Київський казус Джорджа Буша-старшого: ганьба й користь знаменитої промови

 

Тридцять років тому 41-й президент США виголосив у Києві суперечливу промову, яку сучасники назвали Chicken Kyiv speech та розцінили як спробу підіграти Кремлю і відмовити українців від проголошення незалежності

автор: Ярослав Гирич
історик

Улітку 1991 року Джордж Герберт Вокер Буш став на той час третім з американських лідерів, хто під час свої каденції відвідав українську землю.

Вперше це зробив демократ Франклін Делано Рузвельт, який у лютому 1945-го приїздив до Ялти, де разом із Йосипом Сталіним та Вінстоном Черчілем вирішував долю повоєнної Європи. Згодом до УРСР двічі завітав республіканець Річард Мілгаус Ніксон. Пам’ятниками його першого візиту, який відбувся у травні 1972 року, лишилися зразкова за радянськими мірками дорога на Бориспіль, низка заасфальтованих київських вулиць та оглядовий майданчик біля Верховної Ради. Через два роки Ніксон відвідав Леоніда Брежнєва в Криму.

У 1991-му приїзд очільника США став частиною чотириденного візиту до СРСР. Ключовим завданням республіканець Буш-старший вбачав підписання нової масштабної угоди про роззброєння.

На той момент американський лідер встиг налагодити особистий контакт та доволі приязні відносини з президентом СРСР та генсеком ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. 31 липня 1991 року було підписано Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1, або ж START-1). Радянський Союз зобов’язався знищити половину своїх стратегічних ракетних комплексів РС-20А (за натівською класифікацією – SS-18 “Satan”) і 35% боєголовок балістичних ракет. Тоді як американці мали ліквідувати 25% своїх боєзарядів. Ракет, подібних до “Сатани”, у США не було.

Лідери США та СРСР, Джордж Буш-старший і Михайло Горбачов, підписують угоду СНО-1

Візит Буша-старшого до України, яка нуртувала мітингами й виборювала незалежність від союзного центру, міг і не відбутися. Але він відбувся й обернувся скандалом.

Показово, що тоді президент США намагався “не сваритися з Москвою”, так само, як зараз це роблять лідери Євросоюзу.

Ставрополь в обмін на Київ

Однозначно важко сказати, за яких обставин Київ потрапив до програми візиту американського лідера. Тодішній міністр охорони навколишнього середовища УРСР Юрій Щербак стверджує, що в Москві цього не хотіли.

Так, у липні радник радянського посольства у США Сергій Четвериков неофіційно повідомив американців, що відвідини Києва були б поганою ідеєю. Дипломат порадив поїхати на малу батьківщину генсека Горбачова – до Ставрополя. Буш спочатку не планував дратувати свого радянського колегу, однак тональність послання не сподобалася очільнику США. Й американці не стали викреслювати зі своїх планів Київ, який уже рік як жив в умовах формального суверенітету і хотів більшої незалежності.

Опівдні 1 серпня 1991 року в аеропорту “Бориспіль” 41-го президента США зустрічали голова президії Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук та прем’єр-міністр Вітольд Фокін.

41-й президент США Джордж Буш прибув на українську землю. В аеропорту його вітає голова ВР Леонід Кравчук

Після протокольного обіду та відвідин Бабиного Яру гості попрямували на Печерські пагорби. Кульмінацією одноденного візиту до столиці радянської України став виступ Джорджа Буша у Верховній Раді, який розпочався о 16:00.

Так Москві, ні “суїцидальному націоналізму”:
про що Буш говорив у Києві

Спочатку Президент США цитував “Щоденник” Олександра Довженка (компліментарна згадка про Київ) та уривок з віршів Шевченка (“В своїй хаті своя правда, і сила і воля…”).

У стилі філософської нотації Буш розмірковував про справжню ціну та непростий шлях до свободи і демократії. Україну, поряд із Росією, Вірменією, Литвою, Латвією та Естонією було зараховано до країн, де “розквітає дух волі”.

Далі розповідь про демократію почали змінювати пасажі, які викликали занепокоєння та обурення патріотично налаштованої частини депутатського корпусу.

Буш заявив, що “свобода” не дорівнює поняттю “незалежність”.

Найбільш цитованою фразою виступу стала теза про те, що Сполучені Штати не підтримають сили, які у прагненні до незалежності захочуть змінити чужу тиранію на місцевий деспотизм. Глава Білого дому засудив “суїцидальний націоналізм”, який ґрунтується на національній ненависті. Натомість президент США цілком очікувано заявив, що Америка готова підтримати будівничих демократії.

Однак головне послання Буша полягало у тому, кого у Вашингтоні розглядали на таку роль. Так, у протистоянні союзного центру та національних республік Білий дім відкрито робив ставку на Москву. Буш компліменарно висловлювався на адресу радянського лідера Горбачова та окреслив його здобутки (гласність, перебудова, демократизація, економічна лібералізація). Хоча в той час реальна підтримка Горбачова, за оцінкою дослідника Анатолія Худолія, в СРСР уже впала до критично низького рівня.

Американський політик регулярно вживав у своїй промові терміни “радянські громадяни”, “велика країна”, “народи СРСР”, “Радянський Союз, у тому числі Україна”.

Фактично Джордж Буш рекламував новий союзний договір. На його думку політичні, економічні, соціальні та культурні вигоди від угоди “9+1” (дев’ять республік та союзний центр) були ліпшими, ніж курс на “безнадійний шлях ізоляції”.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ПРОМОВИ ТУТ

На представників демократичної опозиції – “Народної ради” – промова справила гнітюче враження. Здавалося, ніби президент США намагався врятувати СРСР та переконати українців зійти зі шляху до незалежності.

У залі Верховної Ради депутати-комуністи аплодували стоячи.

Антирадянські плакати на вулицях Києва

Джордж Буш відмовився від підсумкової прес-конференції та одразу полетів до Вашингтона.

Реакція на промову

Виступ американського президента в парламенті радянської України не лишився непоміченим. Того ж дня оглядач Chicago Sun-Times Теренс Гант відзначав, що Буш застеріг українців від безнадійного курсу на ізоляцію та підтримав план Горбачова щодо перетворення СРСР на реальну федерацію.

29 серпня 1991 року колумніст New York Times Вільям Сафайр в есеї “After the Fall” (“Після падіння”) вперше вжив іронічну назву Chiken Kiev Speech, тобто “промова котлети по-київськи”. Обігруючи слова “курча”/”боягуз” та реагуючи на провал консервативного путчу в Москві, Сафайр намагався пояснити, чому американське керівництво не готове було взяти активну участь у демократизації СРСР. Журналіст навіть запропонував рецепт, що відкрив би радянській країні дорогу до вільного світу – жорстка боротьба з корупцією, розпуск КДБ та скорочення армії. На думку оглядача, адміністрацію Буша стримувала загроза виникнення конфліктів у разі “розпаду імперії”, а також страх повторити зовнішньополітичні помилки, Ірак та ін.

До української тематики Сафайр повернувся 18 листопада 1991 року в есеї “Ukraine Marches Out” (“Україна виходить”), де досить позитивно висловлювався про перспективи нашої незалежності.

Журналіст Вільям Сафайр, який іронічно назвав промову Джорджа Буша-старшого “Kiev Chiken”, одержує нагороду з рук президента Джорджа Буша-молодшого

Між іншим, 2006 року вже 87-річний Вільям Сафайр одержав Президентську медаль Свободи з рук Джорджа Буша-молодшого.

Негативно про виступ Буша висловлювалися депутати-опозиціонери з Народного руху України. Михайло Горинь назвав позицію лідера США безпринципною. Степан Павлюк нагадав про українську боротьбу супроти тоталітаризму й загрозу економічного краху за умови збереження СРСР. Іван Драч відзначив, що чимало українських комуністів у питанні самостійності стояли на більш радикальних позиціях, ніж американський керманич.

Українська діаспора в Америці була розчарована промовою свого президента. Ще б пак, республіканець Джордж Буш два терміни був віцепрезидентом США в одного з головних антирадянщиків Білого дому – Рональда Рейгана. У ті часи він декілька разів зустрічався з американськими українцями та зміг заручитися їх підтримкою на виборах-1988.

Що це було?

Варто нагадати, що Джордж Буш-старший протягом 1976-1977 років був головою ЦРУ. Він уважно ставився до розрахунків американських аналітиків.

Ціла низка досліджень у США вбачали високою ймовірність збереження реформованого СРСР.

Більшою загрозою вважався не консервативний переворот, а посилення відцентрових настроїв у неросійських республіках.

Американці побоювалися непрогнозованості ситуації, що могла породити регіональні конфлікти із застосуванням ядерної зброї.

Безпосередні автори київської промови Буша – президентський радник з питань національної безпеки Брент Скоукрофт та 36-річна директорка відділу РНБ у справах СРСР та Східної Європи Кондоліза Райс (майбутня глава Держдепу при Буші-молодшому) – якраз ретранслювали подібні настрої.

Кондоліза Райс і Брент Скоукрофт, автори промови

Ще одним чинником, що впливав на позицію американської дипломатії, став силовий сценарій, яким пішов розпад Югославії. У червні 1991 року Белград почав військові акції проти молодих держав – Хорватії та Словенії. У Вашингтоні всерйоз побоювалися виникнення збройного конфлікту між Києвом та Москвою. Напевно, саме події на Балканах призвели до появи у тексті фрази-застереження про “самовбивчий націоналізм”.

Окрім того, адміністрація Буша могла вдовольнитися відходом СРСР зі Східної Європи, Афганістану та Африки. Колективний Захід був вдячний Горбачову за можливість об’єднати Німеччину і вітав його готовність демократизувати країну.

Американська карикатура 1991 року, що висміює “допомогу” СРСР американським військам в Іраку, який окупував Кувейт (операція 28 країн “Буря в пустелі” проти режиму Саддама Хусейна)

Джордж Буш був готовий розглядати Радянський Союз як нового партнера США. Ці настрої поділяв і очільник СРСР, який підтримав дії американців у Перській затоці та за певних обставин міг направити радянський військовий контингент до Іраку.

Читайте також:
“Перша незалежність”.
30 років тому була ухвалена Декларація про державний суверенітет України. СПОГАДИ, ОЦІНКИ

Усередині країни, що тріщала по швах, Горбачов готував новий союзний договір, який Буш вочевидь підтримував.

У квітні 1991-го учасниками “новоогарьовського процесу” стали дев’ять союзних республік, зокрема й радянська Україна на чолі з комуністом Кравчуком. Натомість Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Молдова та Вірменія лишалися осторонь.

Приїзд Буша дивним чином збігся з інтенсифікацією перемовин про укладання союзного договору. Наприкінці липня навіть визначили дату його підписання. Планувалося, що 20 серпня угоду скріплять своїми підписами лідери Росії, Казахстану та Узбекистану.

У Кремлі очікували, що УРСР приєднається до нового союзу 22 жовтня, останніми – Вірменія та Молдова.

На той час в Україні вирішили відкласти розгляд питання до вересня.

На хвилі “горбіманії” очільник СРСР спробував заручитися підтримкою своїх нових партнерів. Спочатку, 10 червня 1990 року, прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер у Києві на запитання, чи з’явиться колись українське посольство в Лондоні (а УРСР як член ООН мала не це право) відповіла: мовляв, “із Каліфорнією відносини не встановлюємо”.

За рік, 5-6 липня 1991-го, Київ відвідав канцлкр ФРН Гельмут Коль, який зустрівся тут із Михайлом Горбачовим. Лідер уже об’єднаної Німеччини провів окремі раути з керівниками радянської України – спікером Леонідом Кравчуком, прем’єром Вітольдом Фокіним та лідером філії Компартії Станіславом Гуренком. Очільник ФРН переконував не робити дій, що “створять враження” про швидку дезінтеграцію СРСР.

Та й, власне, сам Михайло Горбачов у спогадах згадує, що наприкінці липня 1991 року під час московської зустрічі взяв з американського колеги слово.

Джордж Буш пообіцяв генсеку, що не зробить у Києві різких кроків,

які б зашкодили підписанню Україною нового союзного договору.

Колишній президент СРСР визнав, що Буш свою свого слова дотримав.

Окрім того, слід враховувати обачливість американців та їхнє розуміння української державності. На той час Україна залишалася хоч і вже частково суверенною, але радянською республікою, де при владі все ще перебували чітко зорієнтовані на Москву комуністи.

Очевидно, у США не забували про абсолютну несамостійність участі УРСР в ООН та перманентне ретранслювання позиції Кремля.

Зустріч Рейгана та Щербицького, 1985

Зайвий раз у Вашингтоні в цьому змогли переконалися раніше, коли США у ранзі керівника парламентської делегації від СРСР відвідав лідер КПУ Володимир Щербицький. 7 березня 1985 року “господар України” навіть зустрівся із президентом Рональдом Рейганом. За загальним визнанням, зустріч пройшла невдало. Сторони обмінялися звинуваченнями. Щербицький ні на крок не відступив кремлівських догматів. Згодом Віталій Врублевський, незмінний помічник Щербицького, який усіляко захищав свого патрона, змушений був визнати, що шеф не скористався історичним шансом та “не зміг себе проявити”.

Історичні витоки американської позиції

Протягом ХІХ століття американська дипломатія базувалася на принципах, проголошених 2 грудня 1823 року президентом Джеймсом Монро у щорічному посланні до Конгресу. Озвучений концепт “Америка для американців” розшифровувався як взаємне невтручання Нового і Старого Світу в континентальні проблеми. Зокрема, відмова США від участі в європейських справах мала відбутися одночасно із припиненням політичної активності країн Європи на Американському континенті.

Між іншим, принципова позиція Вашингтона врятувала молоді країни Центральної та Південної Америки від повернення під владу Іспанії, для чого вже готувалася спільна каральна експедиція, зібрана консервативними європейськими монархіями.

Принципи невтручання остаточно були відкинуті 6 квітня 1917 року, коли США оголосили війну Німеччині й стали учасником Першої світової війни.

28-й президент США Вудро Вільсон (1913–1921): декларував підтримку права націй на самовизначення, та вперто не помічав боротьбу українців за свободу

Більше того, американський лідер Вудро Вілсон 8 січня 1918 року у знаменитих “14 пунктах” окреслив своє бачення майбутньої повоєнної світобудови. Зокрема ставилася чітка вимога відновлення незалежності Польщі та читалося прагнення зберегти Росію. Робилася ставка на сили, здатні забезпечити подальшу участь Росії у війні на боці Антанти.

Українські визвольні змагання тривалий час у Вашингтоні не помічали.

Згодом байдужість до України змінилася ігноруванням. Цю позицію зумовили декілька чинників. Так, українцям закидали і співпрацю з німцями, і пробільшовицькі настрої та радили діяти спільно з білогвардійцями.

Відсутність американського інтересу можна пояснити не лише ставкою США на перемогу російських “єдінонєдєлімців”, а й слабкістю української громади та відсутністю контрпропагандистської роботи з боку національних урядів. Наприклад, декілька років інформкампаній допомогли змінити ставлення американської політеліти у питанні незалежності Чехословаччини.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

Самотні голоси американців, що хоч трохи симпатизували українцям, лишилися непочутими. Так, у доповіді аналітичної групи The Inquiry (126 фахівців відповідали за підготовку американської дипломатії до Паризької мирної конференції) від 21 січня 1919 року рекомендувалося підтримати незалежність неросійських народів, оскільки монопольна ставка на білих неминуче мала б привести до більшовицького тріумфу.

Натомість панівну позицію сформував держсекретар Роберт Лансінг. 30 червня 1919 року на зустрічі з українськими дипломатами Василем Панейком та Арнольдом Марголіним очільник Держдепу повідомив, що США не стане визнавати незалежності УНР.

Повторне прохання визнати “кам’янецький уряд”, яке 12 травня 1920 року надіслав представник УНР у США Юліан Бачинський, у Вашингтоні проігнорували.

Щоправда, у зв’язку із загостренням кризової ситуації на польсько-більшовицькому фронті, 10 серпня 1920 року дипломатичними каналами новий очільник американського зовнішньополітичного відомства Бейнбрідж Колбі оприлюднив своє бачення політичного майбутнього регіону.

Документ увійшов в історію як “нота Колбі”.

Зокрема, проголошувалася відмова визнати більшовицький уряд як законну владу Росії. Раднарком звинувачували в спробах організувати більшовицькі революції по всьому світу. Водночас США наполягали на збереженні територіальної цілісності Росії та непорушності кордонів. Винятком мали стати незалежна Польща, Фінляндія та Вірменія – лише за ними Білий дім визнавав право на самовизначення. Подібне апелювання до шовіністичних настроїв росіян позбавляло українців права на створення власної держави.

Після “котлетної” промови

Повертаючись у 1991 рік, слід зауважити, що після київської промови американського президента події розвивалися карколомними темпами. За три тижні провалилася спроба консервативного держперевороту в Москві – ГКЧП. Невдалий серпневий путч лише пришвидшив дезінтеграційні процеси. Почергово про свою незалежність оголосили: Вірменія (23 серпня), Україна (24 серпня), Білорусь (25 серпня), Молдова (27 серпня) Азербайджан (30 серпня), Узбекистан та Киргизстан (31 серпня), Таджикистан (9 вересня). В Україні відбувалися нечувані речі: 30 серпня було ухвалено рішення парламенту про заборону Компартії, а 20 вересня – ліквідовано КДБ УРСР та створено національну спецслужбу – СНБУ.

У той час українська громада США почала бомбардувати Буша зверненнями, щоб той прореагував на проголошення Україною самостійності. 27 листопада 1991 року на зустрічі з представниками української діаспори президент США пообіцяв визнати українську незалежність, якщо її підтвердить референдум. Стало зрозуміло, що Вашингтон більше не збирався погоджувати з Москвою свою позицію стосовно України.

Після феєричних підсумків референдуму 1 грудня (90% “за”) та виборів першого президента України Джордж Буш 3 грудня 1991 року у телефонній розмові привітав Леоніда Кравчука з обранням на посаду.

12 грудня держсекретар США Джеймс Бейкер фактично поставив питання встановлення дипвідносин у залежність від визнання Україною зобов’язань щодо без’ядерного статусу, дотримання прав людини та розвитку ринкової економіки. Згода Києва знімала останню перешкоду до офіційного започаткування двосторонніх взаємин. Це не становило якоїсь проблеми, адже шлях денуклеаризації ще раніше обрав український парламент. Відмову від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі передбачала Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990-го) та окрема заява Верховної Ради від 24 жовтня 1991 року.

25 грудня 1991 року президент СРСР Михайло Горбачов оголосив про свою відставку. За сім годин після його заяви Білий дім офіційно визнав незалежність України.

США стали 18-ю країною світу, яка здійснила подібний крок, і 3 січня 1992 року між двома державами було встановлено дипломатичні відносини.

Сполучені Штати стали тією країною, куди 5 травня 1992 року здійснив свій перший закордонний візит Леонід Кравчук у ранзі обраного президента України.

Джордж Герберт Буш удруге в Києві. 21 травня 2004 року

У листопаді 1992 року Джордж Буш-старший програв вибори демократу Білу Клінтону, 46-річному губернатору штату Арканзас.

 

Буш знову в Києві: “Мене неправильно трактували”

Навесні 2004 року Буш-старший на запрошення олігарха Віктора Пінчука знову відвідав Київ. 21 травня відбулася зустріч досвідченого політика зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У той час я навчався на третьому курсі історичного факультету та зміг потрапити на захід.

Пригадую, що наприкінці дійства Джорджу Бушу із залу надійшла записка, в якій запитували стосовно київської промови-1991. Екс-президент сказав, що тоді його неправильно трактували і він ніколи не виступав проти української незалежності. Головним мотивом свого спічу гість назвав побажання українцям поводитися зважено та не наробити дурниць на шляху до свободи.

Джордж Буш-старший помер 30 листопада 2018 року.

* * *

Слід визнати, що київська промова Буша-старшого відіграла навіть позитивну роль. Представники демтабору та суверен-комуністи зрозуміли, що ніхто не стане здобувати свободу для українців, окрім самих українців. Водночас США, хоч і виступили за збереження СРСР, не відмовилися від підтримки демократичних прагнень радянських республік.

Щойно український рух успішно почав виконувати “домашнє завдання” (консолідоване рішення парламенту, мобілізація громадської думки, перебрання контролю над управлінням країною, курс на відмову від ядерної зброї), він став нормально сприйматися у Вашингтоні.

На відміну від періоду Перших Визвольних змагань, 41-й президент США зміг зоорієнтуватися у ситуації та виправився.

Американський політичний шарж 2018 року, що підсумував шлях Джорджа Буша-старшого по його смерті. Автор: Nick Anderson

До історії Джордж Герберт Буш увійшов як американський лідер, котрий визнав Україну.

Читайте також:
Століття Миколи Руденка: пам’ять на окупованій Луганщині, екологічна філософія і лицарство правозахисту


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]