Фінал війни в Карабаху: рука Росії та уроки для України

автор: Устим Федорук

44-денний військовий конфлікт із численними людськими втратами припинено. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент Росії Володимир Путін підписали заяву про припинення вогню в Нагірному Карабаху з 10 листопада. Цьому передували перемовини Путіна й Алієва з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом.

Відповідно до цих домовленостей, Росія надіслала на територію Нагірного Карабаху близько 2000 військових, 90 бронетранспортерів і 370 одиниць військової техніки, взявши на себе роль миротворця.

Переможний наступ азербайджанських військ зупинився. Бійці 15-ї мотострілецької бригади ЗС РФ стали на лінії розмежування між азербайджанцями й вірменами. При цьому війська Вірменії виходять.

Якщо до жовтня 2020 року вірмени контролювали не лише самопроголошену “республіку Арцах” (колишню Нагірно-Карабахську автономну область Азербайджану), а й тримали під окупацією деякі прилеглі райони “великого Азарбайджану” – мотивуючи це потребою мати “пояс безпеки”, то тепер у них у Карабаху землі як кіт наплакав.

Згідно з угодою, вірмени залишаються на території Нагірного Карабаху з центром у Ханкенді, обведеній тонкою червоною лінією, і теоретично можуть залишитися в районі, обведеному зеленим. Решта районів “НКР” повертаються Азербайджану

За угодою, крім відвойованих азербайджанською армією районів, Баку отримує контроль над Кельбаджарським і Лачинським районами, які досі контролював Єреван. Вірменам залишаєть фактично лише район Ханкенді (Степанакерта) і Лачинський коридор.

Етнічним вірменам у інших районах Карабаху не лишається нічого іншого, як з усіма пожитками виїздити до Вірменії – щоб не наражатися на ризик етнічних чисток після приходу азербайджанців. Фактично ж, вірменські біженці масово залишають і Степанакерт – столиця вже колишньої “Нагірно-Карабахської республіки” наполовину спорожніла.

На територію Нагірного Карабаху й у прилеглі райони можуть повертатися – після трьох десятків років відсутності – внутрішньо переміщені особи з Азербайджану. Під контролем Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Вірмени палять свої будинки. Село Чаректар. Фото: ВВС

Через кілька днів після завершення воєнних дій у Карабаху знову запалали будинки. Вірмени, зазнавши поразки у війні, тікають із малої батьківщини і спалють те, що не можуть забрати з собою.

“Ми не хочемо, щоб в наших домівках жили азербайджанці. Нехай самі собі будують житло”, – пояснив журналістам DDC мешканець села Чаректар Карен.

Після взяття 8 листопада Шуші, давньої столиці Карабахського ханства, війська Азербайджану отримали оперативну перевагу та підійшли впритул до Степанакерта. Ще пару днів, і вони захопили б усю територію невизнаної “республіки Арцах”. Вірменії бракувало сил, щоб захистити “НКР”, тому Нікол Пашинян вдався до підписання болючого договору.

У підсумку Азербайджан повертає більшість втрачених 28 років тому територій, зокрема залишає за собою знакове місто Шуша.

Здогадно, Арцах як самостійне утворення в таких умовах існувати не зможе, і присутність вірмен на цій території чим далі, тим більше слабнутиме.

Міністерство закордонних справ України опублікувало заяву, в якій визнало війну у Нагірному Карабаху завершеною.

Ще один удар по Вірменії: як з’ясувалося вже згодом, буде утворено Спільний турецько-російський спостережний центр щодо Нагірного Карабаху. І в Анкарі вже готовий проєкт указу за підписом президента Ердогана про відправку військових в Азербайджан для участі в цьому центрі.

Крім іншого, згідно до угод, Вірменія має забезпечити транспортне сполучення між західними районами Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою (азербайджанський ексклав між Вірменією та Іраном). Контроль за цим транспортним сполученням здійснюватимуть органи Прикордонної служби ФСБ Росії.

То хто ж справжній переможець у карабахській війні? Часом, не Росія, яка завела в регіон свої війська, не маючи спільного кордону з жодною з двох країн?

Читайте також:
Вірмени тікають з Карабаху та палять свої будинки, щоб не діставалися азербайджанцям, – ВВС

Хто виграв, хто програв?

Політичний аналітик Віталій Портников вважає, що Кремль скористався ситуацією в Нагірному Карабасі на свою користь.

“Там, де є реальні етнічні конфлікти, Москва намагається втручатися і демонструвати, що саме вона є єдиним гарантом стабільності для тих народів, які не можуть домовитись між собою. Спочатку так було у Грузії, і ми бачимо, чим це закінчилося: фактичною втратою навіть можливості перемовин про відновлення територіальної цілісності цієї країни”, – нагадує оглядач.

“Конфлікт у Карабасі довгі десятиріччя був конфліктом саме між Азербайджаном і Вірменією, а Росія і країни Заходу були посередниками в цьому конфлікті, сподіваючись рано чи пізно знайти спільну мову щодо статусу Карабаху і вірменського населення Азербайджану. Тепер і тут Росія відіграє роль уже не посередника, а гаранта самого перебування вірменського населення на території Карабаху. І з цим погоджуються практично всі – і Вірменія, і Азербайджан, і Туреччина, і країни Заходу”, – констатує Портников.

“А це означає, що

тінь Радянського Союзу,
де все залежало саме від того, як вирішать у Москві і як допоможуть із Москви,
тепер розповсюджується на нові території.

Чого й домагається Володимир Путін. Який вважає зруйнування більшовицької імперії найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”, – наголошує Віталій Портников.

Натомість експерт-сходознавець Ігор Семиволос не говорить про російські здобутки, а з оптимізмом зазирає у майбутнє і бачить там вигоду Азербайджану. Він акцентує на кількох важливих моментах, які треба враховувати при аналізі цього питання.

“В угоді чітко визначено термін [перебування російських військ в Нагірному Карабасі] – п’ять років з можливою пролонгацією, якщо це буде вигідно Азербайджану. Тобто тут Росія не може використовувати цей чинник для посилення свого впливу на Азербайджан”, – каже Семиволос (Портников натомість припускає, що через п’ять років РФ знайде можливості зберегти присутність у Карабаху).

“Другий момент, – говорить Семиволос, – пов’язаний з тим, що Вірменія повністю перетворюється сателіта Росії. Тут треба розуміти: щоб перетворювати державу на свою колонію, потрібна велика кількість ресурсів. Швидше за все, у вірменському суспільстві почнеться рух від Росії. Стан “підлеглості вірмен” також може погано вплинути на Росію”.

На думку сходознавця, ключовим є сам термін тривалістю п’ять років, визначений як певний перехідний період. Він визначений фактично для того, щоб вірменське населення встигло емігрувати, а вже після цього політичний статус Карабаху зміниться на користь Азербайджану”.

“Ще один момент – це визначення статусу Нагірного Карабаху. Проблема полягає в тому, що в документі (тристоронній заяві – “Н”) немає жодного слова про статус. Це не означає, що переговори зупинились. Існують міжнародні документи, до яких можна апелювати, нагадуючи сторонам про необхідність визначення певного статусу. Однак сьогодні Азербайджан має дуже важливий козир – тривалий час, необхідний для прийняття якогось рішення [щодо нового політичного статусу НК]. Це означатиме, що за п’ять років [після виселення вірмен і повернення до НК азербайджанців] демографічна ситуація може дуже серйозно змінитись і поставить під сумнів саму можливість утворення автономії [вірмен у складі Азербайджану]“, – говорить Ігор Семиволос.

У цьому контексті він вказує на ще одну програшну обставину, в якій опинилися вірмени в НК: щоб мати вплив на майбутніх виборах, їм потрібно буде або брати азербайджанське громадянство, або ж залишатися громадянами Вірменії без права голосу на виборах.

“Зараз Азербайджану не вигідно робити якиісь різкі кроки у напрямку визначення статусу Карабаху, на відміну від Вірменії, яка виступає як сторона, що програла, і Росії, яка взяла на себе зобов’язання в рамках підписаної заяви. Втім, ці зобов’язання РФ реалізувати буде дуже складно, що ще більше може підірвати позиції Москви”, – каже Семиволос.

Читайте також:
Російські “миротворці” обладнали спостережні пости в Нагірному Карабаху

Варто нагадати, ща території Вірменії, яка де-факто виступає форпостом Кремля на Південному Кавказі, здавна розташована російська військова база. Уже це є прямим свідченням того, що РФ повсякчас прагне тримати регіон у сфері свого впливу. Вірменія голосує в унісон із Росією в ООН і є членом ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку).

У ході війни, втрачаючи території Арцаху, Єреван апелював до військової підтримки Кремля. Але Москва не стала на бік вірмен. Формально Росія не мала підстав для втручання у конфлікт, бо Карабах – де-юре територія Азербайджану, а в договорі ОДКБ зазначено лише про цілісність вірменської території…

Азербайджанські військові

Ігор Семиволос роз’яснює для “Новинарні“: “Головна боротьба розгорнулася за те, хто диктуватиме умови. Тут ми бачимо також велику роль Туреччини. Вона забезпечила Азербайджану гарантії того, що третя сторона (Росія) не втрутиться в цей конфлікт.

Анкара забезпечила логістику
дуже складного переговорного процесу,

в якому азербайджанська сторона перебувала під серйозним тиском,

але завдяки тому, що Туреччина паралельно вела переговори з росіянами, в тому числі про можливе завершення війни, Азербайджану було легше поводитись в цій ситуації і тривалий час казати “ні”.

Читайте також:
Азербайджан і Вірменія обмінялися тілами загиблих у Нагірному Карабаху

Ще важливо те, хто як “продасть” весь цей процес своєму населенню. Росія виступає з позиції країни, яка виконує умови сторони, що виграла, і подає це все так, що от. ми єдині миротворці, які ввійшли в регіон і зберегли позиції. Вірменія заявляє, що все-таки лишилась частина Карабаху, де житимуть вірмени, і це не остаточна поразка ‒ надія є. Азербайджан подає це як свою перемогу. Турки заявляють, що вони “додавили” росіян і показали Європі, насамперед Франції, що ті не здатні розв’язувати конфлікти”, – перелічує сходознавець.

Експерт відзначає також своєрідне сприйняття карабахської угоди в Україні: “Оскільки ми не брали безпосередньої участі у розв’язанні цього конфлікту  і чітко виражених інтересів там не мали, то ми реагуємо переважно на російський подразник. На думку частини експертів й політикуму України, наявність російських військ у Нагірному Карабаху – це вже перемога Росії. Тобто частина експертного середовища України схиляється до офіційної точки зору Москви”, – констатує Ігор Семиволос.

Політолог-міжнародник Дмитро Левусь зі свого боку наголошує: “Вже зараз ми бачимо, що Москва намагається обманути світову спільноту. Попри те, що в угоді прописана точна кількість солдатів і військової техніки, уже зафіксовано танки, бойові гелікоптери і навіть ракетні установки “Град”. Мало того, 15 листопада у Кельбаджарському районі Азербайджану опинилися російські військові, які виставили свій блокпост неподалік вірменського монастиря Дадіванк. Росія хоче показати себе захисником християнських святинь, як це було на Балканах, коли “миротворці” РФ брали під контроль сербські монастирі”.

“Також ми бачимо традиційну для колишніх територій Радянського Союзу тактику, коли є об’єднана контрольна комісія в Придністров’ї (за участі ЗС РФ – “Н”), є спільний центр координації контролю на Донбасі – тобто сценарії схожі”, – зазначає Левусь.

Читайте також:
Російські “миротворці” привезли в Нагірний Карабах “Гради”, – Reuters

У свою чергу старший аналітик Європейської ради у закордонних справах (Берлін) Густав Грессел констатує, що в царині карабахського конфлікту Москва використала Туреччину для повернення повного контролю над Вірменією. Своєю чергою турецький президент використав Москву для здобуття перемоги у внутрішній політиці та тлі складної економічної ситуації в Туреччині. Відтак, вважає аналітик, Анкара і Москва, незважаючи на багато суперечностей між ними, змогли домовитися у цій ситуації, посилили свою взаємну залежність і статус-кво в регіоні Південного Кавказу, а також у Сирії. За висновком експерта з Берліна, Туреччина нині прагне вирішувати свої стратегічні завдання здебільшого з Росією, а не з союзниками по НАТО.

Вірменські військові на початку війни

Ситуація, коли Росія не підтримала свою союзницю Вірменію під час ескалації конфлікту в Нагірному Карабаху, а в результаті лише посилила свій контроль над Єреваном, є попередженням для проросійських сил в Грузії, Молдові та Україні, які ще намагаються загравати з Кремлем, каже Грессел.

Карабах, Донбас і Крим. Що спільного?

Конфлікт на землях Нагірного Карабаху був закладений ще століття тому внаслідок застосування Москвою принципу “розділяй” і “володарюй”, який був основоположним у розв’язанні національних питань у Радянському Союзі. Територію, де понад 90% жителів становили етнічні вірмени, віднесли до Азербайджану. Донбас же – здавна український, і більшість його мешканців – українці.

Багато хто в Україні з ентузіазмом сприйняв звільнення Азербайджаном своїх земель, на які він мав підтверджений мандат ООН. Мовляв, якщо накопичити сили, закупити озброєння – особливо ударні БПЛА – і вишколити війська, можна влаштувати переможну війну і повернути якщо не людей і території, то принаймні території. Чи можливо таке на Донбасі?

Шукаючи відповідь на це запитання, варто зауважити, що війна на Донбасі має істотну відмінність: якщо в Нагірному Карабаху Кремль лише підігріває конфлікт, то в нас – воює власними танками й артилерією.

Тоді як ЗС Азербайджану в Карабаху воювали зовсім не з російською армадою. До того ж мали дієву підтримку турків.

Власне, ніхто не сумнівається, що Збройні сил України дуже швидко змели б “ополченців” “ДНР/ЛНР”, якби Росія не надавала їм через відкритий кордон визначальну кадрову, збройну, фінансову підтримку. Довжина кордону України з РФ – майже дві тисячі кілометрів, тоді як Арцах відділений від Росії територіями Грузії й того ж Азербайджану.

Азербайджанський військовий встановлює державний прапор на горі у звільненому селі в Карабаху. Фото: Спутнік.Азербайджан

Є аналогія між тим, що відбувається в Нагірному Карабаху і в Криму. Ідеться про порушення й переділ кордонів, що неприпустимо з погляду міжнародного права.

Водночас бачимо відмінність в іншому: Карабах заселений переважно вірменами і є їхньою історичною батьківщиною, натомість корінне населення Криму – татари – були насильно депортовані звідти Москвою, і переважна більшість мешканців Кримського півострова ‒ мігранти радянського часу та їхні нащадки.

І знов-таки, у 2014 році Крим був окупований російськими військами.

До речі, в десяти літаках, що вилетіли до Карабаху вже 10 листопада, були військовики 15-ї окремої мотострілецької бригади – тієї самої, що чинила російську агресію проти Грузії у 2008-му, а у 2014‒2015 роках  брала участь в окупації Криму. Також військовослужбовці цієї бригади брали участь у війні проти України на Донбасі.

Президент Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішингер застеріг Київ від спроб повернути Донбас силою за карабахським сценарієм, використовуючи власні аргументи.

“Відмінність шалена! Там (на Кавказі) ідеться про конфлікт двох маленьких держав, жодна з яких не має стратегічного значення ані для Росії, ані для США, ані для іншої світової сили. Військове протистояння між Україною та Росією – якщо почнеться зараз чи за рік-два – може призвести лише до катастрофи”, – сказав топ-дипломат, який свого часу був статс-секретарем МЗС ФРН та послом у США.

“Тому я кажу: навіть не думайте про військовий шлях. Наслідки для України від цього будуть жахливими, ви серйозно постраждаєте. Можливо, Росія також серйозно постраждає, цього я не знаю – але для вас наслідки точно не будуть добрими. Саме тому я раджу зупинитися на довгостроковій дипломатії. Україна поверне Донбас. Навіть за мого життя, я впевнений – хоча я значно старший за вас, – ми побачимо Україну, яка знову об’єднається, але це станеться не військовим шляхом, а економічним”, – застерігає і водночас втішає Ішингер.

Утім, українська умовна “партія війни” має власну думку та закликає, в разі чого, не змарнувати “вікно можливостей”.

Політолог Дмитро Левусь попереджає, що Москва, “коли вона ослабне, буде блефувати, тиснути і диктувати свої умови. Тому зі стратегічної точки зору Україна має винести для себе такі уроки. По-перше, світ не є сталим, і кожен день ситуація може змінюватись. По-друге,

розв’язання конфліктів військовим шляхом є можливим, і це варто робити.
Головне при цьому – не втратити “вікно можливостей ” і помітити його вчасно.

Ну і, звичайно, повинна бути політична воля та рішучість”.

Оцінюючи, як українська влада реагувала на вірменсько-азербайджанський конфлікт, “то, в принципі, все було зроблено правильно, – зазначає Левусь. – Не було втручання і однозначних заяв з позицій президента Зеленського та МЗС на підтримку тієї чи іншої сторони. Була виважена позиція, що Україна підтримує Азербайджан саме в його міжнародно визначених кордонах”.

Читайте також:
Україна вітає завершення війни в Нагірному Карабаху, – МЗС

мапа: Європейська правда

Історична довідка

Нагірний Карабах, або Арцах з 2 ст. до н.е по 5 ст. н.е був частиною держави Велика Вірменія. Потім входив до складу держав, які об’єднували переважно вірменів. З приходом тюрків у 17 ст. утворюється Карабахське ханство – звідси й походить назва Карабах.

Після завоювання регіону царською Росією Карабах стає осередком двох культур – вірменської та азербайджанської. Тоді населення Арцаху на 85% складалось з вірмен. З приходом радянської влади, ігноруючи інтереси більшості мешканців Нагірного Карабаху, регіон включають до складу Азербайджанської РСР як автономну область (НКАО).

За переписом 1989 р. на території Нагірного Карабаху проживало 145,5 тис. вірмен і 42 тис. азербайджанців.

2 вересня 1991 року на спільній сесії Нагірно-Карабаської обласної та Шаумянівської районної рад народних депутатів Азербайджанської РСР вірменською більшістю було проголошено створення незалежної “Нагірно-Карабахської республіки”.

Протягом 1992‒1994 рр. точиться війна, внаслідок якої Нагірний Карабах і сім прилеглих до нього районів – майже 20 відсотків території Азербайджану – були захоплені вірменськими військами. Взявши під контроль “пояс безпеки”, вірмени таким чином поєднали кордони Арцаху (інша назва НК) та Вірменії. Адже жоти Нагірно-Карабаська автономна область із Вірменією не межувала.

Етнічні азербайджанці залишили рідні домівки. У їхні села прийшли вірмени, або ж вони стояли покинуті.

У травні 1994 року сторони узгодили режим припинення вогню. Надалі під егідою Мінської групи ОБСЄ, при співголовуванні Росії, Франції і США, тривали безуспішні мирні переговори. Час від часу на лінії розмежування спалахували локальні бойові дії.

Рада безпеки ООН ухвалила чотири резолюції щодо звільнення окупованого Нагірного Карабаху і прилеглих до нього територій, але вони не виконувалися Вірменією.

27 вересня 2020 року армія Азербайджану почала масований наступ на різних ділянках лінії розмежування з Нагірним Карабахом. Такі дії в Баку пояснили численними обстрілами з боку вірмен напередодні. Водночас є підстави вважати, що цей наступ був добре підготовлений Азербайджаном та мав на меті звільнення Карабаху.

Сторони повідомляли про тисячі військових жертв з обох боків та значну кількість знищеної техніки. Особливо багато техніки і зброї втрачала вірменська сторона – її масово знищували з повітря ударні безпілотники “Байрактар” виробництва Туреччини.

Азербайджан уже в перші дні заявляв про звільнення щонайменше семи ненаселених сіл у “буферній зоні” на території Нагірного Карабаху, знищення кількох постів противника і взяття під контроль важливих висот.
У Вірменії спершу спростовували цю інформацію та були впевнені у надійності своєї оборони. Згодом вірмени почали визнавати втрату територій в горах Карабаху.

Азербайджан заявляв про нові й нові зайняті міста й села. За місяць контрнаступальної операції Азербайджан прозвітував про звільнення від вірменської окупації чотирьох міст (зокрема Фізулі, Джебраїл), трьох селищ і 166 сіл. Надалі оборона вірмен “посипалася”.
Визволення міста Шуша 8 листопада відкрило Азербайджану шлях до звільнення всього Карабаху.

Читайте також:
Вірменія підтвердила втрату у карабахській війні понад 2,3 тис. військових