Загиблі в листопаді – поіменно. Подивіться їм в очі

 

Після початку нового так званого “перемир’я” в зоні АТО кожен другий день приносить звістки про загибель українських військових. Наших полеглих не так багато, як у 2014-му та на початку 2015 року, однак кожна така втрата змушує серце щеміти.
Адже нині кожного загиблого воїна можна взнати на ім’я, подивитися йому у вічі на прижиттєвих фото (можливо, зроблених смартфоном за кілька миттєвостей до смерті), дізнатися біографію.

Деякі ЗМІ з посиланням на неназваних військових стверджують, ніби штаб АТО, ГШ та Міноборони приховують реальні втрати, і насправді вбитих під мінометним дощем – у рази чи й у десятки разів більше.
Це вочевидь не відповідає дійсності. Адже в кожного загиблого є бойові побратими, у них – мобілки, доступ до соцмереж, волонтерів, журналістів.

Новинарня” зібрала з відкритих джерел дані про загиблих (бойові втрати) в АТО у листопаді 2016 року.
Ми нарахували їх 16 чи 17. Водночас офіційно, у зведеннях речників Міноборони на щоденних брифінгах, було оголошено про 12 загиблих військовослужбовців Збройних сил України.

Чому така розбіжність?

  • По-перше, на жаль, військове відомство досі так і не враховує позастистемних добровольців, зокрема з ДУК “ПС”, які теж воюють на передовій, гинуть, але не легалізуються в ЗСУ чи інших силових структурах.
  • По-друге, в одному з випадків штаб АТО чомусь не згадав хлопця, який помер у шпиталі після важкого поранення і 20 днів боротьби за життя.
  • По-третє, хоча війна, відома як АТО, де-факто є спільною операцією силових відомств, речники МОУ оголошують майже завжди втрати лише Збройних сил. Хоча інших брифінгів про події на фронті більше ніхто не проводить. Тож у листопаді не було “охоплено” смерть розвідника з полку поліції особливого призначення “Дніпро-1”.
  • Також є питання до розмежування бойових і небойових втрат – грубо кажучи, чи винен у загибелі бійця ворог, чи це наслідок більш прозаїчних обставин.

У решті випадків дані збігаються.

Знеособленість, безіменність – ось головна проблема цих брифінгів, які за два з половиною роки для багатьох українців перетворилися на “білий шум” інформаційного простору. Плюс-мінус кількість обстрілів, ротація назв одних і тих самих населених пунктів – і лише цифри втрат замість постатей живих людей. Співчуття в нікуди.

Так, фахівці скажуть, що рідні й близькі загиблих мають дізнаватися про втрату найдорожчої людини належним чином, від колег по службі із досвідом у царині психології. А не з екранів телевізорів чи через треті руки.

Так. Однак лихо в тім, що офіційний штаб не повідомляє про імена полеглих і через кілька днів після оповіщення рідних.
А варто було б це робити. Це знак шани, світова практика останньої воєнної почесті. Особливо коли втрати – одиничні, а не масові.

Ми маємо знати імена, бачити лиця героїв чи просто самовідданих людей, які стали на захист країни й віддали за неї найдорожче – життя.
А поки що їх доводиться відшукувати через соцмережі, місцеві та інші ЗМІ.

Новинарня” вдячна за велику справу в цій царині, яку робить блогер Ян Осока, радниця голови Дніпропетровської облдержадміністрації Тетяна Губа, інші волонтери, журналісти, посадові особи.

Подивіться ж у вічі загиблим у листопаді. Ціною їхнього життя Україна ще на місяць залишилася вільною і захищеною.

Хай грає ця сумна пісня…

1. Микола Саюк «Француз»

mikola-sayukЗа кілька місяців до загибелі він одружився з бойовою подругою, за кілька тижнів – їх обвінчали у рідному батальйоні «Айдар». Але сімейне щастя було недовгим. Микола Саюк, позивний «Француз», загинув 1 листопада перед північчю в околицях Мар’їнки Донецької області внаслідок детонації боєприпасу у каналі ствола міномета.

Невдовзі йому виповнилося б 29. Микола Саюк народився 22 грудня 1987 року в місті Дубно Рівненської області, де прожив перші чотири роки свого життя, а після смерті батька переїхав до села Адамівка Березнівського району.

Після закінчення дев’яти класів школи вступив до вищого професійного училища №7, де здобув одразу спеціальності каменяра й кухаря.

«Мати виховала з Миколи чесну, справедливу та добру людину, яка все розуміла з першого слова та завжди готова була допомогти у будь-якій складній ситуації. Всіх гарних якостей не перерахуєш, але хлопця любили люди, любили та поважали, а це багато про що говорить», – пише блогер Ян Осока.

Дуже полюбляв полювання та риболовлю. Коли підріс, хлопець почав працювати на будівництвах по різних містах. Із 2012 року був директором ТОВ «ТВК «Меркурій» у Києві (оптова торгівля).

А потім повстала Україна, і Микола Олександрович не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. Із січня 2014-го він – активний учасник Майдану, брав участь у подіях на Грушевського та Інститутській, зокрема в кривавий четвер. На Майдані Саюк був поранений – в ноги гумовими кулями від «Беркута» та в шию ножем від «тітушки».

На війні Микола від самого її початку, пішов добровольцем. Яскравим був його бойовий шлях у найгарячіший період. А в грудні 2014 року підписав контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Сержант, командир відділення зв’язку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади (сформована в Білій Церкві, ППД – Коломия).

У Саюка залишилися мати, сестра та дружина, шлюб з якою був таким недовгим.

2. Сергій Кочетов «Кіт»

sergiy-kochetov-kitСергій Вікторович Кочетов, позивний «Кіт» («Кот», у дитинстві – Котя), народився 30 листопада 1985 року в селі Студянка Дубенського району Рівненської області. Був єдиною дитиною в батьків.

Як і Микола Саюк, загинув 1 листопада приблизно о 23:30-24:00 поблизу села Славне Мар’їнського району внаслідок детонації боєприпаса в мінометі.

З 1-го по 11-й клас навчався і мешкав у селищі міського типу Смига на Рівненщині. Відразу після закінчення школи пішов в армію. Після ДМБ працював на заробітках на будівництвах. Клав плитку так, що після нього нічого не перероблювали, зажив собі репутацію вмілого майстра.

Хороший друг, він просто не розумів, як це – залишити у біді. Це стосувалося його товаришів, родичів та знайомих, а потім і країни.

…Після того, як Сергій побачив, що зі студентами зробив «Беркут», він пройшов весь шлях Майдану, брав участь у протистоянні як на Грушевського, так і на Інститутській.

Після Майдану уже не Котя, а «Кіт» жив тільки війною. У грудні 2014 року добровільно пішов захищати Україну від ворога. У лютому 2015 року підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Солдат, старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Сергій повоював у багатьох місцях – Щастя, Трьохізбенка, Новоайдар, Станиця Луганська. Був поранений, перебував на лікуванні, бо не міг нормально ходити.

«У вересні цього року «Кіт» побував вдома у відпустці. Люди, які бачили його останній раз живим, розповідали, що перед поверненням на фронт, воїн казав, що більше вони не побачаться з ним, що більше він не повернеться. Друзі намагалися перевести це в жарт, але зупинились, коли побачили, що він не сміється», – пише Ян Осока.

Читайте також:
МОУ із запізненням підтвердило загибель двох бійців від детонації боєприпаса у стволі

3. Юрій Сірик

yuriy-sirik

Юрія Сірика із Житомирщини мобілізували у березні 2014 року, перший рік його служби тривав до травня 2015-го.

Степанівка. Савур-Могила. Іловайськ. Дебальцеве. Кожна ця назва віддається страшним болем. Для Юрія Володимировича до цього всього примішувались солоний присмак крові та гіркота випаленої землі. Адже він усі ці місця пройшов, витримав запеклі бої, коли побратимів розривало снарядами у нього на очах.

Повернувшись додому, Юрій дуже важко переживав усе, через що його пронесла війна, часто плакав, згадуючи полеглих побратимів. Але не зламався. Відчував обов’язок. Знову повернувся на війну, підписавши контракт із ЗСУ.

Сержант, командир відділення стрілецько-зенітного взводу 30-ї окремої Новоград-Волинської Рівненської механізованої бригади.

Загинув Юрій Сірик 1 листопада біля села Славне Мар’їнського району Донецької області внаслідок отримання важких поранень під час мінометного обстрілу наших позицій.

Був похований 4 листопада у селі Степок, де мешкає його мати.

Пішов 40-річним…

Юрій народився 29 грудня 1975 року у місті Овруч Житомирської області. У 1991 році закінчив школу №2, вступив до вищого професійного училища, де отримав фах електрика. Потім хлопця призвали до армії. Із 1995-го по 2006 рік Сірик був прикордонником, залишившись служити далі.
Навесні 2007-го переїхав до села Новоівнецьке Андрушівського району.

«Це був прекрасний хлопчик, потім хлопець, чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Він увійшов в серця тих, хто знав його, тільки усміхненим, привітним, добрим сином і батьком», – пише Ян Осока.

“Із 2010 по 2011 роки працював начальником охорони у київській фірмі «Ельба Інвест». Одного разу Юрія поставили на охорону бізнес-центру. Поруч було кафе, де якісь мажори почали грубити дівчатам-офіціанткам. Юрій встиг покласти обличчями на підлогу трьох із них, доки прибігла допомога. Після цієї події цілий тиждень його та охоронців годували безкоштовно на знак подяки”, – зазначає блогер.

4. Денис Здоровець

denis-zdorovets

27 лютого 2016 року киянин Денис Здоровець підписав із ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні Десна до 29 квітня. Далі – солдат, стрілець, санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква).

22-річний воїн загинув о сьомій вечора 3 листопада в промзоні Авдіївки Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп.

Денис Богданович Здоровець прожив коротке, але яскраве життя. Він народився у 25 вересня 1994 року в столиці. Після 9-го класу, у 2010-му, втупив до Деснянського економіко-правового технікуму при МАУП. Прагнув стати юристом, заочно навчався в Деснянському інституті МАУП.

Любив спорт, грав у регбі, до 2014 року захищав кольори знаної київської команди «Авіатор», виступав за молодіжну збірну Центрального регіону.

27 лютого 2016 року киянин Денис Здоровець підписав із ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні Десна до 29 квітня. Далі – солдат, стрілець, санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква).

22-річний воїн загинув о сьомій вечора 3 листопада в промзоні Авдіївки Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп.

Поховали Дениса 9 листопада на Берковецькому кладовищі Києва.

5. Олександр Бойко «Батя»

oleksandr-boyko-batya

Молодші за віком бійці називали його «Батя», адже таких, як він, на фронті – одиниці. Треба допомога – кликали Батю. Треба порада – звертались до Баті. І це не лише через його вік та досвід, а через його характер та душевну доброту, яка виливалася в опіку та турботу над іншими.
Нещодавно його сину виповнилося 13 років. Батько зателефонував та привітав дитину. Це була остання розмова з домом. Через дві години воїна не стало.

Олександр Борисович Бойко народився 18 січня 1973 року в Києві. Закінчивши 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, здобув фах зварювальника. Працював водієм таксі, ескпедитором, останнє місце роботи – сортувальник в «Епіцентрі».

Олександр полюбляв чоловічі заняття – риболовлю та полювання, в останньому здобув неабияких успіхів. Дуже любив читати, на війні у хвилини відпочинку часто усамітнювався разом із книжкою на ліжку, над яким висів автомат.

«Дуже вимогливий до себе та оточуючих, відповідальний та сильний духом, він мріяв про прості, але важливі речі – про краще життя своєї країни та велику щасливу долю для своїх дітей», – пише блогер Осока.

Спочатку Олександр Бойко пішов у військкомат добровільно, у третю хвилю. Відслужив зенітником у прикордонних військах. 18 травня 2016 року оформив контракт зі Збройними силами через Деснянський РВК міста Києва.

Старший матрос, оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 9 листопада о 8:20 поблизу села Павлопіль Волноваського району Донецької області під час бою з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Куля влучила Олександрові у серце.

Похований 12 листопада у Києві. Залишились батьки, дружина, двоє дітей.

6. Олег Юрдига

oleg-yurdiga

Поховали героя 15 листопада в рідному селі Якторів Золочівського району Львівської області, де він народився 24 червня 1976 року.

Олег Юрдига. Навчався у школі села Словіта та вищому професійному училищі у Львові, опанував професію м’ясника. Грав за Якторів у футбол. Строкову службу проходив у Хмельницькому та закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти.

Повернувшись до цивільного життя, одружився та переїхав жити до Львова. Працював у будівництві, їздив по містах із бригадою.

«Олег Степанович ще мав таке хобі – він дуже полюбляв вирощувати дерева. Постійно купував різноманітні саджанці та возив їх у село до батьків дружини, де допомагав їм у піклуванні за садом», – пише Ян Осока.

Навесні 2014 року Олегу прийшла повістка, і він пішов до військкомату, не ховаючись. Десять місяців відслужив на Яворівському полігоні інструктором, потім у складі 128-ї окремої Закарпаської гірсько-піхотної бригади вирушив на Схід. Демобілізувався у вересні 2015-го.

У вересні Юрдига 2016-го підписав контракт із ЗСУ на півроку та після коротких навчань вдруге вирушив на війну у складі 24-ї окремої механізованої бригади (Бердичівська залізна імені князя Данила Галицького).

Олег Стапанович загинув 10 листопада надвечір у районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу. Юрдига перебував на бойовому посту та отримав осколкове ураження правої частини тулуба.

Залишились дружина-вдова та двоє дітей.

7. Олександр Оцабера «Десант»

oleksandr-otsabera-desant

Олександр Оцабера (позивний «Десант») народився 23 липня 1989 року у селі Панасівка Козятинського району Вінницької області. 2006-2007 року вчився у ВПУ №32 в селі Гущинці на оператора комп’ютерного набору. Затим мешкав з родиною у Бердичеві на Житомирщині.

«Завдяки загостренному почуттю справедливості, Десант мав трохи вибуховий характер, але швидко відходив та перетворював усе на жарт, він не міг довго тримати на когось образу», – пише Ян Осока.

Вперше війна покликала Олександра Аркадійовича у 2014 році. Служив командиром відділення розвідувального взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Спочатку була Попасна. Хлопцям там було морально важко через те, що вони не знали, чого чекати далі. Одного разу під Ольховаткою їхнє відділення під час розвідки боєм потрапило у засідку, Олександр разом із побратимами врятував хлопців з підбитої машини. Разом вони тримали оборону опорного пункту у Нікішиному, де ворог перебував на відстані кинутого каменя, а під мінометним дощем неможливо було підняти голову.

«Під час потужного обстрілу, коли наші бійці притиснулися до землі, «Десант» підвівся на ноги та вибіг на відкриту ділянку, щоб відкоригувати роботу нашої арти, одночасно врятував пораненого капітана, затягнувши того в укриття. Але на цьому не зупинився і ще вів вогонь з СПГ, намагаючись подавити мінометні точки ворога», – зазначає Осока.

23 грудня 2014 року біля Дебальцевого «Десант» сидів спиною до товариша. Раптово почався обстріл, позаду пролунав вибух гранати, і побратим прийняв основну масу осколків на себе, але один пройшов крізь ногу та увійшов у плече Олександра. Оцабера місяць пролікувався у шпиталі, повернувся на фронт. У березні 2015 року був демобілізований. Удома нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

11 грудня 2015 року «Десант» підписав із ЗСУ повноцінний контракт. Молодший сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді (Житомир).

Загинув він рано-вранці 11 листопада 2016 року біля міста Торецьк Донецької обасті внаслідок осколкових уражень, отриманних під час вибуху фугаса. Похований герой 13 листопада у рідному селі Панасівка.




8. Андрій Підлипнюк «Мамай»

andriy-pidlipnyuk-mamayПіслязавтра йому виповнилося б 40. «Він був солдатом і патріотом. У нього була ідея, і він в неї вірив. У ньго був вибір, і він його зробив. У нього була війна, і він на ній загинув», – пише Ян Осока.

Андрій Іванович Підлипнюк (варіант – Подліпнюк), позивний «Мамай», народився 10 грудня 1976 року у селі Велика Корениха (місцевість Миколаєва у його Заводському районі). Мешканець села Сливине.

1994 року Андрій закінчив школу майже на «відмінно», лише з однією четвіркою, далі – закінчив Миколаївський національний аграрний університет за фахом «інженер-механік». Строкову службу проходив у Білгороді-Дністровському.

Прагнув самовдосконалення, не бажав залишатись на досягнутому рівні, а постійно йти на новий. Вивчав природу поведінки людини, відвідував курси з психології.

Працював на фабриці «Сандора», виконробом з оснащенню електротехнікою у школі моряків, на будівництвах.

У березні 2015 року Андрій Підлипнюк був призваний за мобілізацією. Після перебування на полігоні Широкий Лан, 26 серпня 2015-го був відправлений під Маріуполь. Матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗС України.

Демобілізувавшись у березні 2016-го, «Мамай» долучився до «Правого сектора» – дався взнаки візит морпіха в час служби до 18-го окремого запасного батальйону ДУК «ПС» у Миколаєві.

«На початку літа був марш комуністів, патріотична громада Миколаєва об’єдналася, аби завадити цьому маршу, і там Андрій показав себе з найліпшої сторони», – пише Осока.

Уже 28 липня 2015-го був зарахований до лав штурмової роти ДУК «Вовки Подолянина» у складі 54-ї ОМБр.

Він загинув як солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади. Серце «Мамая» зупинилося 11 листопада дорогою до лікарні, після того як у районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області боєць під час мінометного обстрілу зазнав осколкових наскрізних поранень у шию та груди.

Андрія поховали 13 листопада в селі Велика Корениха. У героя залишилась мати.

9. Сергій Ходоровський «Брама»

sergiy-hodorovskiy

16 листопада в Авдіївській промзоні від осколкового поранення загинув житомирянин Сергій Ходоровський, позивний «Брама» – командир відділення у складі 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (ППД – Біла Церква).

Йому було 36 років, кадровий військовий. В армію прийшов у 1998 році, служив у складі миротворчого контингенту в Іраку. Влітку 2014-го виходив з Іловайська, з весни 2015-го воював у 72 ОМБр. Сержант контрактної служби, командир бойової машини піхоти.

«Мужній воїн, досвідчений командир, надійний товариш, На жаль, війна не розбирає, кого забрати…» – зазначили в бригаді.

Народився Сергій Леонідович 11.05.1980 року в місті Чита на Далекому Сході РФ. Родина переїхала до України, школу хлопець закінчив у місті Первомайськ Миколаївської області.

Після строкової служби здобув кваліфікацію спеціаліста за фахом «управління персоналом та економіка праці» на заочній формі навчання факультету економіки та менеджменту Житомирського державного технологічного університету.

Ходоровський майже 16 років віддав армії. Життя – Україні.

«Два тижні тому ми зустрілися з Сергієм в Житомирі. Старим знайомим завжди є про що поговорити. Він розповідав про свою війну, говорив, що втомився… Я згадав про закон, який надасть контрактникам можливість звільнитися, не чекаючи закінчення особливого періоду. Коли прощалися, він був у сподіваннях незабаром звільнитися. А тут таке…» – написав у «Фейсбуці» військовий журналіст Роман Туровець.

Загинув «Брама» на «промці» в бою з ворогом, який підійшов майже впритул до наших позицій. Комвідділення вів вогонь, відігнавши своїх молодих бійців від небезпечної ділянки, трохи підвівся, щоб кинути гранату, і в цей момент прилетів ВОГ. Воїн впав та більше не підвівся.

Поховали героя 19 листопада в Житомирі. В нього залишились мати, дружина та маленький син.

10. Віталій Шостак

vitaliy-shostak

19 листопада в обласній лікарні ім. Мечникова в Дніпрі помер юний Віталій Шостак, який був поранений в Авдіївській промзоні в жовтні. Лікарі 20 днів боролися за життя воїна, але серце Віталика зупинилося втретє – і вже назавжди.

19 років йому виповнилося 6 листопада в шпиталі.

Віталій Шостак народився в селі Масківці Баришівського району Київської області. Закінчив 9 класів школи села Поділля, продовжив навчання в Борисполі на електрогазозварювальника.
Встиг попрацювати у місцевого орендаря. А в травні 2016 року уклав добровільно контракт зі Збройними силами, став на захист України разом зі старшим братом.

Солдат, механік-водій БМП-2 8-ї роти 3-го механізованого батальйоу 72-ї окремої механізованої бригади (ППД – Біла Церква) не побоявся направлення в одну з найгарячіший точок фронту.

У ніч із 30 на 31 жовтня, приблизно о 2-й годині, Віталій потрапив під ворожий обстріл на шахті Бутівка та зазнав важкого поранення в живіт. Був доставлений до Дніпра гелікоптером. У «Мечці» хлопець переніс декілька складних операцій, йому видалили нирку та селезінку, але стан його залишався дуже важким. Незважаючи на це, Віталій інколи приходив до тями, навіть впізнавав рідних. Вони до останнього сподівалися, що ниточка життя не обірветься.

У загиблого залишились батьки, дві сестри, брат і кохана дівчина, з якою він мріяв створити сім’ю. Поховали воїна 21 листопада в рідному селі.

11. Костянтин Шрамко

kostyantin-shramko

19 листопада внаслідок мінометного обстрілу у Пісках біля Донецька загинув розвідник 128-ї окремої Закарпатської гірсько-піхотної бригади Костянтин Шрамко. Всьому виною – знову мінометний обстріл, яких так багато в це «перемир’я».

У Костянтина залишилися дружина та діти. Не так і далеко від поля останньої битви Костика – адже він родом із Покровська (кол. Червоноармійськ) Донецької області.

Раніше Шрамко був розвідником у батальйоні/полку «Дніпро-1», яким командував нинішній народний депутат Юрій Береза.

«Знав цю людину особисто. Служили разом в полку “Дніпро-1”. І думка про нього в мене була завжди незмінна: сильна особистість та щирий патріот. Це велика втрата для всіх, хто його знав і держави в цілому. Герої не вмирають!» – написав Береза в соцмережі.

Костянтин боронив Україну від початку бойових дій, був одним з улюбленців волонтерів, передзвонювався з ними іноді навіть тоді, коли перебував по той бік «нульовки» – на ворожій території.

12. Мар’ян Каптованець «Молодий»

Мар'ян Каптованець

Мар’ян Каптованець

1 грудня в смт Розділ Миколаївського району Львівської області попрощалися з розвідником Мар’яном Каптованцем, який загинув від кулі ворожого снайпера в районі села Водяне біля Широкиного (сектор “Маріуполь”) 22 листопада.

Оскільки тіло його було в бойовиків, тривалий час жевріла надія, що Мар’ян живий. 30 листопада кортеж із тілом бійця земляки зустрічали на колінах обабіч траси, починаючи від межі Миколаївського району, через Миколаїв і до дому загиблого, вигукуючи: “Герої не вмирають!”

Мар’ян Каптованець раніше був бійцем “Правого сектора”. Взимку 2015 року долучився до 8-го окремого батальйону “Аратта” ДУК ПС (пізніше – Української добровольчої армії), коли бійці батальйону тримали свої позиції в Широкиному.

2016 року разом з кількома добровольцями УДА почав службу в ЗСУ, у 54-му окремому розвідувальному батальйоні Збройних сил України (Новоград-Волинський).

В деяких ЗМІ та соцмережах зазначено місце служби 54-а бригада (54 ОМБр), імовірно, помилково.

13. Олексій Носик

oleksiy-nosik

Він загинув 23 листопада після полудня на Донецькому напрямку внаслідок кульового поранення, отриманого під час обстрілу наших позицій.

26 листопада Олексія поховали у рідному Старому Салтові Вовчанського району Харківської області. В нього залишились мати, брат, сестра, цивільна дружина.

Олексій Носик народився 27 травня 1995 року в селищі міського типу Старий Салтів. Закінчив 8 класів місцевої гімназії, а у 2013-му – Старосалтівський професійний аграрний ліцей за фахом «муляр-штукатур».

Хлопець зрання відчув, що таке відповідальність за себе та рідних – із 12 років пішов працювати, щоб допомагати батькам.

За характером був веселим, товариським, життєрадісним, завжди готовий відгукнутися на прохання про допомогу. Називав речі своїми іменами й говорив те, що думав. Захоплювався книгами та спортом, дуже любив куховарити.

Після закінчення навчання, у 2013 році, Олексій підписав контракт із ЗСУ.
Старший солдат 4-ї роти одного з батальйонів 92-ї окремої механізованої бригади (ППД – Клугино-Башкирівка, харківська область).

Рік тому його родину спіткало велике горе – помер батько. Олексій дуже переживав цю трагедію, казав, що неодмінно буде таким чоловіком, яким батько міг би пишатися.
Але син пішов 21-річним.

14. Віталій Горбатюк

vitaliy-gorbatyukВіталій Горбатюк народився 26 листопада 1977 року в селі Гунча Гайсинського району Вінницької області, де проживав до 6 років. Потім його родина побудувала хату у селі Велика Стадниця Вінницького району. Там Віталій закінчив 9 класів школи, після якої вступив до Вінницького вищого професйного училища №4, отримав фах зв’язківця.

Відслужив «строчку», працював у вінницькому ВАТ «Свемон Центр». 2001 року одружився, а 2004-го з дружиною та сином переїхав до села Підполоззя Воловецького району Закарпатської області.
Віталій Горбатюк любив риболовлю та збір грибів, був майстерним кулінаром, чудовим, люблячим батьком.

13 липня 2016 року Віталій Володимирович підписав контракт із ЗСУ. Відтак – солдат, стрілець-навідник 2-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої Закарпатської гірсько-піхотної бригади.

Під час бойового чергування на шахті Бутівка 16 вересня цього року він отримав осколкове поранення та був відправлений на лікування до госпіталю. За три тижні став на ноги та повернувся до побратимів. Ніс службу на «Зеніті» – одній із найнебезпечніших ділянок біля Донецького аеропорту.

Загинув 24 листопада близько 16:00 біля селища Опитне Ясинуватського району: куля ворожого снайпера влучила в голову, не залишивши Віталію жодного шансу.

Похований 28 листопада в селі Підполоззя.

Залишились дружина, син та дві доньки, наймолодшій із котрих ще немає двох років.

15. Максим Сломчинський

maksim-slomchinskiy-3

1 грудня у Білій Церкві, що в Київській області, на Алеї слави на міському кладовищі “Сухий яр” поруч з іншими полеглими воїнами поховали 22-річного Максима Сломчинського – молодшого сержанта 72-ї окремої механізованої бригади, дислокованої в цьому місті.

Хлопець загинув внаслідок ворожого обстрілу поблизу села Кам’янка Волноваського району Донецької області в ніч 29 листопада.

З 15 років мама виховувала його сама. У 2009-му хлопчина закінчив 9 класів білоцерківської гімназії №1. Після цього вступив до 13-го вищого професійного училища, отримав фах «муляр-штукатур».
Компанійського, веселого, оптимістичного хлопця називали «Рижиком». З початком АТО Максим обрав військову справу – із 2014 року служив розвідником, воював на Донбасі. Підписав контракт із ЗСУ, також був вивчився на оператора безпілотних літальних апаратів.

Молодший сержант, старший розвідник – оператор розвідувальної роти 72-ї окремої механізованої бригади.

«На фронті Рижий швидко зрозумів, де він і як треба поводитися, слів на вітер не кидав, все казав по ділу та чітко виконував накази командирів», – згадують колеги.

«Життя спокійного, сором’язливого юнака трагічно обірвала ворожа міна, яку випустили по наших захисниках російські окупанти», – розповіли в 72 омбр.

16. Едуард Зебін «Фізик»

eduard-zebin-fizik

40-річний доброволець Едуард Зебін, боєць 1-ї штурмової роти ДУК «Правий сектор» із позивним «Фізик», поліг під час мінометного обстрілу промзони Авдіївки (Донецька область) 30 листопада.

«Зранку, при влучанні ворожої міни, загинув наш боєць і побратим друг «Фізик», Зебін Едуард Миколайович, уродженець міста Дніпро. Друг «Фізик» вже тривалий час в складі 1 ОШР боронив українську землю і відстоював територіальну цілісність країни. Вишколений боєць, який не зважаючи на втрати і всі негаразди не жаліючи себе тримав бій зі зброєю в руках», – написав командир 1-ї штурмової роти ДУК «ПС» Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі».

«6:09 Таня, у нас 200-й… Через 10 хвилин: «Таня, живий, пульс відновлюється, веземо в Авдіївську лікарню військовим». Дзвінок військового лікаря: «Поранений доставлений у стані клінічної смерті, черепно-мозкова травма несумісна з життям, вічна пам’ять Герою!» – повідомдяла про надії на порятунок воїна-земляка радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа.

Речник Міноборони з питань АТО не включив Зебіна в статистику втрат 30 листопада – із «правосеками» так завжди, вони воюють «нелегально». Лише помирають по-справжньому.

Читайте також:
“Нас в АТО ніби не існує, але штаб іноді нарізає цікаві задачі”, – “правосеки” на фронті

«Фізик» справді був «позасистемним» – у соцмережах, сидячи на передовій, жорстко критикував державне керівництво, відчайдушно сподівався на новий Майдан.

Журналіст Юрій Бутусов констатував: ««Ми нерідко спілкувалися в «Фейсбуці». Це була людина пряма, налаштована на радикальні зміни. Справжній революціонер. Але при всій готовності підтримати зміну політичної влади і при вкрай критичному ставленні до неї, Едуард був перш за все патріотом та громадянином, і захист Батьківщини для нього була головним пріоритетом. Він хотів швидких системних змін. Він бачив своє місце в лавах захисників України, хотів битися за Батьківщину там, де найбільш небезпечно.
Людина принципів, справжній воїн. Вічна пам’ять».

Депутат Семен Семенченко при цьому заявив, що не вірить, ніби смерть Зебіна випадкова.

Сам Едуард Зебін в одному з останніх постів, 2 листопада, писав (мовою оригіналу):

«Пост философский плюс немного личного.
Наша страна больна. Не может біть здоровой страна самая богатая в Европе ресурсами и населенная самым бедным в Европе народом. Наша страна больна, это медицинский факт.
Следовательно и наше общество больно. Симптомы налицо. Кто то погибает и мерзнет на Востоке, кто то развлекается в ресторанах . Кто то отдает последние 50 гривен волонтерам, а кто то прячет миллионы в огородах и под матрасами. Все пронизано болезнью, духовной и физической.
Если человек адаптирован к больному обществу – он болен. Если человек в больном обществе является странным, изгоем, маргиналом – возможно он как раз здоров?
Кто мы, потерявшие работу, друзей, жилье, жен? Кто мы, те кому “нормальные” крутят пальцем у виска с вопросом “почему ты не как все, дом, работа? Нахрен тебе эта война, она никому не нужна, вас используют, государство на вас положило, вы никому не нужны”. Кто мы, больные маргиналы, или наоборот, те, на ком можно построить нормальную, здоровую страну?..»

До війни Євген жив у Полтаві з батьками. Був активним учасником Євромайдану.

Незадовго до загибелі збирався їхати до батьків . Поховали його в Дніпрі.

ОНОВЛЕНО. 17 (?). Артем Шинковенко

artem-shinkovenkoЗагинув в районі міста Красногорівка (Донецька область) 12 листопада, однак обставини смерті не уточнено. За непідтвердженими даними, загинув в результаті обстрілів.
Речник Міноборони з питань АТО не повідомляв про бойову втрату за 12 листопада.

Про Шинковенка розповіла волонтерка Тетяна Барвінська: боєць 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ (Башкирівка, Харківська область).

Сам із Луганщини. Підписав контракт зі Збройними силами України у травні 2016 року.

Народився Артем 24 грудня 1990 року у Росії. Переїхав із родиною до України. Якийсь час проживав в селі Борівське, а потім у Сєвєродонецьку.

Артем був сиротою, батьків йому замінили бабуся з дідусем. Був одружений, виховував 4-річного сина. Працював у ТОВ “ТБ «Амстор».

Найбільше волонтерку схвилювало те, що про загибель захисника України стало відомо не з офіційних джерел або вітчизняних медіа – про його смерть написала протилежна сторона, терористи.

На церемонію прощання з Артемом прийшли зовсім небагато людей. З короткою промовою і вдячністю загиблому виступила заступник голови обласної адміністрації. “Недовга, скромна, непомітна церемонія”, – зазначила Барвінська.

Читайте також:
Про що не говорить держава. “Новинарня” з’ясувала точні втрати в АТО всіх силових структур

Порошенко: Загальна кількість жертв війни сягнула 10 тисяч

За час війни на Сході України загинули 9758 людей з обох боків, – ООН

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

6 Comments

  1. Гуцул

    08/12/2016 17:55 at 17:55

    вічна пам’ять

  2. Vasilina

    08/12/2016 22:45 at 22:45

    Kak boljno,…gibnut deti,muzjja,otzi….,kak ze mi ne razgljadeli russkix ??? Kak oni mogut ubiwatj ,kogo ? takix ze kak i oni ljudej ,niwzem ne powinnix, tolko lishj razniza russkie prishli ubiwatj ,a oni zashishali swoju zemlju. RAZNIZA ESTJ – ZLOJ, ZESTOKIJ NAROD RUSSKIJ,NE DUMAJUSHIJ RADI ZEGO I RADI KOGO ONI WORWALISJ W UKRAINU UBIWATJ ZAXWATIWATJ ZEMLI ? I budut prokljati materjami,zenami,detjmi……ix imena,ot etogo im ne ujti za bolj prizinennuju putlerom i ego okruzenija takze i ego woennimi ubijzami budut prokljati i im ot etogo ne ujti i OT SUDA -NE UJTI !

  3. Сергей

    09/12/2016 14:58 at 14:58

    Вечная память героям!

  4. Сергій

    09/12/2016 21:41 at 21:41

    Максима Сломчинського поховали не в Парку Слави, а на Алеї Слави на міському кладовищі “Сухий яр”.
    Вічна пам’ять Герою! Співчуття МАМІ!

  5. Світлана

    12/12/2016 01:14 at 01:14

    Вічна пам’ять.Щире співчуття сім’ям.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *