автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки, надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
“Я, в принципі, не уявляю, що таке “після перемоги”. У мене не виходить про це думати, я навіть із психологом про це говорила. Не можу мріяти про якесь цивільне життя, я ніби впираюся у стіну”, – зізнається Джейн.
Олена Шарговська з позивним “Джейн” – авторка “Новинарні“. А нині – старший солдат, бойова медикиня Інтернаціонального легіону.
У цивільному житті вона працювала журналісткою, редакторкою, SMMницею. У 2015 році їздила на фронт як доброволиця Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова та батальйону “Госпітальєри”. А після початку повномасштабного вторгнення стала до лав Збройних сил.
Ми спілкуємося на подвір’ї сільської хати, де базуються медики, на околицях прифронтового містечка. Будь-якої миті Джейн і її побратими можуть зірватися на виклик – їхні підопічні саме беруть участь у штурмі.
Одна з найбільших Олениних пристрастей – це подорожі. І 24 лютого 2022 року застало її за кордоном. Через отриману травму вона не змогла повернутися в Україну одразу. Але цей досвід допомагає їй краще розуміти вимушених переселенців.
Олена Шарговська під час однієї зі своїх подорожей. Пустеля Ваді-Рам, Йорданія, 2017 рік
“Я належала до тих наївних людей, які розуміли, що буде ескалація, але не вірили, що в таких масштабах. Як фрілансеру, мені завжди було легко працювати будь-де.
Тож я мала ідею-фікс: поїхати попрацювати в якійсь теплій країні на якомога довший термін, – пояснює Джейн. – Вибрала Португалію, дуже заздалегідь купила квитки. І полетіла.
А коли почалося вторгнення, повернутися одразу не змогла. Тому обживалася, працювала і волонтерила, як могла. Але чудово пам’ятаю, наскільки це боляче – те абсолютно пекельне відчуття вини, сорому, який тебе з’їдає просто нанівець, коли вдома війна – а ти там. І ти не хочеш усім пояснювати і виправдовуватися, чому так сталося, чому ти зараз не в своїй країні, не воюєш.
Я відчувала абсолютно природну необхідність, внутрішній обов’язок воювати – в тій якості, в якій могла. Але загалом закиди, що ти живеш за кордоном, а не в Україні, мені видаються абсурдними.
Так, якщо ти можеш воювати, – це одне. А якщо ти підтримуєш армію, то, як на мене, немає різниці, звідки, з якої точки світу”.
Повернувшись в Україну, Олена приєдналася до рідних “Госпітальєрів”. Та здавалося, що в регулярному підрозділі участь у війні буде “більш справжньою”. Тож коли посестра-начмед покликала до себе в підрозділ – погодилась.
Шарговська мобілізувалася на свій день народження, 10 вересня 2022-го.
Однак після двох місяців роботи на передовій медиків-новобранців вивели в тил.
Читайте також:
“Відновлюватися будемо довго”. Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим
Під час служби в батальйоні “Госпітальєри”, 2016 рік
Місяці очікування, що здавалися безглуздими, розформування підрозділу та зрештою переведення в іншу частину стали ще одним випробуванням для вчорашніх добровольців.
У війську, особливо серед тих військовослужбовців, які подовгу “рубаються” на найгарячіших напрямках, до тиловиків ставлення також не завжди приязне. Олена, хоч сама від початку рвалася на передову, з таким підходом не згодна.
“Коли дорікають, що “добре вам, ви там просиджуєте в тилу”, тут є два моменти. По-перше, тилові служби – це теж важливо, – наголошує вона. – А по-друге, людина часто не вирішує цього сама.
Власне, я саме так просиділа в тилу, бо спершу наш підрозділ розформували, потім невідомо було, що і як із нами буде далі. Зрештою з’ясувалося, що мені таки треба переводитися – і далі було очікування переведення.
І весь цей час мене дуже сильно мучила совість, що я просиджую в тилу, замість воювати. Хоч і розуміла, що використовую час по можливості ефективно — навчаюсь і навчаю, прокачую свою фізичну форму, й зі свого боку зробила абсолютно все, щоб потрапити на фронт”.
Тож закиди, нібито хтось прагне відсидітися в тилу, боляче зачіпають, каже Джейн. Адже насправді тих, хто свідомо уникає потрапляння на фронт, досить мало. Натомість дуже багато – тих, хто місяцями не може домогтися переведення.
“Є такий мем – “рухоме майно ЗСУ”. Це така собі самоназва особового складу, бо ти розумієш, що де тебе поставили, куди послали – там ти й будеш працювати. Так, якщо мати дофіга енергії, то за сприятливих обставин навіть в армії змінити характер своєї діяльності можливо. Але це ще й залежить від командування. Тому що є такі підрозділи і командири, де ти, навіть маючи потужність атомної бомби, все одно мало що зміниш”.
Олена Шарговська
Одна з найскладніших задач в армії – добитися можливості робити саме те, до чого є хист. І в чому ти, в ідеалі, можеш принести найбільшу користь.
Зрозуміло, що якщо йдеться про штурмовиків, то з цим проблем менше. Передусім тому, що тих, хто хотів би йти на штурм і справді до цього придатний, значно менше, ніж людей з умовно тиловими професіями та здібностями.
І тут уже виникає той неприємний момент, коли часто відповідні посади в тилу вже зайняті “своїми”, тому підходящого фахівця туди взяти вже не можуть.
“Це справді проблема, адже іноді на тилових посадах опиняються люди, які або недбало виконують свої обов’язки, або в них у принципі недостатньо клепки, щоб це опанувати. А насправді дуже важливо, щоб такі посади обіймали люди, які виконують свої обов’язки старанно, сумлінно і зі знанням справи.
Адже навіть для того, щоб налагодити надзвичайно ускладнений механізм переведення в інший підрозділ, потрібні фахівці з відповідними знаннями й відповідальністю. І якісна або “на відчіпного” робота з документами часто цілком реально впливає на долі військових”, – розмірковує Олена.
Старший солдат Олена Шарговська “Джейн”
Після жаданого переведення почалася робота. Наразі Джейн із побратимами виконують функцію “другого плеча” евакуації – після того, як першу допомогу пораненому надають на місці побратими або медики груп.
“Багато нюансів пов’язані з тим, що іноді тут дуже складний ландшафт. Коли не може проїхати техніка, то бійці мусять винести пораненого на руках. А це може бути 3-6 кілометрів, – наголошує Шарговська. – Це не просто дуже важко, а й розтягує час евакуації, який інколи може бути критичним.
Тому дуже важливо мати техніку, яка може проїхати десь у саму дупу – як ті самі багі, квадроцикли. Це постійно тут практикується”.
Олена розповідає, що траплялися випадки, коли в пораненого майже не було б шансів на порятунок, якби по нього фактично між мінами, під обстрілами не пронісся “квадрик” і не вивіз із самого пекла.
“Хоча в нього не медична функція, адже надати допомогу на квадроциклі просто неможливо. Зате можна залетіти й вилетіти без втрат.
Втім, часом через щільні обстріли або погодні умови й цей малюк не прослизне — в глибокому багні він просто застрягне. Тож
12 і більше годин евакуації — не рідкість, адже іноді поранених можна витягнути тільки по темряві”,
– зауважує Джейн.
Читайте також:
Бойові багі і квадроцикли на службі в ЗСУ: перевага над пікапами і “бронею”
Вона розповідає, що насправді зараз “плечей” евакуації значно більше, ніж традиційні кейсевак і медевак:
“Є щось дуже прудке, що прослизає під обстрілами, а далі – ділянка, де вивозить або гусенична техніка, або “хамери”, або джипи. В ідеалі – броньовані, а в житті – які є. Бо щось наближене до швидкої, типу бусика – навіть прохідного повнопривідного Т-5, як у нас, – просто не проїде. Він працює вже на “колісній” ділянці”.
Старший солдат Олена Шарговська “Джейн”
За словами Олени, однією з особливостей цього етапу війни для медиків стало збільшення кількості кульових поранень.
“Ти усвідомлюєш, що це вже люди входять у прямий контакт, – пояснює медичка. – Раніше поранення були переважно мінно-вибухові, уламки, – тобто щось десь здалеку. А тут ти бачиш, що це дуже-дуже близько.
Але, звичайно, ураження уламками від арти й мінно-вибухові теж нікуди не поділися, бо все ж скрізь заміновано… Орки мінують буквально все – це, до речі, теж накладає обмеження на евакуацію. Коли транспорт не може під’їхати, бо є тільки вузька стежка або єдина незамінована дорога, але про це прекрасно знають вороги. І вона настільки “пристріляна”, що їхати по ній меганебезпечно”.
Ще однією особливістю стало те, що поранених стало значно більше: тепер рідко який вихід без них обходиться.
“І це при тому, що з піхотою я стикаюся хіба по дотичній – коли допомагаємо суміжникам, – зауважує Джейн. – Бо тут у секторі всі витягають усіх.
Зрозуміло, що у кожної бригади є свої медики, орієнтовані на своїх бійців. Але це, в першу чергу, стосується напрямків маршрутів евакуації. Тобто “стабік” буде стояти там, де їхнім медикам зручніше вивозити. Але про цьому вони візьмуть усіх, кого до них привезуть, незалежно від підрозділу й бригади. І ми так само, звісно”.
Читайте також:
Колишня росіянка Анастасія Леонова, доброволець-парамедик ЗСУ: Світ став іншим після того, що ми пережили
У її групі – троє. Крім самої Олени, це “другий номер” і водій. У другого бойового медика поки замало досвіду – він нещодавно закінчив навчання у 205-му центрі.
Бойовий медик Олена Шарговська з побратимами
Джейн згадує, як вивозили трьох бійців, із, власне, кульовими пораненнями:
“Вони були настільки веселі й щасливі, всю дорогу балакали – бо взяли полонених! – усміхається Шарговська. – Самих полонених вивозять окремо. Але ті бійці в подробицях розказували, як це було, і реально були дуже радісні. При тому, що поранення у них були досить серйозні”.
Свою “швидку” Джейн жартома називає “маршруткою”, адже іноді доводиться одночасно вивозити 5-6 осіб. Більше уваги доводиться приділяти більш важким, решту ж – контролювати голосом, повсякчас перепитуючи, чи все гаразд. Адже ситуація може змінитися будь-якої миті.
Так зване “сортування” поранених відбувається ще на етапі виклику медиків. У різних підрозділів медики по-різному оснащені, тож викликають тих, хто більш доречний для конкретного випадку:
“Наприклад, із нами зараз працює у взаємодії підрозділ, що має дуже добре обладнані машини й гарно навчених медиків. Є можливість переливати кров. Є кисень, навіть ШВЛ. І якщо там найважчі поранені, то виїжджають вони.
А якщо мені напихають багато людей – це значить, що вони досить “легкі”.
Бойовий медик Олена Шарговська
Від медика на “гусеничній” ділянці очікують, що він принаймні зможе простежити за станом бійця. Надати повноцінну допомогу в не медичному “хамері” чи “мотолизі” все одно неможливо, але принаймні можна дивитися, чи не розпустився турнікет, не відкрилася додаткова кровотеча або чи не почав поранений блювати або задихатися – і в разі потреби “пофіксити” такі стани”, – пояснює Джейн.
У Легіоні трапляються воїни різної національності і з різною мотивацією.
“Специфіка служби іноземців в тому, що вони в будь-який момент можуть розірвати контракт. Ну і, власне, час від часу хтось іде.
Але є у нас такий Раймо з Литви – він водій “хамера”, найкращий. Так от, коли хтось укотре збирався піти, я Раймо запитала, чи не думає й він розірвати контракт.
“Ні, – каже, – я звідси не піду до перемоги. Бо це ж не тільки ваша війна – це і наша війна теж. Я розумію, що Росія так само ворог і для Литви, тому я з вами. Бо якщо вони переможуть вас — ми будемо наступні”.
Я тоді його обійняла, сказала: дякую, ти нам дуже потрібен, це було так щиро…” – розповідає Джейн.
Із побратимом
“Своїх” поранених медики намагаються супроводжувати та контролювати і на подальших етапах. Спершу їх доправляють на стабілізаційний пункт. Хтось із побратимів, хто не був задіяний на місії, привозить їм речі і телефони, яких вони не беруть із собою на виїзди.
“Одяг на поранених зазвичай розрізають, щоб швидше провести огляд, але речі, щоб одягнути, завжди знайдуться. Стабпункти і госпіталі силами волонтерів – дякую їм, – вирішують цю проблему. А от без телефона людина опиняється без зв’язку, – розповідає медичка. – Ніхто ж не знає номерів на пам’ять”.
Читайте також:
“А весілля плануємо в Севастополі”. Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону
То далі, то ближче чути гупання арти. Біля літнього столика, де ми сидимо – зарості стиглої малини. Час від часу до нас підходять двоє кошенят – Фріда і Рудик. Фріду Джейн забрала ще з тилових позицій, де вимушено застрягла.
Джейн і Фріда. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Це такий дуже поширений момент, що військові собі заводять тваринок. Точніше, це ми дуже часто заводимося там, де живуть тваринки, – усміхається Олена. – У прифронтових населених пунктах, особливо деокупованих, дуже багато звірини. Вони переважно голодні, бо годувати їх нікому. На жаль, далеко не всім вдається забрати з собою своїх тварин, особливо якщо йдеться про сільську місцевість”.
Фріда названа на честь бойової подруги Джейн часів добробату. Олена каже, що коли вперше почула цей позивний, була від нього в захваті – “це так яскраво!”. Однак норов цієї кицьки асоціюється радше не з посестрою, а з художницею Фрідою Кало.
“Коли мене нарешті перевели, то я ніби й розуміла, що не дуже відповідально тягнути за собою тваринку в ті умови, в яких я буду. Але на той час я вже дала їй ім’я, а Фріду покинути я не могла, – сміється Джейн. – Я ж філолог, я прив’язуюся в тому числі й до слів!
Та якщо серйозно, ця киця мене дуже рятує. Це таке заспокоєння і піклування! Причому взаємне”.
Фріда відчуває, коли хазяйка хвилюється (навіть якщо та сама ще цього не усвідомлює), і незмінно приходить на поміч: “Треться біля мене, залазить на ліжко, притуляється. І так само всі решта тварин. Військові їх починають годувати, вони живуть із нами і дають ту безумовну любов, яку тут особливо гостро відчуваєш. І це нам справді дуже потрібно”.
Джейн знаходить спільну мову не лише з котиками
Нещодавно Фріда прихворіла, і довелося кілька разів звозити її до ветклініки. Там вони із Джейн спостерігали таку картину:
“Заходять двоє бійців і несуть на щиті, де дбайливо підстелена ганчірка, величезного чорного кудлатого пса. Явно дворового, місцевого. З перебитими лапами. Хлопці кажуть: от, прийшли з виходу, а тут таке. І вони привезли його в клініку, оплатять його лікування. Простого собаки-безхатька.
Для мене це дуже прикметна картинка. Сиджу я у військовій формі зі своєю кішкою, в якої в паспорті написано, що вона дворова. І ці хлопці зі своїм псом. Ми піклуємося про наших тварин”.
Читайте також:
Кавалерія тероборони. CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
Із посестрами по “Жіночому ветеранському руху”. Київ, вересень 2023. Фото: Олександра Злуніцина
Приїзди в цивільні міста у більшості військових викликають подив. Джейн зізнається, що вона – не виняток. Але якщо щодо рідного Києва це більш звично, то Харків, куди час від часу потрапляє по службі, вражає контрастом:
“Харків дуже близько до кордону, його обстрілюють, він абсолютно весь у слідах від війни. Фактично немає такого місця, щоб у поле зору не потрапили або розбита будівля, або дім із забитими фанерою вікнами, або вирва від “прильоту”. Але при цьому працюють кафе, десь у центрі гуляє нарядна молодь, в ТРЦ грає музика, купа людей…”.
Вона визнає – часом риторика цивільних тригерить і дратує. Прірва між фронтом і тилом відчутна, і вона росте. Через це інколи виникає думка повністю видалити зі смартфона соцмережі. Але зупиняє те, що це канал, через який можна попросити про допомогу.
“Адже, будемо відверті, без допомоги тилу армія не вивезе, – наголошує Олена. – Тож я радше розділяю суспільство на “людей війни” і всіх інших.
“Люди війни” – це для мене не тільки військові, а й волонтери, воєнні журналісти. Ті, хто чекає близьких з фронту. Тобто всі, хто залучений у війну безпосередньо, хай і в різних якостях.
А решта – ті, хто живе суто тиловим життям. І чим далі, тим більш далекі для мене їхні проблеми. Мені, наприклад, невідомий досвід прокидання від повітряної тривоги. Коли пів стрічки пише, як вони пішли ховатися в коридор, не виспалися, не могли потім заснути. Тут постійно кудись прилітає, на тривоги звертати увагу нереально. Тобто не тільки вони не розуміють моїх проблем, але і я не розумію їхніх. Я намагаюся не знецінювати нічийого досвіду, але це у мене виходить тільки через віддалення, замикання в своїй бульбашці”.
Однак Джейн переконана, що з часом українське суспільство здолає і цю розрізненість пережитих досвідів. Бо в нашій історії було немало розділень і розшарувань, у тому числі дуже болісних і трагічних. Проте зрештою ми знаходили порозуміння і спільну мову.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Олена зізнається, що свій статус військовослужбовиці й ті обмеження, які він за собою тягне, повністю прийняла тільки недавно. Раніше ж найбільше боліла власна невільність. Окрім того, певний час здавалося, що в статусі добровольця могла б робити більше.
“Саудаде” – так португальською називається легкий сум від того, що ти не можеш змінити. Цей сум світлий, бо ти його вже прийняв. Це те, що я часом відчуваю. Найважче було прийняти, що ти абсолютно ніяк не керуєш своїм життям. Від дрібниць до якихось глобальних моментів”, – зізнається Джейн.
Джейн веде заняття з такмеду для бійців
Коли немає бойових виходів, Джейн навчає особовий склад азів такмеду. Адже навичок, з якими вони потрапляють на війну, часто виявляється недостатньо. На момент мого приїзду вона саме закінчила чергове заняття з грузинськими бійцями. Ті на прощання чорно жартують, що, мовляв, ліпше дострелити поранених, аніж оце морочитись.
Якщо в армії десь і можеш впливати на ситуацію, то це безпосередньо в тому, що стосується саме твоєї операційної діяльності. Втім, наявність такої можливості дуже залежить від підрозділу й від командування.
“Із цим мені якраз пощастило, – визнає Шарговська. – Ініціативи у нас приймаються – немає тупого “ми так не будемо робити, тому що не положено”.
Ясно, що я не розказую, як планувати операцію, штурмувати окопи абощо. Але якщо я кажу, що бійцям треба повчитися, то бійці кажуть “ок”, і командування тільки сприяє цьому. Коли вони виходять на свої навчання, ми кажемо, що нам треба повчитися постріляти – і вони нас беруть на полігон, тому що медики теж повинні мати цю навичку.
Джейн веде заняття з такмеду для бійців
Це насправді позитивний момент: люди вже зрозуміли, що вони тут надовго, і треба вчитися тут, а не чекати міфічного відведення.
У Миколи Хвильового є таке поняття – “муралі революції”. Мені дуже подобається це слово – “муралі”. Із тексту зрозуміло, що йдеться про мурах – тих, які по піщинці складають, будують. Але тут ще є ця двозначність, що мураль – це той, хто мурує. Хвильовий цікавився розенкрейцерами, тож, імовірно, ці муралі – також каменярі-масони. Які непомітно впливають на великі процеси.
Я себе відношу саме до цих от мурашок, які роблять свою частинку великої роботи. Хтось і за таке критикує – мовляв, треба дивитися ширше, брати участь у змінах. Але участь у змінах в армії — це точно поки що за межами моїх можливостей. Тому я вважаю так: головне – роби те, що можеш і де можеш”.
Джейн наголошує, що війна – це не лише про біль і ненависть.
“У нас говорять тільки про те, що ми ненавидимо ворогів. Але для багатьох, із ким я спілкувалася, головне – любов до тих, кого ми захищаємо.
А до ворогів… Це навіть не ненависть, а холодна лють. Усвідомлення, що це ворог, ми маємо його знищити. У нас немає іншого вибору. І я теж беру посильну участь у цьому знищенні.
Звісно, бувають різні епізоди. Особливо коли вбивають когось близького або є великі втрати, якась ситуація особисто дуже глибоко зачіпає. Тоді я справді шкодую про те, що не дуже добре стріляю, не маю навичок, які дозволили б мені вбивати буквально власноруч.
Але мені здається, що в першу чергу ти все одно думаєш про тих, хто за твоєю спиною – побратими, рідні, діти, батьки.
У соцмережах люди часто пишуть щось у стилі: “я не дозволяю собі радіти, я не можу радіти вже півтора року”. А тут воно якось інакше. Тут ти живеш на повну – і так, ти можеш відчувати не лише горе, а й радість. Наприклад, коли хлопці повертаються після вдалої операції, з них б’є адреналін, вони щасливі!
Тепло спілкування, люди, які стають близькими — це те теж тут відчувається дуже гостро”.
Смачна кава на війні – це теж маленький момент щастя. Фото: Роман Коляда
Звісно, дехто з військових цю повноту і гостроту емоцій уже втратив – через виснаження і вигорання. За таких умов особливої цінності й значення набуває мотивація, з якою людина продовжує “лупати цю скалу”.
“Це те, що я, мабуть, найбільше ціную – мотивація, бажання сумлінно виконувати свою роботу. Можливо, не викладатися на повну, не фонтанувати енергією – але не провтикувати, не відмазуватись”, – наголошує Джейн.
Вона зауважує, що для цієї сумлінності важить і характер, і виховання, і розуміння свого місця. І що, на жаль, із часом виснаження може призвести до зневіри навіть найбільш мотивовану людину…
Але саме мотивація була для Джейн вирішальним фактором, коли вона приїхала в “учебку” обирати новобранців для своєї команди:
“Це мобілізовані хлопці. Жоден із них не був медиком, але кожного вирізняла саме готовність робити свою роботу. Там, звісно, були ті, хто мав і кращу фізичну форму, і я бачила, що вони перспективні, – але вони крутили носом, хотіли йти в інше місце.
Були й такі, хто не приховував, що його ледве не силою притягли, і він не те що медиком – він на фронті в принципі бути не хоче.
І так, навчити можна й такого. Але саме мотивація допомагає витримати обмеження й складності.
Більшість уже по півтора року воюють, часто в умовах тривалих боїв, у яких втрачають побратимів. І тоді тримає тільки мотивація, характер, упертість — як це не назви.
Звісно, їх треба міняти, піднімати це питання на всіх рівнях. Бо мотивація сиплеться від розуміння, що це питання зараз навіть не стоїть на порядку денному. Охочих чи мобілізованих силоміць не дуже вистачає навіть на те, щоб перекрити втрати”.
Читайте також:
Євген Дикий: Маємо разом створити умови для демобілізації військових, які воюють понад півтора року
Бойовий медик Олена Шарговська з побратимами
Досвідчена Джейн зізнається, що раніше мала дещо снобське ставлення до мобілізованих і звичку ділити військових на “вчорашніх” і “не-вчорашніх”. Тобто тих, хто воює з перших років війни, і тих, хто долучився лише після повномасштабного вторгнення.
Але тепер вона змінила свою думку: “Багато хто з лютого 2022-го вже встиг повоювати набагато більше, ніж я за весь час. Хтось за цей час узагалі просто доріс [до призовного віку]. А якщо хтось мобілізований тільки зараз, через півтора року повномасштабки, – то нам усе одно цей резерв був потрібен, і не варто крутити носом.
Зрештою, в людей різні обставини. Наприклад, один чоловік доглядав стареньких бабусю і дідуся. Дідусь помер, а бабусю повернулася з-за кордону глядіти вже її донька (його мама) – і він одразу мобілізувався.
В “учебці” зустріла хлопця, який мав роботу, пов’язану із захистом енергостанцій. Він каже, що всіх мобілізували й він уже за п’ятьох працював. Але ж там реально хтось повинен працювати! Можливо, когось знайшли на його місце або хтось повернувся, от його й мобілізували.
Ще один каже, що рік ходив у військкомат, поки його нарешті взяли. Інший хлопець – я думала, що він дуже далекий від цього і вимушено прийшов за повісткою. А насправді коли почали створювати штурмові бригади, то він проходив відбір, але десь на чомусь зрізався, по “фізусі” не дотягнув. Тому прийшов за загальною мобілізацією. І до нас потрапив.
Але якщо чесно, то я не ставлю питання “чому ти тільки зараз прийшов”, або “чому ти не на війні” не лише тому, що воно мені здається нетактовним. А насамперед тому, що я не готова почути відповідь і далі спілкуватися з людиною”, – зізнається Олена.
Джейн веде заняття з такмеду для бійців
Говоримо про найбільшу з проблем на фронті – брак кадрів. Медикиня визнає – попри розуміння всіх аспектів і складності цього вибору, їй все складніше дивитися на цивільних, які уникають мобілізації.
“Дуже болить, що людей дедалі менше, – зізнається Олена. – “Поповнення” відбувається більше за рахунок того, що повертаються після лікування поранені. Іноді недоліковані, їм би ще проходити реабілітацію. Якщо людина відвоювала рік-півтора – вона заслужила право долікуватися, відпочити.
Буває, що ти бачиш: цій людині просто не варто йти на вихід, бо це погіршить її стан. І тут ідеться не лише про поранення, а й про загострення різних хвороб і проблем через наш спосіб життя. Ті самі коліна, які “летять” під вагою броніка, спини.
Виходить, що ми тягнемо воювати тих, хто вже втратив значну частину здоров’я. Але оскільки вони вже тут, в системі, їх простіше залучити. Тому їх ніхто не відпустить…
І коли я дивлюся на здорових людей у містах, то просто не можу не думати про те, що чи не краще було б забрати їх? Буквально “приміряюся” до барист, водіїв таксі, продавців магазинів: на яке місце його можна було б поставити.
Бо відсоток тих, у кого справді є поважні причини не йти у військо, насправді дуже невисокий. І ця несправедливість дуже гризе – не в тому сенсі, що “чому ми воюємо, а вони – ні?!”. А з абсолютно практичних міркувань – нам дуже скоро просто не буде ким воювати.
Коли мене питають, що тобі треба, чим допомогти, мені хочеться волати: люди, мені потрібні люди! Це те, на що не назбираєш донатами по 100 чи 10 тисяч гривень, і цю проблему треба вирішувати”.
Читайте також:
Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом
І далека від досконалості робота військкоматів вирішити цю проблему насправді не дуже допомагає. Навпаки – часто здатна відбити мотивацію навіть у тих, хто загалом не проти мобілізуватися (є така категорія людей, які не наважуються піти самі, однак не стануть ховатися й уникати, коли прийде повістка).
“ТЦК часто поводяться по-скотськи, – погоджується Олена. – Коли людей принижують, чинять насильство — це в кожному разі не ок. Але, на мою думку, не це найгірше”.
Демотивує не лише поведінка співробітників ТЦК, а й наявна система рекрутингу до війська загалом. Зокрема, небажання рахуватися з уподобаннями чи професійними навичками людини. Бо ж не секрет, що навіть відношення з бригади не завжди допоможе потрапити на ту позицію, де людина могла б бути ефективною.
Під час вишколу для бойових медиків
“Є, наприклад, чоловік, який готовий піти, можливо, навіть готується, вчиться. А потім він приходить за повісткою — і ним просто затикають діру в плані мобілізації. Не зважають на вміння, попередні знання і професію, навіть запис у військовому квитку, в кого він є. Це мені здається просто шкідництвом!
Адже, на жаль, “дірок” у нас вистачає. І якщо докласти більше зусиль до організації процесу, то людину, яка має освіту геодезиста і легко опанує бусоль, варто відправити до артилеристів, ветеринара — до медиків, програмісту теж знайдеться багато “сродної праці” у війську.
Не вистачає всіх насправді, і тим скупим мобілізаційним ресурсом, який ми маємо, слід розпоряджатися дбайливо.
Наскільки я знаю, над цим уже працює сильна команда, і цю ініціативу варто підтримати”.
Ще один кричущий момент – виведення бійців після важких поранень поза штат, так звані резервні батальйони.
“Це справді сумне явище, – констатує Джейн. – У тих резервних батальйонах люди просто ув’язнені з мінімальними виплатами, з неможливістю ані щось нормально робити, ані звільнитися з армії”.
Та найбільше вразили Шарговську порядки у так званих “розподільчих центрах”.
“Це була дуже болісна ситуація, коли бійцям-добровольцям в одній з “елітних” частин довго брехали, що, мовляв, “ми всім знайдемо місце”, а потім зрештою “злили” у цей розподільник – включно з тими, хто на той час перебував на реабілітації після поранень.
Це така собі “тюряга”, де вони просто перечікують — хто кілька тижнів, доки їх забере “покупець”, а хтось — місяцями. І останні — це не лише асоціальні особи із залежностями, а й старші бійці, або ті, хто має серйозні хронічні захворювання і кого ніхто не хоче брати до себе.
Там бійки – звичне явище, бо основний, скажімо так, контингент – люди з проблемами залежностей, як алкогольних, так і наркотичних.
У моїх побратимів-медиків, які туди потрапили, за кілька днів закінчився досить великий запас перев’язувальних матеріалів і бинтів для тампонади, тому що вони постійно надавали комусь допомогу”.
Читайте також:
“Стоп ран”. З чим стикаються військові після поранень та як подолати цю ганьбу
Джейн із побратимами й посестрами
Через усі ці проблеми, які не сприяють покращенню процесу мобілізації, ті військовослужбовці, які відвоювали вже понад рік, не мають перспективи звільнення з війська. Багато хто не бачить, як ростуть їхні діти, а малюки не впізнають батьків, коли ті приїжджають у коротку відпустку чи на вихідні.
“В мене є знайомий, якого мобілізували у 2014 році, коли дитині було років зо два. Вони були там на таких напрямках, де відеозв’язок фактично неможливий (“старлінків” тоді ще не було). Пам’ятаю цей біль, коли він приїхав додому, а дитина його не впізнавала, – розповідає Олена. – Діти ростуть без батьків, і невідомо, скільки будуть ще так рости.
Ця безтерміновість служби лякає, коли ти розумієш, що просто випадаєш зі свого життя на, можливо, довгі роки. Адже одна справа – наважитися піти на рік, півтора, два. А інша – піти безстроково.
Бо
ми не знаємо, скільки триватиме війна. І немає віри, що нас відпустять після етапу, який назвуть її завершенням.
Росія ж не розпалася, армія потрібна, – ну то й усе, служи далі”.
Джейн переконана: саме визначення чітких термінів служби, а не яскрава інформаційна кампанія, могло б значною мірою вирішити проблему зі страхом мобілізуватися.
А головне – не приховування проблемних питань в армії, а зусилля, спрямовані на їх вирішення.
“Саме ці проблеми насправді загрожують нашій обороноздатності, а не те, що нібито ворог скористається цією інформацією у своїй пропаганді. Вони справляться і без неї — вигадають будь-яку брехню, як завжди роблять. Або – що визнання проблеми демотивує когось.
Ми несемось у потязі, який у вогні, і все у вогні, і ти гориш. Глупо не ремонтувати його, озираючись на те, “що люди скажуть”, – переконана Олена.
Олена Шарговська “Джейн” під час служби в батальйоні “Госпітальєри”, літо 2022 року. Фото: Євген Малолєтка
Читайте також:
Керівник пресслужби Генштабу Богдан Сеник: Найважче – пояснити людям, що не буває простих рішень і швидких перемог
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
