автор: Олена Чередниченко
фото надані Русланом Мирошниченком та пресслужби 2-го ІЛОУ
Про реорганізацію інтернаціональних легіонів в Збройних силах України медіа почали писати наприкінці листопада 2025 року. На початку зими відповідне рішення було ухвалене військово-політичним керівництвом і реалізоване Генеральним штабом: інтернаціональні батальйони фактично розформували, а іноземних добровольців інтегрували до штурмових підрозділів ЗСУ. Офіційно цей процес назвали оптимізацією структури підрозділів, підвищенням ефективності управління та служби іноземних добровольців у складі української армії. Водночас лунало багато критичних голосів – про можливу втрату унікального досвіду, зниження мотивації іноземних та українських “легіонерів”, зникнення символу міжнародної підтримки України, яким легіони стали у перші місяці великої війни.
На цьому тлі важить досвід і думка тих, хто стояв біля витоків формування легіонів. Полковник Руслан Мирошниченко у 2022 році створював 2-й інтернаціональний легіон оборони України (ІЛОУ) і командував ним у період його становлення. В інтерв’ю “Новинарні” він розповідає в деталях реальну історію “легіонерського” руху, виклики й умови, в яких створювався легіон, та про важкий шлях, який засновник пройшов разом зі своїми підрозділами.
Спойлер: Мирошниченко бачить “лише позитив в інтеграції легіонів у штурмові полки”. І в кінці цього інтерв’ю аргументує свою думку.
За рік до ухвалення рішень щодо переформатування ІЛОУ, в листопаді 2024-го, Мирошниченко був списаний із лав Збройних сил за станом здоров’я – через загострення онкології та внаслідок поранень.
56-річний Руслан Мирошниченко “Санта” – колишній кадровий офіцер, за плечима якого понад 25 років армійської служби, досвід роботи у сфері євроатлантичної інтеграції та реформування ЗСУ відповідно до стандартів НАТО, участь у міжнародних миротворчих місіях, служба в миротворчому контингенті в Іраку, розробка першої концепції служби цивільно-військового співробітництва.
Молодий Руслан Мирошниченко під час миротворчої місії в Іраку
У червні 2018-го Мирошниченко очолив напрямок ЦВС Сухопутних військ. У 2019-му – став заступником зі стратегічних комунікацій тодішнього командувача Операції об’єднаних сил Олександра Сирського.
Позивний “Санта”, до речі, Сирський придумав. Сказав: “Дітей любиш? То будеш Сантою”.
У 2021 році, коли контракт із ЗСУ закінчився, Руслан Мирошниченко спільно із тодішнім Міністерством культури та інформаційної політики реалізував декілька проєктів.
Руслан Мирошниченко “Санта”
– …Але вже було відчуття неминучого. І я звернувся до тодішнього командувача Сил тероборони Юрія Галушкіна, пройшов співбесіду, він запропонував мені очолити відділ міжнародного співробітництва.
23 лютого 2022-го я отримав направлення до ТЦК, і 24 лютого приступив до виконання посадових обов’язків. Зранку посадив сім’ю в машину друзів і відправив до Західної України, – розповідає Санта.
Під час наступу росіян на Київ, 27 лютого 2022-го, президент Володимир Зеленський закликав добровольців зі всього світу взяти участь у визвольній війні України. Було повідомлено, що інтернаціональні легіони формуватимуться в лавах тероборони. Але згодом питання формування ІЛОУ було покладено на Сухопутні війська, що, за словами Мирошниченка, логічно, бо ці війська мають інфраструктуру навчальних центрів, а в ТрО на той момент такої структури не було.
Наказом головкома Валерія Залужного було затверджено організаційно-штатні структури чотирьох інтернаціональних легіонів, які отримали статус окремих батальйонів, що мали підпорядковуватися безпосередньо командувачу Сухопутних військ.
Руслан Мирошниченко із головкомом Валерієм Залужним, 2022 рік
1-й інтернаціональний легіон почали комплектувати в березні 2022-го, і зробили це у рекордні терміни – у квітні він уже налічував майже 400 бійців, тоді ж вони розпочали перші бої на східному напрямку.
– Хто вони – перші іноземці, які приїхали захищати Україну? Яка в них була мотивація?
– Зеленський запрошував усіх охочих. Перевага надавалася тим, хто мав військовий досвід – ветеранам армій своїх країн.
Що таке березень 2022-го? Це бої за Київ, період активної оборони Маріуполя. Тоді весь світ облетіли кадри того, що відбувалося на Київщині, в Бучі й Ірпені, кадри зруйнованих будинків та драмтеатру в Маріуполі. Добровольці – це небайдужі люди, які не змогли залишатись удома, і таких виявилося дуже багато.
Коли кажуть, що вони йшли насамперед заробляти гроші, я вважаю це кремлівським наративом. Вони не найманці, бо найманців залучає якраз армія РФ. Вони, ще раз підкреслюю – добровольці.
Про які гроші могло йтися в перші місяці повномасштабної, коли ще не було налагоджено саму систему прийому на військову службу? Вже пізніше, коли з ними стали підписувати контракти, які передбачають грошове забезпечення, виплати за участь у бойових діях, тільки тоді вони дізналися, що можуть ще й гроші отримати.
А спочатку був пасіонарний порив з боку десятків тисяч людей: у березні-квітні 2022-го ми отримали від іноземців більше 50 тисяч заявок!
Руслан Мирошниченко вручає шеврони 2-го ІЛОУ легіонерам
– Звідки прибували ці люди? Куди їх спрямовували?
– Значною мірою це Велика Британія, США, Канада, країни Британської співдружності. У перші місяці вторгнення були поодинокі випадки латиноамериканців, японців, тайванців, південних корейців. Дуже багато було грузинів і білорусів.
Це ті, хто увійшов до складу 1-го інтернаціонального легіону. Відбір відбувався в одному з навчальних центрів. Добровольці, які мали відповідний досвід, направлялися до спецпідрозділів, решта – в піхоту.
ГУР МОУ та інші спеціальні структури відбирали добровольців за фахом для виконання відповідних завдань для комплектування своїх підрозділів.
Читайте також:
“НАТО вже тут, містере Путін!” Чому іноземні легіонери їдуть воювати за Україну
Сам Мирошниченко в той період займався залученням іноземних інструкторів до підготовки київської бригади ТрО.
– На початку березня 2022-го я отримав листа від колишніх британських військових, які повідомляли, що готові навчати українців і є фонд, який може профінансувати навчання, та надіслали програму навчань. Важливо, що фінансування було недержавним. У держави на той момент на це грошей не було: командуванню ТрО бракувало коштів на елементарні речі, броніки й каски.
Руслан Мирошниченко (другий праворуч) із легіонерами 2-го ІЛОУ
Я порадився із хлопцями з управління бойової підготовки ТрО, вони підтримали: “Ми готуємося до вуличних боїв, тож це вчасно”. Галушкін сказав: “Якщо вони готові воювати разом із нами, коли у Києві почнуться бої, то хай приїжджають”.
Британці приїхали, ми підписали з ними меморандум, обговорили, яку кількість людей вони готові навчити. Склали детальну програму навчань, яка була розрахована на підготовку бойових відділень у складі 10-12 людей кожне. Уже 18 березня розпочали навчання і за півтора місяця підготували понад 220 людей. Крім того, підготували 30 інструкторів-українців, половина з яких володіла англійською.
Протягом цього часу Мирошниченко не полишав наміру долучитись до формування інтернаціональних підрозділів у складі бойових бригад. Проєкт британських інструкторів використав для того, щоб знайти найкращих молодих українських командирів, які володіють англійською і потенційно можуть очолити відділення, взводи або роти в інтернаціональних підрозділах. Подав рапорт генералу Галушкіну з проханням направити його в 1-шу бригаду спеціального призначення імені Івана Богуна для виконання бойових завдань.
– У цій бригаді були десятки іноземців, а з її командиром ми свого часу виконували миротворчі завдання в Іраку, тож він мене запросив, щоб я створив йому інтернаціональний підрозділ. Але попередив, що в нього вакантна посада тільки для старшого лейтенанта. Для мене це не мало значення.
Галушкін спочатку сперечався, однак потім відпустив, бо для мене це було принципово. Адже окремі підрозділи цієї бригади вже воювали в Лисичанську. І я морально не міг перебувати в Києві – для мене було важливо не сидіти у підвалі в штабі тероборони, а їхати на фронт, – пригадує Санта.
Так у травні він долучився до бригади імені Богуна та почав формувати 1-шу інтернаціональну роту спеціального призначення.
Сформував за півтора місяці. Командирами роти та взводів стали українські офіцери й сержанти, які пройшли навчання у британських інструкторів у березні-квітні 2022-го в Києві.
Майже половину роти із 86 бійців складали представники Грузинського національного легіону (42 добровольці із Сакартвело), решту підрозділу – добровольці з інших країн. Загалом до складу роти увійшли воїни майже із 30 країн — України, Грузії, Білорусі, США, Великої Британії, Японії, Чехії, Польщі, Франції, Італії, Тайваню та ін.
Читайте також:
На Луганщині загинув доброволець із Тайваню Джонатан Ценг
22 червня 2022-го 1-ша інтернаціональна рота увійшла до складу 517-го батальйону окремої бригади СпП імені Івана Богуна й почала облаштовувати позиції на південно-східних околицях Лисичанська, кільце навколо якого вже змикалося.
– Ситуація була важка. У мене було бойове розпорядження супроводити роту до району виконання завдань, передати її командиру 517-го батальйону і повернутися до Житомира. Але ще до того, як я це розпорядження прочитав, вже знав, що його не виконаю. Хлопці питали: “Санто, ти з нами тільки до Лисичанська, а потім назад до Житомира?”. Відповів: “Я, хлопці, з вами до кінця”.
Пам’ятаю кожен день того періоду… 24 червня викликає мене комбат 517-ї до штабу, який знаходився в Новодружеську – питає, чому я не виконав “беерку”. І далі: “Підеш до мене заступником? У тебе хвилина на роздуми”. Я погодився не роздумуючи. Він запитав, чому я так швидко згодився. Кажу: “За 500 метрів від управління шахти “Новодружанська”, де ми з тобою перебуваємо – будинок, у якому виросла моя мама, напівзруйнований. У ньому пройшло моє дитинство, я всі канікули там проводив. Тож який нафіг Житомир? Пізніше комбриг мені сказав, що це вперше в його практиці, коли від нього полковник утік на фронт.
Сили оборони вже готувалися до відходу з Лисичанська. На виїзді з міста траса, що вела до Бахмута, прострілювалася росіянами. Перед Мирошниченком стояло завдання: забезпечити організований вихід інтернаціональної роти – без втрат, в умовах постійних обстрілів.
Поруч із Русланом воював його двоюрідний брат, який добре знав ці місця і всі стежки вздовж Сіверського Донця.
– Команда про відхід могла надійти будь-якого дня, тому треба було швидко приймати рішення. Брат і розвідники батальйону проклали альтернативний маршрут до Сіверська для виходу всього батальйону. На цьому шляху ми оперативно провели необхідні інженерні роботи, щоб пройшла техніка. 30 червня отримали команду на вихід. Виходили в сутінках, коли денні дрони тебе не бачать вже, а нічні – ще.
За словами Санти, позиції інтернаціональної роти на околицях Лисичанська розташовувалися за 500 метрів від парку, де він колись освідчився в коханні своїй майбутній дружині.
Із того періоду в Руслана залишилося дуже багато спогадів:
Горить житловий будинок у місті Лисичанськ Луганської області, 2022
– У Лисичанську я вперше в житті побачив, як горять дев’ятиповерхівки – як велетенські факели. Вперше побачив, як російські Су залітають для бомбардування мікрорайону, через який ти з хлопцями намагаєшся перебіжками від дерева до дерева дістатися позиції. Перший раз бачив, як розгублена бабуся під рев авіації і свист бомб намагається заховатися під кущиком, який їй до коліна доходить. Потім ти до неї підходиш, вона чіпляється за тебе мертвою хваткою, і ти ведеш її до підвалу. Бачив, як люди готують їжу на вогнищі, бачив їхні пусті очі й сірі обличчя. І всюди сморід – згарищ та страху…
У Лисичанську інтернаціональна рота перебувала тиждень – на другій лінії, не беручи участь у боях. До її задач входила готовність у будь-який момент підсилити роботу 79-ї ОДШБр і забезпечити оборону на певній ділянці на випадок прориву росіян. Це був їхній перший досвід організації взаємодії з суміжними підрозділами.
А перше завдання з оборони населеного пункту рота виконала в селі Григорівка на межі Донецької і Луганської областей, яке на той час було логістичним пунктом на шляху до Сіверська.
– Я вважав за самогубство тримати весь підрозділ у Григорівці під постійним артилерійським і мінометним вогнем. Тож більшість роти знаходилась у Сіверську, в готовності підсилити підрозділи. А в Григорівці діяла мобільна протитанкова група та дві розвідувально-диверсійні групи, які проводили диверсійні акції на протилежному березі Сіверського Дінця.
Руслан Мирошниченко “Санта”
У нас був потужний дрончик, яким керував Іван “Муха” Пелих – син знаменитого журналіста і телеведучого Ігоря Пелиха. Іван мав досвід операторської роботи і був одним із найкращих випускників курсів, які проводили британські інструктори. Ми організували взаємодію з артилеристами та отримали дозвіл комбата напряму координувати артилерійський вогонь для оборони Григорівки.
– Чому не всі командири використовують такий підхід для збереження особового складу?
– Я не буду це коментувати. Знаю, що навіть наш комбат майже весь особовий склад тримав по підвалах і погребах у Григорівці: ну, йому визначена задача оборони села, і все. Але я прийняв інше рішення, і мені вдалося його відстояти.
Це дуже допомогло під час оборони Григорівки. Наші ДРГ чергували по пару днів, потім я проводив ротації, щоб не виснажувати хлопців, які постійно знаходилися під ворожим вогнем – Григорівку крили безперервно.
Ми тоді фактично тестували у бойових умовах свої спроможності – поєднання дій оператора БПЛА і командира роти, який завдяки дрону бачить, що відбувається на підступах до його рубіжа, і далі дрон супроводжує дії наших бойових груп. Такою злагодженістю
ми продемонстрували певне ноу-хау, оскільки влітку 2022-го дронами під час бойових дій активно ще не користувалися.
Продемонстрували ефективну модель тісної взаємодії та координації на прикладі маленького підрозділу. Наприкінці липня ми закінчили виконання завдань у Григорівці. Зазнали перших втрат. Американські добровольці Люк Луцишин і Браян Янг, канадець Еміль-Антуан Руа-Сіруа та швед Едвард Селандер Патріньяні отримали завдання зайняти вогневі позиції і розчистити яр, де росіяни намагалися облаштувати переправу через річку. Завдання вони успішно виконали, але потім потрапили в засідку російських танків. Перший снаряд поранив Люка. Едвард, Еміль і Браян одразу ж спробували надати йому першу медичну допомогу та евакуювати. Другий снаряд убив їх усіх.…
Загиблі легіонери 2-го ІЛОУ
Читайте також:
В одному бою під Сіверськом загинули четверо іноземних добровольців
На початку серпня ми виїхали в район на кордоні з Росією, де виконували контрдиверсійні задачі у взаємодії з прикордонниками та Силами спеціальних операцій.
У вересні мене призначили заступником командира 2-го інтернаціонального легіону оборони України, який на той момент існував лише на паперах і до складу якого входило лише чотири українських офіцери.
– У досить складному психологічному стані – півтора місяці в активних боях, нестача особового складу – я прибув на пункт постійної дислокації 2-го ІЛОУ, який знаходився в одному з навчальних центрів на заході України, – згадує Мирошниченко. – Побачив там щасливих комбата й офіцерів, які не займалися формуванням легіону. Свій настрій пояснили тим, що не мають потреби формувати цей підрозділ, оскільки це “не в пріоритеті”.
Мирошниченко звернувся до тодішнього командувача Сухопутних військ Олександра Сирського, аби отримати повноваження на формування 2-го ІЛОУ. Отримав згоду та розпочав процес комплектування.
Разом із старшим помічником начальника штабу об’їздили ТЦК в регіонах і до середини листопада 2022-го мали вже 44 людини – офіцерів штабу, персонал служб забезпечення. Також до Легіону вдалося перевести залишки 1-ї інтернаціональної роти – внаслідок втрат і розривів контрактів там залишилося 33 людини.
– Контракти розривали ті іноземці, які втомилися. Вони мали на це право, – пояснює Санта. – Я безмежно вдячний кожному іноземцю, який навіть на один тиждень приїхав у мою країну, взяв до рук зброю, пішов на “нуль”, побув під обстрілами, виконав якусь задачу, ну, і згодом вирішив, що це не його. Вони все одно вчинили гідно – особливо якщо врахувати, скільки є українців, які ухиляються від служби в ЗСУ.
Залишки інтернаціональної роти стали організаційним ядром 2-го легіону. 19 листопада 2022-го Мирошниченка призначили командиром 2-го ІЛОУ. Його заступником став колишній командир інтернаціональної роти, старший лейтенант Сергій Ільницький із позивним “Індія”. Надалі вони лишалися єдиними кадровими офіцерами у складі підрозділу.
Руслан Мирошниченко “Санта” з легіонерами 2-го ІЛОУ
За первинною ідеєю, погодженою із тодішнім головкомом Залужним, 2-й легіон здебільшого мав складатися з українців, грузинів і білорусів. У січні 2023-го Мирошниченко з “Індією” їздили до Європи, де зустрічалися із потенційними білоруськими добровольцями. У підсумку притік саме білорусів і грузинів серед інших національностей був найбільшим.
Загалом у період 2022-2024 років у 2-му ІЛОУ несли службу добровольці з понад 30 країн світу – окрім українців, грузинів і білорусів, також представники Молдови, Азербайджану, Латвії, Естонії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Бразилії, Колумбії, Аргентини, Чилі, Перу, Парагваю, Португалії, Іспанії, Італії, Великої Британії, США, Австралії, Нової Зеландії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Німеччини, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії і Фарерських островів, Японії, Тайваню, Шрі-Ланки, Ізраїлю та Лівану.
У березні 2023-го Мирошниченкові вдалося сформувати 1-шу тактичну групу спецпризначення у складі 87 бійців. Каже, що за тодішніх умов створити повноцінний батальйон було неможливо, тож залишалося формувати менші тактичні групи під конкретні задачі, відштовхуючись від стану оснащення та комплектування.
Протягом березня було сформовано і натреновано чотири групи спецпризначення та повноцінний взвод БПЛА. З’явилася також група аналітиків розвідданих і взвод зв’язку, здатний забезпечити роботу розвіддиверсійних груп.
Легіонери звернулися до генерала Дмитра Красильникова, тодішнього командувача ОТУ “Північ”, який пам’ятав 1-шу інтернаціональну роту за боями під Бахмутом, коли хлопці відзначилися в штурмах, задачу виконали, а втрати були мінімальними.
– Ми запропонували Красильникову наші сили та засоби. Він сказав, що підтримує нас і доповідатиме Сирському та Залужному. Виходячи зі специфіки завдань, які ми були здатні виконувати, Красильников запропонував нам сконцентруватись на контрдиверсійних і диверсійних задачах.
Нас підтримало управління розвідки Сухопутних військ: розвідники приїхали до нас на полігон, поспілкувалися з людьми, переконалися, що ми – адекватний підрозділ і за нас не буде соромно. І вже 3 квітня 2023-го ми отримали 35 км вздовж кордону з РФ під патрулювання.
Наша 1-ша тактична група спецпризначення “Північ” пропрацювала там до лютого 2025-го, відзначилася грамотними контрдиверсійними та диверсійними діями в Бєлгородській та Курській областях Росії. Хлопці отримали державні нагороди, відзнаки головкома і міністра оборони.
У травні 2023-го Мирошниченко сформував та очолив тактичну групу “Схід”, яка складалася зі 146 бійців. Із червня 2023-го до липня 2024-го ця група виконувала бойові завдання в Серебрянському лісництві на Лиманському напрямку і стала основою для подальшого формування 2-го ІЛОУ.
На травень 2024-го ТГр “Схід” налічувала вже понад 450 військовослужбовців. А у вересні того ж року легіон мав 732 людини, або три чверті укомплектованості.
Позиції в Серебрянському лісі легіонери стали розгортати наприкінці червня 2023-го. На командному пункті було створено позаштатний орган – центр управління польотами (ЦУП), який координував дії екіпажів аеророзвідки і коригування вогню, забезпечував безперебійне спостереження за переднім краєм.
Створення ЦУПу надало можливості суттєво поліпшити координацію між командним пунктом, екіпажами БПЛА та розрахунками мінометів і автоматичних гранатометів – а це дозволило своєчасно виявляти та знищувати штурмові групи противника.
Згодом ЦУП трансформували в пункт управління розвідки (ПУР) – комунікативний хаб, до якого надходила інформація від розвідки, з ударних дронів та від РЕР. Тут збирали та аналізували інформацію про ворога, а потім доводили її до командування. Таким чином командир отримував максимально об’єктивну та повну інформацію для прийняття рішень.
Протягом червня-серпня 2023-го сформували позаштатну групу інженерів БПЛА, яка згодом трансформувалася у повноцінний взвод інженерів БПЛА. Отримані дрони (здебільшого від волонтерів) дрони доопрацьовували, переробляли, перепрограмовували під вимоги бойових дій, ремонтували.
Начальник медичної служби легіону ініціював створення позаштатного стабілізаційного медичного пункту переднього краю. Розташований за 15 хвилин їзди від лінії бойового зіткнення, він став єдиним стабпунктом у смузі оборони 63-ї механізованої бригади – і це забезпечило порятунок життів не тільки легіонерів, а й бійців 63-ї ОМБр.
Згодом, під час боїв за Терни, Часів Яр і Покровськ, 2-й ІЛОУ також розгортав стабпункт біля ЛБЗ.
У легіоні було створено патронатну службу.
– Хлопці мають знати: їх не полишать у випадку поранення. Я декілька разів приходив до бійців у шпиталі, аби поспілкуватися і якось підтримати, – згадує Мирошниченко.
У Серебрянському лісі 2-й ІЛОУ вибудував багатоешеловану систему логістики – пункти постачання, а також замасковані добротні бліндажі на відстані 2 і 4 км від ЛБЗ, оснащені РЕБами. Там чергували водій із пікапом, екіпаж МТ-ЛБ, резервна група піхоти, завжди були запаси води, їжі, пального, боєприпасів, медикаментів тощо.
Читайте також:
Ті, що кажуть смерті “не сьогодні”. Репортаж зі “стабіка” на Бахмутському напрямку
– Ми називали ці пункти “Терра” і “Закладка” – не питайте, чому. Така організація логістики дозволяла своєчасно і швидко доставляти припаси на “нуль”, евакуювати людей і техніку, доставляти на позиції підкріплення в разі необхідності.
– Ще на початку червня 2023-го весь Серебрянський ліс був нашим, – розповідає екс-командир 2-го легіону. – Але 63-тя бригада, в смузі якої ми працювали, вибудувала систему оборони з низькою якістю – між спостережними постами була велика відстань, на деяких ділянках вона перевищувала 150 метрів. В умовах лісу, де пряма лінія втрачається через 30-40 метрів, це було злочином.
Серебрянський ліс, квітень 2024 року. Автор: Денис Зелений
Комбати бригади – колишні офіцери, які звільнилися з армії здебільшого ще у 1990-х. У ТЦК подивилися на їхні звання і вирішили: все, будеш комбатом. А він поняття не має, як не те що батальйоном – як відділенням командувати! Йому хтось, напевно, сказав, що не треба копати окопи, а достатньо зробити спостережні пости. Але ж у тебе має бути побудована комбінована оборона – це поєднання траншей, бліндажів, нір, секретів. Це історія позиційної війни ще з Першої світової. Це те, як будують оборону росіяни. І вони не лінуються, вони дуже класно копають та вибудовують системи оборони. А наші козаки лінуються… В жодному разі не урівнюю всіх – кажу лише про окремі випадки на прикладі однієї бригади.
У результаті, за словами Мирошниченка, 63-тя бригада на правому фланзі почала втрачати позиції, “причому дуже швидко: за тиждень було втрачено до 5 км вздовж лінії фронту, і далі поступово просідали”.
95-й десантно-штурмової бригаді наказали відновити позиції. Тоді відбувся перший бій легіону в Серебрянці: 25 червня 2023 року, у взаємодії зі штурмовими групами 95-ї ОДШБр, до якої ІЛОУ був на той час приданий, штурмували ворожі позиції. Легіонерам вдалося закріпитися на рубежі та почати розбудову взводного опорного пункту.
– Ми мали зайти в глибину до 300 метрів і вклинитися в оборону противника. Штурм в цілому був успішним, нам вдалося вклинитися в оборону росіян на 150 метрів, але і легіонери, і десантники понесли втрати. Ми втратили двох вбитими і майже 15 пораненими. Тобто половина нашої штурмової складової втратила боєздатність. З огляду на це я запропонував комбригу 95-ї, що замість штурмів ми перейдемо до виконання завдань з оборони. Виявив слабке місце в обороні 63-ї бригади, і звідти ми стали формувати свою лінію оборони. Вирили повноцінний окоп, побудували бліндаж, облаштували позиції для кулеметів.
Паралельно я поповнював склад легіону й одночасно організовував бойову підготовку. Облаштували для цього свій полігон, відпрацьовували штурми. Отримували додаткове озброєння, боєприпаси та оптику.
Поступовий розвиток лінії оборони – від взводного опорного пункту (ВОП) до повноцінного батальйонного району оборони – проходив в умовах інтенсивних штурмів, щільного вогню важкої артилерії та РСЗВ. Легіон поетапно приймав на себе відповідальність за позиції, які більше не могла утримувати 63-тя ОМБр.
– Наприкінці червня 2023-го зняли командира 63-ї ОМБр і призначили адекватного – полковника Петра Скибу, який доклав значних зусиль та покращив ситуацію, поміняв деяких комбатів, – згадує Мирошниченко. – Але, на жаль, командування Скиби було недовгим. У січні 2024-го його звільнили за віком. Замість нього в березні 2024-го призначили Павла Юрчука, який уже в квітні почав поступово втрачати правий фланг – через відсутність контрбатарейної боротьби, неефективне використання дронів і свою брехню. Бригада буквально стерла в пісок пару батальйонів – тільки через те, що у комбатів було завдання тримати позиції в полі. Хоча позаду в них був ліс. Ну, так відтягніть людей у ліс, заховайте їх. Ні, в них є завдання, і вони триматимуть те, що в полі, де залишалися тільки якісь ями по пояс.
Юрчук мені каже: “Хай легіонери штурмують і відбивають втрачені позиції”. Відповідаю: “Ні, не будемо. Я в тебе забрав ті позиції, які твій комбат був не в змозі утримувати, бо ви дурними задачами вбили купу своїх людей. А ті бійці, що залишилися – сиділи удвох-утрьох в окопах, контужені-переконтужені, очманілі від арти. І я їх звідти виводив, а замість них заводив своїх легіонерів, які будували якісні позиції та бліндажі, укріплювались, заміновували простір перед собою – і таким чином ми побудували свій укріпрайон. І зараз ти мені кажеш – “іди штурмуй”?..
Юрчук втратив позиції, але боявся доповісти про це нагору – тобто для вищого штабу ці позиції продовжували існувати, тож йому був потрібен хтось, хто їх відновить.
Кажу йому: якщо ми розширимо свою і без того розтягнуту лінію оборони, я не зможу проводити ротації. Він дивується: “А ти ще й ротації робиш?..” Звісно, кажу, у мене легіонери в окопах максимум чотири доби знаходяться. І в мене два ротаційних склади. “Ох, ніфіга собі! А давай, – каже він – ми доповімо, що ти типу штурманув, а потім типу відкотився, що йшли бої, і ми старалися відбити”. Я на нього дивлюся: “Ти що? Це ж люди, як це так? До речі, поки ми з тобою розмовляли, наш ротний вже все зачистив, позбирав 13 ваших бійців, які залишились живі, і затягнув їх на наші позиції – і ось прямо зараз їх евакуюють, бо вони всі контужені й поранені. Але ми вже виконали свою задачу: зачистили, замінували, заманили ворожі групи, підірвали їх – ми так працюємо”.
Не хочу, аби склалося враження, що 63-тя бригада – це була суцільна проблема. Ні. Ми воювали пліч-о-пліч і з героїчними хлопцями з цієї бригади, талановитими командирами рот, самовідданими сержантами і солдатами, талановитими операторами БПЛА, класними танкістами, артилеристами – з хлопцями, які в умовах бездарного керівництва намагалися зробити максимум. Вони продовжують героїчно працювати і зараз, але тоді в них сталася така ситуація…
До кінця травня 2024-го 63-тя бригада свій правий фланг втратила повністю – і тоді її правим флангом став наш легіон. Зі сходу та з півночі від нас був противник. Із травня до середини липня 2024-го легіон тримав свій батальйонний район оборони довжиною в півтора километри. Поки росіяни не знищили його методичним артилерійським вогнем, – розповідає Мирошниченко.
Читайте також:
У Серебрянському лісі почастішали хімічні атаки на наші “нори”: репортаж із позицій 53-ї ОМБр. ВІДЕО
– Багато чого трималося завдяки авторитету бойових командирів. У Серебрянському лісі виросли лідери, командири, які власним героїзмом показували приклад і ставали авторитетами для бійців. Це й українці, й іноземці.
Руслан Мирошниченко “Санта” (праворуч) із легіонерами 2-го ІЛОУ
Був у нас легендарний офіцер, капітан морської піхоти США на позивний “Семі”, талановитий хлопець, гарячий, його треба було трохи зупиняти, але такий класний!
“Аквамен” був – колишній лейтенант бразильської армії, піхотинець, який завдяки своїм знанням, харизмі, лідерським якостям сформував основу роти під назвою “Чарлі” і на певному етапі виконував обов’язки її командира. Він підтягнув бразильців, стали з’являтися і колумбійці, серед яких також були лідери.
Для латиноамериканців взагалі велике значення має особистий приклад – не тільки героїзму, а й зважених рішень, розумності.
І, звісно, ти ніколи не зшиєш бойовий підрозділ, якщо не будеш із хлопцями спілкуватись щодня.
На початкових етапах, коли легіонерів було ще менше сотні, у нас склалася традиція: я особисто проводив брифінги, проводжав їх на кожну місію. На брифінгах аналізували макет місцевості – це така скриня з піском, що детально показує твої позиції, сусідів із флангів і противника, який перед тобою. Макет постійно звірявся з даними розвідки.
Читайте також:
“А весілля плануємо в Севастополі”. Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону
– Розкажи про відмінності військового менталітету іноземців на прикладі своїх легіонерів.
– Англосакси – британці, мешканці країн Британської співдружності – індивідуалісти, але здатні до самоорганізації та до об’єднання в групи.
Історії успіху, які мав наш легіон, відбувалися завдяки англосаксам: із ними формувалися бойові групи, вони багато чого передбачали, вони, як правило, відповідали за флангові позиції на небезпечних напрямках, що забезпечувало стійкість оборони. Із хлопцями-англосаксами можна реалізовувати ретельно сплановані спеціальні операції, а бойові завдання з ними виконуються на межі “безбашенності”.
Колумбійці дуже добрі солдати, прості пахарі війни, дуже працьовиті, стійкі, більш керовані. Вони не залишать позиції, поки поруч буде лідер, якому вони довіряють. Якщо лідер поруч і він каже, що робити – все буде в порядку.
Це інша форма мислення – колективна. Якщо англосакси здатні самі взяти на себе відповідальність – це є елементом і результатом їхньої здатності самоорганізовуватись, то для колумбійців вплив має командир, який в бою підтвердив свої лідерські якості, і його авторитет з цього моменту стає беззаперечним.
Руслан Мирошниченко “Санта” (праворуч) із легіонерами 2-го ІЛОУ
Бразильці – продукт пруської системи, тому що саме німці зіграли ключову роль у формуванні бразильської армії. Відповідно, бразильці дуже дисципліновані, в певному сенсі – перфекціоністи. Це люди чесні, чудові піхотинці.
Американці – гарні воїни. Хоча всі, про кого кажу – гарні воїни, бо вони нащадки людей, які теж постійно воювали. Але є й національні особливості, які потрібно враховувати. У американців трішки завищена планка самовпевненості. Вони вважають, що все знають. Були випадки, коли вони мені казали: “Ми так не воюємо, де ваше забезпечення?” Кажу: “Ну, ти ж звик до того, що воюєш із талібами. У тебе є все, а в талібів – нічого. Так ось, таліби – це ми”. – “Зрозумів. Але ми так не воюємо, вибачте…” Тоді я працював з тими, хто залишався. Але були й такі американці, які з розумінням усе сприймали.
За словами Мирошниченка, національність легіонера мала певний вплив на його військову спеціалізацію.
– Снайпери – це українці, грузини, білоруси. Виявилося, що за своїми якостями вони максимально підходять до цієї роботи. Жодного снайпера іншої національності не пам’ятаю. Були експерименти, але вони не мали успіху. Робота снайпера потребує тісної взаємодії та взаєморозуміння зі своїми підрозділами. Снайпери – це дуже маленький і дуже специфічний колектив. Вони на своїй пташиній мові розмовляють, тому українцям, грузинам і білорусам було легше сформувати такі колективи, бо мова спілкування між ними, звісно, була “трофейна” – російська. Тож інші іноземці там не проживалися.
Читайте також:
У Києві попрощалися із білоруською снайперкою Марією Зайцавою, яка воювала за Україну в лавах Інтернаціонального легіону
Командиром взводу протитанкових ракетних комплексів у нас була новозеландка на позивний “Ківі” – жінка під 40 років, колишня пілот-винищувач королівських ВПС Великої Британії, а ще й медикиня-екстремалка, яка в Гімалаях рятувала альпіністів. За місяць боїв у Григорівці вона врятувала більше сотні життів. Робила стабілізаційні дії прямо на “нулі”. Ця героїчна жінка у 2025 році отримала орден за мужність ІІІ ступеня з рук президента Зеленського, а також громадянство України – це була її мрія.
Колишній командир 2-го легіону пишається і тим, що за 13 місяців виконання завдань у Серебрянському лісництві в ІЛОУ вдалося сформувати повноцінний мінометний взвод, у якому були українці, білоруси й один британець-сержант на псевдо “Цезар”.
– Хлопці-білоруси дуже результативні. Вони спрацювалися через ту ж саму дисципліну. Цезар був єдиним неросійськомовним. Але артилерист артилериста зрозуміє без мови. Цезар навіть навчився основним командам українською. Із відмінними результатами працювали.
За час “каденції” в Серебрянці легіонери сформували також чотири розрахунки автоматичних гранатометів і навчилися ефективно працювати з далеких відстаней, поєднуючи вогонь мінометників і АГСників при коригуванні з безпілотників.
– Тобто коли в тебе є засоби, вміння і здатність звести все в одну мережу, у тебе з’являється оркестр, який може давати гарний результат. Мета цього оркестру – тримати лінію і не дати противнику підійти до піхоти.
Аеророзвідниками, особливо на початкових етапах, здебільшого були тільки українці. Потім додалися білоруси, згодом – ще й італієць, бельгієць, француз, американець. Через те, що українець-командир взводу БПЛА на позивний “Чілі” знав англійську, для нього не було проблемою налагодити комунікацію між ними й ефективно організувати роботу.
Руслан Мирошниченко “Санта”
– Якби ти сам був іноземним добровольцем, які б характерні ознаки українців як воїнів відзначив би?
– У мене був жорсткий підхід до комплектування українцями – я відбирав тільки добровольців і тільки тих, хто готовий беззаперечно виконувати бойові задачі, самовдосконалюватись. Тобто я збирав найкращих. Але траплялися випадки, коли мені людей нав’язували, і я був вимушений від них відмовлятись. Були, на жаль, і випадки алкоголізму. Адж армія – це відзеркалення всіх хвороб суспільства. Але ми з такими людьми прощалися. У мене нуль толерантності, незалежно від національності, до тих, чия поведінка або звички шкодять виконанню бойових задач і моральному клімату в підрозділі.
Саме вживання алкоголю для мене не причина позбутися людини. Але коли він вживає настільки, що не здатний себе контролювати, коли його емоційний стан стає нестабільним, і наслідком цього є зрив виконання бойової задачі, що може призвести до загибелі особового складу – то з такими ми прощалися беззастережно.
Якби я був іноземним добровольцем, то в українцях відзначив би завзятість, бажання вчитися, креативність, професіоналізм у певних моментах.
Наприклад, наші снайпери й артилеристи навчали цій науці своїх іноземних побратимів. Бо найкращими снайперами та артилеристами у нас були саме українці. І сапери в нас були неймовірні, вони самі робили вибухові прилади для дистанційного мінування. Вибухівку для дронів ми теж самі робили.
А от великий мінус української армії – її культура управління. Мистецтво командира полягає в тому, щоб не просто поставити задачу, а й уміти її роз’яснити. Багато командирів це нехтують. Через те, що самі не розуміють. Бо йому самому так сказали – і він сам не розуміє, для чого. Не розуміє наслідків.
Читайте також:
Старший солдат Джейн. Як журналістка Олена Шарговська стала бойовим медиком Інтернаціонального легіону
– Як сталося, що ти склав повноваження командира 2-го легіону?
– Я не збирався залишати батальйон. Але так склалися обставини…
Навесні 2024-го у Руслана Мирошниченка виявили онкозахворювання третього ступеню, він переніс дві складні операції. Санта їх не у військовому шпиталі, а у цивільній лікарні – не хотів, щоб його комісували. У травні повернувся на фронт.
Руслан Мирошниченко “Санта” (праворуч) із легіонерами 2-го ІЛОУ
– Я благав, вимагав, щоб мене туди повернули, бо мій батальйон переживав важкі часи. Лікарі підібрали мені курс таблетованої хіміотерапії, щоб я міг проходити його прямо на фронті. Єдине, потрібно було принаймні раз на місяць приїжджати до Києва і робити ін’єкцію.
Мій лікар, хірург-онколог, людина з великої літери, Олег Кирсенко, поїхав зі мною на фронт, щоб проконтролювати новий етап моєї життєдіяльності. Сам це запропонував, пробув зі мною десять діб. Абсолютно цивільний лікар. Більше того, він як хірург ще й допомагав нашій медслужбі стабілізувати поранених на стабпункті.
У той період легіон продовжував розбудовувати лінію оборони в Серебрянському лісі й одночасно розпочав черговий рекрутинг та підготовку новобранців.
Підготовка проходила вже не на заході Україні, а на Донеччині – це спрощувало та пришвидшувало процес інтеграції новобранців до підрозділу.
На полігоні проводили селекцію іноземців. Тих, хто її не проходив, відправляли назад до їхніх країн. Навіщо йому воювати, каже Мирошниченко, якщо він не здатний? Навіщо наражати на небезпеку його та інших бійців?..
Щомісяця на три дні командир легіону виїжджав із Серебрянки до Києва на ін’єкції. За його відсутності боєм керував начальник штабу Олександр Якимович. Паралельно “Індія” продовжував командувати тактичною групою спецпризначення на північному напрямку. Санта обом щиро вдячний.
– З Ільницьким був полковник “Лом”, який мав реальний досвід планування і реалізації спецоперацій. На східному напрямку внаслідок доформування батальйону в нас було вже близько 440 людей, а із північною групою – майже 540. Ще в штабі на заході України близько 20 людей. Тобто на травень 2024-го в нас була вже повноцінна військова частина, яка в повній мірі виконувала бойові задачі на двох оперативних напрямках.
Коли в липні 2024-го росіянам ніяк не вдавалося захопити позиції 2-го ІЛОУ в лісі, розвідка доповіла Санті про перехоплені розмови ворога, в яких зокрема йшлося: “Цих злих хохлів немає сенсу штурмувати – їхні позиції треба знищити”.
Росіяни задіяли для цього “Мсту” та “Смерчі”.
Мирошниченко зрозумів, що противник відмовився від намірів витиснути легіонерів із добре облаштованих позицій та більше в цих позиціях не зацікавлений.
– Я негайно рапортував керівництву, що підрозділу потрібна контрбатарейна підтримка – інакше підрозділ приречений на знищення. Але підтримку не надали.
Шостого липня легіонери відбили декілька штурмів, після чого їх накрило артилерійським валом.
– Загинув наш найкращий командир опорного пункту, головний сержант Андрій Костельний “Грізлі”… Раніше був поранений заступник командира роти лейтенант Селюк. Командний склад був вибитий.
Коли колумбійці побачили, що їхній командир Грізлі загинув, в ротах настала моральна криза, і половина колумбійців залишили позиції. На їхнє місце стали українці, грузини, англосакси.
Я ж кажу, що особливість латиноамериканців, яких у нашому легіоні переважна більшість, у тому, що вони стоять в обороні завдяки особистому прикладу командирів і лідерів. Я сам періодично виходив на позиції, щоб хлопці мене бачили. Але після операцій у мене на тілі був один допоміжний медичний прилад, тому я не міг вдягти бронік. До того ж мені було фізично важко дійти до лінії боїв. Міг тільки управляти боєм з командного пункту. Або приходити в район зосередження, де живуть хлопці, для проведення брифінгів.
Серебрянський ліс, червень 2025
Я усвідомлював, що 63-тя бригада не забезпечить нам вогневе прикриття, і наші опорники буде знищено. Усвідомлював, що це моя відповідальність – значить, я не здатний налагодити роботу. Коли ворожа артилерія стирає нас у порошок, змішує з піском, від бригади контрбатарейної підтримки немає, на верхах немає елементарної злагодженості, підтримки старшого начальника немає… Але це було і залишається моєю відповідальністю – тримати цю тонку червону лінію…
За словами Санти, він розумів, що за таких умов не має морального права наказувати своїм бійцям утримувати вже знищені позиції. Тому після трагедії, що сталася 6 липня, доповів тодішньому командувачу Сухопутних військ Олександру Павлюку, головкому Сирському, командувачам ОТУ про те, що ситуація на їхньому опорнику загострилася і може стати ще гіршою, якщо йому не дозволять вивести піхотинців на відновлення. Адже морально-психологічний стан особового складу після втрат командирів груп похитнувся.
– У доповіді я акцентував, що легіоном було побудовано щільну лінію оборони, що ми відбили значну кількість піхотних штурмів, втратили такі-то позиції, але продовжуємо утримувати більшість позицій свого батальйонного району оборони. Що 63-тя бригада та командування на вищому рівні не забезпечують нам контрбатарейну боротьбу. Що легіонери, які бачать таке відношення до інтернаціонального підрозділу, в будь-який момент можуть просто відмовитись виконувати бойові задачі.
Я попросив залишити в розпорядженні командира 63-ї бригади Юрчука наші вогневі засоби та БПЛА, а нашій піхоті дати принаймні місяць, аби прийти до тями.
“Дайте, – кажу, – нам відпочити, перегрупуватись, у мене буде поповнення, але мені потрібно його підготувати, і за місяць ми продовжимо виконувати бойові завдання”.
Від вищого командування реакції не було. Із 6-го по 16 липня ми продовжували утримувати наш район оборони, втрачаючи людей, втрачаючи позицію за позицією, які методично зрівнювали із землею 152-й калібр і РСЗВ ворога. Поки у нас із 14 позицій залишилася тільки одна.
Мирошниченко каже, що буквально щодня доповідав всім, як розвивається ситуація.
16 липня опорний пункт легіону було знищено повністю.
– Тобто десять днів ніхто не реагував на мої доповіді.
На думку екскомандира 2-го ІЛОУ, 63-тя бригада в липні 2023-го показала свою нездатність – “або небажання” – використовувати FPV-дрони як засоби контрбатарейної боротьби.
– У бригади немає снарядів для 155-го калібру, не вистачає артилерії, вони не можуть надати нам вогневу підтримку. А свої FPV бригада застосовує виключно по ворожій піхоті, і то на глибину максимум до 500 метрів від ЛБЗ. Звісно, так легше. І відосики красиві виходять. Коли ворог безкарно, підкреслюю – безкарно! – знищує нашу піхоту, це означає, що ми не здатні забезпечити контрбатарейну боротьбу. Хоча територія, де знаходиться противник, має бути суцільною кілзоною, випаленою вглиб.
Якщо у тебе нема снарядів, тому що нам перекрили кисень міжнародні партнери, то у тебе є дофіга FPV… Чомусь коли бригадою командував Скиба, його командир роти ударних БПЛА “Лунтік” був здатний організувати роботу, а наш легіон забезпечував його термобаричними боєприпасами, які ми самі виготовляли. Він випалював лінію оборони росіян нашими термобоєприпасами, а їхню артилерію знищував FPV-дронами…
Після втрати позицій на відновлення інтернаціональний підрозділ не відправили – замість цього із Серебрянського лісу перекинули під Терни.
– Це теж Кремінський напрямок. Там – посадки, інші умови, росіяни стоять на висоті, ми в низині – у них як на долоні. І нашим групам наказують іти пішки декілька кілометрів. Між посадками – відстань до 800 метрів, які прострілюються ворогом. 67-ма бригада, яка там стояла, основні втрати понесла на етапах заведення та виведення людей. Знову ж таки, через страх командира цієї бригади переконати вище командування, що треба зайняти більш вигідне положення – замість того, щоб займатися “утилізацією” свого особового складу.
Мирошниченко продовжував рапортувати про скрутну ситуацію. Нарешті прохання задовольнили, і весь серпень батальйон під його керівництвом проходив відновлення на полігоні на заході України.
У той час до підрозділу направили декілька комісій, аби з’ясувати стан справ у батальйоні:
– Шукали підстави для мого зняття. Але оскільки порушень не виявили, Павлюку доповіли, що підстав для зняття немає, комбат на своєму місці.
Наприкінці серпня 2024-го Мирошниченко передав повноваження командира батальйону майору Олександру Якимовичу, а сам ліг у лікарню. Потім пройшов ВЛК.
Руслан Мирошниченко “Санта”
– На мене начальник ВЛК, всі хірурги дивилися великими очима: “Полковнику, ви при своєму розумі? Як ви в такому стані батальйоном командуєте?”
Я отримав лікарський висновок щодо непридатності, і мене звільнили з військової служби за станом здоров’я.
Читайте також:
“От подивишся – я закінчу цю війну!” Історія нацгвардійця Руслана Дубровського “Зубра”, який зник безвісти в Серебрянському лісі
– Як ти ставишся до рішення інтегрувати добровольців з ІЛОУ до складу штурмових полків ЗСУ, а також підрозділів ГУР МОУ? Дехто, зокрема і в вашому підрозділі, виступив проти. Адже сприйняв це рішення як розформування інтернаціональних легіонів, які вже недоцільно застосовувати в колишньому вигляді.
– Ну, по-перше, нема такого рішення – розформувати легіони. Це спекуляції. Прийнято рішення щодо трансформації інтернаціональних легіонів та їхнє перепідпорядкування – із Сухопутних військ до штурмових військ, де вони увійшли до складу штурмових полків. А іноземці й далі мають можливість служити у всіх підрозділах Сил оборони України.
Такі рішення приймаються тоді, коли вище керівництво не бачить прогресу у формуванні військових частин.
Наведу приклад свого легіону. На кінець серпня 2024-го у його складі було 732 бійця, що означало укомплектованість рот – тобто основних бойових підрозділів і підрозділів бойового забезпечення. А основні бойові підрозділи будь-якого батальйону і визначають його боєздатність.
Що відбулося після того, як я склав повноваження командира? З’явилися сотні управлінців – штаб, служби забезпечення, підрозділи логістики, зв’язку, БПЛА. І це на фоні 60 піхотинців. Тобто виникла велика диспропорція між піхотною складовою і кількістю тих, хто має цю піхоту забезпечувати – 30% до 70%, а має бути навпаки. Отже, за всіма нормами, військова частина, командування якої не здатне забезпечити і підтримувати стан боєготовності основних бойових підрозділів, підлягає розформуванню.
Така ж ситуація була у 3-му легіоні, трішки краще – у 1-му. Але загальна картинка – укомплектованість основних бойових підрозділів була на межі 30%, що неприпустимо навіть в умовах війни. У такому стані підрозділи розформовують, об’єднують, переміщують до складу бригад. Це аксіома військового планування.
Саме за рахунок таких батальйонів вирішили поповнити полки штурмових військ, які потребували ресурсу для свого формування. На мою думку, за обставин, що склалися, все цілком логічно.
У складі бойових полків в інтернаціональних легіонів з’являється більше можливостей для розвитку. Адже командують полками офіцери з досвідом і розумінням тактики, а легіони зберігають свою ідентичність та цілісність. І вони стають застраховані від того, щоб бути приданими до чужих бригад на час виконання бойових завдань.
Командири полків зацікавлені в збереженні та нарощуванні досвіду і напрацювань інтернаціональних легіонів у складі своїх полків.
Тож я бачу тільки позитив в інтеграції легіонів у штурмові полки, які ведуть свою історію від героїчної Української добровольчої армії.
Як мені відомо, командири штурмових полків зберегли цілісність інтернаціональних легіонів, а легіонерам та їхнім командирам збережено посади і фах – отже, створено умови для розвитку цих підрозділів та для подальшого рекрутингу іноземних добровольців в ці полки.
Шеврон 2-го ІЛОУ під час вручення легіонерам
– До прийняття цього рішення ти казав, що іноземні легіонери у нас недооцінені і що їх неефективно використовують. У чому це проявлялося?
– На етапі 2022-2024 років існувала загальна проблема – невміння і неспроможність керувати інтернаціональним підрозділом. Зараз це вже більш-менш налагодилося, ситуація покращилася. Армія вчиться працювати з іноземцями, а іноземці вчаться у нас.
Наша армія вчиться створювати для людей сприятливі умови, проводить роботу над помилками, удосконалює бойову підготовку та забезпечення. Це раціональність, в основі якої – цінність людини як індивідуума. Я бачу, як наша армія змінюється на краще.
Що ж стосується ставлення до інтернаціональних легіонів у минулому, то, по-перше, ці підрозділи завжди були придані до певних бригад, а кожен комбриг намагався насамперед зберегти не їх, а свій особовий склад. По-друге, це іноземці, до яких деяким комбригам було байдуже. Тобто іноземців їм двічі було не шкода. Це була об’єктивна реальність, на жаль. Але це вже у минулому. Висновки зроблено. Проведено роботу над помилками в більшості підрозділів.
Тому й було прийнято рішення головкома трансформувати інтернаціональні легіони і ввести їх до складу штурмових полків, щоб створити умови для їхнього сталого розвитку в межах цих полків, де легіони мають можливість злагодження і виконання завдань завжди тільки з підрозділами свого полку.
– Так, дійсно, доброволець, який приїхав в Україну, має правовий соціальний захист, доки діє його контракт. На жаль, згідно з діючим законодавством, іноземець може податися на громадянство України тільки через три роки безперервної служби в лавах ЗСУ, Нацгвардії або інших складових Сил оборони. Є пропоновані зміни до законодавства, які передбачають спрощену процедуру.
На моє переконання, іноземець, з яким підписали контракт, щойно отримав статус УБД – заслуговує на посвідку на постійне проживання.
Бо сам факт того, що іноземець приїхав в Україну воювати за неї і був на “нулі”, вартий нашої вдячності. Наявність посвідки на постійне проживання забезпечила б йому право на медичні послуги, банківське обслуговування, відповідний правовий захист. Сьогодні іноземці, які повернулися з фронту, цього не мають.
Декілька моїх побратимів – білоруси, грузини, представники інших національностей, навіть один британець – прийняли рішення залишитись в Україні. Вони чесно, мужньо, героїчно відвоювали, мають нагороди і статус учасника бойових дій – але цього недостатньо, вони безправні. Як тільки завершується дія контракту, відносно іноземця включається правило 90 днів, протягом яких він може перебувати в Україні легально.
(Після 10.05.2026, коли набув чинності закон № 4730-IX (див. нижче), статус іноземних добровольців було відкориговано в кращий бік. Інтерв’ю записувалося раніше – “Н”).
Легіонери 2-го ІЛОУ
У нас іноземці воюють у складі багатьох підрозділів Сухопутних і Десантно-штурмових військ, Сил спецоперацій, ГУР Міноборони. Але щойно дія контракту закінчується і людина опиняється поза межами військової частини – нею вже ніхто не займається. З нею ніхто не проводить роботу щодо роз’яснення її прав. Людина просто залишається на вулиці. Вважаю, це утилітарне використання іноземців.
Разом з ініціативною групою Руслан Мирошниченко подав заявку до одного з міжнародних фондів для проведення аналітичного дослідження цієї проблеми. Після цього до Міністерства ветеранів можна буде надати пропозиції щодо змін, які слід внести до законодавства України для забезпечення соціального і правового захисту іноземних добровольців, “особливо після їхнього звільнення з лав ЗСУ та з інших складових Сил оборони”.
– Ми робимо це дослідження у взаємодії з робочою групою Мінвету, яка вже забезпечила певні позитивні зрушення в цих питаннях – аби продемонструвати вдячність іноземним добровольцям за їхній внесок у нашу перемогу. Адже ветеранська політика – це перш за все вдячність людині, яка, незалежно від своєї національності, ризикувала своїм життям і здоров’ям заради нашої країни.
Отримав УБД – будь ласка, маєш право на посвідку. Отримав державну нагороду – маєш право на громадянство. Робота ведеться в цьому напрямі.
У грудні 2025 року Верховна Рада ухвалила, а президент Володимир Зеленський невдовзі підписав закон (№ 4730-IX) щодо соціального захисту для іноземних добровольців, які служать у лавах Сил оборони.
Цим законом врегульовується правовий статус іноземців та людей без громадянства, які воюють за Україну — вони отримуватимуть посвідки на тимчасове проживання на період дії контракту про проходження військової служби та протягом шести місяців після його припинення.
Законодавчі гарантії поширюються і у сфері медичного забезпечення – до іноземних добровольців застосовуватимуться норми закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей” у частині, що стосується медичного забезпечення.
Окрім медичних, посвідка на тимчасове проживання надасть добровольцям-іноземцям можливість безперешкодно отримувати банківські, нотаріальні та інші соціальні послуги.
Закон № 4730-IX набув чинності з 10 травня 2026 року. Перед тим Кабмін ухвалив постанову на його забезпечення.
Читайте також:
“Колумбія Pictures” представляє. Як Україна залучила на війну в лавах ЗСУ тисячі добровольців із Латинської Америки
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
