автор: Геннадій Карпюк
фото з архіву родини Дубровських
Минає три роки від часу, коли в лютому 2023-го разом із кількома побратимами зник безвісти 31-річний Руслан Дубровський “Зубр”. До великої війни він був старшим інспектором – черговим відділу оперативного чергування, охорони і режиму в Харківській області управління охорони та режиму Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань.
Коли росіяни намагалися захопити його рідне місто, Руслан вирішив долучитися до лав Національної гвардії України. У ДКВС мав спецзвання старшого лейтенанта внутрішньої служби, а в НГУ офіцерську дорогу довелося торувати з самого початку. У гвардійських лавах став молодшим лейтенантом, командиром 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 3-го стрілецького батальйону 5-ї окремої Слобожанської бригади “Скіф”.
Остання відома фронтова місія героя – оборона вогневої позиції поблизу Кремінної, у нині відомому на весь світ і вже понищеному вогнем боїв Серебрянському лісі.
Руслан Дубровський навчався у Харківському автомобільно-дорожньому технікумі, де здобув фах молодшого спеціаліста з права. Потім служив строкову у Внутрішніх військах у Криму. В юності писав вірші у стилі реп, записував доробки на відео, бо мав творчий хист. Повернувшись із війська, одягнув однострій пенітенціарної служби, влаштувавшись у Харківський слідчий ізолятор. Де знайшов як покликання, так і долю – кохану дружину.
Руслан і Анастасія Дубровські
“Ми познайомилися у 2015-му, коли разом служили в СІЗО. Магічним місцем, де виникла та сама “іскра”, став 6-й корпус установи. Я видавала посилки й передачі, а Руслан перебував на посту. Напевно, я йому одразу сподобалася, бо він почав різними шляхами добувати номер мого телефону і заповзявся писати у соцмережах. Якось пізніше одверто зізнався: “Щойно тебе побачив, дав собі обіцянку – ця дівчина стане моєю дружиною!”. Якось він запросив на побачення. Я погодилася. Але мій кавалер… не прийшов! І вигадав дивне пояснення. Мовляв, у нього бракувало грошей, і йому здалося, що просто пити каву така красуня не погодиться – думав, мені потрібне щось більше.
Але потім кавалер виправився, і закрутився наш роман. У кінці листопада він поїхав на сесію в Київ, а звідти повернувся з обручкою. На Новий рік 1 січня 2016-го зробив пропозицію, а 13 серпня того ж року ми одружилися”, – розповідає Анастасія Дубровська.
З часом його кар’єра в системі ДКВС успішно просувалася. Руслан здобув профільну освіту в столичному Інституті кримінально-виконавчої служби й став офіцером на посаді старшого інспектора з профпідготовки в Темнівській виправній колонії №100. Згодом перевівся у Міжрегіональне управління.
При цьому чоловік робив усе, щоб досягати поставлених у житті цілей. Окрім офіційної праці, добре заробляв, таксуючи у вільний час, переважно пізно ввечері. Дубровські мали глобальну мету – придбати власний будинок у харківському передмісті, селищі Пісочин. І їм це вдалося. Мабуть, тому, що глава сімейства буквально сяяв вірою й упевненістю: так усе і буде! І ця впевненість передалася й дружині.
Останнє фото з сім’єю
Анастасія зізнається, що народивши їхню донечку, навіть не вміла змінювати підгузки – цю роботу виконував коханий. Він завжди казав, що живе з двома принцесами. Останнім подарунком дружині перед новим 2023 роком була каблучка у формі корони. Руслан так прокоментував її: “Дарую цю прикрасу, щоб знала – саме ти є моєю принцесою!”.
А Улянка була справді “татовою донецю” – він їй усе дозволяв, ходив із нею по лікарнях і дитячих заходах, часто відводив у садочок. Востаннє малечу бачив на її 6-ліття, приїхавши з фронту. Він поспішав, їхав із самого “нуля” й того разу не привіз доні подарунка. Але сам приїзд і був для його дівчат найдорожчим та незабутнім дарунком.
А вже невдовзі люблячий тато й чоловік опинився у списках зниклих безвісти…
Читайте також:
“Він просто не виходив на зв’язок. І ніхто мені нічого не повідомив…” Що робити рідним, якщо військовий зник безвісти
…24 лютого 2022-го їх розбудив дзвінок від колеги, а затим і звук віддалених вибухів. За пів години всіх почали піднімати по тривозі. Анастасія на авто відвезла Уляну до мами й поїхала на роботу з іншими дівчатами з ізолятора, яких підбирала дорогою на службу.
“Ми нікуди не виїхали, хоч Руслан сказав: їдь з малою в Полтаву. Тоді з мікрорайонів, що перебували під посиленим обстрілом, сім’ї співробітників могло прихистити СІЗО, розташоване у безпечнішій локації. Але я не хотіла нікуди їхати, бо нашу оселю в Пісочині, нашу мрію, ми вдвох перебудували, вклали стільки душі, часу і коштів, що я не могла зрушити звідти. Ми не мали грошей на робітників, усе зробили самі, навчаючись різних будівельних прийомів та секретів. Уляна літечком сиділа надворі у басейні, я носила цеглу, пісок і цемент, а чоловік майстрував. Допомагали батьки та друзі, – так і облаштували зручне й комфортне гніздечко. Хоч спершу сумнівалася, чи вийде це у нас. Але Руслан справді був готовий до цього випробування, як і до багатьох інших”, – продовжує Анастасія.
Руслан Дубровський зі своїми “принцесами”
Жінка зізнається: за ці 10 років подружжя зовсім не сварилося, окрім моменту, коли Руслан заявив, що йде воювати. Це його бажання їй дуже важко далося. Настя переконувала, що вони і так виконують важливі державні завдання, та після гарячих дискусій зрозуміла: чоловіка не зупинити… І змогла перебороти себе, підтримавши свого захисника.
Руслан Дубровський не бажав у час війни “лишатися наодинці з папірцями”, а хотів, як і його знайомі та двоюрідний брат, який уже воював, захищати Україну. Остаточному ухваленню рішення долучитися до відбиття ворожої агресії “посприяло” захоплення окупантами на початку березня 2022-го СІЗО у Старобільську. Перебуваючи на чергуванні в управлінні, він чув, як доповідали, що росіяни заходять в установу. Як беруть у заручники персонал, що не міг залишити свої пости, бо тоді б ув’язнені розбіглися. І як їх змушували підписувати усякі “цидулки”.
“Чоловік цього боявся і казав: “Ти ж розумієш, якщо росіяни зайдуть у місто, я нічого їхнього не підпишу. Хоч убиватимуть, колаборантом не стану і в полон не здамся!”. Щосили сам бажав запобігти цьому сценарію. Його двоюрідний брат Андрій уже служив у ЗСУ, хоч і не був військовим, і для нього став прикладом. Свекруха племінника практично виховала – через певні обставини він жив з ними змалку.
Антон пішов у ТрО, потім поїхав воювати на Донеччину, де зазнав сильного поранення – під серцем застрягнув уламок. На щастя, його змогли врятувати. Це поранення дуже зачепило Руслана, стало додатковим стимулом узятися за зброю: “Маю помститися за брата!” – згадує події перших тижнів великої війни Анастасія Дубровська.
Двоюрідний брат Дубровського Андрій Кебалін, вилікувавшись, повернувся у військо і служить у 127-й окремій важкій механізованій Харківській бригаді. Наразі його підрозділ воює під Куп’янськом.
“Ми разом виросли, Русланова мама Інна – моя тітка. Я старший на три роки і в певних моментах слугував брату “швидкою допомогою” й авторитетним порадником, – розповідає Андрій. – Пам’ятаю день, як він поділився тим, що запросив гарну дівчину Настю на побачення і надіслав її фото. Я похвалив його за вибір. Ця пара душа в душу стільки років прожила. Він для сім’ї все робив, практично не відпочивав, щоб купити й облаштувати власний будинок. Ми з ним по черзі брали в оренду машину і таксували.
Загалом брат мав багато ідей, бо сподівався тільки на себе. Приміром, мріяв відкрити СТО самообслуговування… Якось ми побилися об заклад, хто раніше потрапить на війну. Мені пощастило першому. Щойно отримав бойову повістку – сфотографував її і відправив Руслану. Він підтримав і сказав, що теж скоро піде.
Руслан Дубровський з побратимами
Коли я перебував на лікуванні після поранення, брат надіслав фото відношення у бригаду Нацгвардії. Я одразу дав напуття не лінуватися, а окопувався, щойно є така змога. І він справді добре навчився облаштовувати бліндажі та шанці, був умілим командиром, здобув позивний “Зубр”.
Та одного дня їм у тил заїхала російська техніка, почався штурм. Брата поранило, його ніби намагалися евакуювати, але його доля, як і деяких побратимів достеменно не відома. Як пам’ять про нього маю ланцюжок з хрестиком та іконкою – Руслан, його мама і Настя подарували на іменини декілька років тому. Тепер це мій оберіг”.
Руслан Дубровський пройшов необхідне навчання і 1 серпня 2022 року розпочав службу. Спочатку його підрозділ виконував задачі під Голубівкою, що біля Куп’янська. Тоді їх готували до участі у звільненні Слобожанщини. Він так хотів встигнути повоювати, але ЗСУ добре працювали, а гвардійці за ними проводили так зване закріплення.
Володимир Данильченко – найкращий друг нашого героя, хрещений батько його донечки Уляни. Вони разом служили строкову, навчалися в технікумі. Чоловік став правоохоронцем, нині воює у складі поліцейського стрілецького батальйону особливого призначення, має бойові поранення.
“Ми вчилися чотири роки на правознавців у технікумі, потім разом – у Внутрішніх військах, де Руслан був моїм командиром відділення. Як вернулися у Харків, я влаштувався тоді ще в міліцію, а він – у СІЗО. Потім в його житті з’явилася Настя. Я старшував у них на весіллі. Ми дружили сім’ями, допомагали одне одному. Таких, як Руслан, друзів не було й напевно не буде. Він заради своїх дівчат і пішов на фронт, щиро бажаючи захистити родину й країну. Завжди казав, що ніколи не здасться! Та й дружина в нього бойова – їздила практично на межу сірої зони, підтримувала його. Не дивуюся, бо її батько брав участь в АТО від початку, і перед тестем він мав тримати бойову марку!” – згадує Володимир.
Руслан із побратимом
Дружину Зубр переконував: “От подивишся – я закінчу цю війну!”. Згодом його підрозділ надовго опинився поблизу Циркунів – прикривав Харків з півночі. Анастасія з Уляною навідували Руслана на своєму авто. Бійцям були потрібні то акумулятори, то ліки, а то й відро солянки чи борщу на 12 побратимів дружина виготовляла і везла цю часточку домашнього затишку в їхні бліндажі та на блокпости. І Бог беріг їх у тих волонтерських місіях.
А щойно Руслан очолив взвод, його перекинули на Луганський напрямок, розповідає Анастасія.
“5 лютого, на мій день народження, зателефонував командир Руслана і повідомив: чоловік зник безвісти. Виконуючи задачу, пов’язану з утриманням позицій у Серебрянському лісі, потрапив під вогневий шквал противника. Багато хлопців не повернулися тоді…
За кілька тижнів до того взвод міняв бійців, які перебували на позиціях 4 місяці. Чоловік відбув там першу місію і приїхав на іменини Уляни 27 січня. Зостався ночувати, щоб уранці вирушити на фронт.
У ту ніч ми мріяли, щоб у нас був іще хлопчик. Спершу він серйозно запропонував “зробити козачка” просто зараз. Утім, передумав: “Напевно, я тебе саму вагітною не залишу. От повернуся, і тоді візьмемось за роботу над сином!”.
30 січня прийшла їхня черга заступати на позиції, де вони згодом полонили злющого “кадировця”, який погрожував відплатою.
Наступної ночі ворог влаштував нашим пекло. Руслан дістав поранення й за ним надіслали п’ятьох бійців задля евакуації. Тепер їх теж вважають безвісти зниклими.
На місці бою окупанти знайшли особисті документи чоловіка, виставили їх фото й світлини загиблих українців на одному з телеграм-каналів. Декого впізнали рідні, але обличчя Руслана там не було”.
Мама Руслана, Інна Володимирівна, померла наприкінці осені 2025-го, витративши багато сил і здоров’я на очікування сина… А донечка Уляна й досі не знає, що шанси побачити тата дуже примарні. Хоч Анастасія в них вірить і донині. Тому розповідає доні, що її батько перебуває на дуже важливому завданні. Проте малеча повсякчас цікавиться: “А чому ми не возимо татові їжу, як раніше? І коли він знову заплітатиме мені косички?”.
Руслан із донечкою Улянкою
Дівчинка дорослішає й дедалі краще все розуміє, проте дитячий психолог рекомендувала до останнього відтягувати важку розмову про правду…
Коли пропав її чоловік, Анастасія Дубровська зробила на згадку про коханого таке ж татуювання, яке носив і він: One Life, One Love (“одне життя – одне кохання”).
“Це тату – назавжди зі мною, до кінця… Вдячна Руслану, що поруч з ним почувалася Жінкою й не мала клопоту, бо була за коханим, як за кам’яною стіною – не кожен чоловік здатний зробити суджену реально щасливою!” – каже Анастасія.
І, попри все, вірить, що її коханий обов’язково повернеться.
Руслан Дубровський
Читайте також:
“Я щодня прокидаюся з думкою, що ще можу зробити для Саші”: українська телережисерка рік шукає чоловіка, що зник на фронті
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
