СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
315826 +6719
Летальні випадки:
5927 +141
Одужали:
132219 +2686
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2880105 (+32729). Оновлено: 08:55 21.10.2020

Як Луганськ у 2013-2014 роках чинив опір “русскому міру”: спогади учасниці

 

Анастасія Рожкова
художниця, громадська активістка, учасниця українського опору в Луганську 2013-2014 рр.

Акції на підтримку Євромайдану в Луганську відбувалися з першого ж дня протестних рухів у Києві. Я приєдналася до них після того, як моєму другу і тодішньому голові організації (ВМГО “Фундація регіональних ініціатив”, “ФРІ”) порізали ножем ноги на Майдані в Івано-Франківську. 30 листопада з моїм другом Олексієм Бідою ми зібрали акцію під луганським управлінням МВС, і для мене це стало початком руху за честь, гідність та свободу мене, мого міста та України.

Частина активістів із Луганська постійно виїжджали на Майдан до Києва, а ті, хто лишався, почали збиратися на щоденні акції біля пам’ятника Шевченкові в центрі міста. Я подавала повідомлення на ці акції, бо працювала поруч. Були дуже сильні морози. Коли я приходила на площу з прапором, там уже мерзло п’ятеро міліціонерів. Вони питали: “І де ж ваш Майдан?” Я казала: “Почекайте, зараз люди прийдуть”. І хвилин через десять люди дійсно починали приходити.

На акціях ми знайомилися, обговорювали події, план дій, співали гімн України. За період революції “Громадський сектор” збирав у Луганську від десяти людей до півтори тисячі.

Окрім “Громадського сектору”, в Луганську діяв Автомайдан, на вихідних відбувалися віча, де людей збирали і проукраїнські політичні партії.

Ближче до кінця грудня Юлія Красильнікова, Костянтин Реуцький та інша частина громадських активістів повернулася з Києва, щоб робити двіж у місті. Ми утворили в Луганську “Громадський сектор Євромайдану”. В правозахисному центрі “Поступ” у нас з’явився революційний штаб.

Ми робили “Вуличний університет” (як у Києві – “Н”), потім вирішили показати “Відкритий доступ” – документальний фільм про статки Януковича. Коли ми прийшли на місце показу, площа була зайнята групою людей, які ховали обличчя за довжелезними плакатами “Луганские общественники содомиты”, “Майдауны бьют своих”, “Чей ты агент, Реуцкий?” Вони роздавали листівки про наших активістів із згаданими сумами грантів, розповідали, нібито українські активісти проплачені Америкою. На жаль, в Україні й зараз правозахисників гноблять за подібними схемами. Стояли дві великі колонки, з яких грала новорічна попса з такою гучністю, що ми ледь чули один одного. Тоді ми відійшли від пам’ятника ближче до дороги та розгорнули 40-метровий прапор, який був невід’ємною частиною всіх проукраїнських акцій у Луганську.

З цього випадку почалося співіснування Луганського Майдану з різними провокаторами.

На українські акції почали приходити ряджені донські “казаки”, що махали нагайками, шахтарі, які казали, що треба йти працювати та чекати виборів, бабусі, які плювалися й називали українців фашистами.

Під час другої спроби показати фільм про Януковича кілька молодиків із “Молодих регіонів” закидали проєктор зеленкою та залили солодким чаєм ноутбук. Під час третьої — в зібрання кидали через дорогу димові шашки та петарди.

Через те, що нас було мало, нас усіх знали поіменно — приходили працівники СБУ, які розпитували сусідів, де ми працюємо і як часто буваємо вдома, на під’їздах з’являлися листівки з серії “тут живе зрадник”, прослуховували телефони, писали погрози в соцмережах. Нас вносили в різні публічні списки “ворогів ЛНР” – я, наприклад, була сьомою в одному такому списку.

* * *

Місцевий олігарх Олександр Єфремов (ексголова ОДА, тодішній голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді – “Н”) та влада міста були зацікавлені в тому, щоб зберігати регіон під собою. Партія регіонів роками вкладала гроші в проросійські настрої населення – розкачували мовне питання, проводили “антифашистські марші”, дискредитували українських націоналістів та патріотів для утримання свого електорату. З ними співпрацювали ПСПУ Вітренко, “Український вибір Медведчука”, Комуністична партія. Був ще [проросійський політик] Владислав Кривобоков, який мав готельний комплекс “Путь in” – там пізніше заселились перші російські військові підрозділи.

Окрім замовних мітингів, на які звозили бюджетників зі всієї області, в луганських новинах цілеспрямовано накручувалася істерія. У центральному парку повиривали й вивезли звідти всі лавки, “бо приїде “Правий сектор” і буде їх ламати на барикади”. Організували “народні дружини”, які ходили навколо пам’ятника Леніну, “бо приїдуть фашисти і його знесуть”; ставили намети для його цілодобової охорони.

Чинився адміністративний тиск — наприклад, весною 2014 року шахтарям по всій області вирахували 10-30 % зарплати, пояснюючи, що “центр Києва розгромили бандерівці і це податок на відновлення Майдану”.

Пускали чутки про 30 автобусів із бандерівцями, які приїхали в місто й десь ховаються. Вкупі з російськими новинами це відчутно діяло на людей, особливо враховуючи те, що й місцеві та національні канали, підвладні Партії регіонів, теж давали викривлену інформацію про Майдан.

Кілька людей, з якими я проводила культурні та екологічні акції, до всіх цих подій були активними учасниками проросійських рухів. На початку зими я намагалася налагодити з ними контакт, і в результаті в нас вийшов невеликий “стіл перемовин”, на який прийшло по кілька людей із різних сторін. Було дуже трешово, коли величезний мужик-“свободівець” із нашого боку почав цю зустріч тим, що гупнув кулаком по столу і сказав: “Брати-слов’яни! Хіба ми можемо сваритися між собою, коли наше місто захопили хачі?” В російських націоналістів засвітився такий хижий вогонь в очах одразу: “Да!” Отак “порозумілись”. Склали документ про те, що нам як луганчанам важливо, щоб будь-які акції в місті проходили без насильства, що ми будемо намагатися не допускати провокацій і не нападати один на одного.

Вечорами вони продовжували ходити невеликими групками навколо наших акцій і, наприклад, махати віниками з криками: “Выметаем майданутых майдаунов из города!”, чи лізти до журналістів. Але фізично нас якийсь час не чіпали.

Великі мітинги по вихідних, на які збиралося близько тисячі людей за Україну та стільки ж – за Росію, часто проходили просто по різні боки головної вулиці міста. Так, 9 лютого кілька здорових мужиків перейшли дорогу і розбили піаніно, яке ми принесли в рамках всеукраїнської акції “Піаніно Майдану”.

* * *

До кінця лютого нас уже обіцяли “стерти з землі й очистити місто”. Якби не Андрій Наконечний, мене б порвали слідом за моїм плакатом, коли я намагалась пояснити журналістам, що Луганськ продовжує боротись, не зважаючи на ці погрози.

Андрій Наконечний у той час обіймав посаду начальника громадської безпеки Центрального району міста Луганська. Він завжди нам допомагав, до нас як до своїх дітей ставився. Саме він вигадав нам прізвисько “євродіти”. Завдяки йому ми всі живі зараз, і жодна людина під час Революції Гідності в Луганську не загинула.

Справа в тому, що під час “російської весни” між Харковом, Донецьком та Луганськом курсували автобуси. Це були наймані гопніки з Воронезької та Білгородської областей РФ, які приїжджали сюди бити людей і отримували за це зарплату в рублях. Вони били людей у Харкові, в Донецьку, а коли ті автобуси їхали до Луганська – Наконечний дзвонив лідеру Самооборони Луганського Майдану Олексію Біді й попереджав про це, як і про інші пересування проросійських сил. Ми переносили місце і час акцій, щоб уникнути небезпеки.

Під керівництвом Андрія Наконечного міліція дійсно охороняла активістів, і, незважаючи на саботаж та бездіяльність окремих міліціонерів, це сильно допомагало. Часто, як, наприклад 21 лютого, міліцію ставили щільним кільцем навколо нашої акції в шоломах та броніках, не даючи напасти провокаторам, потім нас безпечно виводили до зупинок транспорту. Весною міліція нас охороняла зі щитами, супроводжувала колоною наші мітинги та ходи.

Пізніше Наконечний очолив групу співробітників МВС, які вийшли з окупованого міста, та брав активну участь в бойових діях. Відбивав атаки російських танків у Вергунці, охороняв міст у Щасті. Він і зараз лишається на Донбасі.

Був тільки один випадок, коли ми зіткнулися з “гастролерами”. 9 березня, коли проводилася акція з нагоди 200-річчя Тараса Шевченка, на сепаратистський мітинг під’їхали три автобуси. Через п’ять хвилин весь їхній Антимайдан перейшов вулицю і зніс проукраїнську акцію, ламаючи квіти та руки хлопцям із Луганської Самооборони. Міліція в той день була без жодної амуніції. Був наказ зверху їх не озброювати, щоб “не провокувати конфлікти”. Все це й досі ніхто не розслідує.

Тоді за участі росіян відбулося перше захоплення ОДА, але на ранок будівлю звільнили.

Андрій Наконечний знайшов наш пошматований 40-метровий прапор і передав нас, то його полагодили й далі використовували. Зараз цей прапор надійно закопаний на подвір’ї одного з наших активістів.

Кожного дня ми вигадували нові акції, писали нові меседжі на плакатах. Зимою ліпили дулю зі снігу в бік адміністрації, на Різдво робили вертеп, весною ходили до будинку Єфремова, на Великдень прикрашали дерево крашанками та українськими стрічками. І якщо будівлю СБУ в Луганську сепаратисти “захопили” 6го квітня, тобто зайшли в порожнє приміщення, куди їм заздалегідь завезли і поклали 2 тисячі військових автоматів, то проукраїнські акції проходили в місті весь цей час аж до 27 квітня. Всі наші заходи тоді документував фотограф Олександр Волчанський і якщо зайти на його профіль в фейсбук, в нього є альбоми майже за кожен день тієї зими та весни у відкритому доступі.

* * *

Паралельно зі всіма подіями з початку весни в Луганську тривав окремий рух — “війна графіті”. Першими синьо-жовті прапори на стовпах та парканах почали малювати ультраси луганської “Зорі”. І це завжди була величезна емоційна підтримка.

Графіті трималися кілька днів, потім їх замальовували російськими триколорами. А ми з друзями ходили вночі відновлювати синьо-жовті малюнки, вигадували такі місця, куди було складно дістатись.

Деякі графіті на ключових локаціях перемальовувались туди-сюди багато разів.

Були ще різні листівки, плакати, наліпки. Українські символи періодично з’являються в Луганську і тепер, під час окупації.

* * *

Коли я 29 квітня почула, що проросійські сили йдуть захоплювати обласну адміністрацію, одразу ж побігла туди. Думала, можна встигнути якось завадити. Але там уже був натовп, через який не проштовхнешся – били вікна в порожній будівлі, пускали дим із вікна, створюючи картинку для російських ЗМІ. В мене вирвали прапор і відігнали палицею. Потім якась жінка побачила українську стрічку і вчепилася мені в руку, але друзі мене від неї відбили.

Люди з автоматами групами перебігали по місту, почалося захоплення основних будівель, а ми могли лише спостерігати. Лунали постріли, я бачила, як українські прапори горять на землі. Якісь відчайдухи змогли схопити прапор, який скинули з даху обласної адміністрації, та втекти з ним.

* * *

Надалі наша Самооборона допомагала тим українським військовим, які лишались в місті, збирала для них необхідне. На Великдень ми з дівчатами їздили вітати військових у Луганський аеропорт. Біля однієї з військових частин 3 травня Олексій Біда та Ганна Мокроусова були захоплені бойовиками. Витягнули їх за кілька днів після звернень громадських діячів і дзвінка Андрія Наконечного. Льоша тоді був весь синій від побоїв ланцюгами та кийками.

Тоді там вже утримувались полонені. Одним із них був Темур Юлдашев, комбат батальйону патрульної служби особливого призначення, який бував на наших мітингах. Після звільнення з полону він пішов на фронт і, нажаль, загинув у боях під Савур-Могилою.

* * *

Російські новини продовжували лякати уявними фашистами. Показували жахливі кадри, як “озвірілий натовп в Одесі, під крики “Слава Україні!” спалює живцем вагітних жінок”. Під ці кадри людей на Донбасі заохочували вступати в так зване “ополчєніє” та приходити на так званий “референдум”.

Штучне створення черг через малу кількість дільниць і фейковість результатів цього “псевдореферендуму”, що проходив 11 травня 2-14 року (бо певна кількість моїх знайомих ходила ставити “ні”), не дають можливості оцінити справжню кількість людей, які підтримали тоді ідею створення “республіки”.

Єдиними ж, хто насправді влаштовував терор у місті, були самі бойовики. В полон потрапляли актори, бізнесмени, за кілька днів після “референдуму” на очах в учнів вивели під дулами автоматів директорку школи-гімназії та без жодних цензурних пояснень вивезли в невідомому напрямку. Через активне втручання громадськості після профілактичної бесіди її відпустили, інших же тримали довго.

Бандитські угруповання на різних поверхах захопленого обласного управління СБУ постійно утримували до 50 заручників, якими можна було б прикриватися в разі бойових дій чи пускати на обмін.

У травні 2014 року в захопленому автоматниками “ЛНР” гуртожитку Луганського університету ім. Тараса Шевченка cтуденти з групи “Кімната 375” записали цю пісню, присвячену українському Луганську:

* * *

25 травня ми виїжджали з так званої “республіки” моніторити вибори президента України. Так я дізналась, що насправді південь Луганської області україномовний.

Коли ми верталися, нашій машині пощастило, а машині наших друзів – ні. У полоні їх страшно били годин шість – арматурою, прутами, тягнули ребра щипцями, гасили об них недопалки. Намагалися вибити зізнання у зв’язках з “Правим сектором”. Максима протримали три дні, Славу – чотири. Після евакуації він три тижні лежав у лікарні в критичному стані, постійно непритомніючи.

Ми продовжували робити, що можемо. 29 травня мої друзі вивісили величезний український прапор із даху будинку просто навпроти захопленої будівлі обласного СБУ.

Збройну відсіч у цей час давали військові. По всьому місту відбувалися перестрілки, були поранені, втрати з обох сторін. 30 травня від кульових поранень у голову загинув 22-річний сержант Дмитро Шелемін (військовослужбовець строкової служби НГУ – командир відділення стрілецької роти з конвоювання та екстрадиції підсудних – “Н”). Наші військові поступово отримували накази лишати позиції та виходити з міста.

2 червня о 4-й ранку я прокинулася від вибухів. Із гранатометів та мінометів терористи цілий день обстрілювали частину Держрикордонслужби в моєму кварталі, ховаючись за житловими будинками. Свої вогневі позиції вони облаштовували просто на дахах.

Було відео з назвою headshot, в якому сепаратисту, що виглядає з підвалу, поцілили в голову.

У місті постійно вили сирени, на допомогу прикордонникам випустили літаки та гвинтокрил, які працювали по лісосмузі. У другій половині дня стався вибух під захопленою обласною адміністрацією – всі репостили розірвані тіла і обговорювали, чи був це український літак, що летів тоді над будівлею, чи ні, і що буде далі.

Містом ширилися фейки, один мій знайомий втік у паніці, повторюючи фейк, нібито “Правий сектор” повністю вирізав ціле селище і тепер іде вбивати всіх, хто говорить російською.

Українські війська вже були під Луганськом, і того ж тижня я виїхала з міста, щоб перечакати бій. Чому сили АТО звільнили інші міста, а моє — ні, я не знаю.

* * *

Наші активісти виїжджали по-різному. Хтось заздалегідь, хтось – уже після того, як його вивезли в ліс і наставили автомат до скроні, хтось лишився в Луганську через батьків, а потім півтора роки провів на підвалі.

Із підконтрольних територій України учасники Луганського Євромайдану почали допомагати з виїздом іншим людям, вели перемовини щодо звільнення заручників, допомагали прифронтовим регіонам. Активісти з Луганська утворили такі організації, як “Восток СОС”, “Блакитний птах”, “Центр документування УГСПЛ” та інші.

Частина дівчат і хлопців пішли на фронт, стали волонтерами, журналістами, зайнялися культурними ініціативами.

Багато хто в Україні й досі вірить російські риториці про “громадянську війну”, вважає луганчан “неправильними” українцями і звинувачує нас у тому, що це ми не змогли зупинити прихід російських танків. У санаторії для переселенців, де жила моя мама разом із багатодітними жінками, пенсіонерами та інвалідами, місцеві кілька разів били вікна, підпалювали будівлю вночі, поки всі спали, приносили туди похоронний вінок.

Нашій країні дійсно потрібні діалоги, примирення, робота з травмами та відповіді на складні питання. Але це стосується підконтрольних територій.

Визнавати ж право озброєних Росією угрупувань говорити від імені Донбасу – це значить зрадити громадян, які залишилися в заручниках на окупованих територіях і не можуть без ризику для життя озвучити позицію, що суперечитиме російській пропаганді.

Читайте також:
Над окупованою Луганщиною розкидали українські патріотичні листівки. ФОТО

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

63
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: