком війни

“Волковим” Демидов став ще під час Революції Гідності. Під таким прізвищем створив сторінку “Вконтакте” – справжнім не ризикував підписуватись, боявся, що активістів шукатимуть і каратимуть.

Під час Майдану донеччанин приєднався до “Правого сектора”, вважав їх крутими, бо кидали в “Беркут” бруківку і коктейлі Молотова.

Уперше до Києва Сашко приїхав у грудні 2013-го, тоді ж познайомився з Дмитром Ярошем. Трохи побув на Майдані, повернувся в Донецьк, зібрав ще ініціативних хлопців. Удесятьох вони знову прибули на Майдан.

У дні розстрілів Волкова в центрі Києва не було. Але після того, каже, відчув безкінечну ненависть.

– Ми зрозуміли, що готові йти до кінця. Я розумів, що ми більше не будемо битися, що ми – вбиватимемо. Якби Янукович не втік, було б, мабуть, іще більше крові, – вважає Олександр.

Він говорить російською, “бо з Донецька і соромиться своєї української” – каже, вона в нього “азірівська”. Але збирається підучити мову під час арешту.

Сашко спершу не цікавився політикою. Але був ультрасом ФК “Шахтар”, став потроху захоплюватися правим рухом, українським націоналізмом. Хоча коли почався Майдан, до кінця не розумів, навіщо Україні в Європу.

– Але більшість українців обрали цей шлях, значить, маю бути з усіма. А ще на Майдані побили слабких. Ну і кров підказала правильну відповідь. Це щось глибоко всередині тебе.

У мене мама й тато – українці. У мого діда – батькового батька – всю родину розстріляли, а його самого відправили на Соловки на 15 років. Після звільнення він ще встиг народити батька мого і рано помер. У родині не надто про це говорять.

Пам’ятаю, як у школі на уроках військової підготовки спускаємося в підвал, у кабінет воєнрука, а в нього там червоне знамено і бюсти радянських вождів. У мене ці знамена щоразу викликали злість. Коли я вже закінчив школу, мама мені розповіла, що сталося з нашою родиною. І тоді я зрозумів, що є генетична пам’ять, що моя ненависть до червоних прапорів – то звідти, – розповідає донеччанин.

Після школи Олександр отримав вищу освіту інженера-будівельника, а за фахом не працював. Пішов фрезерувальником на підприємство, де виготовляли промислові холодильники, доріс до начальника виробництва. Кинув усе без жалю.

Олександр Демидов під домашнім арештом

“Донецьк боровся!”

Після Майдану Олександр ненадовго повернувся додому, залишався в Донецьку з березня до травня. Хлопці брали участь у проукраїнських мітингах, охороняли їх, влаштовували патрулі.

– Донецьк боровся! Але він межує із Росією, до кордону – півтори години. У якийсь момент туди почали завозити цілими автобусами “мирних громадян” із РФ. А за ними почали заїжджати КамАЗи, вивантажували ящики з боєприпасами, вискакували військові. Плюс у багатьох родичі в Росії. Ця країна завжди сприймалася в Донецьку не просто як сусідня, а як рідна.

І хоч як би боровся Донецьк, його покинули напризволяще. Якби Київ так само покинули, і Київ би не впорався.

Основний удар пішов на Слов’янськ. У Донецьку боїв особливо не було. І росіянам просто дали піти зі Слов’янська. Колони Гіркіна дві години їхали відкритою трасою. Якби ту колону розбили, війна могла б закінчитися. А її пустили у Донецьк. Вибити військових із двохмільйонного міста майже нереально, – викладає своє бачення Волков.

Футбольний фанат Олександр Демидов (ліворуч) на виїзді в Маріуполь

Коли шахтарська столиця ще боролася, відбувалися мітинги під синьо-жовтими прапорами, Олександр теж не сидів склавши руки.

– Стільки навалилося всього! Я спав по пару годин на добу. Це і зіграло зі мною злий жарт. За мною стежили, правда, не знали, який я – знали, що є такий Волков, але думали, що бандерівець із рогами. А я ж виріс серед них. Ходили біля мого будинку, зі зброєю чи без. Придивився, що вони тиняються, питаю: “Чому ви тут ходите?” – “Та, тут живе один із лідерів правосєків”. Я побажав їм удачі, з’їхав із тієї зйомної квартири на іншу. І ось їдемо ми з другом, а я довго не спав (мала бути зустріч, але вона переносилася). Кажу, посплю в машині трохи. Заснув. Прокинувся від шуму. Стоїть Льоша, купа якихось людей, їхні авто. Зрозумів, що це по мене. Вдарили чимось по голові, я впав, побили ще трохи ногами, зв’язали, затягли в машину. Це було 8 травня [2014 року], – розповідає Волков.

Отямився він уже в захопленій бойовиками будівлі облдержадміністрації. Його катували, питали про “Правий сектор”, били, потім питали про Майдан, знову били, питали про “спалених” “беркутівців” і продовжували бити.

Захоплена Донецька ОДА, весна 2014. Фото: ЕРА

– Вони, мабуть, усі тортури перепробували. Найстрашніше було, коли зі зв’язаними за спиною руками ставили на коліна й душили пакетом. У цей момент легені наче розриваються на шмаття. Це був жахливий біль. Я надовго запам’ятав, – каже Олександр.

Полон тривав два дні. Олександр кілька разів був готовий померти.

– Якось приставили пістолет до голови, думаю: ну нарешті це все закінчиться. Настільки змучений був, що хотів уже померти.

Його втеча схожа на епізод із фільму, настільки неймовірна. Волкову допомогли вибратися з будівлі ДонОДА. Він розповідає в інтерв’ю, як це сталося, але кілька разів просить не розголошувати деталі на широкий загал. Помічники й досі можуть бути в Донецьку.

Після ОДА, побитий і закривавлений, Демидов пішов до батька. Тато сказав, що за ним і сюди прийшли. Визирнув обережно у вікно, а внизу – люди зі зброєю. Сашко виліз на горище, спільне для всього будинку, сховався в будівельному смітті. Терористи зайшли в дім, кричали на батька, перевернули квартиру догори дригом, не знайшли втікача, спустилися й почали чекати на нього в машині біля парадного. Але в цей час до дальнього під’їзду приїхали друзі Волкова на авто, забрали його і змогли вивезти в Дніпро.

Читайте також:
Як Луганськ у 2013-2014 роках чинив опір “русскому міру”: спогади учасниці

Там Олександр приєднався до “правосеків”, тренувався з ними, стріляв з автомата.

– А війна йде вже повним ходом. Я не хотів гаяти ні дня, хотів звільнити рідне місто. Тоді [добровольчий батальйон] “Донбас” воював. Я запропонував кільком хлопцям піти зі мною і записався в “Донбас”.

“Мені тоді здалося, що земля хоче сховати мене”

У “Донбасі” Волков воював у складі розвідгрупи, брав участь у боях за Іловайськ. Каже, за рахунок малочисельності групи було досить легко зайти в місто і вийти з нього.

У складі батальйону “Донбас”

– Коли Іловайськ був уже в кільці, ми пристали до однієї колони військових, уже споночіло. Підходимо й бачимо, що вона повністю розбита. Стоїть підбитий танк, він горів, горів настільки, що потік метал, навколо лежать тіла, КрАЗ теж згорілий, там теж тіла. Ми залишили машину й далі пішли пішки. Переступали через останки тіл. Нам важливо було забрати своїх поранених з Іловайська і полонених росіян, офіцерів ГРУ. Ми зайшли вночі і вийшли вночі, – згадує Олександр.

Бої за Іловайськ йому складно описати, бо “було нічого не зрозуміло”, навколо постійно стріляли.

Пригадує найперший свій серйозний обстріл. Тоді по них били із зенітної установки прямою наводкою. Згодом підключилися міномети.

– Я впав у посадку. І настільки сильно притиснувся до землі. Мені тоді здалося, що земля хоче сховати мене, здалося, що українська земля жива. Я не знаю, як пояснити, – усміхається донбасівець.

Він упевнений, що війна – це одвіку чоловіча справа, просто потрібно “відкритися” їй.

– Мені здавалося, що я досить добре морально підготувався, коли йшов на війну. А може, не до кінця усвідомлював, що відбувалося. Важливо змиритися, що смерть буде, і якщо вона прийде до тебе, тут уже нічого не вдієш. Це розуміння тебе заспокоює, – ділиться Олександр.

Після Іловайська він іще кілька місяців пробув у “Донбасі” та невдовзі перейшов у полк НГУ “Азов”, бо той якраз активно воював. Перша велика операція у полку – Широкинська.

Читайте також:
Ціна Широкиного: правозахисники порахували втрати і порушення в боях за село на Азові

– Що тут розповідати? Стріляли один в одного, – посміхається Олександр. – Ми в них, вони в нас.

Із побратимом Олегом у тій самій широкинській 5-поверхівці

У мене в житті було два моменти, коли я не знав, що робити. Один із них – у Широкиному. Ми були в п’ятиповерхівках. Почався артилерійський обстріл. Потужний. Між залпами вони перебіжками рухалися до цих будинків. І тут артилерія ніби ненадовго замовкла. Але по нашому дому почали працювати їхні танки. П’ятий поверх, четвертий, третій… Я сиджу й дивлюся, як складаються плити, падають балкони, наче картковий будиночок. Чекаю, коли дійдуть до нашого поверху. Надвір не вийдеш, бо падають міни, лишатися не можна, бо падають стіни. Ліг на підлогу, у мене така дика розгубленість, не розумію, що робити. Руки не рухаються, ноги теж. Думаю, потрібно лежати й чекати, поки мене завалить.

І тут танки припиняють працювати. Можливо, їх наша артилерія дістала. Розумію, що вони зараз можуть штурмувати. Страх просто паралізував мене. Штурм – це полон. А полону я не хочу. І це усвідомлення наче підняло мене. Я побіг в іншу кімнату, а там хлопці теж заціпенілі. Розворушив їх, вибігли надвір, чекаємо. Але штурму не було.

А потім настала ніч, я відчув якусь упевненість і захищеність. Хоч в нас і були тяжкопоранені, але всі вижили.

Одна з 5-поверхівок у Широкиному, про які яку розповідає Волков

Згодом ми дізналися, що то російські підрозділи морпіхів хотіли зайняти наші позиції. Але багато хто з них загинув від нашої артилерії.

Читайте також:
Азовці відзначили річницю Широкинської наступальної операції

“Ти нормальний? Ти півтора місяця тому мився!”

Крім тих кількох випадків, на війні нестрашно, каже Волков.

В окопах

– Приїжджаєш на базу, дивишся телевізор, думаєш, що ого, війна, передова, там обстріли, там убивають, там має бути страшно. Але по телевізору і в житті воно зовсім інакше сприймається, – усміхається Сашко.

На передовій він був до листопада 2017-го. Але навіть тоді, коли полк “Азов” вивели на базу, розвідники залишалися на лінії зіткнення і виконували завдання.

Волков (ліворуч) на передовій у Водяному

– Якось я підійшов до командира і попросив його відпустити мене в місто – помитися, побачитися з дівчатами. А він мені: “Ти нормальний? Та ти півтора місяця тому мився!” – і навіть на два дні не відпустив. Пам’ятаю, як приїжджав на базу, а там так пахне пральним порошком. Нюхав би й нюхав, – сміється Волков.

Вихід Волкова на чолі свого взводу

Його звання – старший солдат. Певний час був командиром взводу.

На запитання про те, яким має бути гарний розвідник, Волков сміється, що “хорошим хлопцем”, але вже серйозно додає: варто бути надійним, щоб інші учасники групи могли довіряти, як самим собі.

– Надійність – це скрізь важливо, а в розвідці – особливо. Іще варто бути холоднокровним. Багато потрібно повзати, лежати в землі. У мене терпіння немає. Для мене це була дуже важка робота. Але це робота. Тому я самоорганізовувався, вимикав емоції і зосереджувався на завданні. Якщо це не зробиш, якщо недбало ставитимешся до роботи – рано чи пізно або ти сам, або хтось із побратимів заплатить за це недбальство здоров’ям чи життям.

Волков із Барретом (ліворуч) під час роботи з ДШК на позиції під Гранітним

Його група досі працює на передовій.

Крім “Баррета” (Юрій Луговський загинув від кулі снайпера 9 березня 2018 року), “Волини” (Дмитро Волонтирець помер 25 листопада 2019-го від інсульту) та ще кількох бійців. Тож Олександр не надто хоче розповідати про роботу й колег.

Волков із другом Волиною (ліворуч)

– Стріляли, час від часу намагались убити русского Ваню, готували плани, де слабкі позиції, де треба вдарити, де сильніші, – пояснює колишній нацгвардієць.

Читайте також:
“Ворог знає, що тут стоїть “Азов”.
Як воює мотивований загін Нацгвардії в районі Світлодарки (РЕПОРТАЖ)

“Куди далі відступати? До Дніпра? До Києва?”

Полк “Азов” вшановує на узбережжі своїх загиблих

Після демобілізації Олександр Демидов сподівався здійснити своє давнє бажання нарешті пожити в Києві. Тим більше, що батькам свого часу вдалося купити синові житло в столиці. Але його, вже як представника “азовської” партії “Національний корпус”, відрядили в Харків. Там зі своїм фронтовим командиром вони розбудовували осередок “НК”, надихали юнаків ходити в спортзал.

Торік улітку ветеран нарешті повернувся до Києва.

– Я до кінця не розумів, чим займаюся в цивільному житті після війни. Та і зараз не розумію.

Як і більшість моїх знайомих із Донбасу, Волков переконаний: на Донбасі розуміють тільки мову сили. Тому спроби примиритися чи капітулювати сприйматимуть як слабкість.

– Я – звичайний солдат, я – не стратег. Але мені здається, що звільняти ОРДЛО потрібно комплексно. Це блокада; це можливість проукраїнським людям виїхати [з окупованої території], щоб їм тут хоча б на якийсь час надали житло; це – бойові дії, – так бачить Олександр реінтеграцію.

– Яке вони мають моральне право говорити про “примирення”? – Сашко знову повертається до “платформи Сивохо”. – Вони в обгортку миру намагаються загорнути капітуляцію. І багато хто готовий з’їсти цю цукерку капітуляції. І те, що зараз відбувається розведення… Вони ж (бойовики і російські окупанти) не відходять. Вони займають наші позиції.

Мову слабкого ніхто не чує. Потрібно бути сильними і не поступатися. Ми на своїй землі! Варто розвивати армію, економіку.

Куди далі відступати? До Дніпра? До Києва?

За цю лінію фронту, за кожен сантиметр ми проливали кров, ми втрачали найкращих хлопців.

Волков вважає себе романтиком. Він хоче, щоб Україна стала сильною, справедливою, багатою, що люди були не просто народом, а нацією, в якій кожен підтримує іншого.

Він вірить, що цього вдасться досягти якщо не нашому поколінню, то нашим дітям.

– Я мрію про країну, над якою постійно світитиме сонце. Кожен “азовець” вірить в утопію. Хто, якщо не романтики, змінюватимуть світ? – усміхається домашній арештант.

Читайте також:
Нардепи “СН” звернулися до Данілова, аби той звільнив Сивохо з посади радника секретаря РНБО