Історик Володимир Сергійчук: Добиваюся того, щоб було визнано реальну цифру втрат від Голодомору

 

Відомий український історик Володимир Сергійчук 13 березня святкує 70-річчя.
Хоча він і не хотів би привертати уваги до “свого скромного ювілею”, але на велике “історичне” інтерв’ю для “Новинарні” погодився. І, можливо, вперше публічно розповів про деякі особисті сторінки власного життя

автор: Ліна Тесленко

Професор і авторитетний вчений, який досліджує історію України від часів козаччини й аж до кривавого ХХ століття, автор численних  книг та наукових праць, улюблений університетський викладач історії і безвідмовний коментатор для журналістів – випускників КНУ. Ми з Володимиром Івановичем ще й земляки – він родом із Ружинського району на Житомирщині, а я – із сусіднього Попільнянського.

Для розмови зустрічаємося в рідному Інституті журналістики. На інтерв’ю Володимир Іванович прийшов після роботи в архіві: вчений продовжує досліджувати українську минувшину, зокрема її найтрагічніші сторінки.

Зараз, каже Сергійчук, він робить “головну справу свого життя” – виводить реальне число жертв Голодомору 1932-33 років. Яке, за його висновком, має бути значно більшим від загальноприйнятих 3,5 млн.

“Я захистив дисертацію не відриваючись від основної роботи в газеті”

– Володимире Івановичу, коли готувалася до інтерв’ю, то з подивом дізналася, що ви також закінчували факультет журналістики Київського університету. І навіть довгий час працювали за фахом. А як так сталося, що почали вивчати історію?

– Справді, я вчився на факультеті журналістики і на 5-му курсі вже працював у газеті “Сільські вісті” на повній ставці. Якось поїхав у відрядження в Гадяч, що на Полтавщині, заїхав по фото до редактора районної газети, а він раптом витягає з шухляди фото генерала з “іконостасом” на грудях: “Ось про кого напиши!” Це був конструктор танків Микола Духов, родом із Гадяцького району, тричі Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і п’яти Сталінських премій. Мене ця постать зацікавила, бо про Духова мало було відомо. Я написав на його завод у Ленінград.

У червні отримав відповідь від ветеранів Кіровського заводу – там Духов пройшов шлях від рядового інженера до головного конструктора. І хоча за тиждень мав здавати державний іспит, попросився у відрядження до Ленінграда.

На заводі, пригадую, хтось із конструкторів мені сказав: “Да, это был хитрый хохол”. Згодом в особовій справі з обласного партійного архіву я бачив автобіографію Духова, в якій він власною рукою в графі “національність” написав “украинец”. Хоча я до останнього мав у цьому сумніви, адже прізвище не було схоже на українське.

Потім я знайшов у Москві його родину, написав матеріал. Сам Микола Духов був на той час покійний. За життя його особа і діяльність були засекреченими. В Ленінграді мені сказали, що він був не просто конструктором бронетехніки, а по суті творцем радянської атомної і водневої бомби. Згодом я написав ще й книжку про нього, й у 1975 році вона вийшла друком.

Я роздав її знайомим, подарував примірник своєму викладачу історії КПРС Позняку. Він почитав. Зустрівши мене якось, питає: “Чим зараз займаєшся?” – “Та ось, – кажу, – збираю матеріал для нової книжки – про танк Т-34, яку мені з Харкова замовили”. – “Слухай, то в тебе вже готова дисертація є!” Але тему дисертації – “Машинобудівна промисловість України передвоєнної п’ятирічки на матеріалах танкової промисловості” – мені не затвердили, бо багато секретності довкола неї було. Хоча й допуск від КДБ я вже мав…

Поки іншу тему шукав, ще й у сільськогосподарській академії встиг повчитися – тодішній редактор “Сільських вістей” Микола Іщенко, який брав мене на роботу, до цього спонукав.

– Бачила такий пункт у вашій біографії. Що ви там вивчали?

– Закінчив економічний факультет! І тепер зовсім не шкодую, навіть, буває, радий цьому. Бо тепер, коли раптом виникає якась дискусія на економічну тему і мені вихованці економічних факультетів намагаються закрити рота (бо не фахівець, мовляв), завжди кажу: “Стоп! Я знаю, про що говорю, в мене також диплом є” (сміється).

Так от, шукаючи іншу тему для дисертації, якось випадково в бібліотеці потрапив на виставку до 325-річчя Переяславської ради. Це був 1979 рік. Оскільки зі своїми танками я вже занурився у військову тематику, то, думаю, чому б не написати дисертацію про армію Богдана Хмельницького? Поцікавився, дисертації на таку тему ще не було.

Уже згадуваний Микола Іщенко, що був уже старшим науковим співробітником Інституту історії, звів мене з Федором Павловичем Шевченком, відомим істориком, який на той часбув в опалі за те, що написав післямову до книжки Івана Білика “Меч Арея” – вона здійняла тоді неймовірний галас. Федора Павловича за це зняли з посади директора Інституту археології і перевели рядовим співробітником в Інститут історії.

Федір Павлович мене підтримав, але порадив узгодити тему із завідувачем кафедрою історії України Київського університету Леонідом Мельником. Леонід Герасимович поцікавився, чому я саме таку тему обрав, а пізніше якось зізнався, що мій візит його спочатку насторожив, бо тема козацтва на той час була забороненою – такі часи були.

Ще всі пам’ятали, як зняли Петра Шелеста, відтак усе українське було в опалі. Правда, тему все ж узгодив і погодився керувати моєю роботою. Мене прикріпили до його кафедри, я здав додаткові іспити – такий був порядок для всіх, хто не мав фахової освіти. І за три роки я вже захистив дисертацію.

У мене спочатку тема звучала так: “Українська народна армія в 1648-1654 роках”. Спочатку її затвердили, а потім опам’яталися і переінакшили на “Народна армія на Україні в роки визвольної війни. 1648-1654 (організація, озброєння, забезпечення)” – обережно так, щоб не побачили ніякої політики і не дражнити владу.

Три роки у вільний від основної роботи в “Сільських вістях” час я не знав нічого, крім бібліотеки і архівів, але дисертація в 1982 році була підготовлена і захищена. Може, вперше за багато років на цю тему не тільки в університеті, а й в Україні. Моїми опонентами під час захисту були Федір Шевченко і кандидат військових наук із якогось військового училища на прізвище Іванов. Символічно, чи не так? (Сміється.) Ось так я став істориком і козакознавцем, зокрема.

А за якийсь час я зустрів Леоніда Губерського, якого знав по комітету комсомолу університету, де я в студентські роки був начальником штабу “Комсомольського прожектора”. І він каже: “Я чув, що ти захистився? То коли повертаєшся в альма матер?”

В 1987 році я вже викладав у рідному університеті. Хоча в “Сільських вістях”, як не крути, пропрацював 15 років, і це окрема, яскрава сторінка мого життя, яка не забувається. Як і ті статті на захист українського селянина того часу.

“Поки Росія не повернеться у свої етнічні межі, вона буде продовжувати загарбницьку політику”

Фото: ukrnationalism.com

– Як історик, який досліджує період визвольних змагань від козаччини до УПА, вбачаєте якусь закономірність у сучасних подіях? Чи є ця війна для вас очікувана і прогнозована?

– Історія повторюється – це закономірність історичного розвитку. І закономірність нашої наївності. Я казав і кажу: поки Росія не повернеться у свої етнічні межі, вона буде продовжувати свою загарбницьку політику. Це цілком вписується в її концепцію Третього Риму, в прагнення Росії бути “владичицею світу”. Нічого дивного, в них менталітет такий – не буде Путіна, буде хтось інший, аж доки Росія не розпадеться.

– А вона розпадеться? Звідки така впевненість?

– Росія, звісно, розпадеться! Бо це імперія, яка була створена силою.

А все, що твориться не природним шляхом, а силою, розпадається, відтак усі імперії рано чи пізно зникають.

Вивів формулу відродження державності України з “подвійним прискоренням і став “нон грата” для Польщі

– А щодо України?

– Завдяки своїм студентам-журналістам цілком випадково, можна сказати, я вивів так званий закон нагромадження української революційної енергії. Чи енергії революційного відродження.

15 листопада 2013 року (я точно запам’ятав цю дату) читаю студентам-журналістам лекцію з історії України. І вони мене запитують: що буде, якщо Янукович не підпише Угоду про асоціацію з ЄС? Кажу: “Буде Майдан!” Може, ніхто всерйоз цього й не сприйняв, але минають два тижні, відбувається побиття студентів, і народний гнів вихлюпується на Майдан.

І от якщо розкласти наше минуле по датах, то закономірність цілком очевидна. Українська держава, попри різні спроби її знищити, відроджується, і щоразу це відродження в бездержавний період прискорюється вдвічі.

Ми, скажімо, втратили Українську державу княжої доби 1349 року, а відродили 1648-го в період Хмельниччини (тобто через 300 років). Далі 1764 рік – Катерина II забрала в гетьмана Розумовського булаву, але в 1917 році Українську державу відродили. Скільки пройшло? Майже 150 років. У 1920 році знову її втратили і в 1991-му відродили. Пройшло майже 75 років.

Як бачите, нагромадження революційної енергії відбувається вдвічі швидше з кожним разом – за законом геометричної прогресії.

Якщо розуміти ці закономірності, то деякі історичні події цілком можна передбачити. Я, наприклад, знову ж таки несподівано, пророкував, що буде “Північний потік”, правда, не знав, що він так називатиметься.

Володимир Сергійчук із колишнім міністром закордонних справ Володимиром Огризком. Фото: Укрінформ

– Яким чином?

– Це було в 2001 році у Варшаві. Мене запросили на конференцію, присвячену Волинській трагедії, і я представив там документи, з яких випливало, що під час тих подій на Волині в конкретних селах поляки більше вбили українців, ніж українці поляків.

Ветерани Армії Крайової на мене шипіли, мене навіть з конференції хотіли усунути. І окремі наші професори, зокрема й зі Львова, також своє невдоволення проявляли. Мовляв, навіщо Сергійчук оці документи витягнув, дивіться, як нас поляки гарно приймають, у якому готелі хорошому поселили, який банкет підготували…

Я тоді встав і, звертаючись до поляків, кажу: ви тричі ділили нас із Москвою у XVII столітті. Вам Всевишній віддячив тим, що та ж Москва поділила вас із німцями тричі у XVIII столітті й ви перестали бути державою. Було таке? Було! Петлюра вам повірив у 1920 році і віддав Галичину та частину Волині, щоб ви нас підтримали і визнали. А ви нас зрадили. І поділили Україну з Москвою у 1921 році (Ризький договір). Це був четвертий поділ України між вами. Але вже в 1939 році Москва з тими самими німцями поділила вас четвертий раз (пакт Молотова-Ріббентропа). Вам все повертається!

А далі я нагадав полякам, як наприкінці минулого століття, коли постало питання про будівництво в обхід України газопроводу до Європи через Польщу до Словаччини, поляки, які до того клялися й божилися не допустити цього, раптом погодилися. Оце, кажу, подобається вам чи ні, і є п’ятий, хай і віртуальний, поділ України між Варшавою і Москвою.

І кажу: ви побачите, що, за законом історичного бумеранга, буде ще й п’ятий поділ Польщі між Москвою і Берліном у подібній віртуальній формі. Чи не так тепер виглядає будівництво обох “північних потоків”, головними лобістами якого є Росія і Німеччина?

Читайте також:
“Північний потік-2” очолює колишній агент Штазі та друг Путіна, – ЗМІ

Із того часу мене до Польщі на конференції не запрошують (сміється). Вже 19 років для польської історичної науки я свого роду персона нон грата. Навіть замовлений мені з Польщі матеріал про союз Петлюри–Пілсудського був знятий з друку, хоча й був уже перекладений на польську мову.

– Чому?

– Бо я знову нагадав про поведінку поляків після Варшавського договору 1920 року. Про це наші сусіди не хочуть сьогодні слухати. А щоб не чути правди, вони знаходять серед наших істориків більш покладистих, виступи яких не дратують поляків нагадуванням про відповідальність за дотримання свого зобов’язання, як це трапилося в 1920 році.

Як не прикро, але, на мою думку, на наших очах подібне в історії відбувається уже вшосте. Кілька років тому поляки в унісон з Москвою говорили про злочини українських збройних формувань в роки Другої світової війни проти мирного населення, Варшава без належного вивчення всіх обставин навіть ухвалила закон про нібито геноцид поляків на Волині в 1943 році з боку УПА. За цим легко проглядається, хто підбурює такі настрої.
Але чим це повернулося сьогодні для самих поляків? Хто на них покладає відповідальність за початок Другої світової війни? Та ж Москва!

Читайте також:
Уряд Польщі пообіцяв боротися за історичну правду після заяв Путіна

І це біда поляків, що вони реально не оцінюють ситуацію, не розуміють, що історія повторюється і має закономірності. Тут велика вина лягає на польську еліту, зокрема, й на їхню історичну науку, яка не має мужності сказати правду своєму народові про серйозні прорахунки своїх колишніх провідників щодо українського питання. Легше його обійти, коли запросити до розмови з України тих колег, які приймають нав’язані їм правила гри, як кажуть. І це замість того, щоб ретельно вивчити, скажімо, документи, які зберігаються в колишніх спецхранах, і розставити всі крапки над “і”. У тому числі й щодо подій на Волині.

На жаль, і сьогоднішня українська влада не розуміє значення історії, особливо це видно на прикладі її знання нинішніми депутатами. Може, їх у Трускавець треба було везти не тільки лекції про економіку слухати, а й там хоч трохи розказувати про історію України, яку в нас після Революції Гідності вилучили з навчальних програм неісторичних спеціальностей.

Читайте також:
Володимир В’ятрович: Я в’їзний до Польщі. То був піар їхгьої влади

Студента-“собакаря” Брагара не запам’ятав

Фото: Дзеркало медіа

– Володимире Івановичу, а ви ж на історичному факультеті КНУ викладаєте?

– Звісно, я читаю курс про добу козацтва для істориків.

– А пам’ятаєте студентом депутата-“слугу” Євгенія Брагара, того що “винайшов” спосіб оплати за комуналку собаками? І який вважає патріотичне кіно таким, що не варте фінансування, бо неприбуткове. Він до того ж ще й аспірантом там був.

– Я пам’ятаю багатьох своїх студентів за десятки років викладання в університеті. Михаїла Саакашвілі, Ірину Геращенко, Миколу Томенка, Ігоря Жданова, Сергія Лещенка, Віталія Балу, Костянтина Єлисєєва, Андрія Шевченка (журналіста й дипломата)… А Брагара, якщо чесно, не пам’ятаю. Хоча безперечно на його курсі я викладав. Але сам Брагар мені нічим не запам’ятався.

Ну що тут коментувати? Це ганьба! Мені знайомі викладачі з інших факультетів кілька днів проходу не давали своїми жартами, чи я продав собаку, якої в мене ніколи не було. Виправданням за таку поведінку Брагара перед колегами в мене було лише те, що він аспірант не моєї кафедри.

Хоч мені від цього не легше, тим паче, що інший наш аспірант, який виграв вибори у Володимира Литвина, Дмитро Костюк, після обрання депутатом уже менторським тоном зі мною розмовляв і не вважав навіть за потрібне зі мною зустрітися як завідувачем його ж кафедри, щоб владнати всі необхідні в таких випадках питання й обговорити ймовірність його наукових пошуків у майбутньому.

“Я переміг на виборах до ВР, але результат сфальсифікували”

Фото: Радіо Свобода

– Ви теж колись балотувалися в народні депутати. І навіть мали хороші шанси на перемогу. Чому не вдалося?

– Так, я йшов у твоїй рідній Попільні, в Андрушівському та Ружинському районах (159-й округ – “Н”). Це був 1994 рік, мене висунула Ружинська школа, яку я закінчив, підтримав Народний рух. У першому турі серед 17 кандидатів я посів перше місце. Але вже наступного дня колишній перший секретар Ружинського райкому Компартії відвідав обласну адміністрацію і сказав моїм знайомим: “Буде наш кандидат”. Позиції комуністів тоді ще були дуже сильні й адмінресурс використали сповна.

Ось, наприклад, Сахни Ружинського району, село малесеньке – жменя хат, одна родина із 5 осіб точно голосувала за мене, а під час підрахунку виявляється, що за мене тільки 4 голоси. Ці люди підняли ґвалт. І це була не єдина родина, яка підтримала мене.

Було багато недійсних бюлетенів – все робили для того, щоб перемогла Валентина Семенюк, яка йшла від КПУ (комсомольська і комуністична діячка з Ружинського району. На парламентських виборах-1994 у першому турі посіла друге місце, набравши лише 12,8% голосів, через це був призначений другий тур, у якому вона отримала 50,6% голосів виборців і пройшла до парламенту ІІ скликання. Згодом Семенюк перейшла до Соцпартії, ще кілька разів проходила до ВР. Була очільницею Фонду держмайна часів президента Ющенка. У серпні 2014 року знайдена мертвою у власному будинку, офіційна версія смерті – самогубство – “Н”).

“Кравчук погодився призначити Чорновола прем’єр-міністром”

– Володимире Івановичу, зараз маємо в країні новий уряд. Не всі ще й прізвища “попередників” запам’ятали, як слід звикати до нових. А де ж вони, люди історичного масштабу? На вашу думку, як науковця, хто із сучасників потрапить до підручників, кого і за що згадуватимуть через десятиліття і можливо століття?

– Точно згадуватимуть Кравчука, бо він відродив державність: узяв на себе відповідальність і поставив на голосування Акт про незалежність України. Чи згадуватимуть Ющенка? Якийсь час згадуватимуть як про період невиправданих сподівань і змарнованої енергії отієї революційної, що згодом привело до влади Януковича, а потім – до втрати Криму і війни.

Що ми маємо? А те, що історія повторилася. Так було сто років тому.

Почалися сварки, неусвідомлення значення військової сили і власної армії, яку за період незалежності просто розвалили. Почали закидати в маси оці ворожі концепції про другу мову державну і тому подібне – це все ще будуть аналізувати історики, намагаючись розгадати, що насправді привело до розколу України.

Бо ж 1 грудня 1991 року Україна була єдиною. Крим – 57% мешканців проголосували за незалежну Україну, Севастополь – 54%. Уперше в історії український народ спитали, чого він хоче, і він упевнено сказав: суверенної держави. Як можна було розтринькати цей вотум довіри?

Тут і Рух винен, бо мав брати на себе відповідальність, але чомусь побоявся.

Я знаю, що Кравчук погодився призначити Чорновола прем’єр-міністром. А Чорновіл відмовився!

1991 рік. Народний депутат В’ячеслав Чорновіл спілкується в президії Верховної Ради з першим віцеспікером Іваном Плющем. Далі – голова ВР того часу Леонід Кравчук

Кравчук прийшов на з’їзд Руху, вийшов на трибуну, відкрив папку, де вже був проєкт указу про призначення В’ячеслава Чорновола прем’єром. Леонід Макарович розповідав мені, що вже вийняв ручку, аби поставити підпис під документом, як у цей момент вискакує на сцену Чорновіл і каже, що ми не можемо мати ніякої співпраці з комуністами, бо переходимо до Кравчука в опозицію. Кравчук згорнув папку і покинув з’їзд Руху. І знову історія повторилася, а шанс було втрачено!

Але ця енергія революційна збирається і накопичується знову.

– Вважаєте, що буде третій Майдан?

– До цього нас штовхають. Це очевидно. І цей третій Майдан, боюся, може бути страшним і кривавим.

Обираючи нинішню владу, люди хотіли нових облич і обіцяного миру. Але якою ціною? Ціною здачі інтересів держави! Люди, які прийшли керувати країною, граються з вогнем, бо не розуміють історичних закономірностей.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

“Мою цифру втрат від Голодомору – 7 мільйонів – грантоїди не визнають, але й спростувати не можуть”

Професор Сергійчук під час поїздки до США і Канади, де він читав лекції про Голодомор. Фото: univ.kiev.ua

– Володимире Івановичу, ви прийшли на зустріч після роботи в архіві. Що шукаєте там, над яким дослідженням зараз працюєте?

– Це, мабуть, тепер головна справа мого життя – питання підрахунку кількості втрат під час Голодомору. Я давно добиваюся того, щоб було визнано реальну цифру втрат. А не 3,5 мільйона – саме цю цифру зараз намагаються виставити як єдино правильну. Але ж вона занижена, вважаю, вдвічі! Чому ми маємо світу неправду казати? Бо, мовляв, світ нам не повірить, не визнає… Але історична наука не має служити на замовлення – історія має говорити правду.

У 1989 році після виступу Щербицького, коли він вперше згадав, що голод був, за кордоном створили міжнародну комісію юристів, яка вивчала питання Голодомору. Москва вже не могла замовчувати це питання. І тоді почали вперше говорити про втрати. В Радянському Союзі озвучили цифру 8,5 млн осіб, з них – 3,5 млн – в Україні, а решту розкидали по інших республіках.

Цікаво, що писати про голод доручили тим, кого до цього делегували писати протести проти роботи вищезгаданої міжнародної комісії та заперечувати Голодомор. От вони тоді взяли цю цифру в 3,5 мільйона, яку партія дозволила, і так вона пішла в маси.

Але ж діаспора каже про 7-10 мільйонів! Цю цифру озвучили в своїх донесеннях за свіжими слідами подій німецькі дипломати, які могли від своїх інформаторів знати те, чого не знали інші.

У 2015 році в Вашингтоні відкривають Меморіал жертвам Голодомору. Наша діаспора наполягала, щоб там була вписана цифра 7 мільйонів. І тут почалися “дискусії”. Найдивніше те, що з Києва привозять до Америки листа, який підписують директор Гарвардського українського наукового інституту Плохій, глава Наукового товариства імені Шевченка в США Грабович, президент Української вільної академії наук у США Кіпа, директор Канадського інституту українських студій Кравченко. В цьому листі до голови оргкомітету йдеться про те, щоб на відкритті пам’ятника говорили не про 7-10 млн втрат, а про 3,5 млн, бо так уже “ввійшло в суспільну свідомість”, “про це кажуть Тімоті Снайдер, Андреа Граціозі та професор Кульчицький”.

Після цього до мене звернувся голова Фундації Голодомору з Чикаго Микола Кочерга, сам він уродженець Батурина, і запропонував зайнятися уточненням цифри втрат. Я мав багато інших планів, але він мене переконав: “Ви ж розумієте, що це архіважливе питання? Бо якщо сьогодні піде цифра 3,5 млн, то далі вже щось змінити буде дуже важко”.

Фото: Газета.ua

– Згадалися слова Джеймса Мейса, який на Заході першим заговорив про Голодомор: “Ваші мертві обрали мене”. А в питанні підрахунку втрат наші мертві обрали вас?

– Можливо, це й так виглядає. Але довести цю справу до кінця зараз дуже важливо.

Чомусь підрахунками втрат зайнялися демографи, які не працюють із первинними документами наших архівів. Відтак формули їхні тут не показові, бо це була катастрофа і матриці стабільного життя тут застосовувати недоречно.

Запитую демографів: чому не берете дані з 1 січня 1932 року по 1 січня 1934-го – і буде видно втрати? Кажуть: нема документів, все знищено.

Почав тоді міркувати, як дізнатися кількість населення станом на 1932 рік? Ось тут моя економічна освіта і робота в “Сільських вістях” згодилися. Я знав, що на 1 січня кожного року влада робить план із забезпечення населення продуктами. А щоб робити такі розрахунки, потрібно знати, скільки цього населення є. Почав шукати через хліб, але зрозумів, що тут не вийде: норми хліба на шахтарів, металургів, селян, пенсіонерів, дітей різні.

І тут мені, образно кажучи, допоміг Каганович. Він запровадив перші “чорні дошки” на Кубані, зажадавши вивезти з магазинів сіль, сірники і гас. Ці товари розраховуються однаково на всіх. Почав шукати. І в фондах Укоопспілки знайшов ці дані – на 1 жовтня 1932 року є точні цифри. І не просто скільки солі-сірників треба, а цифри народонаселення! І його, як виявилося, було не 28,9 млн, як за переписом 1926 року нарахували, а 32 мільйони!

Чому ж, питаю демографів, ви ці цифри не берете? Та ми тільки переписом користуємося, кажуть. Але ж люди народжувалися, багатьох з Росії привозили на заробітки, вони ж існували на 1 січня 1932 року! Але ці всі докази для них – як горохом об стіну.

Перепис 1937 року був сфальсифікований (а його організаторів одразу репресували), під час нього Україні приписали 532 тисячі населення, бо насправді було не 28,4 млн, як “нарахували”, а 27,8 млн.

Якщо взяти народжуваність, то в попередні роки в Україні народжувалося по мільйону дітей. У 1932 році – 780 тисяч, а в 1933-му – трохи більше 470 млн, тобто набагато менше – не до народження людям було.

Навіть якщо взяти ці цифри, то на 1 січня 1934 року, за моїми підрахунками, мало бути 33 млн 930 тис. населення, а виявилося тільки 26 млн 812 тис.

Різниця в 7 мільйонів! Ось реальна цифра втрат за цей період!

Мені опонують, що демографи так не працюють. Але при чому тут демографія, якщо є статистика?

Мою, поки що мінімальну цифру жертв у 7 мільйонів вони не визнають, але й спростувати фактами не можуть.

Скажімо, не пояснюють, а чому така велика втрата дітей початкової школи, починаючи з 1933 року, особливо першокласників, яких тоді брали у восьмирічному віці.

Візьмемо Таращанський район Київської області. У 1935 році пішли в перший клас діти 1927 року народження – восьмирічки. От дивіться (дістає документи), село Бовкун: народилося 53 дитини, в перший клас прийшло 33 дитини, але восьмирічок з них – тільки 27! Це вдвічі менше, ніж народилося! Забагато навіть, якщо врахувати, що дитяча смертність від хвороб у ті часи була досить високою.

Ось Ржищів: народилося 280, а восьмирічок прийшло в 1935 році – 100. Мало не втричі менше!

Ось Воронівська початкова школа: 35 народилося, а першого класу в 1935-му нема взагалі!

Гребененська школа: 43 народилося, 26 восьмирічок прийшло в перший клас.

Кибичівська школа – 82 народилося, 28 прийшло в перший клас…

І така вражаюча статистика по всіх селах! Де діти?

Я вже підготував статтю “Наповнення перших класів українських шкіл як свідчення катастрофічних втрат під час голодомору 1932-33 років”. Вона незабаром вийде друком.

А раніше я вже оприлюднював матеріали і статистику щодо відвідування шкіл дітьми. Скажімо, з довідки класного керівника 4-б класу Хацьківської семирічної школи нинішньої Черкаської області про відвідування учнями занять з вересня 1932 року бачимо, що у вересні до школи прийшла 41 дитина, в лютому 1933-го їх було вже 35, в травні – 12, а в червні – лише 8! У цьому селі тільки на одному кутку – Джулаївка, з 17 дітей 1926 року народження померли в 1933 році 12!

Така страшна арифметика і відповідь на питання, чому я сиджу в архівах. До цього мене примушує і обов’язок перед пам’яттю своїх родичів, які загинули під час Голодомору-геноциду. Зокрема, по лінії моєї матері в селі Прибережному в Ружинському районі Житомирської області загинули троє, і в селі Кривошиїнці Сквирського району Київської області, де народився мій батько, також серед жертв значиться троє Сергійчуків.

Читайте також:
“Вийти зі стану травми”: міськрада Дніпра створила Музей спротиву Голодомору

“Комусь я давно очі мозолив”

– Декілька років тому, пригадую, ви заявляли, що від вашого імені видали фейкові книжки, ви навіть позиватися хотіли. Чим завершилася та історія?

– Це було незадовго до Майдану. Все відкрилося випадково, хтось побачив на російських сайтах книжку, автором якої нібито був я. Це був підручник з історії України, здається, для 11-го класу. І зміст у тій книжці було перекручено з точністю до навпаки від того, як я трактую. Богдан Хмельницький – сякий-такий, Данило Галицький взагалі недалекий і дурний, Сталін – “ефективний менеджер” і тому подібне. Виявилося, що фірма, яка замовила тираж, зареєстрована в Харківській області, в якомусь райцентрі. Вона була зареєстрована на один день: зробила замовлення і зникла. Тому й позиватися не було до кого.

Тираж цієї книжки був заготовлений у Барнаулі. Видно, сподівалися, що Майдан все ж буде придушений, і ці книжки кинуть в українські школи. Але вчасно це вдалося зупинити.

У 2012 році студенти істфаку КНУ випустили жартівливі календарі з “козаком” – професором Сергійчуком

– Якщо фальсифікують, значить, вважають вас справді авторитетним вченим?

– Не знаю. Просто комусь з тієї влади я давно очі мозолив. От він і добився того, щоб мене зняли з посади директора Центру українознавства.

За моєю інформацією, тиснули на покійного ректора (Віктора Скопенка – “Н”), і це, зрештою, вдалося. Скопенко не міг мене просто звільнити, бо розумів, що це буде скандал. Тому Центр українознавства, який був загальноуніверситетською інституцією, вирішили перетворити на лабораторію і підпорядкувати філософському факультету, тобто понизити в статусі. А перед цим поза моєю спиною нас позбавили спеціалізованої ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій.

– Нагадайте, чим займався цей Центр?

– Ми досліджували українознавство. Я, скажімо, до того ж запропонував ще й створити програму навчання для дітей діаспори з українознавства, аби вони поверталися додому і могли там викладати історію України, українську мову й літературу, українське право, географію України, курс про видатних українців тощо. Ми також проводили курси підвищення кваліфікації для вчителів із діаспори. Пригадую, приїздили викладачі з Румунії, Білорусі, Польщі, Молдови, Латвії, Грузії, вчилися і отримували відповідні сертифікати.

Також Центр займався різними дослідженнями. При мені, а я очолював його сім років, було видано сім великих альманахів “Українознавство”. Конференції різні проводили, видавали збірники матеріалів. Готували відповідні дисертації й захищали їх. Працювали досить потужно. Був хороший творчий колектив. Уже тоді в мене була ідея досліджувати історію української діаспори, і ці люди були б добрими фахівцями в цьому питанні, про що засвідчила підготовка за моєю ініціативою своєрідної енциклопедії “Українці Петербурга, Петрограда, Ленінграда”.

Коли ж мені озвучили ідею приєднати Центр до філософського факультету, я прямо поцікавився в ректора: “Навіщо ви це затіваєте?” – “Бо тебе треба контролювати. Ти пишеш про УПА, а вони стріляли в спину моєму батькові”, – сказав Скопенко. “Вікторе Васильовичу, ми вже говорили про це з вами: на Одері, де вбили вашого батька пострілом у спину, УПА не було”, – відповів я.

Хоча прекрасно розумів, що ця ініціатива йде не від ректора, замовники сидять значно вище. А відтак нормально працювати Центру вони вже не дадуть, тому й не бачив сенсу його надалі очолювати. Вчена рада мене підтримала, але, повернувшись із відпустки, я дізнався, що вже не директор…

– Ми зараз недалеко від станції метро “Дорогожичі”. А як вам ідея меморіального центру Голокосту з її перейменуванням у “Бабин Яр”?

– Вважаю, що “Дорогожичі” мають залишатися, це історична місцевість, яка має бути на мапі сучасного Києва. І ця назва несе більш позитивне навантаження, ніж “Бабин Яр”. Назви станцій метро “Видубичі”, “Дорогожичі” та інші – це свідчення прадавнього коріння і нас, українців, і нашого міста. Зникне назва станції – зникне й назва місцевості, яка виринула до нас із літописів, “ожила” з глибини віків.

Будь-ласка, нехай у метро оголошують про вихід до меморіалу “Бабин Яр”, як це роблять на інших станціях. Чому це зараз заварилося? Навіщо хочуть показати страждання тільки однієї нації? І отой музей, що там планується, як раз на це буде орієнтований, як мені здається.

Сімейні тили “оборонця української правди”

Фото: serhijchuk.unicyb.kiev.ua

– Про вашу родину мало що відомо. Розкажіть, хто є вашим тилом?

– У мене троє дітей і троє внуків. Дружина Тетяна Григорівна — фармацевт, уже на пенсії.

Старший син Богдан працює на дипломатичній ниві. Навчаючись на історичному факультеті, він за допомогою професора Григорія Халимоненка вивчив турецьку мову, а дипломатів з її знанням у середині 1990-х у нас ще не було. Потім він закінчив Дипломатичну академію при МЗС України. Працюючи в Стамбулі й Анкарі, вивчив ще й арабську мову й староосманське письмо. Тепер він може читати турецькі документи про українське козацтво, а саме це було причиною, чому я наполегливо радив йому вивчити турецьку ще в 1990 році. Сподіваюся, що ці його знання застосовуючись на користь Української держави, будуть використані також для історичної науки.

У нього – двоє доньок. 15-річна Олександра гарно малює. Вона перемагала на міжнародних конкурсах в Азербайджані, коли проживала там за місцем роботи свого батька в посольстві України. Нині в Києві вчиться в художній студії, бере участь у різних виставках. До однієї з них намалювала ілюстрацію до “Повісті временних літ”, а минулої п’ятниці в Софії Київській відкрилася виставка, присвячена Анні Ярославні, і моя онука теж там представляла свою роботу.

Дочка Тетяна працює в журналістиці, вона подарувала мені онука, він ще школярик (поки ми розмовляли, онук двічі телефонував дідусеві, підганяв, аби той швидше їхав додому – “Н”). Дуже допитливий, читає всі мої книги.

Молодший син Григорій – соціолог, знає англійську, але найбільше цікавиться футболом. Він ще не одружений і, схоже, не поспішає цього робити.

– Як плануєте відзначати 70-річний ювілей?

– Презентуватиму книжку під назвою “В обороні української правди”, до якої увійшли мої головні концептуальні статті за останні десять років. Це її другий випуск, перший видав до свого 60-річчя. А ще мій земляк Анатолій Богуш, випускник Ружинської середньої школи, колишній метробудівець, покаже свій документальний фільм про наш рідний край, про події минулого й сучасного.

Поїду також на батьківщину, вклонитися могилам батьків і зустрітися з родичами й земляками.

Читайте також:
“Тепер ми знаємо, як виглядав Мазепа”. Невідомі сторінки життя й боротьби великого гетьмана

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: