Герой України танкіст Євген Сидоренко: Шість російських танків взято на облік ЗСУ як трофейна техніка з 2014 року

 

автор: Людмила Кліщук
фото автора та з архіву Євгена Сидоренка

До звання Героя України танкіст Євген Сидоренко йшов із 2014 року, після битви під Іловайськом. Тоді він на трофейному російському танку Т-72 “наваляв” регулярним частинам армії РФ, знищив чимало ворожої техніки, прикрив позиції ЗСУ та зберіг життя багатьом побратимам. Золоту Зірку 50-річний полковник отримав із третього подання – під час параду на Хрещатику на 30-ту річницю Незалежності України.

Зараз Сидоренко – заступник начальника Центрального управління забезпечення наземними системами озброєння Командування Сил логістики ЗСУ.

Як Євген прийшов до “Героя”? Що сталося під Іловайськом та що про це випитує прокуратура? Як Сидоренку ведеться на штабній посаді? Яким має бути ідеальний танк ХХІ століття? Чому фах танкіста неконкурентоспроможний в українській армії і як це змінити? Про все це “Новинарня” розпитувала захисника України, який всю свою кар’єру присвятив важкій бронетехніці та не збирається йти з війська без перемоги.

Танковий вибір і кримський старт:
“зарплату в ЗСУ не платили по пів року”

Євген Сидоренко родом із Мелітополя Запорізької області. Із армійців у родині – лише два діди, які пройшли Другу світову: один отримав поранення на Курській дузі, інший – в ході Сталінградської битви. Але офіцер зізнається: і без “військової династії” прагнув до армії.

– Я читав дуже багато книг про війну і військових. Патріотичне виховання наклало, можливо, відбиток… На флот мені не хотілося йти служити: відрив від дому надовго, навколо – лише море… Літаки? Були питання щодо вимог до стану здоров’я для льотного складу. Якщо на землі – то лише танки, – пояснює офіцер.

Уже у 8-му класі, в 14 років, хлопець почав цікавитися, як вступити у танковий виш.

Берет українського танкіста. Фото: “Новинарня

– Я скерував п’ять запитів у танкові військові навчальні заклади, в яких уточнював умови вступу – які іспити треба, нормативи фізо тощо. Отримав всі п’ять відповідей. Але лише з Київського танкового інституту прийшла відповідь, яка мене задовольняла – я проходив по зросту. В інших закладах не проходив за їхніми обмеженнями – не вище 170-175 см. А коли я в 10-му класі пішов у військкомат, щоби подавати заяву на вступ, в мене зріст був уже десь 178 см. І я з цим зростом проходив лише в Київське танкове інженерне училище, – пригадує офіцер.

Здобувши спеціальність військового інженера, Сидоренко у званні лейтенанта потрапив за розподілом у селище Перевальне в Криму. Служив на посаді заступника командира роти з озброєння 84-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Євген Сидоренко під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня

Середина 90-х років була не надто сприятливим часом для армії. Українська держава тривалий час була нездатна платити військовим бодай якусь зарплату.

– По пів року без зарплати жили. Ми виживали тільки за рахунок пайка,

який давали на той час військовослужбовцю – 2,5 кг м’яса, до 10 кг борошна, 1,5 кг цукру, 20 яєць, 1 кг масла вершкового, 1 кг олії соняшникової, 5 кг круп (гречка, пшениця чи ячмінь), – перераховує Сидоренко тодішній “заробіток” від служби в ЗС України.

Поруч із українською військовою частиною в Перевальному, як це часто траплялося заведено в Криму, дислокувався і російський підрозділ – морської піхоти ЗС РФ. Сидоренко визнає, що стосунки між вояками двох держав були дружніми, армійці допомагали один одному відновлювати техніку абощо.

– Але Росія платила своїм військовим у Криму вчасно і майже вдвічі більше, ніж Україна – своїм. Деякі українці на цьому ґрунті навіть звільнялися із лав ЗСУ й переходили на службу в армію Росії. Мотивація була тільки фінансова, – згадує офіцер.

Саме в Криму Сидоренко познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою. На час знайомства вона була цивільною, а восени 1993-го призвалася на військову службу через Сімферопольський військкомат. Служила в тій самій частині, що й Євген. Служить в українському війську й досі, через майже 30 років – як і чоловік.

“Не знаю, чи знову зміг би повторити той шалений вчинок без екіпажу”

Із початком російського вторгнення Сидоренко забезпечував боєздатність та ремонт бронетехніки в зоні проведення АТО. 10 серпня 2014 року прибув з Мар’їнки в Іловайськ.

Євген Сидоренко, літо 2014

Саме під час іловайських подій сталася та знаменита історія з російським танком.

25 серпня в бою біля Агрономічного військовослужбовці 93-ї бригади ЗСУ підбили російський танк Т-72Б3. Його екіпаж утік, а всередині знайшли документи 6-ї танкової бригади ЗС РФ. Наші майстри підмарафетили бойову машину, так що танк можна знову було використовувати за призначенням. Сидоренко сів спершу на місце мехвода, а потім – командира екіпажу трофейного танка.

Архіваріуси АТО так описують подальші події:

“26 серпня по дорозі від Кутейникового на Іловайськ було виявлено колону російської бронетехніки з 16 одиниць, яка прямувала в район розташування передового командного пункту оперативного командування на блокпосту 39-06. Попереду був лише один розрахунок із протитанковою гарматою “Рапіра”. Почувши про це по рації, полковник Сидоренко виїхав на допомогу на трофейному танку, перед колоною противника пересів із місця механіка-водія на місце командира і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета, прикриваючи позиції артилерійського розрахунку. Це дозволило українським військовим підбити три російські бронемашини МТЛБ-ВМК зі складу 8-ї мотострілецької бригади РФ і зупинити ворога.

Сидоренко брав участь у боях до отримання наказу на прорив з оточення у бік основного угруповання військ по так званому “зеленому коридору”. Зібрав зведений екіпаж із танкістами 17-ї бригади.

29 серпня трофейний танк ішов другим у колоні. Екіпаж маневрував на місцевості, вів вогонь по вогневих точках противника, прикривав вихід колони. Було знищено кілька одиниць техніки ворога. Але третє влучення перебило гусінь, танк довелося залишити. Полковник, маючи контузію і переломи, разом із пораненими членами екіпажу подолав близько 20 км і вийшов з оточення зі зброєю”.

Сидоренко і той самий російський танк. Фото з особистого архіву Євгена Сидоренка

– Ми почали рух близько 21-ї години і дійшли до кар’єру десь о 4:30 удосвіта, – пригадує він. В одному із інтерв’ю Сидоренко розповідав, що після цього виходу дружина його не впізнала.

– Що ви відчували в бою, коли відкривали вогонь по росіянах із російського танка? І чи повторили б це ще раз?

– Важке питання… Що відчував?.. Та нічого. Відчував, напевне, одне: якщо я не відкрию вогонь, то всі, хто знаходився на блокпосту 39-06, не залишаться в живих. А це – близько сотні людей.

Так, я однозначно повторив би цей вчинок. Але…

На той момент я це зробив один. Сам. І чи повторив би знову це самотужки – не знаю.

А якби в мене був екіпаж – не маю жодного сумніву, що сів би в танк і зробив би те саме.

Розумієте, бойова машина передбачає склад екіпажу. І виконувати там завдання можна тільки разом: один веде танк, другий керує і спостерігає за полем бою, третій стріляє. А коли ти сам і ведеш машину, і стріляєш, і спостерігаєш за полем бою, і сам собою ж керуєш – ну це як… неповноцінна одиниця. Наче людина без двох кінцівок. Ти ніби є – але не можеш виконати весь спектр завдань, які міг би виконати в складі екіпажу.

Іловайськ, блокпост 39-06 25 серпня 2014 року. Фото з особистого архіву Євгена Сидоренка

Іловайськ: “Генпрокуратура питала, чому не поставив на облік російський трофейний танк”

У 2015 році Євген Сидоренко ходив на допит у генпрокуратуру щодо іловайських подій.

– Одне з питань було не дуже зрозумілим для мене: чому не поставив на облік російський танк Т-72, який був мною захоплений, і чому він не був проведений по всіх книгах…

Чому?! Та тому, що під Іловайськом жодної книги не було! – Сидоренко розводить руками і сміється. – Так, у відповідності до керівних документів, якщо внаслідок бойових дій є трофейна техніка – вона обліковується. І в нас на обліку є трофейна техніка… Наша бронетанкова служба мені навіть недавно надавала довідку…

Шість зразків російських танків взято на облік ЗС як техніка трофейна з 2014 року.

Так, той Т-72 теж мав би бути взятий на облік. Якби нам вдалося вийти з оточення з цією технікою – обов’язково ми її поставили б на облік. Але не в той час і не в тих умовах. Не було жодної книги та уявлення, як це можна було зробити.

У серпні 2014 року під Іловайськом. Фото з особистого архіву полковника

– Як би ви оцінили військову майстерність Руслана Хомчака, на той час командувача сектору “Б”, під час іловайських подій?

– Я можу сказати тільки одне: якби не він, то не знаю, що могло би трапитися під Іловайськом. Бо саме завдяки його чітким керівним діям було зайнято кругову оборону, кожному визначено його напрямок, облаштовано позиції та поставлено такі завдання, які унеможливили поширення паніки.

На мою думку, якби не Руслан Хомчак, оборони Іловайська не було б. Це все могло просто перетворитися на втечу.

Бо підрозділи один за одним планували відходити. Пункти постійної дислокації в добровольчих батальйонів на той час знаходилися за 200-250 кілометрів від Іловайська. Жодного ППД в добробатів не було. Що “Миротворець”, що “Донбас”, “Дніпро-1”, “Світязь” – всі вони заходили ударними групами. І були думки, що треба, мовляв, відходити, що шансів немає утриматися, необхідно покидати місто. Та якби не чіткі команди Руслана Хомчака, і якби підрозділи ці вийшли – то військові в тому складі, які там були (а це дуже небагато людей), залишилися б самі. І чим би це могло завершитися… Можна лише здогадуватися…

Якби добровольчі батальйони не виконали команду Хомчака і відійшли, то ЗСУ виявилися б розтягнутими на таку велику відстань, яку неможливо було б утримати. Вся оборона могла розсипатися ще 24 серпня. А так вихід був 29-го. Тобто ще п’ять діб велися бойові дії.

Читайте також:
ОГП заявив про “низку помилок” командування АТО під час Іловайського котла,
але не знайшов зв’язку із загибеллю військових

Лише після 2014-го гасив п’ять своїх танків

У 2016 році на полігоні “Широкий Лан” загорілася танкоремонтна майстерня. Сидоренко кинувся гасити.

– Це була миттєва реакція на те, що відбувалося. Коли спалахнув вогонь, в мене не було під руками нічого, крім синтепонового спального мішка. Я накинув цей спальник на вогонь – а він розплавився. Я отримав опіки. В результаті мені повністю знімали шкіру до кісток через цей синтепон.

Пожежа трапилася у квітні 2016-го. Але вже в серпні того року Сидоренко поїхав на передову.

Згадував, що руки після тієї вогневої сутички ще не зовсім відновилися, але командир тоді сказав: “Мені не стільки твої руки потрібні, як потрібна твоя голова”.

І то був не єдиний випадок, коли офіцерові доводилося рятувати з вогню броню.

– За свою службу я гасив десь чотири-п’ять машин лише з 2014 року – в АТО, ООС, на полігонах. Причини різні, таке трапляється, це техніка, – розповідає полковник.

“Золота Зірка” Героя України: шлях тривалістю сім років

Зірку Героя України Євген Анатолійович отримав аж із третьої спроби.

Перше подання було ще у 2014 році за пропозицією міністра оборони Валерія Гелетея.

Грамота і посвідчення до звання Героя України і ордена “Золота Зірка” Євгена Сидоренка

– Про це було оголошено під час пресконференції 12 вересня 2014 року, яка була присвячена подіям в Іловайську. Тоді на брифінгу був присутній на той час командувач оперативного командування “Південь” Руслан Хомчак, міністр оборони, ще кілька військових і я. На тому брифінгу міністр оборони заявив, що клопотатиме перед главою держави щодо нагородження мене почесним званням Героя України.

Подання тоді оформлював Хомчак. Після цього подання мені дзвонили з адміністрації президента і казали, що я дійсно достойний цього нагородження, але тоді ухвалили рішення нагородити Героїв Небесної Сотні – і мене попросили почекати, бо на той момент не було можливості таку кількість нагород вручити. Так, ми маємо пам’ятати загиблих, а потім думати про живих. Тому моє подання було відкладене. З часом про нього забули, – згадує Сидоренко.

Через кілька років подавали вдруге. Але подання також не пройшло. А втретє подавав на нагородження вже в 2021 році командувач Командування Сил логістики генерал-лейтенант Олег Вишневський, безпосередній командир Євгена.

Нагородження Євгена Сидоренка. Фото: пресслужба президента

Сидоренко отримав найвищу відзнаку перед парадом військ з нагоди 30-річчя Незалежності України з рук президента Володимира Зеленського.

– 24 серпня було дуже багато дзвінків та поздоровлень, дуже багато теплих слів сказано. Я задоволений, що держава оцінила мої спроможності і дії, які робив на той час… Це висока нагорода й офіційне визнання того, що я зробив.

Тепер безпосередньо для мене змінилася відповідальність за свої дії. Зовсім по-іншому на мене дивляться ті, хто мене знає – так мені принаймні здається, – каже Сидоренко.

Євген Сидоренко під час параду 24 серпня 2021 у Києві

Читайте також:
Чим запам’ятався парад Незалежності-2021. ФОТОРЕПОРТАЖ

Кадри для танкових військ:
що було у 2014-му і що відбувається зараз

У 2014 році в районі проведення антитерористичної операції Євген Сидоренко відповідав за ремонт і відновлення бронетехніки в секторі. Через брак кваліфікованих фахівців він власноруч брався до броні і “ставив її на ноги”.
Офіцер розповідає про кадрову ситуацію в армії у перший рік війни та конкретно – з танкістами:

Сидоренко працює з технікою. Фото з особистого архіву

– Армія з мільйона була скорочена до 120 тисяч. Зарплата – низька. Основна кількість фахівців мого віку станом на початок війни мали вислугу 25 років і звільнилася із Збройних сил. Я теж планував звільнятися.

На той час Харківський інститут танкових військ випускав курсантів – молодих лейтенантів, фахівців-інженерів – знаєте скільки? десять людей на рік. Це станом на 2014-й. А коли я випускався, було два танкових інженерних училища, які випускали по 500 чоловік у рік – тобто разом тисячу. Згодом в Україні залишився один навчальний заклад, який випускав танкістів-інженерів – у Києві.

Це відповідь на ваше запитання про забезпеченість кадрами. Десять фахівців-інженерів не вистачить навіть на бригаду, – аналізує Сидоренко 2014 рік.

У 2021 році, за його оцінкою, ситуація у військах поліпшилася, Харківський інститут танкових військ випускає до 100 чоловік на рік.

– Це значне покращення, але цього теж недостатньо. Хотілося би ще більше. Я вважаю, для того, щоб ми вийшли на стовідсоткове забезпечення інженерно-технічних спеціальностей в ЗС, випуск має бути десь до 200 танкістів щороку.

Фото з архіву Євгена Сидоренка

Якщо говорити про комплектування військ танкістами, то, зі слів заступника начальника ЦУЗНС озброєння Командування Сил логістики, шкутильгає також і мотивація особового складу.

– Посада має бути конкурентоспроможною, а зараз це не так. Командир екіпажу отримує приблизно 10 тисяч гривень. Це майже ні про що.

Ми зараз набираємо фахівців зі спеціалістів-контрактників, які служать у танкових підрозділах. Іноді, на жаль, відправляють не найкращих, а того, хто найбільше заважає в підрозділі. Досі є поняття так званої “рознарядки”, на жаль. Із цих хлопців, переважно, нічого не вийде.

А от ті хлопці, які приходять після школи – у них багато потенціалу, їх можна розвивати, навчати. Але ж випускник знає, що завершить навчальний заклад, буде лейтенантом, і його середня зарплата становитиме приблизно 12-13 тисяч гривень. Посада неконкурентоспроможна, тому він не буде вступати до цього вишу, – зітхає офіцер.

Фото з архіву Євгена Сидоренка

Читайте також:
Конкурс на найкращий танковий взвод-2021 в ЗСУ виграла 92-га бригада імені кошового отамана Сірка. ФОТО

Про “оплоти”, бойових слонів і вагу безпілотників

– Яким, на вашу думку, має бути ідеальний танк у ХХІ столітті?

– Той танк, який може вразити ціль з першого пострілу з мінімальним ризиком для екіпажу, який перебуває всередині машини. Ідеальний танк – той, який унеможливлює загибель екіпажу. Тобто, приходимо до висновку, що ідеальний танк – це роботизований танк.

– Чи бачите ви українські “Оплоти” на озброєнні в ЗСУ?

– Вважаю, що цю бойову машину треба брати на озброєння, але варто завершити низку заходів, які не завершені й досі.

Сам танк був прийнятий на озброєння ще в 2009 році. Це дуже давно. І ті агрегати, вузли, елементи, які стоять на “Оплоті” – вже застарілі, їх треба змінювати. Саме для цього було відкрито дослідно-конструкторську роботу – щоб змінити на краще та провести імпортозаміщення тих вузлів та агрегатів, які виготовляла для “Оплоту” Росія. Поки ми ці труднощі не подолаємо, нового танка не побачимо.

Для того, щоб наш танк чимшвидше з’явився в ЗСУ, ми повинні поступитися власними амбіціями щодо замкнутого циклу виробництва і придбати щось у країн-партнерів. Лише з однією метою – щоб новий танк якомога швидше став на озброєння бойових бригад.

– Польща недавно заявила, що придбала у США 250 сучасних танків Abrams…

– Ми не можемо собі таке дозволити. Це дуже дорого. Орієнтовно: якщо наш “Оплот” станом на зараз коштує 150 млн [гривень], то “Абрамс” коштуватиме десь 750 млн. Це неймовірно дорого. За весь бюджет можна купити три машини на рік. Ну, п’ять. Що нам це дасть? Нічого. Ми за такі кошти можемо відремонтувати 75 наявних у нас машин із покращеними характеристиками, з покращеними приладами прицілювання і спостереження. Тобто оновити той парк, який маємо.

– Зараз танки в ООС – у зоні відведення. В разі ескалації конфлікту, на вашу думку, яка бойова машина найкраще себе проявить і зможе ефективно протистояти російським?

– Наразі ми вимушені застосовувати основний танк Т-64, але є і Т-80, і Т-72.

Кожна машина гарна по-своєму, і кожна з них розроблялася для визначеного театру бойових дій. Ось Т-64 розроблявся конкретно для України.

Якщо проаналізувати розповсюдження танків, то Т-72 є майже скрізь: і в Африці, і на півночі. Він розроблявся на імпорт як машина масового застосування.

Т-80 – машина швидкодіюча, яка, особливо в зимовий період, не потребує тривалого часу на розігрів. Вона за одну-дві хвилини може почати рух.

Але все ж по прицільному комплексу і точності, я вважаю, що Т-64 є одним із найкращих танків. Тому основний напрямок по модернізації та покращенню характеристик ми віддаємо саме танку Т-64 як основній бойовій машині України.

Євген Сидоренко оцінює танки різних моделей. Фото: “Новинарня

– Після подій у Нагорному Карабасі чимало і експертів, і військових ЗСУ говорять про те, що українська армія має мінімізувати людський фактор у веденні бойових дій, залучати більше роботизованої і безпілотної техніки, ударних дронів тощо. Що ви думаєте про це як танкіст? Все-таки протегуєте роль танків і броньованої техніки у війську чи визнаєте першість за ударними безпілотниками?

– Протегувати роль танків чим далі, тим важче… Раніше було менше напрямків розвитку озброєння. Але історія дає нам багато прикладів. Одні, скажімо, надавали більше ваги легкій піхоті – лучникам. Хтось, як перси, використовували слонів у якості могутньої важкої зброї. Треті орієнтувалися на літальні заряди. Але історичний досвід показує, що жоден не став переможцем, якщо він не використовував усі складові, всю гаму озброєння.

Неможливо лише на одній складовій побудувати перемогу.

Розробки повинні йти по всіх напрямках. І лише комплексне використання всіх новітніх зразків може привести до перемоги як єдиної цілі.

“І зі штабу тримаю контакт із мехводами”

– Пане Євгене, ви ганяли на російському танку по Донбасу, чимало часу провели на полігонах, у парках і майстернях. Чи не нудно вам зараз на штабній, “паперовій” посаді?

– Є з чим порівняти. Якщо до 2017 року я знаходився лише у військах, на полігонах, забезпечував відновлення боєздатності бригад, коли вони виходили з зони АТО/ООС, чи сам був на ротаціях, то штабна посада – інша. Так, я став менше бувати у військах, але я відчув, що мені цікаво тут, що я можу чимось допомогти хлопцям. Скажімо, застосувати якусь нову розробку, сприяти в ремонті більшої кількості техніки.

Євген Сидоренко в робочому кабінеті. Фото: “Новинарня

– Тобто плюс цієї посади – в тому, що ви впливаєте на якісні зміни у війську, які може відчути безпосередньо солдат-танкіст?

– Так. Наразі ми завершуємо прийняття на озброєння системи спостереження, яка дозволяє механіку-водію і вдень, і вночі бачити місцевість повністю навколо машини.

Хороший танк – це про хорошу захищеність, маневреність і безпосередню вогневу міць. На вогневу міць можна повпливати засобами спостереження і прицілювання. Ми над цим зараз працюємо. Прийнятих на озброєння, допущених до експлуатації в ЗСУ зараз є близько 20 різних приладів спостереження і прицілювання.

Ми маємо змогу бачити вже не як у 2014-му – не далі 400 м. Тепер ми бачимо до 5 км. Це – дуже велика різниця.

Що стосується маневреності. Ви на параді бачили танки з новими потужнішими двигунами. Зараз вони – на дослідній експлуатації у 92-й бригаді. Відгуки – позитивні.

Захищеність. Ми працюємо над активним захистом – поміняли менш потужний динамічний захист на інший, який має коефіцієнт захисту в 1,6 раза більше, ніж той, що був.

– Ви тримаєте зв’язок безпосередньо із танкістами зі штабної посади?

– Звісно. Знайомих у військах – безліч, навіть на рівні мехводів. Телефонують часто.

Євген Сидоренко у військах. Фото з особистого архіву

– Що запитують?

– Хочуть проконсультуватися, скажімо, чому двигун потужності не розвиває, що можна зробити, аби полагодити той чи інший вузол… Зараз розмови також більше на рівні координації з питань ремонту техніки.

У мене був дуже гарний наставник, генерал Мельник, який казав: “Якщо хочеш знати правду – розмовляй із солдатом”. Це – інформація з першоджерела без перекручувань та ефекту “зіпсованого телефона”.

– У вас уже є вислуга. Чому ви ще не звільнилися із ЗС?

– А хіба війна закінчилася? Я вважаю, що в моїх знаннях і роботі ще є потреба. Якщо побачу, що в моїй роботі немає потреби, тоді звільнюся.

Руки інженера-танкіста Сидоренка. Фото: “Новинарня

– Держава вас забезпечила житлом?

– Так, у 2015 році з рук президента Петра Порошенка я отримав ключі від однокімнатної службової квартири в Дніпрі, я тоді там служив. Встиг два роки прожити. Дім не новий, йому десять років.

– У вас надійний тил?

– Я повинен подякувати за все своїй дружині. Лише її підтримка багато років, готовність переїхати в будь-яке місце в будь-який час дають мені впевненість і дозволяють працювати стільки, скільки потрібно.

За час моєї служби ми змінили десять міст України, а в кожному місті було ще два-три переїзди. Все це завдяки тому, що вона завжди поруч. Я спокійний, знаючи, що вона в мене є.

Впевненість у дружині дає можливість працювати наполегливо, знаючи, що в тилу все добре.

Євген Сидоренко (2) Євген Сидоренко (3) Євген Сидоренко (7) Євген Сидоренко (16) Євген Сидоренко (11) Євген Сидоренко (4) Євген Сидоренко (2)
<
>

Читайте також:
Нові Герої України та кавалери державних нагород – від “кіборга” й залізного танкіста до співаків Кікабідзе й Монатіка


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".