автор: Наталія Терамае
“На жаль, вони залишатимуться нашим сусідом”, – констатує речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими при ГУР МОУ. У минулому цивільному житті – письменник, а нині – майор української армії, Петро Яценко багато часу проводить у контакті з полоненими армії Росії. Він упевнений, що ми, попри історичний досвід, не дуже добре знаємо росіян. А посттравматичне “не хочу про них нічого чути” несе більше загрози, аніж звільнення у ескапізмі.
У цьому великому інтерв’ю ми намагалися розкласти все по поличках. Який він, середньостатистичний російський полонений? Громадяни яких країн поповнюють армію РФ? Чому там опиняються українські громадяни і ким вони є для Української держави? Як Україна міняє міжнародне гуманітарне право? Чому ми й досі маємо доводити свою суб’єктність у цьому світі? Й чи світить нам мир зі східного кордону?
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Підписуйтеся на канал “Новинарня“, щоб бачити більше фронтових репортажів та інтерв’ю.
– Ви у Координаційному штабі з 2022 року. Як туди потрапили?
– З липня 2022 року я працював як волонтер. Тоді мало хто хотів цим займатись, тому що робота з родинами загиблих, зниклих безвісти, полонених – це емоційно важко і потребує багато психологічних і фізичних зусиль.
У сучасній історії ні в кого не було такого досвіду, тобто йдеться про велику кількість людей, які потрапили в неволю – і військові, і цивільні, також багато зниклих безвісти. Тому починали все з чистого листа. Зараз вже розроблені унікальні комп’ютерні системи: є особистий кабінет для родин, є інформаційна система даних для аналітиків.
На сайті Координаційного штабу є особистий кабінет для родин загиблих, зниклих безвісти, полонених
У кабінет можна зайти через сайт Координаційного штабу, не треба кудись їхати, стояти в довгих чергах. Це один із способів комунікації, унікальний для світу, і це українська розробка.
– Ваша нова книга “Кому вони потрібні? Російські військові в українському полоні” – результат спостережень за полоненими армії РФ протягом трьох років. У лютому Володимир Зеленський озвучив, що маємо понад чотири тисячі полонених армії РФ. В Україні є п’ять таборів. Які національності і з яких регіонів переважають?
– Російські військові – це люди різних національностей, які підписали контракт, служать або були мобілізовані до армії країни-агресорки.
У нас в полоні майже 50 різних національностей.
Це ті, що входять до складу РФ і ті, які були загітовані з інших країн: Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, Куби і так далі. Це досить великий спектр людей, які з усіх куточків світу потрапили до армії РФ. І це ті, яким пощастило зберегти життя, здоров’я більш-менш і потрапити до полону.
Читайте також:
“Кому потрібні російські полонені”: після кількох років спостережень представник Коордштабу написав про них книгу
– Який портрет середньостатистичного військовополоненого?
– Це людина незаможна. З досить низьким рівнем освіти: середня, в певних відсотках – професійно-технічна. Рядові. Багато є засуджених, тобто люди з російських тюрем.
Російські військовополонені. Фото: 59 бригада
З цієї картини є винятки. Наприклад, кваліфіковані громадяни країн Африки. Є люди з вищою освітою, які, наприклад, пишуть дисертацію. Був випадок, коли в полон потрапив чоловік, який працював менеджером середньої ланки в аеропорту однієї з арабських країн, тобто мав непогані доходи. Є офіцери, хоча їх небагато.
Читайте також:
Полонені громадяни Китаю розповіли, як Росія вербує іноземців до армії
– Що впливає на те, що в полон потрапляє менше представників офіцерського складу?
– Їх не кидають у штурми. У штурми іде так зване гарматне м’ясо. Раніше було дуже багато людей, яким за 40. Але цей контингент вичерпується, і тепер російська влада залучає молодь. Це 18-21-річні, часто затримані за невеликі правопорушення, яким погрожували великими термінами і які навіть не дійшли до суду й були вимушені підписати під тиском контракти і так потрапили на фронт.
Російська влада залучає до армії молодих, яких затримують за дрібні правопорушення
Офіцерів було більше на початку вторгнення. Наприклад, ті ж льотчики, лейтенанти й капітани у першій хвилі вторгнення, які сподівалися швидко захопити нас, але потрапили в полон, а потім переважно всі були обміняні.
Зараз є невелика кількість офіцерів.
Вони все-таки бережуть професійний кістяк свого війська і сточують об нас тих, хто їм не потрібний.
Власне, це відсилка і до назви книжки.
– Як це впливає на обмін військовополоненими?
– Звісно, що офіцер в полоні – це завжди дуже бажано. Це покращує перемовні позиції. Але часто навіть офіцерів російська сторона не хотіла обмінювати: були такі, що перебували в полоні рік-два.
Українська сторона завжди спонукає російську до проведення обміну всіх на всіх. Але його досі не відбулося. На щастя, відбуваються часткові обміни – і це великий прогрес. Тому що
в міжнародному гуманітарному праві не передбачені обміни під час бойових дій,
всі обміни відбуваються після війни. Але нам потрібно рятувати наших людей якнайшвидше. Кожен день там, кожна година – небезпечні для життя і здоров’я.
– Іноземці в російській армії – хто найбільший постачальник цього гарматного м’яса?
–Найбільші постачальники – це пострадянські країни: умовно там Узбекистан, Туркменістан. Тобто ті люди, які вже перебували на території РФ, нелегально працювали, і яких під страхом покарань змусили підписати контракт. Є ще країни Африки, Куба, де через низькі зарплати багато бажаючих їхати будь-куди й будь-для чого.
– Українські громадяни в полоні в Україні. Мобілізовані з ТОТ, а також військові, які з тих чи інших причин потрапили у ворожу армію. Чи просять їх на обмін? Які юридичні процедури щодо них існують в Україні? Чи їм пред’являється обвинувачення в державній зраді?
– Тут цікава ситуація в розвитку. Влітку 2022 року в єдиному на той час таборі більшість були з українським громадянством. Росіяни їх масово мобілізували перед початком широкомасштабного вторгнення і кинули як гарматне м’ясо. У російської сторони тоді не було зацікавленості їх забирати. Але згодом під тиском родин ці обміни відбулися.
Читайте також:
Росія змінює етнонаціональний склад населення на ТОТ України: у ГУР розкрили подробиці
Тут така контроверсійна історія, тому що це громадяни України, і фактично тим, що погодились іти до армії країни-агресорки, вони зрадили свою батьківщину.
Зараз ті, хто перебуває в таборі, проходять через слідство, суд і отримують вироки, зокрема, за зраду Батьківщини.
Наприклад, якщо громадянин іншої країни бере паспорт ще іншої країни і піде до війська цієї країни, фактично, таким чином він, по-перше, зраджує ту країну, громадянином якої він є, а, по-друге, бере участь в протиправній діяльності.
Часто ці люди з ТОТ мають по три паспорти: український, російський і тих фейкових утворень “ЛНР” і “ДНР”, які насправді окуповані території України. Мене завжди цікавили ці співвітчизники, які начебто були обдурені, але після спілкування з тими, хто потрапив до нас у полон, можна зробити висновок, що все-таки більшості свідомих українців вдалося виїхати, не потрапити до лав російського війська.
Ті, хто в нас в полоні, – люди з досить розмитою національною ідентичністю.
Дехто з них стверджує, що пішов захищати свою землю від якихось міфічних загроз, які їм подає російська пропаганда. І часто в цих своїх переконаннях вони виглядають більш затятими, ніж росіяни, які кажуть, що вони просто маленькі люди, нічого не знали, їм просто потрібні були гроші на лікування. А ці, які мали українське громадянство, намагаються довести, мабуть, і собі теж, що вчинили правильно. Цікаво, що у їхніх висловлюваннях більше свободи – думаю, це наслідок того, що вони тривалий час жили за умов, де за свободу думки не карали. Але висновків вони не зробили.
Для них шлях до російського війська виглядає цілком логічним. Як вони пояснюють: були шахта чи завод, шахту закрили, завод розпиляли на металобрухт, роботи нема, а тут пропонують контракт з російською армією. Вони не роблять логічних висновків: чому шахту закрили, чому завод розпиляли, чому раптом виявився лише один вихід – іти в російську армію? Це часто люди, які висловлюються в дусі тез, що транслюють російські пропагандисти.
– Медійно-пропагандистські загони, підконтрольні ГУ ГШ Збройних сил Росії. Батальйони Богдана Хмельницького і Максима Кривоноса, загони Мартина Пушкаря і Олександра Матросова. Їхня мета – нібито українці борються проти київського режиму. Схоже, що вони малочисельні і малоефективні. Минулого року Дмитро Усов, секретар Коордштабу, оголосив, що в українському полоні є один такий військовополонений. Яка його доля? Ви можете розказати, що відбувається з цією людиною? І чи є ще подібні випадки?
– Ці утворення Росія почала створювати в перший рік для інформаційної протидії реальним утворенням, де беруть участь росіяни, які борються проти путінського режиму, які абсолютно добровільно це роблять і воюють на боці України. Надзвичайно мало хто з наших полонених хлопців і дівчат, під величезним тиском і тортурами, погодився іти і воювати проти своїх. Велика повага тим, хто не погодився. І якщо у 2023 році росіяни ще якось намагалися цю тему просувати, то зараз бачимо, що якщо хтось і воює на фронті, то це аж ніяк не батальйони, а якість десятки осіб. І, звісно, що ймовірність такої малої кількості потрапити в полон невелика. Тому це однозначно пропагандистська річ.
Щодо долі, то ми надаємо цю інформацію лише родині, яка може звернутися через всі доступні засоби комунікації, піти на особисту консультацію, на групову зустріч і отримати всі відповіді від фахівців, представників військової частини, від тих, хто може бути до цього долучений.
– Станом на зараз лишається один такий полонений чи ще з’явилися?
– Нові полонені приходять, скажімо так, кожні два тижні. Станом на зараз (запис інтерв’ю відбувся 3 червня 2026 року. – “Н”) медійно таких випадків ми не чули.
– У своїй книзі ви описуєте побут військовополонених ворожої армії. Утримання одного полоненого станом на 2024 рік – 10,000 грн на місяць. Кімнати без ґрат, триразове харчування, бібліотека, місця для намазу, церква. Тобто Україна дотримується третьої Женевської конвенції. Також відбувається постійний моніторинг Червоного Хреста. І ви реагуєте на їхні зауваження, наприклад, на початку повномасштабного: зранку грає гімн, і полонені співали “Ще не вмерла”. Але Червоний Хрест це потрактував як примус. Водночас, Червоний Хрест самоусунувся від моніторингу становища українських військовополонених в Росії. Чим пояснити такий дисбаланс?
Російський військовополонений на лікуванні у таборі на заході України, 2023 рік. Фото: “Медуза”
– Червоний Хрест не самоусунувся. Але це єдина організація, яка має офіційний мандат на відвідування полонених з обох сторін конфлікту. Координаційний штаб тісно співпрацює з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але щоби розуміти засадничу відмінність.
У нас є п’ять таборів і ще кільканадцять місць утримання, таких як СІЗО, в різних великих містах. У Росії зараз налічується близько двох сотень місць утримання. І за своїм мандатом представники Міжнародного комітету Червоного Хреста повинні відвідувати всі ці місця. Вони географічно дуже далеко одне від одного, туди просто доїхати часто важко. І ми постійно нагадуємо Червоному Хресту, що вони повинні відвідати ці місця, дотримуючись всіх норм.
Російські військовополонені в колонії на заході України, 2023 рік. Фото: “Медуза”
На початку була дуже дивна картина, коли з’являлися звіти, що, мовляв, і Україна не дотримується норм, і Росія не дотримується норм. Але в Росії було відвідано, умовно кажучи, 10 місць. В Україні – було 300 чи 3000 візитів. Тобто непорівнювана статистика, і не можна було робити висновки на таких обмежених візитах.
Читайте також:
“М’ясо їли, посилки та листи отримували”: Лубінець заявив, що російські військовополонені не мають скарг на утримання
Ми ж розуміємо, що коли в Росії відбувається візит, – це якісь зразково-показові корпуси. Наші хлопці, коли повертались, розказували: приїхали представники МКЧХ, всіх хворих, побитих, поранених сховали в далеких корпусах, показали їм якихось відгодованих представників адміністрації. МКЧХ передав посилки, які віддали під підпис полоненим, але коли полонений з нею виходив в коридор, то отримував удар від охорони і посилку забирали. Таких випадків, на жаль, багато, і для нас важливо, щоби МКЧХ не приховував факти, що вони не мають повного і абсолютного доступу до всіх місць утримання на території Російської Федерації.
У книзі я також надавав слово журналістам. П’єр Алонсо, французький журналіст, написав дуже цікаву статтю: він знайшов документи МКЧХ, де йдеться про те, що не можна замовчувати факти, коли одна зі сторін конфлікту не надає доступ до місць утримання, що таке замовчування призводить тільки до гіршої ситуації.
Зараз ми бачимо, що змінилися і люди, і ставлення, і часто ця робота проводиться краще, ніж було. Але цього все одно недостатньо. На жаль, Міжнародний Комітет Червоного Хреста заслуговує на критику. У книзі є розділ про це: про формальне і неформальне спілкування з представниками організації, яка мусила би робити значно більше.
Наші люди страждають, наші люди гинуть.
Зареєстровано під 400 загиблих у полоні: через негуманне поводження, через хвороби.
У координаційному штабі є Книга пам’яті всіх, хто загинув у полоні. Ми постійно працюємо з їхніми родинами. Цю роботу ми проводимо разом із ГО “Меморіал”.
Як працює МКЧХ? Вони дають запит через Женеву на Міністерство оборони Російської Федерації – чи ця людина є в полоні. І на якомусь етапі отримують відповідь, що є. Але для того, щоби переконатися, що ця людина жива і в якому вона стані, представник Червоного Хреста має побачити її і поговорити з нею. Поговорити не тоді, коли збирають всіх полонених в одному залі і представники адміністрації всюди, і не можна нічого сказати. За правилами, повинна бути окрема кімната, де конфіденційно представник МКЧХ може поговорити з полоненим. І це в нас відбувається. А в Росії – ні.
Координаційний штаб співпрацює з багатьма організаціями, з дипломатами, до нашої структури входять представники МЗС.
Ми постійно всім говоримо, що МКЧХ повинен працювати краще, бо від цього залежить життя наших людей.
– Женевські конвенції, прийняті ще у 1949 році, тобто понад 70 років тому. Світ змінився, за останні чотири роки сильно змінилася ця війна. Яких змін потребує Третя Женевська конвенція про поводження з військовополоненими?
– Можемо почати з технічних засобів. У Женевській конвенції йдеться, що зв’язок можливий листами. Часто листи йдуть півроку: через Женеву, в дорозі затримуються. Це не відповідає сучасним реаліям.
Або ті ж обміни під час бойових дій – вони не описані. Ми виходимо через МЗС, через інші державні структури з пропозиціями внести зміни до Женевських конвенцій. Це величезна робота – зміна міжнародного гуманітарного права.
Також часто цей український досвід намагаються знецінити, сказати, що нічого нового тут немає, зміни не потрібні.
Це теж певний напрямок роботи, де потрібно доводити свою суб’єктність, важливість і цінність досвіду і знань, які ми отримали в Координаційному штабі.
– Одна історія з книги мене навіть трохи насмішила. Цитата: “Вони бачать його (тобто Путіна. – “Н”) лице, навіть у портреті молодого Степана Бандери на плакатах про українську культуру, науку, спорт і політику на Гетьманській алеї”.
Російські полонені в колонії на Заході України. Дружина полоненого РФ Ірина Криніна. Колаж: “Новинарня“
Читайте також:
Мамин торт для полоненого “орка”. Як організовують зустрічі росіянок із їхніми родичами в неволі в Україні та яка з цього нам користь
– Ця книжка – про відмінність сучасних росіян від стереотипу, який ми маємо. Українці часто кажуть: “Ми не хочемо нічого про них знати, вони нам не потрібні, або ми все про них знаємо”. Загалом, я провів у таборі понад два місяці сукупного часу, це понад 60 поїздок. Для мене було важливо збагнути, якою є оця російська армія, представники якої прийшли нас вбивати і нищити. І для мене було чимало відкриттів.
Для них влада є сакральною. Для них не існує правди, як абсолютної цінності. Вони не можуть побачити себе в опозиції до влади. Для тих, хто має близько 30 років, Путін – це Богом дана людина, спеціально призначена ідеально керувати Росією, цією великою сутністю, яку вони вважають могутньою. І для них оця могутність переважає їхній особистий добробут. У росіян ідеал, до якого вони прагнуть, – щоби їх усі боялись. От коли їх усі бояться, коли вони – гвинтик цієї машини, тоді певна функція російського громадянина задоволена. Навіть незважаючи на те, що заради цього держава має право зруйнувати особистий добробут цієї людини.
І тут цей приклад дуже показовий. Гетьманська алея, як я її називаю, це найширша вулиця табору, на якій з одного боку – портрети українських гетьманів, що показує, що Україна має свою історію, своїх правителів, свій історичний шлях, а не те, що Путін у своїй сумнозвісній прокламації перед вторгненням написав чи йому помогли написати. А з іншого боку – це плакати, які репрезентують культуру, науку, політичних діячів.
І молодий Степан Бандера нагадує їм молодого Путіна.
Степан Бандера в молодості
І для них це нормально.
– Тобто вони буквально подумали, що це Путін на портреті, а не молодий Бандера, чи це такий евфемізм?
– Вони могли таким чином трошки маніпулювати. Але цей експеримент ставили також інші, і, справді, нагадує їм молодого їхнього царя.
– Ще одна цитата: “Спостерігаючи за росіянами в таборах, я також переконував себе, що вони інакші. Але факти їхнього громадянського представництва, згуртованості доводили мені, що вони насправді дуже подібні до нас та інших народів”.
– Коли ти працюєш і досліджуєш тих, хто, власне, зробив нам багато горя, завжди є спокуса написати, що от ми зовсім інші. З нами такого ніколи не станеться. І от українці – такі унікальні люди, а росіяни – це суцільне зло. Але не треба цього робити, треба максимально емоційно дистанціюватись. Тому що ці люди, навіть без зброї, завдають нам моральних травм. Цей їхній цинізм, розуміння, що переважна більшість готова прийти знову за покликом їхнього царя. Це ретравматизує. І не тільки мене, але і журналістів, і дослідників, які з ними стикалися.
Мені важливо було розуміти, чи лишилися у росіян – після періоду відродження 1990-х й тотальної пропаганди опісля – якісь прагнення до громадського представництва, якісь базові навички демократії, чи не втратили вони взагалі можливості щось змінити.
Для мене поворотним моментом став візит, коли повідомили, що в таборі відбулися вибори представників полонених, які будуть спілкуватися з адміністрацією.
Це передбачено так само Женевською конвенцією: полонені можуть вибирати представника, щоби він вирішував якісь проблеми. У більшості з них, оці табірні вибори були найвільніші вибори взагалі в їхньому житті. Тому що те, що відбувається в Росії, аж ніяк не є виборами.
Я спілкувався з цими представниками і зрозумів, що їхня мотивація цілком, скажімо так, здорова.
У таборі для військовополонених на заході України, 2023 рік. Фото: “Медуза”
Вони розуміють свій обов’язок не як, наприклад, вибивання для себе особистих преференцій, а як допомогу іншим: наприклад, як покращити продуктивність, але за умови покращення умов для полонених. Бо вони працюють, це важливо наголосити, вони не лише їдять, сплять і моляться.
Російські військовополонені в колонії на заході України. Фото: “Медуза”
Їхній робочий день триває вісім годин: вони виробляють продукцію, заробляють на своє утримання, щодо цього є офіційні правила. А наші полонені, як повертаються, то кажуть, що часто не мали ніякої роботи, змушені були стояти цілий день на ногах, і це було жахливим катуванням: не можеш ні сісти, ні лягти, не маєш роботи, нема чим займатися, ноги пухнуть і ти просто божеволієш повільно.
Російські військовополонені в колонії на заході України. Фото: “Медуза”
– Ви згадували, що деякі журналісти після спілкування мусили звернутися до психотерапії, настільки був травматичним цей контакт. Як відновлюєтеся ви?
– Я приймаю душ і пишу нотатки, з яких потім виходять книжки. Спілкування з росіянами найбільше говорить нам не про них, а про нас самих. Я розумію, що такої кількості ворогів, як бачив я і мої колеги, часто ті хлопці, які на фронті, ніколи не бачили. Ось – ці росіяни, які напали, до них дуже легко дотягнутися рукою, вони без зброї, вони абсолютно в нашій владі. І питання виникають до себе: а чи варто взагалі їм мститися в таких умовах і що це дасть? Про це передмова Олени Стяжкіної і ветерана війни Максима Колеснікова.
І оця українська людяність, відсутність потреби в садизмі, в катуванні – мене завжди надихає. Тімоті Снайдер говорить: подивіться, як українці ставляться до полонених, це доказ того, щоби вважати їх цілком відмінними від росіян. Нам не потрібна оця сатисфакція, як росіянам: тому що там суспільство, де тебе принижують зверху вниз, кожен наступний начальник когось принижує. Завдяки дронам і камерам ми можемо бачити жахливі речі, наприклад,
коли російським військовим уже зовсім нікого принизити, то вони ловлять у бліндажі мишей і катують їх.
Кожен із полонених – це особа, в яку вкладено безліч фінансових, фізичних і моральних ресурсів. Тому що його потрібно на фронті не вбити, а взяти в полон, а це важче набагато. Треба виділити людину, яка буде його супроводжувати або двох людей. Треба його полікувати, помити, нагодувати, зачитати його права як військовополоненого, допитати. Його треба доставити до місця утримання і там так само всім забезпечити. Його треба навчити виконувати роботу. Тобто багато всього, щоби потім поміняти на нашу людину. І тому це дуже цінний ресурс.
У нас була історія. Один із представників адміністрації табору каже: “В нас працює чоловік, в якого син в полоні російському”. – “І як він ставиться до росіян?” – “Дуже добре ставиться, інколи пригощає цигарками, каже, може і до мого сина хтось добре поставиться”. Тобто це абсолютно інша психологія. Зрештою, цей хлопець повернувся з російського полону.
Ми творимо якусь любов. Навіть у найгірших умовах ми прибираємо, обмальовуємо дірки від куль квіточками і продовжуємо жити, щось створювати. Ми чіпляємося за це життя і отримуємо насолоду.
Росіяни воліють вмерти. Часто для них життя немає цінності. Це наслідок системи, в якій вони живуть. Але є надія, що в якомусь майбутньому ця система зазнає змін, і росіяни так само змінять своє ставлення до життя.
Тобто вони, на мою думку, не є абсолютно безнадійними. І це насправді дає нам великий шанс, тому що, на жаль, вони залишатимуться нашим сусідом.
– У книзі ви зазначаєте, що табори для військовополонених відвідало понад 250 медіа, це близько 500 журналістів. Як змінилося сприйняття російських військовополонених з боку іноземних та українських медіа?
– Я думав, що інтерес буде, може, півроку-рік. Але вже 2026-й рік, а в нас й досі черга медіа на відвідування табору. Ми їх обмежуємо, тому що в Женевській конвенції заборонений надмірний публічний інтерес до полонених.
У 2022 році журналісти робили репортажі, а їхні редактори, власники, юристи забороняли їх оприлюднювати, мовляв, опитані полонені – люди в неволі. Я тоді ще дуже дивувався і казав: “Тоді не беріть інтерв’ю на всій території РФ, вони так само загрожені”. Але відбулися зміни. У всіх, хто зараз приїжджає, виходять матеріали: вони можуть блюрити обличчя, показувати якісь постаті, але все одно оприлюднюють це на велику аудиторію.
У 2022 році журналісти, які приїхали здалеку чи вперше були в Україні, сприймали росіян як таких самих людей, як вони. Вони проектували, що ці люди помилилися, що їх змушено, що вони можуть покаятись і ніколи більше не йти на фронт. Зараз, з набуттям досвіду, ті самі журналісти зрозуміли, що росіяни не відчувають каяття, вони дуже цинічні, і не треба мати щодо них марних сподівань.
Тобто світова журналістика починає краще розуміти природу росіян.
– Чи змінився фокус українських журналістів?
– Українські журналісти різні. Є ті, хто має свої проєкти. Є ті, хто хоче показати, як ми добре ставимося до росіян, і це дратує українців. Буває, що дехто забуває пояснити, що це – обмінний фонд, допомога нам від всього світу і розуміння нас, як європейської країни. Тут важливе питання не тільки кількості переглядів, але і розуміння, що ми людяні, що ми можемо забезпечувати обміни під час війни.
Читайте також:
У бою за Україну загинув Михайло Павлов “Перс” – колишній російський військовополонений зі “Шторм-Z”, який став до лав “РДК”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
