Доброволець Галина Клемпоуз “Перлинка”: Ми готові віддати життя за країну. Але чи потрібно це народу?

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Галини Клемпоуз

Кінець серпня 2016-го. Світлодарська дуга. Нас із оператором на волонтерському позашляховику забирають на КСП батальйону двоє “правосєків” – огрядний друг Бугай і тендітна дівчина з розпущеним волоссям, Галинка. Везуть на позиції в поле, після зйомки забирають. Запитують про враження, розповідають про армійські “затяги”.

Потім були ще зустрічі, майже завжди – на Світлодарці. Під час однієї з них Галина Клемпоуз “Перлинка” стояла з Яною Червоною – зима, мороз проймає, вони в теплих шапках, жартують.

Тепер Галинка вже півтора року як демобілізована. Ми зустрічаємося з нею для великого інтерв’ю у “Ветерано піці” в центрі Києва. Говоримо про те, як дівчина потрапила на війну. Про смішні випадки й труднощі. Про загибель Василя Сліпака і Яни Червоної, плачемо. Про психологічну реабілітацію після фронту. Про роль жінки у війську – не “берегині в погонах”, а професіоналки.

Цей матеріал “Новинарні” – до 8 Березня, своєрідний маніфест про те, що у війни і жіноче обличчя теж. Це важка і дуже чесна розповідь волинянки Галини Клемпоуз – колишньої військової ДУК “Правий сектор”, 54-ї механізованої бригади, штурмового батальйону “Донбас-Україна”.

Вертольоти з пораненими, війна за церкву і перша поїздка на фронт

– У всіх стається у 2014 році, мабуть, – починає Галина Клемпоуз.

Вона стежила за подіями на Майдані, за тим, як “зелені чоловічки” з Росії відбирали в України Крим, відтак – за тим, як Кремль розв’язав війну на Донбасі.

Спершу, за її словами, дівчина ніби переборювала в собі нав’язаний суспільством стереотип, що війна – чоловіча справа, хоча її прабабуся була зв’язковою УПА.

– А потім мій далекий родич підірвався на міні, йому ампутували ногу, і це було перше серйозне зіткнення з війною. Хлопці з рівненського батальйону “Горинь” у серпні потрапляють в полон біля Савур-Могили. 24 серпня їх ведуть на “параді” в Донецьку, і моя мама впізнає знайомого. Ти не знаєш, що робити, куди бігти, чим можеш бути корисною, якось вплинути на це все, – згадує Галинка.

У ніч на 28 серпня старший від неї на клас Микола зникає безвісти біля Іловайська. Усі, хто знав хлопця, сподівалися, що він у полоні. Все село стояло на вухах, дивилися в інтернеті відео з Донецька, намагалися впізнати.

А потім ДНК батьків збіглося з матеріалом одного з тіл. Миколу поховали в рідному селі Птича Дубенського району.

Тоді ж у Птичі почалася локальна релігійна війна, яка тривала майже п’ять років. Люди просили молитися за Миколу як за воїна, а священик Московського патріархату вперто молився як за подорожнього. Було все: відстоювати церкву за МП та бити людей привозили з Почаєва “монахів” спортивної статури з ланцюгами під рясами. Дівчину побила сусідка, а в міліції написали навпаки, попри те, що побої знімали з Галинки.

Читайте також:
На Рівненщині церква, що п’ять років була закрита через конфесійний конфлікт, перейшла до ПЦУ

Справжня війна на Донбасі тим часом щодня ставала ближчою. Дівчина здобувала фах юриста в Харківському національному університеті, навпроти корпусу – аеродром, там приземлялися вертольоти, які евакуювали з фронту поранених.

– Ти сидиш на третьому поверсі, йде пара, але ти її не слухаєш, бо дивишся на аеродром – і бачиш, що відбувається, бачиш кількість швидких, – згадує Галинка.

Відтоді Клемпоуз почала збирати гроші на допомогу військовим. Наближалася перша воєнна зима, українським захисникам бракувало теплого одягу та шкарпеток. Дівчина хотіла бути мурашкою, яка робить бодай щось для спільної справи.

Першу допомогу військовим Галина передавала зі священиком, із яким познайомилася під час сутичок у селі. А потім із ним же в січні 2015-го вирушила на Донбас – хотіла побачити на власні очі, що відбувається. Приїхали до батальйону “Горинь”, там познайомилась і зі звільненими з полону бійцями, над якими збиткувалися на донецькому “параді полонених” 24 серпня.

– Хлопці жили, де було місце, в наметах. Хтось навіть біля якоїсь машини. Хоча була зима! Тоді ж я познайомилася і з бійцями 128-ї бригади, які заїжджали на ротацію. Пам’ятаю, коли повернулася додому, зачинила двері і в сльозах сповзла по стіні. Кажу: “Мамо, це мають бачити всі”, – Галинка і зараз розповідає це з очима на мокрому місці.

Цитрамон від бабусі і знайомство з “Правим сектором”

– Пам’ятаю, як у Соледарі в старій школі на партах ліпила і варила в цинку вареники для хлопців із “Горині”. Я тоді перемерзла дуже, захворіла, вони мене лікували. Стільки всього було! Я вже багато забула. Хлопці під час зустрічей мені нагадують.

Того року вона рідко їздила з Харкова додому, у Птичу, а на Донбас – мало не щовихідних. Спершу до Бахмута, звідти – попуткою до “смачної хати”. Раділа, що для навчання обрала саме Харків. Крім хорошої юридичної школи, місто близько до зони АТО.

Клемпоуз постійно просила знайти їй у війську роботу, вчилася на полігоні стріляти, чистити зброю, читала балістичну літературу, готувала солянку.

– Мені було так добре і спокійно, що я ось так приїжджаю. Хоча, пам’ятаю, 1-2 травня 2015 року очікувалися великі провокації, хлопці дуже сварилися, що приїхала без попередження, хтось припинив розмовляти навіть. Зрештою все добре закінчилося. А під час обстрілів у бронежилеті бійці запихали мене в підвал.

Волонтерка Галинка возила бійцям усе – заморожені вареники й котлети, які готували у кафе її мами, питну воду, одяг. Передавала військовим гостинці від родичів, будматеріали. Сама завантажувала авто, сама кермувала. Від навантажень пошкодила спину, ходила в корсеті.

– Усе збирали люди, я тільки передавала. Була провідником між тилом і передовою. Пам’ятаю, як приходить бабуся і тремтячими руками дає упаковку цитрамону “для хлопчиків”. Інша приносить пакет із яблуками. Для мене це найцінніше.

Батьки не заперечували проти поїздок доньки. У березні 2015-го мама навіть сама привезла “бус” із допомогою – Галинка зустріла її на Дебальцевській трасі, розподілила вантаж, куди який потрібно.

– Мама побачила, з ким я спілкуюся, що мене ніхто не образить, і, думаю, більше мене зрозуміла. Тоді вона не знала про всі мої поїздки на фронт. Це вже тепер знає. Але вона не заперечувала проти того, що я причетна до війни, – каже Галинка.

Іще волонтеркою дівчина отримала своє псевдо:

– Командир медичної служби сказав: “Вона ж наша перлинка”. Так і пішло відтоді.

А потім на Світлодарську дугу зайшов “Правий сектор”, якому Клемпоуз теж допомагала. Після того, як розвантажилася, пожартувала з бійцями, поїхала в Мар’їнку. Виставила на фейсбуці фото з “правосеком” “Піротехніком”, завдяки цьому познайомилася зі “Скальдом” – Мирославом Олійником. Його дівчина називає “нашим поетом, великим воїном”.

Загинув “Шльоцик” (боєць ДУК Євген Костюк) – йому було лише 19. Галинка бачила світлини з його поховання – на них кричить Василь Сліпак.

А в Скальда око запливло кров’ю через контузію.

– Його хотіли обстежити в лікарні в Дніпрі, він не давався, але сказав мені, що йому попередньо ставлять енцефалопатію – відмирання клітин мозку. Я почала переконувати його, що треба займатися здоров’ям, купила потрібні ліки. У ту поїздку в червні 2016-го я вирушила з Євдокією Романчич, вона затримувалася у 53-й бригаді, де був її чоловік. Так я залишилася на позиціях “Правого сектору”, – згадує Клемпоуз.

Смерть “Міфа” і підписання контракту

Це було в районі Світлодарської дуги, на позиції “Бутон” біля Луганського.

– Хлопці називали її “пісюном”, бо “ламала” лінію фронту, виходила вперед, – посміхається Галинка. – Був пізній вечір. Мене туди привезли медик і Скальд. Пам’ятаю Лєру Бурлакову, яка йшла чергувати. Так я вдруге отримала внутрішнє підтвердження: жінки теж воюють за Україну (перше було ще з водійкою медичної машини в батальйоні “Горинь”).

Із Василем Сліпаком та Валерією Бурлаковою

Через те, що там була Лєра, мені було легше. Згадую “Одесу”, “Близнюка”, “Діда”, “Сім’янина”, “Розписного“, “Бугая”, “Анархіста”. Ми були настільки всі різні! Пам’ятаю, приїжджає Василь Сліпак (“Міф”, кулеметник ДУК, відомий оперний співак – “Н”) інші хлопці, військові, розмовляють – я розумію, що щось буде.

Тоді планували операцію зі взяття стратегічно важливої висоти. Контроль над нею дозволив би зосередити на ній ворожий вогонь, який досі вівся на великій ділянці фронту, і водночас мати кращий огляд. Усі, хто йшли на завдання 29 червня 2016-го, розуміли, наскільки воно важливе. Висоту було взято. Але коли загинув Василь Сліпак – наказали відступити, щоб не нести більше втрат.

Андрій Широков “Сім’янин” (він загине в бою за “Чарівний ліс” 18 грудня 2016 року) потім в одному інтерв’ю казав, що смерть Міфа врятувала багато життів.

– З одного боку так, а з іншого… Хіба не за те Василь і боєць 25-ї бригади загинули, щоб утримати висоту, не віддавати її? – запитує Перлинка.

Читайте також:
Новий Герой України. Фільм “Міф” про Василя Сліпака вийшов у прокат. ВІДЕО

Вона болісно перенесла загибель Василя Сліпака. Каже, Міф був надзвичайно позитивний, щирий.

– Пам’ятаю, якось уранці я прийшла на кухню приготувати поїсти, а хлопці з ночі залишили там жахливий срач. Вилітаю і не тямлюся з люті: як так можна?! Думаю, як рознесу зараз весь бліндаж, як потім хлопці знову говоритимуть, що я крикуха. А Василь зупиняє мене, приставляє кулак до лоба, легко повертає його, всміхається: “Ану думай про позитивне!” І я вже забула, чому йшла в бліндаж, – пригадує Галина.

Вона знову прокручує в пам’яті ранок загибелі Сліпака.

– Ми з самого ранку не спали. Я тоді курила вперше в житті сигарету за сигаретою. Так було тільки 29 червня і в грудні 2016-го. Тому що коли ти чуєш у рацію: “У нас двоє “трьохсотих”, це повідомлення повторюють кілька разів, а потім: “У нас “двохсотий”. І ти не знаєш, хто. Тоді на завдання пішли всі хлопці. На позиції залишилися тільки старші чоловіки і ми, дівчата. В разі чого ми мали захищати позицію. Лєра була на АГС, я знала, що є кулемет “Максим”.

На евакуацію виїхала БМП – тільки тоді “резерв” дізнався, що загинув саме Василь.

– І все, і тяжко. У мене ті два тижні були взагалі складні. У 13-му чернігівському батальйоні був боєць “Якудза” (Сергій Кошмал – “Н”), ми з ним познайомилися в автобусі, потім я привезла йому допомогу. Після того Якудза час від часу телефонував і говорив, що в нього все гаразд. А якось попросив активні навушники й захисні костюми. Зі Світлодарки ми мали поїхати в Піски, що завезти ту передачу. Уранці (16 червня) телефоную кілька разів, а він поза зоною. Подзвонила побратимові: “Перлинко, Якудзи немає, його о п’ятій ранку застрелив снайпер”. Я на дорозі, біля Авдіївки, а допомогу нема кому віддати. – Галинка плаче.

Евакуація Романа Радівілова, грудень 2016

Після загибелі Василя Сліпака “правосекам” поставили умову: або вони легалізуються в ЗСУ, або їх виводять із передової. Тоді до добровольців навіть приїжджав начальник Генштабу Муженко. Галинка вагалася, адже навчалася на денній формі, попереду був останній рік магістратури. Майже вирішила, що поїде в Харків, але допомагатиме роті ДУК “Да Вінчі”.

Але дівчина залишилася на фронті як юристка – щоб допомогти підписувати контракти, бо добровольці не витримували бюрократії.

– Нас везли на автобусах у Бахмут, звідти відправляли в Костянтинівку, звідти – на медкомісію в Покровськ. Там лікарі посилали назад. І так тривало тиждень. Але зрештою Костянтинівський військкомат почав оформлювати контрактників “партіями”, по 15-20 осіб. Вийшов комбат, у нас була розмова, він пообіцяв давати мені час на складання сесій. Так я підписала контракт зі Збройними силами.

“Там і без тебе розберуться”?

Клемпоуз виконувала обов’язки діловода, чергувала на позиціях, готувала їсти, їздила на “Нову пошту” отримувати посилки та розвозила їх по опорниках, купувала будматеріали, тримала зв’язок із волонтерами, була санітаром-стрільцем.

– Треба вколоти “Гирю”, бо в нього тиск підскочив, а він – величезний кремезний чоловік: “Ай, не чіпай мою попу”, – сміється дівчина.

Якось на телебаченні вийшов сюжет із синхроном Перлинки з фронту. Дівчині зателефонував заступник декана – щоб наступного дня була в деканаті.

– Я приїхала. А він зі мною говорить, як ворог, сердито, крізь зуби: що маю вчитися, що там без мене розберуться. А якщо я маю намір воювати, мушу брати академічну відпустку. Хоча мені залишалося менш як пів року навчатись.

Тоді інший заступник декана – Валерій Федорович Оболенцев, який служив за мобілізацією у Нацгвардії, я приїжджала до нього як волонтерка, він і сам досі волонтерить – повів мене до декана, той дозволив написати заяву на індивідуальне відвідування. І я повернулась на фронт.

“Жіноче” питання: Тімон і Пумба чіпляють прапор у “сірій” зоні

Галина на передовій ніколи не відчувала дискримінації через те, що жінка.

– Коли ми стояли в Чермалику, я почала займатись аеророзвідкою, взагалі всі питання відпали, дівчина чи ні. Тобі треба йти туди? Йдеш. Якось казали, що валізку піднесуть, я відповідала, що сама впораюсь – це в жартівливій формі зазвичай.

Мені ніколи не говорили: “Ну ти ж дівчинка”, і я ніколи не вимагала особливого ставлення.

Але дуже ціную, що всі знали про мої потреби щодо особистої гігієни. Коли взимку не було можливості поїхати в лазню, я закривалася в бліндажі і милася.

Було так, що ми на три дні виходили в поле, я була одна серед хлопців. Вони поїхали на річку покупатися. Я взяла три пляшки води, нагріла на сонці, і мені цього вистачило, щоб помитись. Сховалася в кущах, і все було нормально, жодних проблем, – розповідає Галинка.

Бугай і Перлинка

На Світлодарці в “сірій” зоні стоїть підбита українська “беха”, над нею злітає синьо-жовтий прапор, який страшенно дратує російських окупантів. Іржавий скелет БМП – наче маяк, що показує землю, яка поки не наша, але куди ми обов’язково прийдемо.

Той прапор почепили Бугай із Перлинкою.

Микола Шафалюк “Бугай” (у центрі)

– П’ята ранку, Бугай (Микола Шафалюк – “Н”) мав іти з іншим хлопцем, мене б не пустили. Але я встала перша, розбудила його, він ще навіть очі не продер, а я: “Давай, давай, ходімо!” Мені здається, він зрозумів, що з ним іду я, коли вже пройшли половину шляху. Бо тоді змінилася його поведінка, він жорсткіше став поводитись: “Іди крок у крок! Ану тихенько, не шуми!” – хоча я мовчала.

Збоку це мало вигляд, наче йдуть Тімон і Пумба. Ми дійшли, встановили на “бесі” прапор. Бугай його чіпляв. Коли повернулися, мені влетіло – він казав, що я не думаю головою. Хоча я і правда не думала, якими можуть бути наслідки, – розповідає Клемпоуз.

Із Ксеною, Авером, Арамісом і Басом

Схожа ситуація була й біля Чермалика. Тоді Галина йшла на позиції до “Ксени” – також “правосечки”, від якої стояли далеко, а тому сумували.

– Ну зустрітися з “братанчиком” треба ж! Я всім доводила, що тут безпечно, бо тут лежить “полівка”, вона не наша, але колись тут ходили зв’язківці, значить, можна. “Бас” і “Араміс” дивилися на мене як на притрушену. Але ми помаленьку дійшли, а потім уже ходили нормально. Правда, нікому не розповідали про свої мандри, бо могло влетіти всім, – усміхається Галинка.

Перший політ Перлинки: дрон уцілів, а найголовніше – люди

Тоді ж, коли стояли біля Чермалика (Маріупольський напрямок), волонтери надіслали їм коптер. Але літати було нікому. Перлинка звернулася до Марії Берлінської, та порадила інструкторів. Однак Клемпоуз вирішила, що чекати немає сенсу, що вона й сама навчиться керувати квадрокоптером. Дивилася на ютубі ролики, більшість із яких – англійською, почала скрінити, перекладати, перепрограмовувала, бо “Мавік” відмовлявся літати праворуч-ліворуч.

Піротехнік – праворуч

– Дзвонить мені Піротехнік і каже, що їх ворог “кошмарить”, не можуть зрозуміти, звідки. “Приїдь політай, у тебе ж є дрон”. А в інструкції сказано, що літати над водою заборонено. А це ж Кальміус перелітати! Перший мій політ. Дрон у небі. А в моїй голові він падає. Я стою і молюся. Зрештою я долетіла, куди треба, побачила дорогу, якою ходять “працювати”. Побратими зрозуміли, що я нормально літаю, почали замовляти роботу в пошуку ворожих позицій, техніки.

Це дуже класно, бо ти не ризикуєш життям людей. А летить всього-на-всього шматок металу з флешкою.

Було всяке, що в мене стріляли, мене переслідували. Але дрон уцілів. А найголовніше те, що люди вціліли! – розповідає Перлинка.

Бої за ліс, скандал у батальйоні і “Донбас-Україна”

Та це було вже в батальйоні “Донбас-Україна”, куди Галинка перейшла через бій за позицію “Зачарований ліс” на Світлодарській дузі у грудні 2016-го.

– Я не знаю, як бій у лісі міг дати підвищення “Куполу” (Олексій Оцерклевич, тоді командир 1-го батальйону 54 омбр, у травні-жовтні 2019-го – начальник Управління державної охорони – “Н”). У плані операції було передбачено, раптом щось піде не так, скасувати її. А пішло не за планом усе! Операцію ніхто не скасував. Хлопці в лісі не знали, що їм робити. Багато поранених! Полягли командир роти “Шайтан” (лейтенант Микита Яровий, 21 рік). Загинув “Ефа” (Андрій Байбуз), він на полі бою помирав із простреленими ногами. Загинули “Сім’янин”, “Гюрза” (Роман Радівілов), “Санич” (Дмитро Клименко). Це все за три-чотири години! Пам’ятаю, як ми сидимо на дорозі до “Замку” (позиція – “Н”) з “Тайрою“, йде обстріл “152-ми”, нам ніде сховатися – ми бачимо, як за нами в полі лягають снаряди, і не знаємо, куди воно ще прилетить. Чекаємо на поранених. Моє завдання – записати прізвище й ім’я, а в дівчат – евакуювати. Я слухаю ефір на рації, вона є тільки в мене, за мною ходить начальник медичної служби. Хлопців привозять… “Дісней” майже у відключці з простреленою ногою. Просто пекло!

Паралельно дзвонять із позицій і просять пояснити, що відбувається. “Відьма” (Яна Червона) чергує на своїй позиції, ліс у неї збоку, вона бачить, що там феєрверк, але не розуміє нічого.

Ліс наш! Наш! Але якою ціною? Тоді загинув також хлопець із Сил спеціальних операцій, я не знаю його імені, – розповідає Клемпоуз.

Читайте також:
“Правосеків” кидали на штурм під Світлодарськом, щоб зменшити офіційні втрати, – Бурлакова

Коли бої закінчились, у добровольців почалася конфронтація з Куполом.

Перлинка каже: існування в бригаді стало нестерпним, хоча комбриг Володимир Горбатюк і намагався “умиротворити” всіх. Проте після зміни комбрига “правосеків” почали утискати як неконтрольованих бунтарів, намагалися розкидати їх по всіх підрозділах, виписували накази, про які не повідомляли, а потім карали за невиконання наказу.

На знак протесту добровольці почали голодувати. Стався скандал. Через це їх хотіли роззосередити не тільки по бригаді, а по всьому ОК “Схід”.

– Я, наприклад, мала опинитися в 92-й бригаді. Але ми сильніші й ефективніші, коли разом! “Філін” (В’ячеслав Власенко, комбат 46 ошб “Донбас-Україна”) написав Лєрі, що може нас забрати. 33 людини перейшли в “Донбас” і продовжували службу до завершення контрактів там.

Бійці ДУК ПС на Світлодарській дузі. Перлинка – друга праворуч. Фото: ФБ Тетяна Подоляночка Чудновець

У нас вийшла така класна суміш добровольців із різних підрозділів. Я досі спілкуюся з хлопцями з батальйону, комусь стала кумою, – розказує Перлинка.

Читайте також:
“Люди іншої армії”. Яку війну ведуть вчорашні добровольці у лавах ЗСУ

Демобілізація, “ліки для душі” аеророзвідниці і рятівний психолог

Галинка демобілізувалася 11 вересня 2018-го. Думала продовжити контракт ще на пів року, бо літати було нікому. Але через сімейні обставини залишилася вдома.

Проте взимку 2019-го приїжджала на позиції ДУК в Авдіївку як аеророзвідниця.

– Це були ліки для душі. Розумію, що якщо зараз поїду, буде так само. Але я себе стримую, тому що з кожним поверненням мені важче тут. І війна вже не та, яка була. Армія не така. За одягом і зброєю – нова, а за командуванням… – зітхає ветеранка.

Після ДМБ Перлинка не могла поєднати у свідомості два різні світи – фронт і тил, де, здається, ніхто й не думає про війну.

– Я розуміла, що зі мною відбуваються речі, які називають посттравматичним синдромом.

Я сприймала реальність надто гостро. Якось розплакалася в метро. У годину пік мене на станції “Хрещатик” просто винесли з вагону, бо була купа людей. Але я не зайшла назад, залишилася на платформі. Мені було настільки боляче, що люди не є взаємно ввічливими, що вони не зважають на інших. Я так від цього відвикла!

На передовій, коли поруч побратими, той спить, тому треба їсти, ти зважаєш на це, намагаєшся нікого не розбудити, нікому не заважати.

Я не була тоді в метро по формі, бо форма – це для фронту. Але ще й тому без форми, що нас у тилу сприймають дуже часто, наче ми якісь, вибачте, бл…ді на війні, поїхали шукати мужика, ми не несемо службу, не приносимо користі. Стояла і плакала на платформі.

Родич порадив мені психіатра – Олега Чабана, бо я боялася потрапити до некваліфікованої людини. Прийшла, сіла в крісло й почала ревіти. Ми поговорили, я пила антидепресант три місяці. До цього не могла нормально спати, чула все, що відбувається, була виснажена. Але після ліків стало легше, – визнає Галинка.

Ветеранка радить усім не боятися йти до психолога. Бо це означає не слабкість, а відповідальне ставлення до свого здоров’я – не тільки до фізичного, а й душевного. Це нормальна світова практика.

– Наш організм – це біохімія, гормони. На війні тіло працює інакше, ніж у тилу, воно змобілізоване. І тому після повернення потрібно відновити природний стан речей. Мій “дах” став на місце, я стала більш тверезо дивитися на речі.

Читайте також:
“Thank you for your service!” Як українські фронтовички у штаб-квартиру НАТО їздили

“Сказати, що я самореалізована? Ні. Мене тягне назад”

Торік Клемпоуз була в США як ветеранка за програмою Open World. Їй імпонує ставлення американського суспільства до людей, які повернулися з війни. Там психологічна реабілітація – норма.

– Усі ветеранки однакові. Американка, яка була в Іраку, розповідає про свого розірваного побратима – а плачемо ми всі, бо знаємо і розуміємо цей біль. Я не розумію, чому в нас досі це не налагоджено! Не розумію, чому хлопці досі вішаються. Дівчата, можливо, більш стресостійкі чи частіше звертаються до психологів.

А ще проблема самореалізації після фронту величезна. Сказати, що я самореалізована? Ні. Мене тягне назад! Я цікавлюся життям побратимів, переживаю за них. І в потрібний момент я буду там.

Я не впевнена, що війна закінчиться. Як би не хотів наш головнокомандувач миру, треба дивитися правді у вічі: одна сторона його прагне, інша – кидає війська і наступає. Мир не робиться в односторонньому порядку. Ми віддали занадто багато життів! Є люди з Донецька, які досі воюють, уже шість років, є люди, які живуть тут і мріють повернутися в український Луганськ. – Розмова з психології перетікає на проблеми переселенців і повернення територій.

Говоримо про те, що відбувається нині в тилу. Перлинка болісно переживає суди у справі Шеремета, вона переконана, що це спроба підірвати авторитет ветеранів і волонтерів, який і досі залишається на див високим. Хоча люди, які не воювали, “втомилися від війни”.

– Я не розумію, чому так. Не розумію, чому в Америці мені кажуть: “Дякую за твою службу“, аплодують в університетах стоячи, кажуть, що вражені нашим патріотизмом, що це фантастична любов до країни, що нас потрібно возити по всій Америці і показувати, які ми. А в Україні? Поруч із тобою людина почувається незручно, бо ти захищала цю країну, а він – ні. У тебе вистачило сил піти на фронт, а в нього – ні.

Коли якийсь урод мені каже, що я дурепа, бо захищала цю країну… – Галинка починає плакати. Витирає очі серветкою, схлипує. – Я не можу сказати, що це тільки ця влада. Це тягнеться ще від попередньої, коли не були покарані вбивці майданівців, коли не посадили проросійських політиків. За цієї влади все просто погіршилося: мерзота вилазить і починає качати права. А ми – ніхто.

Який відсоток причетний до війни? Всі решта хочуть піти на роботу, заробити гроші і мати спокій.

Але ніхто в тилу не думає, що війни немає тут, бо її зупинили там.

Мені друг Гайдук розповідав, що коли виходили з Іловайська, думали, що Лівобережна Україна вже під Росією, планували йти не до Курахового, а до Дніпра, щоб переправитися на український бік. А коли тепер говорять, що “нас туди не посилали”, вони не розуміють цього всього. Тільки за рахунок того, що хтось устав і почав дерти сраку “русскім”, все зупинилося там. А скільки ми віддали життів за це!

Чи розчарована я? Так, розчарована. Майдан і події 2014-2015 років показували, наскільки ця країна єдина. А події в Нових Санжарах показали, наскільки люди – дебіли й егоїсти. Нам же всім жити тут! Нам же всім її розбудовувати! Ми ж усі хочемо бачити Європу тут! А її немає. У моєму лісі викидали сміття, я боролася з цим. Але сміття в головах…

Читайте також:
Тайра – командир “ангелів”.
Юлія Паєвська та її шлях із Майдану у фронтові парамедики, а звідти на Invictus Games

“Відьма казала, що згорить. Так і сталося… Стать не грає ролі”

Із Яною Червоною

2 квітня 2019 на фронті загинула Яна Червона “Відьма”. Я тоді не повірила в це. Подзвонила Галинці. Її ридання в слухавку не залишили жодних шансів сумніватися.

Вони були близькими подругами, Перлинка довіряла Відьмі таємниці, Яна розповідала про важливе Перлинці.

– Вона була важка людина, із нею багато хто сварився, жартома говорили: “Відьмо, тебе спалити треба”. Коли вона жила в погребі в Чермалику, ми сварилися, щоб вона звідти виїхала, бо та землянка в аварійному стані. А вона вперлася, жартувала, що буде молодшою, бо живе під землею. У сезон дощів хлопці їй сказали, що якщо землянку привалить, то Яну навіть відкопувати не будуть, просто табличку з хрестом поставлять зверху. Але вона не виїхала. Їй усі допомагали вигрібати звідти воду й болото, але вона до останнього була там, така вперта, – пригадує Галинка.

Під час першої зустрічі на штабі батальйону, коли сказали, що Яна підписуватиме контракт із ЗСУ, Перлинка не повірила: у жінки був татуаж на губах та повіках, екстравагантна зовнішність, її було чути скрізь, бо голосно говорила і сміялася.

– Оце її “ги-ги”! Я питаю: а ви впевнені, що вони мають із нами підписувати контракт? Але підписали. Відьма одразу сказала, що піде на позиції, задовбувала “Товариша” і “Сім’янина”, щоб навчили поводитися зі зброєю. Вона була реальною кулеметницею. Терміново могла щось вирішити, бо доти була волонтеркою і підтримувала зв’язок із іншими волонтерами. Відьма могла пожартувати так, що офіцери сиділи червоні, як раки. Ці її фразочки. Вона запросто могла ввести в ступор будь-кого. Просто треба було її знати, щоб не вестися, – усміхається Клемпоуз.

На початку між жінками виникла певна неприязнь, але невдовзі вони здружилися. Відьма то просила Галину пофарбувати волосся, то щось привезти.

– Вона за своїм кулеметом гляділа, як за малою дитиною. У неї завжди були всі мастила, всі щіточки, вона після роботи ретельно все вичищала, – пригадує дівчина.

Коли Галинка йшла з війська, вони з Яною посварилися. Відьма просила не кидати її. Але після довгої розмови зрозуміла Перлинку і змирилася – за умови, що подруга приїжджатиме в гості.

У лютому 2019-го Перлинка їздила під Попасну до Яни. Досі зберігає відео, на якому Відьма верещить, коли бачить, хто приїхав.

Вони часто говорили по телефону, Яна розповідала про дітей. Під час останньої розмови, за два дні до смерті, Яна говорила, що скоро відпустка, що поїде до малих, втомилася, на тих позиціях важкувато.

– Я була в центрі зайнятості. Коли мені сказали, що пряме влучання в бліндаж, він горить і там Яна, я мало не зомліла. Почала дзвонити всім і сподіватися, що хтось помилився. Я вийшла надвір, але не могла йти, мене забрала мама. Це моя подруга була, разом ми пройшли багато. Вона на мене ображалася, коли я була в аеророзвідці, що рідко на позиціях, ми сварилися, але щоразу мирилися. Ми жартували, що вона згорить, і вона згоріла. Від неї залишилась вуглинка. І все.

Читайте також:
Лауреатка Шевченківської премії віддасть частину грошей сім’ї загиблої військової Яни Червоної

Перлинка їздила на похорон, спілкується з волонтеркою, яка опікується родиною Яни, але картає себе, що рідко їздить у Харків.

– У їхній квартирі зробили ремонт. Коли скинули фотографії кухні, я ревіла, бо це все, що вона хотіла – стеля, стіл.

Клемпоуз крізь сльози сміється:

– Якби вона побачила, як я реву, обматюкала б: “Пєрєстань ето вот”. Я впевнена, що вона розуміє, що ми відчуваємо, бо сама дуже важко відходила після грудневих боїв за ліс. Як би хто до неї не ставився, але її смерть сколихнула людей. До неї на похорони прийшли навіть ті, з ким вона жорстко сварилася.

Читайте також:
Загиблу на Луганщині військову Яну Червону посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького

Галинка впевнена: жінці є місце в армії, і Яна зробила цей вибір сама.

– Коли люди говорять: “Та вона ж мати двох дітей”, мені хочеться кричати, що це був її вибір, так само, як і мій. Це я вирішила туди йти! Я розуміла, що можу загинути.

Вона пішла, бо не могла інакше. Бо вона з харківського Майдану, з українського Харкова.

Їй пред’являли, що волонтерам легко, “приїхали і поїхали”. І вона пішла на контракт, і доводила, що буде служити. У гівні – значить у гівні, у нормальних умовах – значить у нормальних. Вона ніколи не скаржилась.

Ми знали, як зробити, щоб не мерзнути і не застуджуватися в туалеті. Треба сходити на відро взимку? Ішли на відро, щоб не захворіти. Але знали, що маємо бути там.

Відьма була професіоналкою-кулеметницею. Я знаю Олю з 24-ї бригади, вона – професіоналка. Віка Дворецька – професіоналка. І я хочу, щоб усі такі були. Щоб армія наповнювалася тільки професіоналами. І стать не грає ролі.

Читайте також:
Маки Дикої.
Як майданівка Вікторія Дворецька пішла добровольцем в “Айдар”, гартувалася в боях і в морзі, стала офіцером, командувала ротою, втратила коханого й народила сина, а нині працює над військовою комунікацією

 “Буду продовжувати боротися за цю країну”

У свої 25 Галина Клемпоуз має травмовану спину, підірвану волонтерством і службою. Кілька разів дуже дзвеніло у вухах дуже, але, каже, на контузії не перевірялася.

– Я зрозуміла, що відбувається в нашій державі, зрозуміла за поведінкою суспільства, чому наші прабабусі і прадідусі їхали звідси. Вони були готові віддати життя за становлення України в роки війни.

Ми готові зараз віддати життя за цю країну. Але хочеться запитати в народу, чи їм це потрібно, чи вони взагалі цінують це?

Як би там не було, я буду продовжувати боротися за цю країну. Але чи не прилетить мені в спину ніж від своїх же? Тому що їм головне – спокій, вони не думають про майбутнє, а думають про своє сьогодення тут, – Галинка знову говорить емоційно.

Вона мріє, щоб кожен українець міг розвиватися. Щоб діти не бухали змалку біля клубів, а здобували гарну освіту – “тільки це дасть змогу розбудовувати країну”.

– І мене ще хвилює, скільки відсотків батьків говорять дітям, що в країні війна, що воїни віддають життя за їхнє майбутнє. Чи багатьом страшно і соромно говорити про це? Бо вони не вважають це важливим. А це важливо!

Вони кажуть, що там (в армії – “Н”) заробітчани. Так, там платять зарплату. Але за це віддають свої життя. І ніякі гроші це не компенсують. Якщо там такий великий заробіток, як ти про це говориш, чому ти не там?!

Галинка ставить риторичні запитання, на які немає відповіді.

Зараз вона працює помічницею народного депутата, намагається таким чином змінювати Україну, але, зізнається, це дуже важко.

Після розмови ми йдемо на Майдан, на Інститутській – плакат: “Росія почала війну тут”.

– Так, – каже Перлинка. – Почала і досі продовжує.

Читайте також:
#ПідбориVSберці: 10 історій українських жінок-військових із флешмобу