“Дякуємо Збройним силам України за те, що в нас зараз Новий рік, а не Новый год”. Такий допис був дуже популярним в українських соцмережах у переддень 2017-го.
Той грудень став останнім щонайменше для 20 українських військових, які загинули в боях та внаслідок ворожих обстрілів.
“Новинарня” зібрала їхні імена, фото й деякі факти біографії. Тепер ви бачите, кому саме слід дякувати. Вони заплатили за наше свято своїми життями.
Нижче – десятки облич. Але спершу – кілька питань.
На щоденних брифінгах полковники Лисенко й Мотузяник повідомили – день за днем – загалом про 17 загиблих армійців у грудні: по одному – 1-го, 5, 19 грудня, два – 20, 22, 28 грудня, три – 10, п’ять – 18 грудня. (Поранених, згідно з арифметикою речників, було 110 у ЗСУ, плюс один прикордонник.)
Натомість ми нарахували 20 загиблих, про яких відомо, що це – “бойові втрати” (а небойові речники МОУ не озвучують майже ніколи).
Розбіжності: три особи.
Так, у боях 18 грудня насправді загинуло шість військових, 19 грудня – двоє, і їхні імена відомі. Тоді як речники МОУ називали цифри 5 та 1 відповідно.
Крім того, штаб не порахував добровольця з УДА Олександра Мороза, який, за інформацією із соцмереж, 26 грудня підірвався на розтяжці біля Широкиного.
Ще один нюанс. Штаб говорить лише про одного загиблого 1 грудня, коли перестали битись серця Олександра Лукаша (мінометний обстріл під Красногорівкою) та Олега Лисенка (вбитий на ВОПі біля Бахмутки молодшим сержантом Поповим, який після цього перебіг на бік “ЛНР”). Смерть Лисенка від руки прихильника сепаратистів в офіційну статистику не увійшла.
Ми зафіксували (див. останній розділ статті) ще кількох загиблих в АТО у грудні, які були поховані з усіма почестями, але не віднесені штабом до бойових втрат.
МОУ й надалі тримає імена загиблих лише для “внутрішнього вжитку”, і журналістам доводиться визбирувати їх із відкритих джерел.
У грудні-2016 із цим доводилося непросто. Середина місяця була позначена запеклими боями на Світлодарській дузі. Кількість втрат зросла.
18 грудня, за офіційними показниками загиблих і поранених (5+16), стало “найчорнішим” днем за останні п’ять місяців.
Склалося враження, що деякі з цих втрат штаб намагався приховати.
Про “зниклих безвісти” спершу повідомляли ЗМІ, а не речники МОУ. Так з’ясовувалося, що загиблі хлопці опинились на боці ворога. Терористи надсилали фото вбитих у Київ по інтернету. Штаб мовчав.
Замість штабу більшу цифру втрат озвучив комбат 54 омбр Купол. Але обмін тілами з бойовиками (2 на 4) відбувся вже після того, як Купол заявив, що на іншій стороні наших не лишилося…
Ми продовжуємо наполягати: адміністрація президента, Міноборони і Генштаб мають оприлюднювати втрати в АТО поіменно, офіційно – через кілька днів після встановлення факту загибелі військових у боях та сповіщення родичів.
Наразі це роблять журналісти й “волонтери 200”.
Загиблі грудня 2016-го: бойові втрати…
Мав 51 рік. Загинув унаслідок мінометного обстрілу в районі міста Красногорівка (Донецька область): міна пробила бліндаж.
Сержант, командир зенітно-ракетної самохідної установки 4-го відділення зенітно-артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади.
Народився в селі Біленченківка Гадяцького району Полтавської області. Закінчив Гадяцьке професійне училище за фахом тракторист-меліоратор. “Срочку” служив у 1983-1985 роках у “Десні”, потім працював у локомотивному депо Полтави.
У 2014 році був мобілізований (третя черга), у складі 16-го омпб “Полтава” служив у зоні АТО. Після демобілізації повернувся додому, але в лютому 2016 підписав контракт на подальшу службу в ЗСУ.
Залишилися батько, сестра, дружина, син 1998 р.н., донька та онука.
Загинув 5 грудня. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної Закарпатської бригади.
“…О 12:00 пострілом із ДШК було вбито Покидченка Михайла. Раніше Міша служив у “Правому секторі”, а зараз обороняв нашу землю від рашистських загарбників у районі Опитного (селище Ясинуватського району Донецької області) в складі 128 огпбр. 15-й бат”, – писав у ФБ Віталій Українець.
“Мужній, упевнений. Простий і щирий. Світлий. Його життя обірвала коротка черга з ворожого кулемета. Не пробачимо, обіцяємо…” – було сказано в повідомленні спільноти 128-ї бригади “Закарпатський легіон”.
Закарпатець “Малий” народився 14 листопада 1989 року в Мукачевому, мешкав у Рахові.
Солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128 бригади.
Навчався на юрфаці, був оператором на мукачівському телеканалі “М-студіо”, активний майданівець. У травні 2014 року пішов на фронт у складі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” як кулеметник.
Після півтора року ДУК ПС повернувся додому, але в травні 2016-го підписав контракт зі Збройними силами.
Залишилися батьки, брат, сестра, дружина та дві маленькі доньки.
10 грудня 2016. Цього дня, між 17:00 та 18:00, під час ворожого обстрілу з важкого озброєння в районі міста Красногорівка (Донецька область) мінометний розрахунок 92 омбр висунувся на позицію, щоб відбити атаку, але потрапив у зону влучання 122-мм міни “ДНР”.
Троє бійців загинули на місці.
Один із них – Віктор Клименко.
Старший солдат, старший водій — гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади (Башкирівка, Харківщина).
Народився 15 лютого 1978 року в селі Варварівка, Вовчанський район Харківської області.
У Старому Салтові в ПТУ отримав фах водія.
Після строкової армійської служби працював спочатку у прикордонниках, далі – водієм, переїхав до Харкова.
Був мобілізований у травні 2015 року в Держприкордонслужбу, служив у Станиці Луганській.
У липні 2016-го підписав піврічний контракт із ЗСУ.
Похований на цвинтарі рідного села Варварівка. Залишились батько, два брати, цивільна дружина та четверо дітей, наймолодшому – два роки.
Загинув 10 грудня від того ж мінометного обстрілу під Красногорівкою, що й Віктор Клименко.
Мав 34 роки. Старший солдат, старший навідник міномета 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.
Місце народження – село Іванівка Друга Барвінківського району Харківщини.
Закінчив у райцентрі вище професійне училище, працював на будівництві у Харкові.
У квітні 2016 року підписав піврічний контракт на військову службу. Похований у рідному селищі. Залишились мати й брат.
Командир мінометного розрахунку 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї омбр, із яким 10 грудня під Красногорівкою загинули побратими Клименко й Лелякін.
Із Володимиром, Андрієм та Віктором урочисто прощалися на плацу 92 омбр у Клугино-Башкирівці під Чугуєвом.
Один з учасників бою під Красногорівкою сержант Олександр Літченко розповів журналістам, як Шоломінський врятував його життя.
“Щоб піддержати хлопців, ми виїхали на позицію. Зайняли позицію, навелись – і така трагедія. Прилетіла міна з непідконтрольної території. Прямо попала, де був розрахунок, у яму, де був міномет. Вова Шоломінський, він закрив мене своїм тілом. Мене тільки ударною хвилею відкинуло…” – сказав Літченко.
Володимиру було 33 роки. Рідне село – Єфремівка, Первомайський район Харківщини. Там і похований.
Як пише волонтер Ян Осока, Володимир виріс у багатодітній родині, в якій було шестеро дітей. Закінчив вище професійне училище №29 в Первомайську. Служив у десантних військах. Працював на млині, потім різноробом та вантажником.
Шоломинський був мобілізований у січні 2015 року (четверта черга). В липні 2016-го підписав піврічний контракт.
Залишилися дружина, 7-місячна донька, батьки, сестри, брат.
18 грудня 2016 року – давно в Збройних силах України не було стільки втрат, як цього дня. Але й давно ЗСУ не відвойовували такий великий шмат території, як 54-та окрема механізована бригада 18.12 на Світлодарській дузі.
Одним із перших полеглих героїв того недільного ранку, коли велика Україна ще спала, був “правосек” із Харківщини “Гюрза”.
За свою звитягу Роман Радивілов згодом отримав посмертно орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Солдат, гранатометник 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
“Починаючи з 5:50, в районі Світлодарської дуги, після тривалої артилерійської підготовки із застосуванням мінометів та ствольної артилерії, російсько-окупаційні війська намагалися вибити передові підрозділи сил АТО із займаних позицій та здійснити обхідний маневр в напрямку смт Луганське. Відбиваючи атаки противника, українські воїни здійснили контратаку і зайняли дві нові позиції поблизу окупованого села Калинівка. В боях загинули п’ятеро захисників, понад 20 дістали поранення, травми і контузії, один зник безвісти… Роман загинув у бою за висоту «Варяг»”, – офіційна інформація.
Загибель бійця ЗСУ Романа Радивілова на Світлодарській дузі в грудні 2016 року
Роман Радивілов народився 14 лютого 1984 року в місті Дергачі Харківська область.
Командир відділення роти снайперів 92-ї бригади Іван Ракич, який особисто знав загиблого, повідомляв, що “Гюрза” став на заваді “ХНР” та одним із перших “пiдняв над Харкiвщиною червоно-чорний прапор нацioнально-визвольного руху Украïни в ХХІ столiттi”.
2015 року, отримавши опіки під Волновахою та після другої контузії, тимчасово повернувся додому.
Перебуваючи на лікуванні, брав активну участь в громадських акціях, був активістом ГО “Дергачівська альтернатива” та руху “Вільні люди”.
2016 року уклав контракт і повернувся на фронт в підрозділ “Подолянина”.
Героя поховали 22 грудня в рідних Дергачах на Алеї слави міського цвинтаря. У місті була оголошена офіційна жалоба.
Читайте також:
Полеглі герої Світлодарської дуги. ФОТО, БІОГРАФІЇ
18 липня 1980 – народився в селі Кам’янка, Каховський район Херсонської області.
18 грудня 2016 – загинув. Світлодарська дуга під Дебальцевим.
Орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно – указом від 29 січня. Хоча й “Правий сектор”, але був “легалізований”…
Солдат, командир бойової машини — командир 1-го відділення 3-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 54 омбр.
З березня 2015 року воював у Пісках під Донецьком у лавах ДУК ПС, був кулеметником.
Улітку 2015-го підписав контракт зі Збройними силами, служив кулеметником розвідвзводу 1-го батальйону 93 омбр, до лютого 2016-го обороняв позиції на шахті “Бутівка”. Восени підписав новий контракт із ЗСУ. Прийшов до 54-ї бригади, де служать побратими з “Правого сектора”.
Поховали героя 22 грудня в рідній Кам’янці.
Залишилися мати, брат, сестра й донька.
Ще один Світлодарська, який отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. Теж “правосек” – із 1-го батальйону 54 омбр.
Сім’янин – бо залишилися дружина й п’ятеро дітей: дві доньки, двоє усиновлених синів і молодший 4-річний син.
…У тому ранковому бою на Дузі 18 грудня Широков спершу “зник безвісти”. Лише ввечері 22 грудня вдалося витягти тіло воїна з поля бою за 200 м від позицій противника.
За повідомленням у групі “Вовки Подолянина” у ФБ, Сім’янин загинув від двох кульових поранень зі снайперської гвинтівки в перші години бою.
Він народився у Дніпрі 12 квітня 1970 року, там і мешкав. До війни працював майстром з ремонту медичного обладнання.
На війні з 2014 року. Загинув як солдат, снайпер 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1 бату 54 омбр. Похований у місті Дніпро на кладовищі селища Ясн
Перед тим як доброволець “Правого сектору” пройшов дві ротації в Донецькому аеропорту, воював у Пісках і на шахті “Бутівка”, двічі був поранений.
У вересні 2016 року став героєм сюжету ТСН:
Йому виповнився лише 21 рік, і він був наймолодшим лейтенантом – командиром роти (3 рота, 1 мехбат) в 54-й бригаді.
Узяв собі позивний “Шайтан”. Героїчно загинув на Світлодарській дузі 18 січня.
Через тиждень, 25 грудня, бойовики “ЛНР” привезли тіла Микити Ярового та Андрія Байбуза “Ефи” в мішках у місто Щастя Луганської області, щоб обміняти на чотирьох своїх “двохсотих”.
Ще через шість днів президент присвоїть “Шайтану” звання Герой України посмертно…
Людмила Ярова і Петро Порошенко під час церемонії нагородження. Фото АП
Посвідчення Героя для покійного сина та орден “Золота зірка” отримала в Маріуполі з рук президента Петра Порошенка мама Микити Людмила – етнічна кореянка.
Майбутній герой народився 2 лютого 1995 року в селищі Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.
Після школи, лише в лютому 2016 року, закінчив Національну академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові (прискорений курс). І вже у квітні юний офіцер вирушив на фронт.
У фатальному грудні командував опорним пунктом на передовій.
В офіційному повідомленні йдеться: “18 грудня 2016 року близько 6-ї ранку противником було нанесено вогневе ураження по позиціях взводних опорних пунктів 1-го механізованого батальйону 54 окремої механізованої бригади. Близько 9:00 ворог здійснив спробу прориву позицій 1-го механізованого батальйону з боку лісу у фланг 2-ї механізованої роти. Близько 10:15 маневрена група 3-ї механізованої роти, у складі до взводу, на чолі якої був командир роти Микита Яровий, здійснила вихід через позиції 1-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою, та увійшла у фланг противнику.
Групі під керівництвом лейтенанта Ярового було визначеного завдання оволодіти позиціями переднього краю противника, щоб відсікти можливості відходу ворожої групи та недопущення виходу резервів противника на допомогу своїм підрозділам.
За годину група вийшла на визначений рубіж, де намагалася закріпитися і утримувати зайняті позиції, але була обстріляна незаконними збройними формуваннями з трьох сторін зі стрілецької зброї та артилерії. Під час щільного обстрілу лейтенанта Ярового було смертельно поранено кулею ворожого снайпера”.
Читайте також:
Стали відомі героїчні обставини загибелі двох воїнів 54-ї бригади,
тіла яких віддали бойовики
“Завдяки проявленим мужності та героїзму командира Микити Ярового групою, яку він очолював, було виконано поставлене завдання щодо знищення ворожої диверсійної групи та недопущення виходу резервів незаконних збройних формувань”, – ідеться на сайті АП.
Рашистські ЗМІ, з посиланням на бойовиків, писали про “Шайтана” і його побратимів:
“Вони не відчувають ні страху, ні болю… Напівживі, з відірваними руками й ногами, увірвалися на наші позиції та з шаленими очима кинулися на нас, продовжуючи вбивати. Це не кіборги! Це зомбі!”
Читайте також:
Бої за Світлодарську дугу: дві доби пекла. СВІДЧЕННЯ УЧАСНИКА
Підрозділ Микити взяв той опорник, поширивши підконтрольну Україні територію ще на кілька сотень метрів на Схід.
У Ярового, крім мами й брата, залишилася вагітна наречена.
Микита планував одружитися з нею 20 січня у Львові.
Герою слава!
Читайте також:
“Шайтан, Шайтан!!!”
Бої за Світлодарську дугу: дві доби пекла. СВІДЧЕННЯ УЧАСНИКА
…Коли бійці 1-го мехбату 54-ї бригади 18 грудня під шквальним обстрілом намагалися евакуювати поранених і контужених, смертельно поранений “Ефа” – Андрій Байбуз – попросив не забирати його із засніженого поля бою, а витягувати натомість молодого пораненого хлопця.
Зрештою замерзлі тіла 41-річного Байбуза і 21-річного командира Ярового опинилися в “сепарів”.
Нелюди після цього збиткувалися над родичами героїв, присилаючи в Україну фото замордованих бійців.
Обмін загиблими 2 на 4 відбувся 25 грудня в Щасті.
Указом президента “Ефі” посмертно дали орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 1-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Як дізнався волонтер Ян Осока, Андрій був із Кубані, але жартував, що не росіянин, бо Кубань – то є історична українська земля.
Народився 16 травня 1975, мешкав у Херсоні.
Досвідчений військовий, служив у ВДВ. Доброволець ДУК ПС.
Дружина Андрія воює в його ж підрозділі, вони разом уже 20 років, двічі розлучалися, але на фронті знову одружилися – в Бахмуті за півтора місяці до смерті “Ефи”.
Також у героя лишилися мати, сестра, 19-річний син і донька шкільного віку.
Те саме фатальне 18 грудня, той самий орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Командир відділення, гранатометник 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” 54 омбр.
Сергій Степаненко народився 7 квітня 1967 року в місті Копейськ, Челябінська область РРФСР. У дитячі роки часто переїздив з батьками (РРФСР, Україна, Казахстан), школу закінчив у Борисполі. Там переважно й мешкав у зрілому віці.
Строкову службу проходив мічманом на Далекому Сході Росії. Здобув середню технічну освіту за спеціальністю “радіомовлення та радіозв’язок” у Хабаровську.
Постійно на Київщині – з 1999 року. Працював бетонщиком у ТОВ “Трест Бориспільсільбуд”, таксистом, займався підприємництвом у сфері будівництва.
З 9 лютого 2015 року служив у ЗСУ за контрактом. Був тяжко поранений в районі Попасної на Луганщині.
Після закінчення контракту уклав новий і 6 грудня 2016 року повернувся на передову.
…Сергій загинув близько 7:00, під час спроби прориву противником лінії оборони ЗСУ. Він стріляв з гранатомета АГС, відволікаючи увагу на себе, і був смертельно поранений у груди.
Похований на Алеї почесних поховань Рогозівського кладовища Борисполя. Залишились дружина, донька та неповнолітній син.
…За останній, героїчний бій 19 грудня на Світлодарській дузі отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Військовослужбовець 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” 54 омбр.
Народився 16 жовтня 1969 року в селі Бортники (Жидачівський район Львівської області).
Активний учасник Революції Гідності в Києві – обороняв барикаду “Львівська брама” на вулиці Інститутській.
В батальйоні “Київська Русь” від початку його створення в червні 2014 року, пройшов бої за Дебальцеве-2015. У червні 2015-го демобілізувався й повернувся додому, але 5 листопада 2016-го уклав новий контракт із ЗСУ
Наприкінці 2016-го 47-річний “Жара” повторно уклав контракт із ЗСУ.
Загинув у другий день боїв на Дузі, коли оскаженілий противник намагався повернути втрачені напередодні позиції.
Відбиваючи атаки в районі між Луганським та окупованою Калинівкою, загинули двоє бійців 25-го бату. Серед них – 47-й Жара.
Володимир Андрешків був розлучений. Залишились мати, троє синів 2001, 2003 і 2005 р.н.
Із воїном прощалися на Майдані Незалежності в Києві та у Львові. Похований у Бортниках.
За даними речників МОУ, 19 грудня загинув один армієць. Але Володимир Андрешків і Василь Панасенко – це вже двоє. Обох відзначено орденами “За мужність” ІІІ ступеня.
Деякі ЗМІ плутали Ефу, який загиблий опинився на боці “сепарів”, та Ваху, який загинув наступного дня.
Бійця 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” 54 омбр, Василя Панасенка 22 грудня поховали на міському кладовищі Ірпеня.
Він народився 4 серпня 1983 року в смт Поліське. Із 1987 року проживав в Ірпені на Київщині, де закінчив школу. Навчався в Коростенському ПТУ.
У війську – з травня 2014 року, в 25-му батальйоні – від початку його створення, пройшов бої за Дебальцеве.
У вересні 2016 вдруге прийшов у ЗСУ, підписавши контракт.
Залишилась дружина та 10-річна донька.
Народився 30 вересня 1969 року у Львові.
Навчався в Львівському лісотехнічному інституті, на механічному факультеті, на механічному факультеті.
Строкову службу проходив з 1987 до 1989 року.
На контракті в ЗСУ – з березня 2016 року.
Командир відділення 24-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 20 грудня внаслідок обстрілу при виконанні бойового завдання в районі міста Попасна на Луганщині.
Імовірно, цю втрату як одну з двох за день згадав речник МОУ.
Деякі оглядачі називають смерть Ратушного небойовою.
Залишилася 70-річна мати. Відспівали Всеволода Ратушного у гарнізонному храмі Петра і Павла.
Похований з урочистостями на Личаківському цвинтарі у Львові.
Загинув під час обстрілу поблизу села Новозванівка (Попаснянський район Луганської області), отримавши кульове поранення в голову від ворожого снайпера.
Похований на Соколівському кладовищі у рідному Хмільнику, Вінницька область.
Сашкові було лише 22.
Солдат, навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади (ППД – Яворів Львівської області).
Як пише волонтер Ян Осока, 2013 року Вінярський закінчив професійний ліцей сфери послуг за фахом “муляр, штукатур, облицювальник-плиточник”. Влітку 2015 року був призваний на строкову службу у підрозділ ГМЗ (групи матеріального забезпечення) 24 омбр. Надалі підписав контракт.
Залишились мама й дві сестри.
Кримчанин. Загинув уранці 22 грудня від кульового поранення в шию під час обстрілу міста Авдіївка (Донецька область).
Посада – вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква).
Народився 20 лютого 1983 року в місті Алушта. З дитинства мешкав у селі Верхня Криниця Василівського району Запорізької області, вчився там в аграрному технікумі за спеціальністю “фермерське господарство”.
Після строкової служби залишився в армії за контрактом, відслужив шість років, до 2009-го, у званні прапорщика.
2016 року знову пішов до війська за контрактом – після підготовки в навчальному центрі в Старичах Львівської області, У 72 омбр – з листопада.
Залишилась мати, вітчим, сестра, дружина та дві доньки.
Похований у Верхній Криниці.
Загинув 22 грудня 2016 року внаслідок розриву міни 122 мм “навздогін” активній фазі боїв на Світлодарській дузі. Посмертно отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Киянин. Прибічник УНА-УНСО. Мав 36 років. Солдат, командир відділення розвідвзводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
У травні 2014 року пішов на війну у складі добровольчого батальйону міліції спецпризначення “Золоті ворота”. Із квітня 2015-го служив у 131-му окремому розвідувальному батальйоні (“батальйон УНСО”), командир 1-го відділення 1-го взводу 1-ї роти. Воював у районі Маріуполя.
У 2016 році уклав контракт зі Збройними силами України.
“За кілька днів до загибелі там само, під Світлодарськом, Сергій особисто знищив одного супротивника, а другого взяв у полон. Отримав контузію, потрапив до госпіталя, звідкіля, треба думати, утік – бо сьогодні загинув”, – писала Олена Білозерська.
Має брата, теж воїна-добровольця з 2014 року, який воює в УДА.
Білозерська:
– Ви, можливо, пам’ятаєте мого побратима Володю по відео, де він зустрічався з врятованим ним важкопораненим солдатом, ось це відео:
За день, коли Лютий підірвався на розтяжці біля Широкиного – 26 грудня – в Міноборони не зафіксували загиблих внаслідок бойових дій. Бо доброволець.
Олександр Мороз після строкової служби в танкових військах, він працював у правоохоронних органах. Але, як пише волонтер Ян Осока, не в змозі побороти систему, звільнився.
Зрештою Олександр, який здобув фах вальцівника у профучилищі №22 міста Кам’янське (тоді – Дніпродзержинськ), пішов працювати в будівельну бригаду прокатного цеху на Дніпровському меткомбінаті, звідки й вийшов на пенсію за віком.
“Він писав вірші, цікавився історією України, вивчав свій родовід і мріяв придбати земельну ділянку в Грушівці, де колись був родовий маєток прадіда”, – пише Осока.
Саме в цьому селі, у Криничанському районі Дніпропетровської області, він і народився 21 жовтня 1953 року (хоча в паспорті вказана інша дата – 25 листопада). Активіст патріотичних організацій, він не міг не стати учасником Революції гідності. А після Майдану пішов на війну добровольцем.
Олександр із позивним “Лютий” воював у “Золотих левах”, “Чорній сотні”, а наприкінці життєвого шляху – в роті “Чорний туман” 8-го окремого батальйону “Аратта” Української добровольчої армії (Яроша).
Похований на Алеї Слави військового кладовища в Кам’янському.
У 63-річного бійця залишилися двоє синів та донька.
Леонід Проводенко – із тих, хто воював в АТО за рідний Донбас і поліг як герой.
Він народився 10 вересня 1965 року на Луганщині, в селі Михайлівка Перевальського району. Громадський інспектор з охорони довкілля Державної екологічної інспекції в Луганській області, Проводенко після початку війни з РФ вивіз дружину та двох синів до Києва, а сам 6 серпня 2014 року пішов добровольцем на фронт.
Старший сержант Проводенко був командиром відділення розвідвзводу 12-го окремого мотопіхотного батальйону “Київ” 72 омбр (Біла Церква).
Наслідував козацькі звичаї, носив колоритного оселедця (недарма ж отримав позивний “Козак”) і мріяв звільнити рідне село, яке окупували бойовики.
28 грудня 2016 року, близько 15:00, поблизу селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області розвідгрупа виявила підрозділ бойовиків. Стрільбу відкрили майже впритул.
За даними противника, Козак особисто знищив двох найманців. Але, прикриваючи відхід своєї групи, загинув смертю хоробрих від кульових поранень.
Розлючені “ДНРівці” під вогневим прикриттям забрали тіло загиблого й збиткувалися над ним, відзнявши це на відео та виклавши в інтернеті.
30 грудня окупанти повернули тіло воїна українській стороні за домовленістю.
2 січня 53-річного Леоніда Проводенка з військовими почестями поховали на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві. Перед тим попрощатися з Козаком на Алею Небесної сотні прийшло кілька сотень людей.
Читайте також:
У Києві з почестями поховали героя Козака,
над тілом якого збиткувалися сепаратисти. ФОТО
Сергій Кабанов пішов на фронт добровольцем у серпні 2014 року.
До війни він працював у столярній майстерні в місті Тараща Київської області, де народився 27 травня 1971 року. Останнім часом Сергій жив сам. Син – уже дорослий, мати свого часу виїхала на заробітки в Італію, де мешкає й донині.
Надалі сержант, старший сапер — гранатометник інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” 54 омбр із позивним “Кабанчик” двічі продовжував контракт із ЗСУ.
Воював у районі Донецького аеропорту, пройшов Дебальцевський котел, отримав поранення в шию.
Близько 14-ї години 28 грудня 2016 року Сергій разом із групою саперів повертався з розмінування неподалік села Троїцьке Попаснянського району Луганської області.
Як розповів комбат Лавров, Кабанов помітив присипану снігом міну МОН-50. Зупинився, присів, встиг підняти руку… І в цей час спрацювала розтяжка, натягнута під снігом.
“Сергій загинув миттєво, ще двоє саперів зазнали тяжких поранень – одному з них відірвало ногу”, – пише Ян Осока.
Поховали сержанта в рідній Таращі 31 грудня. Це було останнє прощання з українським військовим 2016 року.
Брат Сергія продовжує служити в 72 омбр.
Читайте також:
Загиблі в листопаді – поіменно. Подивіться їм в очі
Дніпрянин, молодший сержант Олег Лисенко загинув від рук побратима-одесита, вихідця з Донеччини.
Командир взводу 4-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, контрактник.
Залишилася дружина та маленька донька.
Удень 1 грудня 27-річний Лисенко був убитий на взводному опорному пункті біля смт Новотошківське (Попаснянський район Луганської області) молодшим сержантом Олегом Поповим. Після вчинення злочину той намагався викрасти БМП і зброю та виїхати на окуповану територію.
За однією з версій, це була спланована диверсія. Причини конфлікту на ВОПі лишаються нез’ясовані.
За свідченнями очевидців, БМП з Поповим заглох, але перебіжчик утік, пішки перетнувши лінію розмежування в районі окупованої Голубівки (колишній Кіровськ).
Лисенка поховали в рідній Обухівці (колишнє Кіровське, Дніпровський район Дніпропетровської області)
Читайте також:
Убивство на ВОПі: стали відомі імена зрадника і жертви. Але питання залишаються
Пояснення перебіжчика:
чому Олег Попов із 93-ї бригади вбив побратима і ітік в “ЛНР”
13 грудня 2016 року старший лейтенант, командир взводу 72-ї окремої механізованої бригади Мартенко загинув від кульового поранення в промзоні міста Авдіївка (Донецька область).
У Миронівці (Київська область) офіцера поховали з почестями, хоча речник МОУ не згадав за ту добу про бойові втрати
Володимиру Мартенку було 47 років. Родом із Маслівки Миронівського району.
Мобілізований влітку 2014 року, служив у 8-му батальйоні Нацгвардії на посаді командира стрілецької роти. “Брав участь у боях за Слов’янськ, Сєвєродонецьк, Дебальцеве. 5 серпня 2015 був демобілізований, після чого підписав контракт з ЗСУ і продовжив службу”, – зазначають у соцмережах.
Чому втрата – “не бойова”?
У Миронівському райвійськкоматі “Новинарні” розповіли, що причиною смерті стала “шальна куля”, але невідомо, з чийого боку. Кажуть – “обставини нез’ясовані”.
Досі немає відповіді про результати службового розслідування щодо загибелі. Але відомо, зазначають в РВК, що Мартенко не був у стані алкогольного сп’яніння.
Подібних випадків – коли неясно, наскільки смерть в АТО “бойова” – трапляється чимало.
На Світлодарській дузі 10-го (за іншими даними – 11) грудня внаслідок кульових поранень загинув 52-річний боєць ДУК “Правий сектор” та Збройних сил України Віталій Соломкін з позивним “Вітек”. Про це повідомляла “Новинарня” з посиланням на фейсбук-сторінку “Правого сектора”.
Мати Віталія походила з Житомирщини. Сам він за радянських часів служив у десантних військах.
“За походженням етнічний росіянин, котрий більшу частину свого свідомого життя прожив в Західній Європі, не міг спокійно жити та не помічати розв’язану шовіністичну вакханалію Кремля відносно України”, – сказано в повідомленні.
Зазначалося, що в липні місяці 2015 року Соломкін нелегально перейшов кордон України та приєднався до лав ДУК ПС. Виконував завдання з жовтня 2015-го по червень 2016 року на базі ПС “Чонгар” у рамках акції “Громадська блокада Криму”. Надалі перейшов до складу окремої тактичної групи ДУК імені капітана Воловика, брав участь у бойових діях на позиціях поблизу міст Авдіївка та Мар’їнка Донецької області.
У жовтні після реабілітації прийняв рішення перейти до 54 ОМПБ (окремий мотопіхотний батальйон “Київська Русь”) Збройних сил України, де перебував до загибелі.
Речники АТО не врахували смерть Вітека як бойову.
За повідомленням видання “Лівий берег” з посиланням на джерела в правоохоронних органах, “під час сварки військовослужбовець бригади з Грузії застрелив з автомата іншого військового, громадянина РФ 1964 р.н. Порушено кримінальне провадження за статтею «умисне вбивство»”.
Побратими з ДУК ПС поховали Віталія на Краснопільському кладовищі Дніпра.
Народився 16 грудня 1980 року в місті Вознесенськ Миколаївської області, похований там із почестями 27 грудня 2016-го.
Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади.
Помер 23 грудня в госпіталі ім. Пирогова міста Вінниця, був перевезений туди з пораненням.
Військовослужбовець 2-ї “афганської” штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”. Його серце зупинилося вночі 25 грудня у бліндажі на передовій, після повернення з бойового чергування на посту.
Ільясович – так називали його товариші й побратими – мав 61 рік. До революції мешкав у Сімферополі.
Кримський татарин, народився у вигнанні, куди депортували його родину. За освітою інженер-механік. Активний учасник Революції Гідності, приїхав на Майдан одразу після побиття студентів, був у 8-й “афганській” сотні Самооборони Майдану. Активний учасник протистоянь 18-20 лютого. Став членом боярської міської організації ВО “Свобода”. Після Майдану вирушив добровольцем на фронт.
Під час прощання з Муджабаєвим у центрі Києва 28 грудня голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров сказав: “Боляче, що ми ховаємо Руслана далеко від Криму. Далеко від землі, до якої він повертався все життя”.
Ільясович похований на Східному кладовищі за Броварами.
Народився 15 жовтня 1988 року в м. Біла Церква, Київська область.
Старший сержант, головний сержант взводу — командир машини БМ-21 72-ї окремої механізованої бригади.
В бригаді служив з 2008 року.
17 грудня помер уві сні на позиції підрозділу в районі міста Авдіївка (Донецька область).
Похований на Алеї Слави в рідній Білій Церкві.
Залишились мати, брат, дружина та двоє дітей, 2010 і 2012 р.н.
Варто зазначити: “помер уві сні” – досить часта причина смертей учасників АТО, що вказується останнім часом як “небойова”.
Крім того, правоохоронні органи в грудні інформували
про чимало інших “небойових втрат”
5 грудня: Дмитро Мищишин, молодший сержант, механік-водій механізованої роти 24-ї окремої механізованої бригади, помер внаслідок переохолодження, тіло було виявлено на відстані 1,5 км від села Пшеничне, Кремінський район Луганської області. За повідомленням військкомату, військовослужбовець самовільно залишив ешелон у цивільній формі одягу в місті Кремінна.
13 грудня: Євген Ремішевський, старший солдат, військовослужбовець 101-го окремого полку зв’язку і управління Повітряних сил ЗСУ (Вінниця), відбув в зону АТО у відрядження до 72 омбр, отримав травми несумісні з життям під час конфлікту на території частини в Торецьку (Донецька область).
20 грудня: за повідомленням LB.ua, в місті Золоте (Попаснянський район Луганської області) на території військової частини військовослужбовець випадково застрелив з автомата Калашникова свого товариша по службі.
21 грудня: військовослужбовці ЗСУ, мешканці Харківської області 1980, 1983 та 1995 р.н., отруїлися чадним газом під час пожежі, що сталася внаслідок короткого замикання у приміщенні сауни по вулиці Ярослава Мудрого міста Красногорівка (Донецька область).
Речники бойовиків “ДНР” подали цю подію як “диверсію проросійських партизанів”.
28 грудня: Павло Міскевич, гранатометник 92-ї окремої механізованої бригади, пішов на фронт добровольцем в серпні 2014 року. за офіційною версією – вчинив самогубство в Харківському військовому госпіталі, прибувши на реабілітацію у зв’язку з осколковими пораненнями. 32-річного військового знайшла медсестра у зачиненій кабінці туалету з ножовим пораненням шиї.
29 грудня: Олег Стасій, старший солдат, оператор зенітного самохідного артилерійського взводу. За офіційною інформацією, покінчив життя самогубством шляхом підриву гранати в районі сел Павлопіль та Гнутове, що неподалік Маріуполя.
Це лише частина відомих небойових втрат…
Читайте також:
Стало відомо, скільки бойовиків пройшло через морги “ДНР”
з початку боїв на Світлодарській дузі
Основні джерела відомостей: Вікіпедія, “волонтер 200” Ян Осока, ФБ-сторінка “Остання шана”, “Цензор”, УКМЦ, МОУ, прес-служба президента та ін.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Суд must go on! Справи Майдану: що змінилося за рік, хто засуджений, а хто – уник відповідальності
Закликав до захоплення України: російського актора Машкова заочно засудили до 10 років тюрми
Графіки відключення світла 21 листопада діятимуть із 07:00 до 22:00
Україна вже змогла повернути з російського полону 3767 своїх громадян, – Лубінець
Ракети TOW, Javelin, боєприпаси та дрони – у новому пакеті озброєнь для ЗСУ від США на $275 млн
