“Блакитний птах” надії. Як громадська організація підтримує українських полонених ОРДЛО

Ганна Мокроусова

спілкувалася: Олена Максименко
фото автора

У затишній світлій кімнаті – низький столик і крісла, на столі пластилін і коробка пазлів. Тут одразу почуваєшся спокійно. “Це кімната для психологічних консультацій”, – пояснює Ганна Мокроусова, керівник громадської організації “Блакитний птах”, що вже п’ятий рік надає психологічну, юридичну і медичну допомогу українським заручниками, полоненим та їхнім родинам. Дехто з клієнтів приходить сюди з дітьми. Та й дорослих іноді у якості терапії залучають до занять хендмейдом.

Через цю організацію пройшли сотні полонених. Тут на них чекають, як на рідних. Пакують передачі “на той бік”, консультують родичів, обіймають і надають підтримку після повернення з полону.

“Новинарня” поспілкувалася з Ганною Мокроусовою про роль ГО у звільненні заручників та підтримці їх у буцегарнях ОРДЛО, про особливості їхньої адаптації та зниклих безвісти.

Початок “Синього птаха” і його співіснування з СБУ

• Пані Ганно, чим ви займалися до війни?

– Я сама луганчанка. Робила прикраси. Працювала психологом. До цього була маркетологом… В останні роки психологом, скорше, працювала для душі, а заробляла тим, що виготовляла прикраси.

• З чого почався “Блакитний птах”?

– Поява “Блакитного птаха” – це еволюційний процес, пов’язаний з війною. У травні мене з моїм знайомим, Льошею Бідою, бойовики затримали на добу. Нас тримали в будівлі управління СБУ в Луганську, вона вже була захоплена. Після того, як нас відпустили, мені довелося виїхати. Я з донькою переїхала до Києва.

Після цього взяли в полон наших друзів. Ми займалися пошуками варіантів рішень, як звільнити наших знайомих, друзів, потім знайомих знайомих… Людей у полоні з’являлося все більше, ця проблема почала зростати в геометричній прогресії.

Навесні 2014 року було незрозуміло, що робити поліції – десь вона працює, десь не працює. А оскільки в нас ще не було президента, усі служби працювали “за бажанням”. Що робити із заручниками, ніхто не знає, СБУ теж не дуже в курсі… І оскільки ніхто цим не належним чином на займався, то діяло “сарафанне радіо” – люди шукали бодай якісь варіанти і зверталися на мій номер.

Сказати, що в мене було велике бажання цим займатися – ні, не було. Так вийшло. Оскільки на мій телефон дзвонили 24 години на добу, у певний момент стало очевидно, що іноді потрібно спати. І зрозуміло, що це не тема, якою мають займатися волонтери, активісти.

Уже влітку з’явився ряд людей, які вели перемовини, але зрозуміло, що цивільна людина не повинна займатися темою, яка пов’язана із обміном полоненими. І, за великим рахунком, полонених взагалі бути не повинно – повинні бути затримані у правовій державі. А попри війну, попри безумство, для мене було очевидно, що я хочу жити у правовій державі.

Ми вели перемовини зі Службою безпеки України, і вони завершилися успішно. У вересні був створений Центр звільнення полонених – міжвідомчий центр при СБУ, котрий взяв на себе велику частину роботи. Після створення [Центру] вони дуже швидко не захотіли працювати з цивільними. Навіть був період, коли вони де-факто (не де-юре) не хотіли приймати заяви щодо цивільних. Тому значна частина людей продовжувала звертатися до мене.

Проблем було так багато! Людей не лише беруть у полон – їх потім відпускають, їм потрібне медичне обстеження, у них є родини, їм потрібна юридична допомога. Потрібен контроль правоохоронних структур, потрібна адвокація – стало очевидно, що це не одне питання, не ситуація, яка скоро закінчиться – на жаль, вона триватиме чимало років, навіть після закінчення конфлікту. З досвіду інших країн, тема зниклих безвісти актуальна десятиріччями.

Тож у 2015 році ми внутрішньо виросли до того, аби з волонтерської ініціативи наша діяльність переросла у діяльність громадської організації.

“Було таке, що дев’ять місяців людина вважалася зниклою безвісти, а знайшлася жива”

• Хто є вашими підопічними?

– Підопічними є і військовополонені, і цивільні, які опинилися за ґратами. І також їхні сім’ї, котрі також переживають і потребують допомоги – не меншої, а іноді навіть більшої, тому що коли людину взяли в полон, велика частина клопотів лягає на його родичів, тож ми надаємо комплексну допомогу усій родині.

Зустріч звільнених з полону на аеродромі “Бориспіль”, 27 грудня 2017

Із родичами ми на зв’язку від моменту затримання – допомагаємо передачами, надаємо медичну допомогу, тому що це все дається взнаки і позначається на здоров’ї. Часто із родичами ми ведемо довше роботу, аніж із людьми, котрі безпосередньо пройшли через полон.

Ми працюємо тільки по Донбасу. Ми надаємо допомогу також людям, котрі пережили полон у Росії і в Криму, але юридичний і адвокаційний бік питання – тут багато інших організацій, котрі включаються і ефективно працюють. Наша організація не прагне взяти на себе додаткову роботу. У нас дуже багато роботи по темі, якою не займаються інші – по Донбасу.

• Які звинувачення зазвичай “шиють” бранцям?

Моє затримання – це був 2014 рік, тоді всі були “Правим сектором”. Якщо говорити про затримання цивільних, частіше за все там дуже надумані звинувачення. Само собою, “Правий сектор” існує. Але тим не менш, там (серед бойовиків “ДНР/ЛНР” – “Н”) це швидше як гонитва за ілюзією. Звинувачення 2014 року – це було членство у “Правому секторі”, потім це були “зрадники батьківщини”, а зараз усіх звинувачують здебільшого в “участі у диверсійних групах” і “шпигунстві”. Все залежить від періоду. У 99% випадків ми розуміємо, що ці статті не мають жодного стосунку до дійсності.

• Скільки бранців зараз?

Скільки людей перебуває в полоні – це дуже складне питання, на нього відповісти на сьогодні неможливо. Офіційна статистика – СБУ, Центр звільнення полонених. Що стосується військовополонених, то ця статистика однозначна. Кожен військовий – про нього відомо. Якщо людина не з’явилася в частині, командир зобов’язаний повідомити, далі проводиться розслідування. Військових затриманих є певна кількість, по них можна говорити стовідсотково. Навіть добровольці на сьогодні відомі – це не 14-й рік, коли не було списків. Є проблема диверсійних груп, котрих, щоправда, мінімальна кількість. Але це одиничні випадки. Це не хаос 14-го року.

Офіційні дані за запитом “Новинарні“: 
У полоні ОРДЛО утримується 41 український військовий:
плюс чотири з початку року

У нас відрізняється цифра з СБУ навіть по військових. Чому? Тому що ми не є слідчим органом. Ми не можемо перевірити інформацію, і не повинні. Основне завдання “Блакитного птаха” – це надання соціально-психологічної допомоги.

Кімната психологічної підтримки в ГО “Блакитний птах”

Часто родичі, не зважаючи на докази того, що людина загинула, не вірять у це. А підстави для цього є майже у всіх, тому що збіг за ДНК не можна вважати вичерпним доказом загибелі людини – має бути тіло, розслідування, опізнання, збіг якихось антропологічних характеристик тіла. Тому якщо родичі обирають не вірити в те, що людина загинула, або родичі зниклих безвісти обирають вірити чуткам про те, що людину десь бачили і називають її заручником – ми реєструємо людину так, як її називають. Незалежно від будь-якої доказової бази, якою керується СБУ, Міноборони, ми йдемо за словами матері заручника, а не за доказами.

Багато матерів, чиї діти рахуються офіційно зниклими безвісти або загиблими, через суд намагаються відкрити ці справи, довести, що їхні діти – заручники.

У нас на сьогодні приблизно 120 заручників цивільних. І десь близько 50-60 військових.

• Чи траплялися випадки, коли ті, хто вважався загиблим чи зниклим безвісти, дійсно знаходився?

– О, як же ж я не люблю цього питання!.. Так, траплялися. Максимально відомий мені проміжок часу – дев’ять місяців людина числилася зниклою безвісти, і вийшла живою. Це було давно, році в 2015-му чи 2016-му.

Читайте також:
Де і як утримують людей бойовики “ДНР” та “ЛНР”

“Підвал” Луганська, де утримують українських полонених, 2016 рік. Фото: “Новая газета”

До кого слід звертатися, коли рідний потрапив у полон

• Які є механізми виходу з полону?

– Є єдиний механізм. Це обмін полоненими. Але що існує насправді? Військові, що потрапили у полон, дійсно майже завжди чекатимуть на обмін. Малоймовірно, що вони будуть відпущені просто так. Однак прецеденти бували всякі.

Цивільні люди, що потрапили у полон – тут система трохи інша. На окупованій території прийняли такі “закони”, що дозволяють затримувати людину без висування обвинувачення на місяць (а потім іще місяць – із продовженням). Тому якщо людина затримана там, частіше за все, вона зникла. Родичі не знають, де вона. У більшості випадків, якщо вони звернуться до “правоохоронних органів” на окупованих територіях, їм скажуть, що нічого про цю людину не знають. За їхніми “законами” вони мають право не повідомляти родичам місяць. Тому ми дуже сподіваємося – і дійсно дуже часто виходить, що протягом місяця людину відпускають.

Більшість цивільних, що пройшли через полон, були все-таки відпущені не за обміном. Тому що немає логіки в затриманні цивільних – тож і якогось механізму, як їх відпускають, також немає. Це “пощастить – не пощастить”.

Читайте також:
СБУ визволила студента, якого за український прапор відправили “на підвал” у Луганську

Найшвидший спосіб вийти на свободу – це коли тебе просто відпустили. Мінські переговори відбуваються регулярно, проте конструктивні домовленості по заручниках – рідкість. Якщо ми дізнаємося, що ось-ось будуть чергові перемовини, ми, звісно, запропонуємо форсувати події і швидко подавати людину на обмін. Але якщо ми знаємо, що найближчим часом обміну не передбачається, то немає сенсу подавати людину в список на обмін, це довший шлях.

Ми пропонуємо сподіватися, що людину відпустять за два-три місяці, тому радимо перші місяці не піднімати шуму, якщо людина дійсно не в складі “Правого сектору” і вся її переписка у “Фейсбуці” не рясніє прапорами. Тому бажано не давати заяв у ЗМІ. Адже ці два місяці на “тій” території, коли людину затримують – її лишають під вартою до висування звинувачення, відповідно, вони також моніторять публікації, які будуть з’являтися про людину. Якщо в пресі з’явиться повідомлення штибу “наш український патріот”, то от вам, будь ласка, готове звинувачення! Тому цей місяць-два тиші – він важливий.

Важливо звернутися в поліцію, подати заяву. Поліція не нашкодить. Людині потім буде простіше довести, що вона була незаконно затримана. Ми сподіваємося потім на застосування законів про заручників.

Більше того – такі випадки бувають украй рідко, останнім часом їх майже не буває, але мало як може статися – раптом людину вивезуть на “нуль” і відправлять на блокпост без документів! Таке бувало раніше, у 2014-2015 роках. І якщо людина прийде без документів, але по ній буде заява в поліцію, що вона була незаконно затримана – значно легшим буде процес її переходу, ідентифікації на українській стороні.

Подання заяви в поліцію одразу після затримання жодним чином не погіршить становище людини на “тій” території. Це не буде нікому відомо, ці дані не будуть повезені до Мінська на обмін, але це той механізм, який є превентивним.

Після того, як родичі подали заяву до поліції – у них є номер у Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань.

Якщо людині [в ОРДЛО] все таки пред’явлено звинувачення, і вже точно зрозуміло, що воно за статтею “шпигунство”, “участь у диверсійній групі” і так далі – тоді слід подавати дані в СБУ, щоб людина потрапила у списки на обмін.

Навіть потрапляння до списків не виключає можливості того, що людину просто відпустять. Відпустити можуть коли завгодно. За півроку, два, три роки – цивільних відпускають частіше, ніж відбуваються обміни.

Читайте також:
Бойовики “ДНР” вибили із заручника Асєєва зізнання у шпигунстві

“Маємо кілька десятків людей, яким вдається передавати допомогу на утримання в ув’язненні в ОРДЛО”

• Чи спілкуєтеся ви з “тією” стороною?

– Ми спілкуємося тільки з нашою стороною. І ми підтримуємо родичів із “того” боку.

Ми вважаємо, що дуже правильно, що перемовини з такої складної теми – фактично, відбувається торгівля людьми! – веде лише держава. І держава буде відповідати. Неправильно було б, аби до такої теми зараз допускалися громадські активісти. Тільки на рівні контролю, який ми здійснюємо – але на нашій стороні. Тому що за “тією” стороною здійснювати контроль немає сенсу, це беззаконня.

Читайте також:
“Підвал” Луганська.
Репортаж і ФОТО з місць, де тримають українських бранців

• Чи передаєте ви передачі заручникам в ОРДЛО? Що для них найбільш актуально?

– Наша організація працює винятково по цій стороні. Але ми працюємо і з родичами. Є частина родичів, яка перебуває на окупованій території. Є родичі, котрі їздять туди. Ми надаємо допомогу родичам заручників, котрі везуть [передачі] на інших бранців. Зрештою, маємо кілька десятків людей, яким нам вдається щомісяця надавати допомогу на утримання.

Те, чому ми завжди будемо вдячні (збір пожертв для заручників – “Н”) – це чай, кава, швидкорозчинні каші, сухе молоко. Це ми передаємо звідси. Частину ми оплачуємо, аби купили там.

Передача для заручників, яку збирають в офісі ГО “Блакитний птах”

Консерви ми не веземо, тому що є складнощі в передачі – їх треба перекладати у пластик, або купувати тільки в пластику – ту саму тушконку, її не можна передати у склі або в металі.

Тому є речі, які ми там купуємо. Але тут ми збираємо “бонуси” – сухофрукти, яким хлопці безумно раді, полівітамінні комплекси передаємо, аптечку повністю, плюс будь-які смаколики, які можна легко привезти.

“Правильно, коли країна зустрічає їх як героїв”

• Які етапи адаптації переживає звільнений бранець?

– Все, що відбувається – дуже індивідуально. І коли кажуть про те, що всім потрібна реабілітація, це точно неправда. Всі люди різні. Але коли людину відпускають або обмінюють, сама ця дія є таким самим стресом, як коли людину взяли в полон.

Українські заручники на виході з Луганського СІЗО в день обміну 27 грудня 2017

Важливо розуміти, що в момент обміну полоненими люди відчувають дуже багато емоцій, це великий гормональний сплеск в організмі. Точно не слід очікувати від людини стовідсоткової роботи усіх її аналітично-когнітивних процесів. Хороша подія – це такий самий стрес, як і погана. Людина після звільнення може добу або дві погано засинати, або не спати взагалі. І це не привід давати їй снодійне. Важливо не підтримувати людину медикаментозно, якщо вона не спить у перший час.

Дуже важливо, щоб журналісти і родичі розуміли – людина у стресовому стані не може до кінця усвідомити, що вона хоче розповісти про себе, а що вона хоче залишити в собі.
Тому було б добре, щоб усі, зустрічаючи людей із полону, ставилися до них обережно, з повагою до їхньої особистості, до їхніх кордонів, із повагою до того, що вони пережили. Розуміти, що вони сьогодні можуть сказати те, про що завтра пошкодують. Або подати інформацію так, як вони не хотіли б подавати, просто тому, що в них зараз більше емоцій.

Перші два дні можуть бути дуже різні емоційні переживання, людина може не спати, може говорити багато, може плакати, якщо її зустрічають родичі, може бути не сконцентрована на них. Багатьох це ранить, мовляв, ми на тебе чекали, а ти не можеш зосередитися і мене обійняти!

Після третього дня важливо все-таки, аби людина спала. Тому якщо минуло два дні, а людина не засинає, було б добре, аби вона звернулася по допомогу до психолога. Або якщо вона перебуває на реабілітації в лікарні – повідомила лікарям, що є проблеми зі сном. Варто допомогти організмові заснути, якщо не вдалося відновитися природнім шляхом.

• До чого слід бути готовим рідним при зустрічі людини з полону?

– Буває, що три дні людина бадьора, весела, або це можуть бути перепади від веселощів до якогось жаху, люди могли уявляти, що буде все по-іншому. Можливі емоційні гойдалки від “все дуже добре” до “все дуже погано”, і вони можуть тривати ще місяць. Тому родичам тут слід бути готовими приймати, бути поруч, не очікувати якоїсь включеності і того, що людина захоче все розповідати.

Важливо налагодити нові контакти. Якщо людина довго перебувала в ізоляції, слід розуміти, що знадобиться деякий час, або по-новому звикнути.

Далі можуть бути абсолютно різні стани. Скажімо, звільнені можуть не розповідати про те, що з ними відбувалося. Тому що вони турбуються про близьких. Тому що не завжди готові ділитися цими переживаннями. Не завжди готові згадувати.

Тут важливо бути дбайливим. Можуть бути проблеми із взаєминами, і наново доведеться налагоджувати контакт між двома люблячими людьми. Бо такі випробування міняють людину. Вона точно може продовжувати любити, але може бути трохи іншою. І важливо це прийняти.

Читайте також:
“Маємо лікувати рану Донбасу”.
Чим живе учений Козловський після звільнення з полону

Що стосується психологічної підтримки, важливо розуміти – людина може по неї звернутися.

важливо, аби людина знала, що цю допомогу можна отримати і де саме. Але водночас важливо, аби ми не говорили, мовляв, усім після звільнення з полону необхідно прийти реабілітацію. Це неправда. Є люди, спроможні впоратися без психолога.

Важливо, аби вони бачили, що, будучи вільними людьми, мають право вибору.

• Чи правильно, на вашу думку, що під час останнього великого обміну 27 грудня 2017 року нашим звільненим бранцям була організована гучна зустріч з офіційними особами і великою кількістю ЗМІ?

– Правильно, коли хлопці повертаються додому. Правильно, коли вся країна цьому радіє, зустрічає їх як героїв. Тому що для нас для всіх це подія.

Як було хлопцям, чи втомилися вони від такого прийому? Певно що втомилися. Але чи важливо їм було бачити, що вся країна радіє, що їх звільнили? Важливо.

Зустріч звільнених з полону на аеродромі “Бориспіль” 27 грудня 2017. Фото прес-служби президента

Можливо, їм було би трохи легше, якби офіційної частини було менше. Але коли наші полонені перебувають там (в ув’язненні в ОРДЛО – “Н”) – їм усім розповідають, що вони нікому не потрібні, що в Україні про них забули, що їхня країна не хоче їх забирати.

Тому те, що ми показали, наскільки вони є важливими, те, що стільки людей прийшло – це було психологічно дуже важливо.

Так, хлопці втомилися, це стрес, але така підтримка дала багатьом сили швидше відновитися, повірити в себе і йти далі.

• Чи існує в Україні офіційна програма реабілітації/адаптації звільнених заручників?

– Наскільки мені відомо, на сьогодні прийнятої на офіційному рівні програми не існує. Є проекти, які можливо будуть втілені.

Однак це не означає, що держава не допомагає. Наприклад, коли був великий обмін полоненими (у грудні 2017-го – “Н”), медична допомога була надана усім, хто по неї звернувся. Насправді у “Феофанію” приїхали не всі, це було добровільно, але хто хотів – той отримав.

Чи отримують таку медичну підтримку ті, хто виходить не по обміну? Ні, не отримують. Держава як щось робить, так і щось не робить. Але говорити про системну допомогу ми, мабуть, зможемо лише тоді, коли буде прийнято бодай один закон про заручників, про реадаптацію тощо. Поки немає такої категорії на законодавчому рівні, складно говорити про якусь програму реадаптації.

Читайте також:
Зі звільненими з полону ОРДЛО досі не бесідувала СБУ. Хоча серед них є явні сепаратисти

“Я кожному звільненню радію так, наче звільнили мого близького родича”

• Чи є для вас якісь особливі історії заручників?

– Ми зустрічали, ми обіймали сотні людей, на яких ми чекали, поки вони були в полоні, і виділити когось мені складно. Я кожному звільненню радію так, наче звільняють мого близького родича. Ми зустрічаємо їх з захватом, із радістю, у нас свято! Ми намагаємося зробити так, аби вони відчували, що вони тут потрібні, що на них чекали, що Україна їх не кидала там і не кине тут.

Але ось що маю згадати. Після цього великого обміну хлопцям держава виділила фінансову допомогу (по 100 тисяч гривень від уряду – “Н”). І ми на нашу картку почали отримувати благодійні платежі –

ми побачили серед відправників прізвища тих хлопців, котрі вийшли! Вони переказували свої гроші на підтримку тих, хто лишився в полоні.

Це було не питання грошей – ми почули за цим вдячність. Адже ми розуміли, що декому з цих людей немає де жити. Донбаські заручники, звільнені з полону, залишили все своє майно там. І коли ми бачимо від цих людей перекази – ми розуміємо, що вони в такий спосіб говорять “дякую”. Ми відчуваємо, що те, що ми зробили, це було важливо настільки, що вони допомагають нам допомагати іншим.

Ганна Мокроусова

• А взагалі, хто підтримує “Блакитного птаха” фінансово?

– Нас підтримує Фонд проти тортур ООН, до цього у нас була підтримка Управління верховного комісара ООН з прав людини, і ми продовжуємо з ними також співпрацювати.

Допомагають міжнародні організації. Це інстанції ООН, також різні посольства.

На державному рівні поки у нас не було фінансової підтримки. Є нефінансова допомога, інформаційна.

• Чи стає в нагоді досвід закордонних організацій подібного спрямування?

– Звісно, від самого Майдану ми вивчали досвід інших країн. Але ми від початку зіштовхнулися з унікальною ситуацією. Досвід інших країн – це тільки досвід тих ситуацій, з якими вони стикнулися і напрацювали свою базу. Тому тут радше був паралельний процес: ми знали, що є інший досвід, бачили, що десь можна застосувати якісь його частини, але система тієї підтримки, система, яку ми вибудовували – вона вибудовувалася на ситуації, пов’язаній саме з українським конфліктом.

Ми вважаємо, що досвід “Блакитного птаха” можна описати як український досвід адаптаційної роботи із заручниками. Він дуже сильно відрізняється від того досвіду, який є у інших країнах. Сподіваюся, ми колись представимо його на міжнародній арені у вигляді наукового дослідження.

• Чому саме “Блакитний птах”?

– П’єса Моріса Метерлінка “Синіх птах” була одним з улюблених творів дитинства. Коли в країні почалася війна і ми волею долі почали працювати у сфері допомоги людям, що пережили тортури й полон, а також родинам зниклих безвісти, то образи “Синього птаха” все частіше почали спливати у пам’яті, вже як певні символи, що підтримували і допомагали в роботі.

Сам синій птах, котрого шукали герої, був лише засобом порятунку життя для хворої дівчинки. Однак увесь інший світ бачив у синьому птасі оплот збереження свободи й останній елемент у розв’язанні таємниць світобудови. Багатогранність цього образу відображається і в цілях та стратегіях нашої організації.

Для допомоги нашим клієнтам ми задіюємо різні важелі і беремо участь у різних процесах, пов’язаних з пошуком і звільненням людей. Окрім ініціативи створення Центру при СБУ, ми також брали участь у написанні звітів і резолюцій ПАРЄ стосовно заручників та зниклих безвісти. Однак основною метою нашої діяльності є допомога безпосередньо самим бенефіціарам. Основні цінності – право на життя, здоров’я, захист прав і свобод. Тож у нашому випадку, як і у п’єсі Метерлінка, задача синього птаха – це порятунок життя, а не розгадка таємниць світобудови.

Читайте також:
Список звільнених з полону ОРДЛО. ФОТО, ІСТОРІЇ

Як вижити в полоні та після нього