Це тільки говориться: «Крим узяли без єдиного пострілу». Майор Баранова – про вихід ЗСУ з півострова

Три роки тому, після захоплення кримських адмінбудівель, «зелені чоловічки» взялися за українські військові частини. Майор ЗС України Ірина Баранова пережила це на особистому досвіді.

У серпні минулого року вона виконувала обов’язки речника АТО. Тепер каже, що відважилась на цю відповідальність тільки завдяки іншим речникам – Владу Селезньову та Леоніду Матюхіну, теж кримчанам, які залишися вірними присязі до кінця.

Ірина Баранова та її чоловік Олег разом з близько 6 тисячами інших військових вийшли з Криму на материкову частину України. На півострові сім’я прожила понад 10 років. Тепер живуть і працюють у Львові.

Майор Баранова, тепер – прес-офіцер повітряного командування «Захід», розповіла в інтерв’ю УНІАН про останні тижні перед окупацією Криму, блокування частин, російських агентів впливу та вихід із півострова української армії.

автор: Ірина Шевченко, УНІАН
(зі скороченнями)

Напередодні

В кінці 2013 року я вийшла з декрету, а на момент початку окупації перебувала в плановій відпустці в Севастополі, чоловік був на роботі – в частині.

Десь за тиждень до початку всіх цих подій [кінця лютого 2014 року] мені стали телефонувати друзі, у яких були родичі в російських військах. Говорили, щоб я вивозила дітей, тому що «скоро почнеться».

До речі, багатьох таких ось асимільованих російських військових, у яких були українські друзі, в ці тижні у казармі тримали – щоб вони нічим не допомогли й нічого не розповіли українцям.

…Було не по собі. У Криму ми прожили понад 10 років – достатній термін для розуміння, що довгий час регіон штучно налаштовувався проти України. Велика кількість громадян вважали, що Крим помилково опинився у складі України – ця позиція мусувалася в ЗМІ, і навіть в церквах на проповідях батюшки згадували Росію і Путіна. Такою була об’єктивна реальність.

…У Севастополі взагалі громадська думка була підготовлена ​​заздалегідь. Це було унікальне місце по любові до Росії. Взяти хоча б загальний парад російського й українського флоту. На початку йшли окремо російська колона, окремо – українська. І у бік російської натовп глядачів кричав до хрипоти, аплодував, махав прапорцями, а ось українська колона йшла практично в гробовій тиші…

Чому ніхто не хотів бачити цього раніше? Таке враження, що все це, правда, готувалося роками.

…Українських військових в Криму не те, щоб не вчили від російських захищатися, їх взагалі не вчили захищатися без росіян.

Десь, може, нас склеювали, але відмінності між арміями були особливо показовими. Не можна було реально склеїти людей з настільки різним рівнем життя.

Для прикладу, ми з чоловіком – два офіцери (Ірина – майор, Олег – підполковник)мали на сім’ю 6 тисяч гривень. При цьому чоловік моєї подруги, мічман російської армії (це прапорщик, не офіцер) – 18 тисяч гривень. Тому, до речі, якщо була така можливість, чоловіки віддавали перевагу роботі в російській армії.

Така різниця в заробітках сильно впливала і на відношення цивільного населення до військових. Ось, ви приходите винайняти житло, у вас двоє дітей і хочете, мінімум, двокімнатну квартиру. Чуєте: «Ой, ви військовий, зараз ми для вас все знайдемо». Однак, коли кажете, що ви український військовий, агентство може взагалі відмовитися працювати: «На вашу зарплату ми пропозицій по житлу не знайдемо».

Те саме – при влаштуванні дітей в школу або в садок. Перші питання: ким ви працюєте, як можете допомогти школі? «Ви військовий? – Заскліть нам вікна. Ах, ви український військовий – «вибачте, у нас немає місць»…

Тому не дивно, що військових «обробляли» (зрадники – дуже болюча тема для мене, адже в Криму залишилися люди, яких я вважала друзями, куми мої, батьки чоловіка). Звісно, простих людей годували пропагандою. А військовим так звані агенти впливу прямим текстом говорили: «Якщо ти залишишся, у тебе буде посада, зарплата. Підмовиш інших – ми тебе квартирою забезпечимо». Саме обіцянки «валіз із грошима» зробили свою справу.

Тло Майдану

Коли в Україні почався Майдан, Крим уже був інформаційно відірваний. Потрібно розуміти, що канали, які показували більш-менш правдиву реальність, були, переважно, україномовні, а кримчани масово українською ніколи не говорили. В Криму довгий час формувалося негативне ставлення до української мови, тому треба було б займатися просвітницькою роботою, лагідною українізацію серед молоді та людей похилого віку.

Наприклад, одного разу, десь за півроку до Майдану, я їхала в маршрутці з молодшою ​​дитиною, в руках у мене була маленька українська книжечка (купити дитячу українську книжку в Криму було нереально, ми з Харкова замовляли), я щось з неї промовляю до дитини, а пенсіонер, який сидів поруч, вириває цю книжку і кричить на весь автобус: «Бандерівка, що ти дитині голову морочиш, що ти йому життя калічиш». Жодна людина не заступилася за мене…

Ірина Баранова

Ще до всіх цих подій в Криму було небезпечно розмовляти українською. Чимало людей, під різними приводами, писали в школах заяви, щоб їхні діти не вивчали українську мову.
Через незнання мови, вже напередодні окупації, більшість дивилися канали на кшталт «Росія 24».

Крім того, дійсно величезним горем для кримчан, яке всі масово переживали, став «програш» «Беркута». Підрозділ з Севастополя стояв на Майдані, відповідно, коли ці люди повернулися додому, то розповідали свої версії того, що там відбувалося. Ці розповіді, роздування в ЗМІ та «сарафанне радіо» поширювали жахи про «звірства бандерівців», про коктейлі-Молотова, якими злі «фашисти» вбивали «молодих хлопчиків-строковиків».

Величезний відсоток населення Криму зовсім не сприймали Майдан. При цьому, не забуваймо, що все це відбувалося на тлі: ось у нас тут спокійно, а в Україні – жахіття.

Захоплення військових частин

Російські окупанти в Криму, 2014. Фото Radiosvoboda.org

Коли почали захоплювати українські частини, людям цю інформацію подали не як блокаду, а так, наче російські війська просто посилили українських військових перед приходом «скажених бандерівців». Місцеві сприйняли блокаду як благо і не розуміли, чому ми намагаємося підняти протест, опираємося і не віддаємо росіянам ключі від зброярень.

Також, коли почалося захоплення українських частин, росіяни розміщували біля них «глушилки», тобто наші військові навіть не могли подзвонити.

До речі, в Криму спрацювала і пропаганда Української православної церкви Московського патріархату.

У нас був батюшка – Отець Сергій – який займався всіма [військовими] частинами Севастопольського гарнізону, принаймні, повітряними силами – точно. Він хрестив наших дітей, ми йому сповідалися. Він дуже хороший оратор і у нього навіть була своя програма на телебаченні. Коли почалося блокування частин, я хотіла йому подзвонити й попросити, аби він підтримав нас. І ось тільки я набираю його номер, як бачу його ж по телевізору – він агітує йти на референдум, бо «це ваш священний обов’язок».

Тоді у мене останні шори впали. Я зрозуміла, що жарти про полковника в рясі – це не жарти.

…Мій чоловік саме був в одному з перших заблокованих підрозділів на мисі Фіолент у Севастополі. На той момент їх ще не «глушили», він подзвонив і сказав про оточення. Їх було десь 25 чоловік разом із жінками, інженерний підрозділ, і стільки ж – у сусіднього дивізіону, а блокувати їх приїхало кілька КамАЗів, люди в повній амуніції, озброєних до зубів.

На територію частини росіяни спочатку не лізли, тільки по периметру оточили, але відкрито демонстрували свою технічну і кількісну перевагу.

А наші лише чекали якогось рішення, сиділи тихо, щоб не бути ініціаторами першого пострілу.

Читайте також:
РНБО розсекретила: паралельно з окупацією Криму РФ передбачала
вторгнення на решту України

…Це все тривало тижнями. Після того, як захопили кримський парламент і Раду міністрів (26 лютого), почалося блокування, відбувся референдум (16 березня), якийсь час вони ще були в частині…

Знаєте, було дуже багато випадків, коли сини сиділи заблоковані в частинах, а їх матері чи тещі ходили на референдум голосувати за Росію. Думали, що збагатяться, а син потім «отямиться».

Наші військові документи ми змогли забрати тільки тому, що кадровик, хоч і «перефарбувався», але не був скотиною. Тоді як у євпаторійському зенітно-ракетному полку було так: якщо ти за Україну – все…
Люди не могли навіть забрати своє з кабінетів, їх просто перестали в якийсь момент пускати на територію частини.

Коли стало зрозуміло, що без додаткових сил з боку материка ми не виграємо, я бачила людей, які буквально на очах починали сумніватися. Тобто час працював не на користь виходу.

Ми всі військові, присягу давали.  Якби було домовлено, не думаю, що хтось побіг би «за паркан» – всі стали б до зброї, не зрадивши. І якби люди хоча б приблизно знали свою долю на материковій Україні, теж чимало з них не зрадили б.

Читайте також:
Тимошенко назвала “злочином” розсекречення стенограми
“кримського” засіданя РНБО з компроматом на неї

Тимошенко РНБО

Тоді ж було все незрозуміло. Війни з Росією ще не було, але був інформаційний голод, українські канали – заблоковані, люди не знали ніякої позиції влади. Та позиція, що доводилася по військовій лінії, перекручувалася на рівні тих, хто вже продався Росії.

Читайте також:
Турчинов: На початку агресії в Криму зрадили присязі
понад 9 тисяч військових ЗС України

Знаєте, на 8 березня 2014 року я купила торти і відвезла їх дівчатам на Фіолент і в Юхаріну Балку, де був командний пункт. Так ось, у більш ніж половини з дівчат чоловік або тато – російський військовий. Дівчатам сказали йти по домівках, але, наприклад, “секретчиця” (в неї чоловік – російський офіцер) не пішла, доки не спалила останній папірець… Звісно, на материкову Україну вона не вийшла, залишилася з чоловіком.
Зрадник? Так, вона зрадник, не виконала присягу до кінця. Але вона ридала, поки палила ті папірці, і що їй було робити?

І дуже багато було таких ось змішаних сімей.

Читайте також:
На Полтавщині затримали військову-дезертирку, яка в Криму перейшла на бік РФ

У школі

Ще до референдуму розпочалася активна пропаганда по школах. У моєї доньки (це був 6 клас, на той момент доньці було 11, а молодшому сину – рік) завідувачка на уроці розповідала, що «на тій частині України, де цивільне населення не підняло повстання, хунта виробляє жахливі речі і мало не вбиває людей посеред вулиці».

Марина підвелася, і сказала: «Навіщо ви брешете, у мене бабуся з дідусем у Харкові й нічого подібного там не відбувається». Завідувач назвала її бандерівкою, а весь клас просто перестав з Мариною розмовляти. Більш того, коли вона йшла додому, її обкидали засохлою багнюкою.

Дитину трясло – я вирішила, що більше вона в цю школу не піде. Навіть директор школи не втручалася у цю ситуацію, сама відкрито говорила, що нічого не могла вже зробити. Нам пощастило, що хоч документи віддали – тоді сім’ї українських військових вже вважалися практично злочинцями.

Як виходили

У мене був зібраний рюкзак з дитячими речами, гроші, документи. Ми розуміли, що це вже все. Можливо, материкова частина України ще на щось сподівалася, але ми вже бачили, наскільки за цей час в місцевих зросла ненависть до всього українського.

Це можна було відчути тільки, перебуваючи тоді там. Коли людина, з якою ти 9 років знайома, дивлячись тобі в очі, каже: «Ти свій «5-й канал» через інтернет дивишся, тебе зомбували, ти все брешеш».

Це тільки говориться: «Крим узяли без єдиного пострілу». У мого чоловіка розстріляли дивізіон, техніку, там люди на той момент знаходилися. Дякувати Богу, ніхто не постраждав.

Також у чоловіка в дивізіоні був хлопчик-контрактник – Давид Вагнер. Він якраз у той час їздив у відрядження на материкову Україну, а коли вже повертався до підрозділу, вони [росіяни] його не пускали в частину. Він, наче, когось там штовхнув, так його натовпом били, око вибили, містом на зашморгу тягали – «ми зловили бандерівця».

Це був справжній жах – ти бачиш, яке вони чинять беззаконня, і нічого не можеш зробити. Куди про це заявити? Міліція та СБУ першими підняли російські прапори, і на такі речі закривали очі.

Читайте також:
СБУ з нагоди свого свята “привітала” колишніх колег у Криму
роликом “Пам’ятаємо про зрадників”

Наше командування домовилося, хлопця повернули – підкинули. У військовому госпіталі йому якусь першу допомогу надали, але тримати у себе побоялися – госпіталь вже теж був під триколором.

Ми тоді підняли шум у Facebook, знайшлася жінка Ірина Олександрівна (на жаль, прізвища не пам’ятаю) – вона його виходила, як могла. Поїхали в Київ, у хлопця дідусь німець, так він ще виявився людиною відомою за кордоном, і іноземці допомогли з операцією. Зараз Давід бачить, в АТО був.

…Дуже багато військових, які вийшли з Криму, пішли потім воювати на Донбас. Принаймні ті, кого я знаю. Вони були впевнені, що єдиний шлях повернути дім – виграти війну на Донбасі.

Російські окупанти в Криму. Весна 2014

У чоловіка поруч із дивізіоном були збройові склади, склади з боєприпасами. Приходили якісь листи, нібито від міністерства оборони, віддати російським військовим ключі від складів. Але як ти перевіриш, від кого насправді листи?

І підрозділи намагалися чинити опір – поставили снайперів на дах. Ну, як снайперів… Вчорашній інженер ліг, за якоюсь шиною сховався… Намагалися тримати оборону в тих умовах і з тими засобами, що були. Хоча в росіян такі прилади, що наші у них були всі, «як на долоні». Вони навіть самі на переговорах говорили, мовляв, «не займайтеся дитячими пустощами, якщо ми захочемо, всіх покладемо за три хвилини».

Тих командирів, хто не здавався, намагалися купити. Якщо командир не продавався – погрожували.
Озвучували адреси, скільки років одній дитині, скільки – другій, що зроблять з дівчинкою, що зроблять з хлопчиком…

Наш командир тактичної групи та більша частина його заступників залишилися вірними присязі, тому, коли надійшов наказ «виходити», почали групувати людей через соціальні мережі та знайомих.

Я сиділа на телефонах і просто дзвонила. Припустимо, знаю дівчину Люду з Євпаторії, дзвоню їй і кажу: «Людочко, я не знаю твою позицію, але будь людиною, дізнайся, хто у вас готовий вийти на материкову Україну, або дізнайся у старшого, зберіть телефони».

Так само в Феодосію дзвонили, намагалися забезпечити якусь централізацію.

Щоб не «світитися» з військовими, я з дітьми їхала іншим поїздом, як звичайна матуся.

Фото УНІАН

Фото УНІАН

Офіційно наша тактична група вийшла до Василькова, а вже звідти людей розподіляли на місця подальшої служби. Якийсь час була плутанина, а в кінці квітня 2014-го ми потрапили до Львова.

Читайте також:
Кримських дезертирів Баранова й Одинцова затримали
в буферній зоні КПВВ “Чонгар”. ВІДЕО

На КПВВ “Каланчак” затримали дезертира з Криму,
який вирішив повернутися до сім’ї

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: