ЗСУ – 30: історія падінь і злетів

автор: Михайло Жирохов
військовий історик, журналіст, експерт

Починаючи з 1993 року, 6 грудня в Україні відзначається професійне свято військових – День Збройних сил України. Пов’язане воно з першим формальним узаконенням збройних формувань нової держави – прийняттям у цей день 1991 року двох законів: “Про Збройні Сили України” та “Про оборону України”.

До вашої уваги – “хрестоматія” історії ЗСУ від того часу й досі.

1991. Початок

Процес розбудови національної армії стартував відразу після проголошення незалежності держави. Розуміючи необхідність мати власні збройні формування, вже 24 серпня 1991 року (практично відразу після проголошення Акта про Незалежність) Верховна Рада України прийняла постанову “Про військові формування в Україні”.

Цей документ визначив два ключові питання:

• підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території України, Верховній Раді України;
• створення Міністерства оборони України.

Саме цією постановою було покладено початок будівництва ЗСУ.

На жаль, на той момент депутати ВР (а більша частина з них була представниками Комуністичної партії) не пішли по умовно “прибалтійському” сценарію та не оголосили правонаступність Збройних сил України армії Української Народної Республіки часів Перших національно-визвольних змагань. У подальшому це відігравало (на жаль, відіграє й досі) вельми негативну роль.

3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила першого міністра оборони України. Ним став 47-річний генерал-майор авіації Костянтин Морозов, який командував повітряною армією зі штабом у Києві та під час московського путчу підтримав демократію, курс України на відокремлення від СРСР й утворення незалежної держави.

Костянтин Морозов. 1991 рік. Кадр відео

До речі, Костянтин Петрович Морозов – уродженець селища Лозова Павлівка (нині місто Брянка) Луганської області, нині це окупована РФ територія.

Наступний крок у розробці підвалин для формування ЗСУ Верховна Рада зробила 11 жовтня 1991 року, коли затвердила загальну Концепцію оборони держави і будівництва Збройних Сил України та створила Раду оборони України із затвердженням складу посадових осіб, які повинні входити до неї.

Уже тоді в основу Концепції були покладені два принципи: без’ядерний статус держави і зобов’язання України не входити до будь-якого військового блоку.

Очевидно, що це був реверанс як у бік західних держав, так і Росії. Ця двоїстість у підходах до будівництва армії та її спрямування буде характерною рисою всього непростого процесу аж до весни 2014 року.

Тоді ж у Концепції оборони було прописано, що Збройні сили України повинні складатися з чотирьох компонентів: Сухопутних військ, Військово-Повітряних сил, Сил протиповітряної оборони та Військово-Морських сил.

Причому чисельність ЗСУ визначалася на рівні 0,8-0,9 % чисельності населення країни. Тобто на той момент – 400-420 тисяч осіб.

6 грудня 1991 року, крім законів про ЗСУ та оборону, Верховна Рада схвалила постанову “Про текст військової присяги“.

Цей текст залишається незмінним і досі:

Однак ще 2 грудня, наступного дня після перемоги референдуму з підтвердженням Акта проголошення Незалежності, у Рівному на вірність Україні присягнув 55-й окремий ордена Червоного Прапора Петроківський полку зв’язку 13-ї армії (зараз – 55-й окремий полк зв’язку СВ ЗСУ).

Особовий склад 55-го полку зв’язку в розташуванні частини у Рівному, 1991 рік.
Фото з архіву підполковника В. Катеринчука / “Історична правда”

Ініціатором складання присяги став командир військової частини полковник Вілен Мартиросян – депутат Верховної Ради СРСР 12-го скликання від Рівненщини, координатор із військових питань “Міжрегіональної депутатської групи” (демократичної фракції ВР СРСР).

Історична перша присяга військової частини Україні: полковник Вілен Мартиросян. Кадр відео

Ще наприкінці липня на 1-му з’їзді офіцерів він був обраний першим головою Спілки офіцерів України.

Читайте також:
Київський казус Джорджа Буша-старшого: ганьба й користь знаменитої промови

Радянський спадок

13 грудня президент України Леонід Кравчук був проголошений Головнокомандувачем Збройних сил з формальним підпорядкуванням йому сил та засобів трьох колишніх військових округів ЗС СРСР — Київського, Одеського, Прикарпатського ВО — та Чорноморського флоту. А це було немало:

• 21 дивізія (14 мотострілецьких, 4 танкові та 3 артилерійські),
• 8 артилерійських бригад,
• 1 бригада спецпризначення,
• 9 бригад ППО,
• 1 окрема армія ППО,
• 4 повітряні армії,
• 7 полків бойових вертольотів.

За штатним розписом це 980 тисяч військовослужбовців, 7200 артилерійських систем, більше 500 кораблів та суден, 1500 бойових літаків і основне – більше 1000 одиниць тактичної ядерної зброї та 176 міжконтинентальних балістичних ракет.

Однак у реальності далеко не все це озброєння було використане Збройними силами України. І для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні причини, перш за все політичного характеру.

1992-1994. Велике переміщення

Наказом міністра оборони України від 3 січня 1992 року розташовані на терені суверенної держави війська (за винятком Чорноморського флоту) почали масово складати присягу на вірність українському народові.

5 січня склали присягу перші військовослужбовці Національної гвардії України, створеної відповідно до Закону України “Про Національну гвардію України” на базі Внутрішніх військ МВС від 4 листопада 1991 року.

Відео:

До 20 січня – кінцевий термін, визначений міністром – присягу склали 270 тисяч військовослужбовців, і кадрове питання ще дуже довго гальмувало загальний розвиток Збройних сил.

Тільки у 1994 році закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів і стало можливо підбити деякі підсумки.

Так, із 1991-го до 1994 року з України на службу в армії інших суверенних держав, які утворилися на території колишнього СРСР, перевелися близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, а повернулися в Україну – понад 33 тисячі військових (у тому числі 27 982 офіцери).

Однак все одно армії бракувало підготовлених кадрів, перш за все старших офіцерів – від полковника і вище.

Промовистий факт: з початком формування ЗСУ було оновлено понад 70% офіцерів керівного складу армійських підрозділів, змінилися майже всі командири корпусів та дивізій.

На фоні кадрового питання було й ще важливіше – формування системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Адже у 1991 році країна отримала тільки окремі фрагменти військової структури Радянського Союзу. Вони були підпорядковані виконанню завдань часів “холодної війни” – повномасштабної війни з країнами НАТО на території Європи. Зрозуміло, що такі завдання були не актуальні для Української держави, яка проголосила принцип нейтральності. І тому вся військова структура потребувала суттєвих коректив.

Крім того, було зрозуміло, що настільки великі збройні сили (майже мільйон особового складу) Україна буде просто не в змозі утримувати матеріально й фінансово. Тим паче, на тлі глибокої економічної кризи.

Тому політичне керівництво України проголосило так званий “принцип розумної достатності”

і почало “приведення бойового потенціалу до достатнього рівня”.

Фактично це було масове зменшення як чисельності війська, так і бойових можливостей. Без прогнозування навіть у середньостроковій перспективі ризиків для обороноздатності держави та можливості забезпечення хоч якоїсь соціальної адаптації для особового складу, який просто “викидався на вулицю”.

Міністри оборони України

Цей процес був унікальним у сучасній світовій історії як за масштабами, так і за кількістю заходів. За досить короткий проміжок часу наша держава відмовилася від ядерної зброї та втричі скоротила збройні сили.

Так, за рахунок розформування деяких частин, удосконалення організаційно-штатної структури чисельність Збройних сил України станом на кінець 1995 року було приведена до законодавчо визначеної граничної чисельності – 400 тисяч осіб.

НОВА СИМВОЛІКА Для опрацювання проєктів нової військової символіки у 1992 році в Міністерстві оборони України за наказом міністра генерал-полковника Костянтина Морозова було створено спеціальну комісію. До її складу входили керівники військового відомства, зокрема генерал-полковник Iван Біжан (заступник міністра оборони, голова комісії), генерал-полковник Aнатолій Лопата (перший заступник міністра оборони – начальник Головного (після перейменування – Генерального) штабу ЗС України, генерал-майор Олександр Коломійцев (заступник начальника Головного штабу, заступник голови комісії), полковник Василь Орявський (начальник відділу Головного штабу, секретар комісії), полковник Леонід Шайденков (начальник відділу речового управління Тилу МОУ) та інші. “Перший шеврон на одяг військовослужбовця Збройних сил України я намалював особисто. Цей ескіз досі зберігається у Центральному музеї ЗС України”, – писав у мемуарах генерал Лопата. Перші нарукавні знаки були розроблені та впроваджені для роти Почесної варти, військовослужбовці якої зустрічали офіційні делегації іноземних держав, а також для підрозділів ЗС України, які діяли у складі миротворчих сил Організації Об’єднаних Націй. Найперші патчі ЗСУ (автор – Олекса Руденко) “ще носять на собі відбиток і вплив радянських традицій, повторюють розмір і форму нарукавних знаків Радянської армії, але й водночас мають за основу елементи національної геральдики”, пише історик Віктор Карпов. Нарукавна символіка з 1995-го протрималася в ЗСУ майже 22 роки, включно з початком російсько-української війни Наказом міністра оборони України Валерія Шмарова (першого цивільного на цій посаді) від 12 червня 1995 року було затверджено оновлені нарукавні знаки – “з калиною”, що фактично залишалися у використанні аж до великої реформи армійської символіки 2017 року.

Перші миротворці

Незважаючи на скруту і скорочення “по-живому”, українська армія з самого початку свого існування намагалася розвивати суб’єктність на міжнародній арені.

3 липня 1992 року була прийнята постанова Верховної Ради “Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”.

Наступного дня міністр оборони підписав наказ про формування в смт Гвардійське Дніпропетровської області миротворчого підрозділу – 240-го окремого спеціального батальйону. Новий підрозділ із 400 осіб, переважно строковиків-добровольців, було створено лише за три тижні на базі 93-ї гвардійської мотострілецької дивізії 6-ї танкової армії.

Командиром 240 осб був призначений полковник Володимир Сидоренко.

Українські миротворці 240 осб перед відправленням до Боснії. Липень 1992 року. Фото: forum.milua.org

15 липня 1992 року в Сараєво, де йшла справжня війна між босняками-мусульманами та сербами, приземлилися два літаки з передовою групою 240-го бату (старший – начальник Головного штабу – перший заступник головнокомандувача Сухопутних військ генерал-майор Віктор Гудим). Ще через десять днів через Угорщину і Сербію прибули два ешелони з особовим складом, технікою та майном батальйону. А 29 липня 1992 року 240 осб у складі 67 офіцерів і прапорщиків, 345 сержантів і солдатів уже був у столиці охопленої війною Боснії і Герцоговини, де він замінив канадський батальйон.

Миротворці 240 осб ЗСУ на першій ротації. 29 липня 1992 року, казарми Тіто в Сараєві. Фото: forum.milua.org

До завдань 240 осб входили: охорона й забезпечення функціонування аеропорту, супровід конвоїв із гуманітарною допомогою по всій Боснії, забезпечення ремонту систем водо- та електропостачання тощо.

Зарплатню від ООН українським миротворцям поклали – від 500 доларів на місяць для рядових і до 800-850 для офіцерів (для порівняння, французькі солдати й офіцери у перерахунку на долари отримували в Боснії 4-8 тис. доларів). Але і така винагорода здавалася для українських вояків космічною.

Надалі ЗСУ брали участь ще у 25 миротворчих місіях – у Європі (на Балканах, у Грузії та Молдові), в Азії та Африці. Можливість заробити в рази більше, ніж в Україні, була одним із головних чинників привабливості служби в “блакитних шоломах”. І, звісно, на тлі домашнього занепаду українська армія отримувала за кордоном неоціненний бойовий досвід та вишкіл.

Українські миротворчі місії

Читайте також:
Українські миротворці в ДР Конго завдали авіаудару по бойовиках

Пошуки нового шляху

Формування армії збіглося з процесом розбудови держави в умовах економічної кризи, тож особливою увагою і підтримкою Збройні сили похвалитися не могли. Фактично, ЗСУ формували і реформували самі військові, тоді як політичному керівництву у той час було, що називається, “не до цього”.

Тому немає нічого дивного в тому, що в таких умовах військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на єдиній проблемі – виживанні армії як такої. Про виконання покладених на неї державних функцій, як-то захист кордонів та територіальної цілісності, ніхто особливо не задумувався. Велику роль у цьому відігравала невизначеність із потенційним супротивником: НАТО? Туреччина? Румунія? Хто ще?..

На цьому тлі офіцери середньої ланки, які мали хоч якусь можливість перенавчитися, почали шукати себе в цивільному житті. Військові частини обзавелися підсобними господарствами, а солдатів начальство розглядало виключно як безкоштовну робочу силу та залучало до різних завдань, ніяк не пов’язаних із військової службою.

“Нормальною” була ситуація, коли строковик весь термін служби в армії проводив на будівництві дачі якогось полковника або генерала. І потрапити туди для солдата в перші роки існування ЗСУ було “за щастя” – бо сяк-так, а на роботах хоч якось годували, тоді як у військових частинах із харчуванням були величезні проблеми.

Як жартували ті, хто проходив службу у 1992-2000 роках,

“на перше – вода з капустою, на друге – капуста без води, на третє – вода без капусти”.

Армійці були вимушені розкрити стратегічні склади продовольства, які збиралися на випадок війни. Звідти на столи солдатів пішло, наприклад, м’ясо, заморожене в 1960-х роках.

У перші роки існування ЗСУ зберігалася радянська система, коли призов до армії здійснювався по досягненню хлопцем 18 років терміном на два роки.

“Відкосити” з липовою довідкою було масовим явищем і коштувало приблизно 200 доларів хабаря для військкомату.

Згодом термін “строчки” постійно зменшували, а вік – підвищували, аж поки в жовтні 2013-го президент Віктор Янукович взагалі не скасував призов на строкову військову службу.

Парадокс, але саме особа, яка чи не найбільше доклалася до розвалу Збройних сил України, формально реалізувала обіцянку багатьох політиків про перехід армії суто на контрактну основу.

Призовники весни 2017 року, Луганська область. Фото: пресслужба МОУ

Однак у травні 2014 року, після окупації Росією Криму і початку бойових дій на Донбасі, держава була змушена відновити призов.

Нині термін строкової служби становить 18 місяців (для осіб із вищою освітою – 12 місяців).

Роззброєння просто так і під липові гарантії

Уже в 1992 році роззброєння України перейшло до практичної стадії. Своєрідним спусковим гачком стала ратифікація у червні Верховною Радою Договору про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні чисельності озброєння і військової техніки для країн Східної Європи.

Природно, що в нас зброї виявилось значно більше, ніж цього вимагали європейці, і тому вже з 18 серпня українські владні структури “з вогником” взялися до знищення “зайвої” бойової техніки.

До кінця 1996 року в ході реалізації угоди було порізано на метал та виведено з ладу 5300 танків, 2400 бойових броньованих машин та 477 бойових літаків.

Окремим пунктом міжнародних домовленостей стало ядерне роззброєння України.

Уперше в історії людства одна з держав відмовилася від володіння ядерною зброєю на законодавчому рівні.

5 січня 1996 року в Первомайську на Миколаївщині відбулася урочиста ліквідація першої пускової шахти “українських” міжконтинентальних балістичних ракет СС-19.

Цікаво, що міністри оборони України, США та РФ – Валерій Шмаров, Вільям Перрі і Павло Грачов – всупереч негоді, будь-що прагнули бути присутніми на запланованій церемонії. Під час проміжної посадки в Умані літак ВПС ЗСУ з міністрами викинуло зі скрижанілої смуги, він зачепив крилом снігову кучугуру снігу – ледь не сталася катастрофа. Принаймні високих чиновників розкидало по салону.

Навчальна шахта пускової установки ядерної ракети СС-19, на якій відпрацьовували технологію її ліквідації. Первомайськ, Миколаївська область, 46-та ракетна дивізія 43-ї ракетної армії. Листопад 1993 року.
Фото Валерія Мілосердова

Уже на 1 червня 1996 року на території України не лишилося жодного ядерного боєзаряду чи боєприпаса.

Причому тактичну ядерну зброю, яку Київ міг використати без контролю з боку Москви, було вивезено до РФ ще до червня 1992 року.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримувала гарантії безпеки, оформлені в Будапештський меморандум, (як виявилось навесні 2014 року – суто формальні). Ця угода була укладена 5 грудня 1994 року між лідерами України – Леонідом Кучмою, США – Біллом Клінтоном, Росії – Борисом Єльциним та Великої Британії – Джоном Мейджором. Також Київ у вигляді компенсації отримав деяку фінансову допомогу зі США (яка аж ніяк не відповідала тому потенціалу, що був скорочений, і в умовах тотальної корупції ймовірно просто осіла в певних кишенях) плюс пільгові поставки енергоресурсів з Росії, в тому числі паливо для АЕС.

Флот розбрату

Ще одною величезною проблемою в перші роки становлення Збройних сил України стало формування власного військово-морського флоту.

Логічно, що процес мав проходити на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, як це було з іншими збройними формуваннями. Вже 5 квітня 1992 року почалося формування органів управління ВМСУ на флоті.

Однак 3 серпня на зустрічі президентів Леоніда Кравчука та Бориса Єльцина було попередньо ухвалено рішення про поділ ЧФ навпіл. Фактично, це рішення грало на руку Москві, яка зумисне зволікала з укладенням офіційної угоди щодо розподілу Чорноморського флоту.

Ніби передчуваючи обман, 21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка підняв синьо-жовтий прапор і здійснив перехід із Кримської бази на озері Донузлав до Одеси – щоб точно увійти до складу ВМСУ.

СКР-112. Архівне фото

Протягом 8-годинного переходу СКР переслідували кораблі Чорноморського флоту, керовані росіянами. Вони застосовували попереджувальний артилерійський вогонь та намагалися висадити на “сторожовик” групу захоплення. На підтримку СКР-112 були спрямовані українські прикордонні катери та винищувач. Обійшлося без бойового зіткнення.

О сьомій вечора СКР-112  дістався до Одеси та став першим кораблем відроджених українських ВМС. А Сергій Настенко згодом став командиром фрегата “Гетьман Сагайдачний”, флагмана нашого флоту.

Читайте також:
“Вибір”: фільм про адмірала Жибарєва, який перейшов на бік України

Крім цього випадку, попервах Військово-Морські сили України формувалися на базі частин колишнього ВМФ СРСР, які дислокувалися на українській території, але не входили до складу Чорноморського флоту, а корабельний склад поповнювався за рахунок нових кораблів, що будувались на українських суднобудівних підприємствах.

Тільки 9 червня 1995 року президентами Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним була підписана Угода про поділ Чорноморського флоту.

Після додаткових перемовин в остаточному варіанті у 1997 році Україна отримала лише 18,3% плавскладу, і то найбільш застарілих кораблів (недарма флагманом ВМСУ став сторожовий корабель без ракетного озброєння). Росія — 81,7 %.

Така вражаюча диспропорція була продиктована Москвою, яка традиційно використала як аргумент енергетичне питання, додавши до угоди погашення частини боргу України за газ.

Однак ще більш небезпечним, як показало майбутнє, стало збереження на основі междержавних домовленостей базування на території України російського Чорноморського флоту. Севастополь залишився базою ЧФ до 2017 року.

Там само, у Севастополі, розташовувалася і штаб-квартира ВМС ЗСУ. Однак насправді українські моряки почувалися бідними родичами в місті – адже Москва, на відміну від Києва, не шкодувала коштів ані для розбудови інфраструктури в Севастополі, ані на грошове забезпечення особового складу.

При цьому ВМСУ регулярно брали участь у спільних парадах із росіянами, зокрема на День ВМФ Росії щороку в липні.

Особливо химерними зараз виглядають кадри спільного параду моряків двох країн у 2013 році – за присутності президентів Януковича й Путіна. Мине трохи більш як пів року – і росіяни вдарять у спину, захоплять усе місто, візьмуть в облогу українські частини, проголосять анексію Криму.

Реформа по-кучмівськи

Точкою відліку наступного етапу в розвитку Збройних сил України прийнято вважати затвердження 20 січня 1997 року указом президента  Леоніда Кучми Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року.

Військово-політичне керівництво намагалося вкотре підкоректувати напрями розбудови ЗСУ та окреслити перспективи модернізації зразків озброєння та військової техніки. Однак в умовах хронічного недофінансування все це було не більше ніж декларацією про наміри.

Утім, якісь зміни все ж таки почались – так, у 1998 році була запроваджена нова система військово-адміністративного розподілу території України. Замість військових округів були утворені оперативні командування (ОК, наявні й сьогодні).

Крім того, на основі наявних частин та підрозділів, в залежності від рівня підготовки особового складу та технічного стану техніки, було створено нові функціональні компоненти ЗС України: Сили стримування, Сили швидкого реагування та частини прикриття державного кордону.

Та загалом це була більше профанація.

Чисельність Збройних сил в черговий раз суттєво зменшилася. У грудні 1998-го була затверджена нова чисельність – у 320 тисяч військовослужбовців (і ще 100 тисяч цивільних працівників).

На той час законодавчо було закріплено таке співвідношення особового складу між видами ЗСУ: Сухопутні війська – до 40%; Повітряні Сили – до 24%; Військово-Морські сили – до 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади, установи – до 28%.

НОВІ СТАТУТИ Статути Збройних сил – вперше в період незалежності – були ухвалені як закони України при президенті Кучмі, в березні 1999 року. Це Статут внутрішньої служби, Дисциплінарний статут, Статут гарнізонної і вартової служб, Стройовий статут. Статути ЗСУ. Видання 2004 року Прикметно, що спершу Статут передбачав вибір у звертанні: “товаришу (пане)”. У лютому 2004 року законодавці внесли зміни, щоб залишити тільки звертання “товаришу”. І лише у 2018-му “товариші” були прибрані – стало тільки “пане (пані)”.

Структурна профанація

Наступний етап реорганізації ЗСУ припадає на 2001-2005 роки, коли в черговий раз були створені нові структури. Це були Об’єднані сили швидкого реагування (ОСШР), основні сили оборони і Стратегічні резерви.

У 2004-2005 роках було здійснено перехід ЗСУ з чотиривидової на тривидову структуру – шляхом створення на базі ВПС і Військ Протиповітряної оборони єдиного виду Збройних сил – Повітряних сил у складі трьох повітряних командувань (“Захід”, “Південь”, “Центр”) і тактичної групи “Крим”.

Тут слід звернути увагу, що в структурі буле відсутнє командування “Схід”. А воно, за логікою, повинно було б відповідати за східний напрямок нашої оборони, в тому числі Донбас.

Головні командування видів Збройних сил були переформовані у командування видів військ із відповідною оптимізацією (читай – зменшенням) їх структури та чисельності. Так, із трьох ОК залишилися тільки два – Західне та Південне. Північне оперативне командування було понижене в статусі і переформоване в територіальне управління “Північ”. Знову ж таки відмітимо, що його зона відповідальності – частина кордону з Білоруссю та РФ).

Продовжувались і подальше скорочення особового складу Збройних сил України. Із 180 тисяч військовослужбовців у 2005 році через сім років “реформ” їх стало 139 тисяч.

Звісно, що під скорочення змінювалися й командні структури. Так, в Сухопутних військах відбувся перехід від трирівневої структури (оперативне командування–дивізія–полк) до дворівневої (оперативне командування–бригада).

Станом на 2010 рік (прихід до влади Януковича) в Сухопутних військах налічувалось:

• 17 бойових бригад (2 танкові, 8 механізованих, 1 повітряно-десантна, 2 аеромобільні, 1 ракетна і 3 артилерійські);
• 14 окремих бойових полків (1 механізований, 1 аеромобільний, 2 спеціального призначення, Президентський полк, 3 реактивних артилерійських, 3 зенітно-ракетних, 2 вертолітні полки армійської авіації і 1 полк РЕБ);
• 9 окремих полків бойового забезпечення (4 інженерних, 4 – зв’язку, 1 – радіаційного, хімічного і біологічного захисту);
• інші окремі частини й установи рівня полку і нижче.

Наліво й направо розпродувалося майно ЗСУ та землі оборони, не без вигоди для людей при посадах.

Водночас тривала деградація системи військової підготовки: за короткий час кількість вищих військових навчальних закладів і військових кафедр у цивільних вишах була зменшена вдвічі – із 60 до 31. Фактично в кожного виду ЗСУ зостався тільки один базовий заклад для підготовки офіцерського складу. Винятком стали Сухопутні війська, де станом на 2011 рік функціонувала Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та Одеська військова академія.

Підготовку фахівців для Повітряних сил зосередили в Харківському університеті ПС імені Івана Кожедуба (створений у 2003 році на базі Харківського військового університету й інституту ВПС), Військово-Морських сил – в Академії ВМС імені Павла Нахімова (створена 2009 року на базі Севастопольського військово-морського інституту).

Підготовку фахівців оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів забезпечувала Академія Збройних сил у Києві, яка постійно реформувалася. Після існування в якості Національної академії оборони України цей заклад став Національним університетом оборони України імені Івана Черняховського.

ВІЙСЬКОВІ ПАРАДИ Перший військовий парад у незалежній Україні був проведений на Хрещатику 28 жовтня 1994 року – на честь 50-річчя вигнання з України німецьких нацистів; його приймали начальник Київського військового округу Іван Біжан та міністр оборони Віталій Радецький . 9 травня 1995 року відбувся парад на честь 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній Війні. Приймав парад міністр оборони України Валерій Шмаров. Перший парад на річниці Незалежності України відбувся 24 серпня 1996 року. Приймав – міністр оборони Олександр Кузьмук. Якщо при президенті Леонідові Кравчуку в Україні не відбулося жодного параду, то при Леоніді Кучмі – найбільше – десять (1994, 1996, 1998-2004). Президент РФ Путін між головою ВР Плющем та президентом України Кучмою на параді-2001 (позаду – міністр оборони Шкідченко) При цьому у 2001 році з трибуни на Майдані незалежності українських військових вітав президент Росії Володимир Путін, запрошений як гість. Перша механізована колона ЗСУ пройшла на параді у 1998-му. У 1999-му на Хрещатику вперше були задіяні не тільки парадні розрахунки і техніка, а й авіація. Президент Віктор Ющенко провів два паради на День Незалежності – у 2008-2009 роках. Коробка дніпровської бригади ВДВ на параді 2008 року Саме Ющенко почав запроваджувати для ЗСУ особливий український стройовий крок.  При Вікторі Януковичу у 2010-2013 роках військові паради на честь Незалежності не проводилися. Відродив їх Петро Порошенко, при якому паради на Майдані 24 серпня відбувалися щороку (зокрема й у 2014-му, під час подій в Іловайську). Жінки на параді 2018-го У 2018-му в параді взяла участь суто жіноча “коробка”. Перші два роки Володимира Зеленського обійшлися без парадів. Зате у 2021-му, на 30-річчя Незалежності, демонстрація парадних розрахунків, техніки та авіації була найбільшою за весь час.

Три трагедії 2000-2002

З огляду на сутність “реформ”, немає нічого дивного, що на початку нульових почало даватися взнаки недофінансування оборонної сфери. Військові втрачали навички, все більше стало відмов технічного плану.

Дуже характерні в цьому плані Військово-повітряні сили. Так, протягом 2001–2005 років кількість бойових літаків була зменшена з 874 до 575, а у бойовому складі залишилось 208.

У 2002 році в авіаційних частинах, які були включені до складу Об’єднаних сил швидкого реагування, середній наліт у винищувальній авіації складав 10 годин на рік, в бомбардувальній авіації – 13 годин, штурмовій – близько 24 годин, розвідувальній – 18 годин. І в українських реаліях це ще було “достойно”. Бо в основних силах оборони річний наліт у винищувальній і бомбардувальній авіації становив менше двох годин на рік, а в розвідувальній – дві з половиною години!

Фактично молоді льотчики були позбавлені перспектив фахового зростання, оскільки, виходячи із наявного стану справності авіаційної техніки та обсягів пального, в першу чергу підтримувалися навички вже підготовлених льотчиків. При цьому чисельність найбільш підготовлених авіаторів внаслідок їх звільнення з лав ЗСУ також постійно знижувалася.

Після 1992 року Війська ППО України не отримали жодного нового зенітно-ракетного комплексу. Виробництво цієї техніки в Україні так і не було налагоджене, а пропоновані Росією ЗРК мали зависоку для України ціну – так, наприклад, батарея С-300ПМУ коштувала тоді 50 млн доларів.

Все це разом за відносно короткий час призвело до трьох масштабних трагедій із людськими жертвами.

Бровари

Чорне море

♦ 20 квітня 2000 року оперативно-тактична ракета “Точка-У” з інертною бойовою частиною після навчального пуску з полігону в Гончарівському (Чернігівська область) зійшла із запланованого курсу і вразила житлову 9-поверхівку в місті Бровари Київської області за 90 км. Ракета увійшла в будинок по вул. Незалежності, 3 згори і зруйнувала “стояк” до 2-го поверху, зупинившись над приміщеннями відділень паспортного столу та Служби безпеки України.

В результаті загинули три особи, ще п’ять людей отримали поранення.

Міністерство оборони України визнало свою відповідальність.

Командувача Ракетних військ і артилерії генерал-лейтенанта Терещенка та офіцера групи бойової підготовки полковника Корнєєва відправили у відставку, а першого заступника командувача військ Північного оперативного командування генерал-лейтенанта Пашинського понизили в посаді.

2006 року 123-тю ракетну бригаду, яка запускала ракету, розформували, а всю техніку з частини – вивезли.

♦ 4 жовтня 2001 року під час проведення бойових пусків ракет у ході спільних українсько-російських навчань ППО, що проходили на підконтрольному Росії полігоні 31-го дослідного центру Чорноморського флоту на мисі Опук неподалік Керчі (Крим), нібито зенітною ракетою був збитий цивільний лайнер Ту-154 авіакомпанії “Сибір”, який виконував рейс по маршруту Тель-Авів—Новосибірськ.

Загинули 66 пасажирів (з них 51 громадян Ізраїлю та 15 громадян Росії) та 12 членів екіпажу.

Попри проведені слідчі заходи та політичні заяви, винні й причини авіакатастрофи залишаються не встановлені.

Згодом Україна підписала з Росією та Ізраїлем міжурядові угоди про компенсацію родичам загиблих без юридичного визнання вини, сплативши по 200 тисяч доларів США за кожного загиблого.

За це НП заплатив посадою міністр оборони Олександр Кузьмук, який керував МОУ вже понад п’ять років (втім, він ще очолить міністерство на схилі Кучми у 2004-му, а в 2012-му стане віцепрем’єром при Януковичі).

Скнилів

♦ 27 липня 2002 року під час святкування 60-ї річниці 14-го авіаційного корпусу Військово-Повітряних сил України на Скнилівському аеродромі під Львовом у натовп глядачів впав навчальний винищувач Су-27УБ. Пілоти першого класу групи “Українські соколи” полковники Володимир Топонар і Юрій Єгоров із порушенням правил виконували фігуру вищого пілотажу “напівпетля” на дуже малій висоті. Загинули 77 осіб, серед них 28 дітей, постраждало ще близько 250 людей. Було розбито ще два літаки на землі.

Пілоти не визнали себе винними. Топонар був засуджений до 14 років ув’язнення, Єгоров – до восьми років (зі штрафами у 7,2 та 2,45 млн грн). Шість років тюрми отримав генерал-майор Третьяков, який виконував обов’язки командувача 14 АК, п’ять – керівник польотів Яцюк. Також були порушені справи проти чотирьох інших генералів ВПС.

З часом суми стягнень були зменшені. У 2007-му президент Ющенко помилував Третьякова та скоротив строк ув’язнення Єгорову до трьох років.

Проросійський реванш

Однак це було ще не дно. Найбільшого падіння за весь час незалежності армія зазнала у 2013 році. Президент Янукович підписав бюджет країни, де на потреби оборони були передбачені видатки менше 1% (!) ВВП.

Це був фактично санкціонований з Москви остаточний розвал збройних сил України. До всього, міністри оборони 2012-2013 років Дмитро Саламатін і Павло Лебедєв мали в кишенях паспорти громадян Росії.

Плани були далекоглядні, і до 2015 року Україні взагалі не було б чим захищатися. Так, за короткий час було скорочено п’ять зенітних ракетних бригад, три бригади переформовано у полки, розформовано 12 зенітних ракетних полків.

Президент Віктор Янукович – гробар ЗС України

У Сухопутних військах було розформовано територіальне управління “Північ” та змінено організаційно-штатну структуру механізованих бригад (в бік зменшення бойових спроможностей).

Станом на 2013 рік чисельність особового складу Сухопутних військ становила лише 57 тисяч чоловік. На їх озброєнні перебували 686 танків Т-64 різних модифікацій, 72 бойових вертольоти Мі-8 та Мі-24, 2065 бойових броньованих машин, 716 артилерійських систем (гармат, мінометів і реактивних систем залпового вогню).

У Повітряних силах основною організаційною одиницею стала бригада, яка включала дві-три авіаційні ескадрильї та підрозділи забезпечення. Внаслідок скорочення та реорганізації станом на 2013 рік у ПС залишилось шість бригад і одна окрема ескадрилья тактичної авіації, три транспортні авіабригади та одна навчальна (підпорядкована Харківському університету ПС), а також окремий полк дистанційно керованих літальних апаратів з морально та фізично застарілими безпілотниками. Крім того, до складу Повітряних сил входили чотири радіотехнічні бригади, чотири зенітні ракетні бригади та вісім зенітних ракетних полків.

І це було не кінець історії – були ще плани скорочення ВПС України. Так, у лютому 2012 року під час проведення наради з командуванням Повітряних сил начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-полковник Володимир Замана поставив завдання підготувати із необхідним обґрунтуванням у стислі терміни пропозиції щодо розформування Повітряних сил як виду ЗС України. Він планував повністю ліквідувати розвідувальну авіацію, зібрати всі літаки військово-транспортної авіації на одному аеродромі “Бориспіль”, військові аеродроми в Гавришківці, Мелітополі та Василькові ліквідувати тощо.

Дуже цікавим з точку зору подальших подій виглядає завдання вивести з території АР Крим усі підрозділи Повітряних сил ЗС України.

Військово-Морські сили існували в жалюгідному стані – з 32 більш-менш пристойних бойових кораблів, які дісталися Україні після розподілу Чорноморського флоту, 15 було втрачено. Особливо старався адмірал Михайло Єжель, який командував ВМСУ із 1996-го по 2003 роки, а в 2012-2012 рр. очолював МОУ. Саме він порізав “на голки” як мінімум два фрегати, два корвети, ракетний катер та малий десантний корабель.

Багато суден було просто продані або взагалі подаровані (як, наприклад, Грузії – ракетний катер “Конотоп”). У Греції опинився малий десантний катер на повітряній подушці “Горлівка”, у Китаї – авіанесучий крейсер “Варяг” (проданий як плавуче казино, але добудований як бойовий корабель).

Таким чином, станом на 2013 рік у складі ВМСУ був 1 фрегат, 7 корветів, 2 ракетні катери, 2 десантні кораблі, 2 кораблі управління, 2 морських, 2 базових та 1 рейдовий тральщик і ще близько 75 допоміжних суден та катерів рейдової служби, які були зведені у дві бригади надводних кораблів і кілька окремих дивізіонів. Існувала в Криму також бригада морської авіації, бригада берегової оборони та окрема бригадна артилерійська група.

У Військово-Морських силах було розформовано Центр морських операцій. Високомобільні десантні війська вивели з підпорядкування командування Сухопутних військ і включили до складу військ, безпосередньо підпорядкованих Генеральному штабу.

На кінець 2013 року чисельність Збройних сил України становила 120,9 тис. військовослужбовців та ще 44600 цивільних працівників.

Законодавче визначення граничної чисельності ЗСУ (1991–2021 рр.)

 * згідно до постанов Верховної Ради України (до 1999 р.);
** починаючи з 2000 р. гранична чисельність ЗСУ встановлюється законами України.

Читайте також:
Острів Майський: як штучний насип у Чорному морі став базою “морських котиків” ССО ЗСУ

Окупація Криму і війна на Донбасі

Окупація Росією Криму та початок гібридної війни на Донбасі стали для Збройних сил України дуже жорстким екзаменом.

На жаль, у Криму меншість військовослужбовців зосталися вірними військовій присязі – на “велику землю” вийшли лише 6 тисяч українських військових із понад 20 тисяч, які там були станом на початок 2014 року. Та й то, частина – тільки для того, щоб звільнитися у встановленому порядку зі Збройних сил і повернутися до Криму, де в них було житло.

Читайте також:
Це тільки говориться: «Крим узяли без єдиного пострілу». Майор Баранова – про вихід ЗСУ з півострова

Повітряні сили на півострові були представлені тактичною групою “Крим”, куди входила 204-та Севастопольська бригада тактичної авіації імені Олександра Покришкіна (МіГ-29/УБ, L-39), а також трьома зенітно-ракетними полками (ЗРС С-300, у Феодосії, Севастополі та Євпаторії). І це не рахуючи прикордонників, шпиталів, частин морського спецназу і військово-навчальних закладів.

Російські окупанти біля військової частини ЗСУ в Криму, 2014 рік. Фото: Radiosvoboda.org

Із перших же днів “кримської кризи” російські окупанти доклали всіх зусиль, щоб насамперед захопити зброю і техніку української армії. Саме тому за допомогою місцевих мешканців блокували військові містечка і бойові кораблі на рейді. І слід сказати, досить ефективно.

Своїм ходом піти з Криму вдалося буквально кільком підрозділам – передусім це розвідники 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які перебували на навчаннях, всі кораблі прикордонників із Керчі, а також три літаки (два Ан-26 і Бе-12) та два вертольоти (Ка-27 і Мі-14), які 3 березня змогли перегнати на материк льотчики 10-ї морської авіаційної бригади ВМСУ.

У червні 2014 року за посередництва Білорусі вдалося вивезти з Криму ще якусь частину озброєння. Щоправда, російські військові постаралися, аби привести його у робочий стан було максимально складно й довго.

Так, були віддані кілька найбільш застарілих кораблів ВМСУ (всього три бойових корабля та 32 судна забезпечення), 59 літаків і 23 вертольоти, а також 1438 одиниць автомобільної, бронетанкової та спецтехніки.

Собі окупанти залишили найкращу в технічному стані техніку. Так було, наприклад, із літаками 204-ї бригади тактичної авіації, які тільки-но пройшли капітальний ремонт. А ракетний катер “Прилуки” передали без протикорабельних ракет П-15.

При цьому росіяни залишили собі всю стрілецьку зброю і боєприпаси – як потім виявилося, все це пішло на озброєння незаконних збройних формувань на Донбасі.

Читайте також:
Зеленський обговорив із Путіним повернення вкраденого росіянами озброєння

Таким чином, навесні 2014 року українська армія зазнала колосальних збитків в результаті захоплення Росією Криму. Крім озброєння (а окупанти, наприклад, не віддали жодного зенітно-ракетного комплексу С-300), наша армія лишилася баз, складів, потужних об’єктів оборонно-промислового комплексу, а також науково-дослідного центру в Феодосії.

Окупація Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, підтримка нею сепаратистського руху на території Донецької і Луганської областей призвели до порушення територіальної цілісності України та державного суверенітету. Фактично була розв’язана гібридна війна проти суверенної Української держави.

Після запровадження особливого стану відроджені Збройні сили України влітку 2014 року вступили в реальні бойові дії з добре озброєним і навченим ворогом – Кремлем, який раніше ніколи в наших штабах не розглядався як імовірний противник.

Тим не менше, незважаючи на загальний стан армії, наші військові змогли протистояти ворогові якщо не на рівних, то як мінімум змогли завдати відчутних втрат російській кадровій армії. Кількість загиблих російських військових під час прямого вторгнення влітку 2014 року а наступної зими досі не відома, але, судячи з посмертних нагороджень, це не одна сотня.

Військовослужбовці ЗСУ входять у Слов’янськ, липень 2014. Фото: “Народна армія”

Українські війська за підтримки підрозділів МВС, НГУ та добровольців звільнили більшу частину території Донецької та Луганської областей.

Героїзм і особиста мужність воїнів ЗСУ відзначені державою – так, тільки у 2014 році нагороджено 6548 військовослужбовців, із них 456 посмертно.

Звання Герой України за роки війни присвоєно як мінімум 70 військовослужбовцям ЗСУ, багатьом — посмертно.

Символом мужності і героїзму наших бійців стали оборона Донецького (242 доби) і Луганського (146 діб) аеропортів, бої за Дебальцеве взимку 2015 року.

Під час боїв у Донецькому аеропорту, осінь 2014. Фото Сергія Лойка

Читайте також:
Герой України танкіст Євген Сидоренко:
Шість російських танків взято на облік ЗСУ як трофейна техніка з 2014 року

ЗCУ сьогодні. З надією у майбутнє

З початком проведення антитерористичної операції на Донбасі ЗСУ суттєво підсилилися – перш за все за рахунок шести хвиль мобілізації, в ході яких було призвано на тимчасовій основі понад 200 тисяч військовозобов’язаних.

Тільки у 2014 році в складі ЗСУ було сформовано чотири нові бригади та 29 батальйонів територіальної оборони (восени переформовані в окремі мотопіхотні батальйони).

В результаті на кінець року чисельність ЗСУ становила 250 тисяч осіб (у тому числі 204 тисяч військовослужбовців), а на лютий 2016 року – 275 тисяч.

Крім того, навесні 2016 року в Україні було відновлено призов на строкову службу.

Мобілізовані до ЗСУ в березні 2014 року. 1-ша окрема танкова бригада, смт Гончарівське. Фото: “Новинарня“

Всього ж із початку проведення АТО до 2019 року у складі Збройних Силах було сформовано 15 бригад, полк, п’ять батальйонів (дивізіонів), а також бригаду, шість полків та 11 батальйонів оперативного (бойового), тилового і технічного забезпечення.

Сухопутні війська станом на 2021 рік налічують у своєму складі 30 бойових бригад (2 танкові, 9 механізованих, 4 мотопіхотні, 2 гірсько-штурмові, 1 ракетна, 2 реактивно-артилерійські, 5 артилерійських, 4 – армійської авіації) та цілу низку окремих полків і батальйонів різноманітного призначення.

На їхньому озброєнні перебувають танки Т-64, Т-72 різних моделей, бронетранспортери БТР-70, БТР-80, БТР-3, БТР-4, бойові машини піхоти БМП-1, БМП-2, 60-мм, 82-мм та 120-мм міномети, самохідні гаубиці “Акація”, “Гвоздика”, гармати та гаубиці “Мста-Б”, Д-30, Д-20, реактивні системи залпового вогню “Град”, “Ураган”, “Смерч”.

Хоча зразки зброї у своєї більшості ще радянські, однак значна частина вже модернізована зусиллями вітчизняної військової промисловості.

Так, в частинах більшість танків Т-64БВ вже в сучасній “обгортці” із новітніми системами зв’язку західного виробництва, системами навігації та управління вогнем. Механізовані та мотопіхотні бригади масово отримують тактичні безпілотники вітчизняного виробництва, стрілецьке озброєння (перш за все, снайперські гвинтівки) західного виробництва та інше.

“Джавеліни” на параді в День Незалежності України, 24 серпня 2018

На озброєнні, крім модернізованих та відновлених радянських зразків, нині є велика кількість протитанкових засобів – ПТРК як вітчизняного виробництва (“Стугна-П”, “Корсар”), так і іноземного – Javelin, бронеавтомобілі класу 4х4 – Oncilla, “Козак-2” різних модифікацій.

Читайте також:
Краще ніж Javelin. Директор КБ “Луч” – про те, як “Корсар” на передовій збив за 2 км ворожу відеокамеру

Головним засобом вогневого ураження противника в Сухопутних військах є ракетні війська і артилерія. Зведені в одну ракетну, п’ять артилерійських та одну реактивну артилерійську бригади та один полк реактивної артилерії артилеристи мають на озброєнні ракетні комплекси тактичних ракет “Точка-У”, реактивні системи залпового вогню, самохідні гармати “Піон”, “Гіацинт-С”, “Мста-С”, причіпні гармати “Гіацинт-Б”, протитанковий ракетний комплекс “Штурм-С”.

Протиповітряну оборону сухопутних військ забезпечували переносні зенітні ракетні комплекси “Ігла”, самохідні ЗРК “Оса”, “Тор”, зенітні самохідні установки ЗСУ-23-4 “Шилка” та 2С6 “Тунгуска”.

За 2014-2021 роки відбувся якісний ривок у розвитку артилерії – так, на озброєнні з’явилися мобільні контрбатарейні РЛС, передані США, БПЛА (як волонтерські, так і закуплені державним коштом), що масово стали застосовуватися для коригування артилерійського вогню.

До небойових частин Сухопутних військ відносяться розвідувальні, інженерні, топографічні частини та підрозділи, військові частини зв’язку, радіохімічного та бактеріологічного захисту та радіоелектронної боротьби, а також частини тилу та озброєння.

Організаційно Сухопутні війська нині складаються з чотирьох оперативних командувань:

У січні 2016 року створені Сили спеціальних операцій – окремий рід сил Збройних сил України. Символом нового роду військ визначено вовка-перевертня, а девізом – слова київського князя Святослава Хороброго “Іду на ви”.

До складу ССО увійшли два полки спеціального призначення та низка інших частин, у тому числі центри інформаційно-психологічних операцій та навчальний центр. На озброєнні бійців цих підрозділів вже немає снайперських гвинтівок радянського виробництва – тільки західного, в тому числі і калібру 12,7-мм. Крім того, ССО отримали власну вертольотну ескадрилью.

Значно зріс бойовий потенціал Десантно-штурмових військ, які теж мають статус окремого роду. У їхньому складі зараз налічується п’ять бригад (повітряно-десантна і чотири десантно-штурмові), низка частин підтримки і забезпечення. Крім легкого піхотного озброєння, в складі ДШВ є навіть танковий батальйон та артилерія калібру 122 мм.

Управління Повітряними сили здійснюють чотири повітряні командування (“Захід”, “Центр”, “Південь” та “Схід”), в яких налічується сім бригад тактичної авіації, три – транспортної, одна – навчальної, полк дистанційно-керованих літальних апаратів, а також п’ять зенітно ракетних бригад та сім зенітних ракетних полків.

На озброєнні знаходяться модернізовані винищувачі Су-27, МіГ-29, штурмовики Су-25, фронтові бомбардувальники Су-24М, розвідники Су-24 МР та Ан-30. Військово-транспортна авіація представлена літаками Іл-76 та Ан-26. Однак неможливо не сказати, що за всі роки незалежності авіаційна техніка для Повітряних сил нова взагалі не закуповувалася- все обмежувалось модернізацією.

З 2019 року єдиний в Повітряних силах полк БПЛА в Хмельницькому був переозброєний на  розвідувально-ударні безпілотні літальні комплекси Bayraktar ТВ2 турецького виробництва, які вже використовуються в ході бойових дій на Донбасі як в розвідувальному, так і ударному компонентах.

Станом на осінь 2021 року в військах налічується 12 безпілотних літаків (по шість у ВПС і ВМСУ), є плани поповнення парку.

Відбудовуються Військово-Морські сили, які нині мають у своєму складі дві бригади надводних кораблів та кілька окремих дивізіонів, що базуються на трьох військово-морських базах: “Західна” в Одесі, “Південна” в Миколаєві, “Азовська” в Бердянську.

Крім кораблів та суден радянського виробництва, за останні роки на озброєння прийняті малі броньовані артилерійські катери типу “Гюрза-М” (сім одиниць) вітчизняного будівництва, патрульні катери типу Island (передані США, чотири одиниці). В планах – отримання вісьмох ракетних катерів, двох шукачів мін (всі – британського виробництва), чотирьох корветів турецького проекту Ada та добудова фрегату “Володимир Великий”.

Також до складу ВМС входить бригада морської авіації і командування морської піхоти (дві бригади морської піхоти, артилерійська бригада, реактивно-артилерійський полк та інші частини забезпечення).

За останні роки відбулися системні зміни в організації управління військами. У 2020 році було розділено повноваження головнокомандувача Збройних сил та начальника Генерального штабу Збройних сил, а також відбулося розмежування повноважень між органами військового управління.

Укотре за історію ЗСУ – зараз же відповідно до стандартів НАТО – було створено ряд нових командувань, в тому числі Командування об’єднаних сил Збройних сил України, Командування медичних сил, Командування сил підтримки, Командування військ зв’язку та кібернетичної безпеки.

Не менш важливою зміною українського війська є зміни у відношенні держави до особового складу. І найбільш вражаючі були зміни системи харчування. Хоча харчування “за каталогом” запроваджене ще не у всіх частинах, але в більшості військовослужбовці нині мають на вибір декілька страв, у раціон додають свіжі фрукти, шоколад, сік.

Читайте також:
Генерал-реформатор Дмитро Марченко: Кілька разів хотілося повернутися з МОУ в зону комфорту – на війну

Зовнішні зміни

Крім внутрішнього наповнення, суттєвих змін зазнала і “обгортка”. Так, із 2015 року військовослужбовці ЗСУ замість радянського камуфляжу “дубок” і картуза-“гелетейки” отримали вже впізнаваний сучасний камуфляж піксельного забарвлення.

Фото: пресцентр ООС

Серйозним чином змінився парадний однострій, який з однієї сторони має коріння у військовій уніформі українських збройних формувань доби Перших визвольних змагань 1917-1921 років, з іншої – відповідає європейським стандартам. Із погонів зникли радянські п’ятикутні зірки.

Масовим стало використання беретів, причому кожен рід військ отримав берети із власним кольором та власним знаком. Одночасно був здійснений відхід від радянської традиції. Так, нелогічні з точки зору світової практики блакитні берети десантників були замінені на марун, а чорні морської піхоти – на колір морської хвилі.

Вперше власний берет та беретний знак отримали танкісти та механізовані війська.

Новий берет ДШВ. Фото: Людмила Кліщук, “Новинарня“

Однак дуже важко проходить злам традицій радянської армії, які фактично були законсервовані всі роки незалежності. Один з найважливіших кроків є зміна військового привітання з “Бажаю здоров’я” на “Слава Україні! Героям слава!”, а також заміни суто більшовицького звертання “товариш” на “пан”.

В той же час наші військові досі не можуть відійти від традиції відзначення дня заснування частини – а це, як правило, радянські дати, адже практично всі частини і підрозділи української армії формувались на базі частин колишньої радянської. І це при тому, що з листопада 2015 року указом президента Петра Порошенка із повної назви військових частин, установ та органів ЗСУ були вилучені почесні найменування і державні нагороди часів СРСР, а з вересня 2016 року – слово “гвардійське” у всіх відмінках. Нормативною базою також заборонено відзначати “радянські” дати військових підрозділів і установ.

Читайте також:
Нова айдентика українського війська: як реалізується ідея “не виглядати так, як ворог”. ПОРТФОЛІО

За останні роки практично багато бригад отримали нові емблеми та українські почесні найменування, які так чи інше пов’язані з мілітарною історією України. Так, окремий президентський полк отримав назву на честь гетьмана Богдана Хмельницького, 169-й навчальний центр – князя Ярослава Мудрого, 72-га окрема механізована бригада дістала назву Чорних запорожців, 8-й полк ССО отримав назву на честь Святослава Хороброго тощо.

* * *

Озираючись на 30-річну історію, в якій були і злети, і падіння, можна говорити про те, що нині Збройні сили України відновили боєздатність, набули бойового досвіду та необхідного рівня технічної оснащеності та матеріальної забезпеченості і виконують роль тієї “тонкої червоної лінії”, яка відділяє країну від зовнішніх загроз, маючи всі можливості для захисту суверенітету держави.

редактор: Дмитро Лиховій

Читайте також:
У день 30-річчя Збройним силам передадуть багато техніки, глядачів чекають концерти