автор: Геннадій Карпюк
фото з архіву сім’ї Кожанів
Капітан внутрішньої служби Володимир Кожан більшу частину свого професійного життя віддав Пенітенціарній академії України, що в Чернігові. Там навчався, там знайшов своє кохання – і залишився працювати. А через рік після повномасштабного вторгнення Росії добровольцем долучився до ЗСУ як звичайний солдат. Хоч навряд чи тоді міг подумати, що знайде своє покликання як оператор FPV-дронів.
У складі 152-ї окремої єгерської бригади Володимир Кожан “DUO” воював два роки, виборюючи вільне і мирне майбутнє для своєї країни, родини і маленької донечки Софійки.
Володимир загинув 5 травня 2025 року, виконуючи бойове завдання на Покровському напрямку Донеччини. Розповідаємо про те, яким він був.
“Ми з Вовою були однокурсниками по Пенітенціарній академії. У нас в обох день народження 24 червня. Потім якось випадково зустрілися в супермаркеті – Володимир вже був курсовим офіцером в альма матер. А наступного разу списалися в інстаграмі через рік після того, як Росія пішла великою війною, – і я побачив однокашника в пікселі. Він розповів, що мобілізувався й перебуває з підрозділом під Краматорськом. Я дислокувався недалечко, тож ми вперше зустрілися вже як побратими у війську, – розповідає Антон “Тоха”, який нині служить в одному зі спецпідрозділів ЗСУ. – Гарно тоді погомоніли під каву. Вова казав, що хоче перевчитися на оператора FPV-дронів.
Володимир Кожан з однокурсниками
Згодом, як здійснив цю мрію, ми знов бачилися на Донеччині. Було помітно: він буквально загорівся “безпілотною” темою. Так і здружилися по справжньому. Частенько навідував нас. Востаннє прибув дуже натхненний: по службі все складалося на відмінно. Уперше їх забезпечили всім необхідним “під зав’язку”, підрозділу дали більше свободи дій і нове авто, на чолі команди – адекватний командир”.
На той час уже годі було й повірити, що у військо Володимир прийшов мало не з депресією. Втім, про це – трохи згодом.
“Володя був для нас дуже довгожданим – 12 років його чекали – єдине дитя, виплекане і облюбоване. Ми жили заради нього! Заради сина понад 15 років назад поїхала в Італію на заробітки доглядальницею…” – розповідає мати, Світлана Кожан, яка нині мешкає в Італії.
Згадує, як син малим не любив ходити у садочок, а у школі згодом часом пустував на уроках.
“Я була в батьківському комітеті й учителька зауважувала: “Кожан – хороший, та на заняттях збиткує, заважає викладати”. Що скажеш – мав характер живчика, – посміхається спогадам пані Світлана. – Зростаючи, прагнув самостійності, деколи занадто. Бувало, щось радиш, а він парирує: “Мам, я дорослий і знаю, що роблю!”. Часом ставав закритим, не хотів ділитися подробицями… особливо на війні. Казав: усе гаразд. І сварив дружину Маргариту, коли вона щось про фронт розповідала”.
Майбутнє подружжя Кожанів – Володимир і Маргарита
У юності хлопець серйозно займався дзюдо – аж до строкової служби, яку проходив у 80-й бригаді ДШВ. А повернувшись із війська, вступив у пенітенціарний виш. Його, найстаршого і єдиного з армійським досвідом, призначили командиром курсантської групи з 23 хлопців і вісьмох дівчат. Однією з яких була його майбутня дружина.
“Познайомилися, ще коли вступали до академії влітку 2012-го. Володя був старший на два роки. Як командир організовував курсантське життя: побутові питання, наряди. До третього курсу між нами нічого особливого не виникало. А потім став приділяти мені багато уваги. Це дуже соромило, бо я знала, що в нього вдома є дівчина. Я відмовила: поки маєш інші стосунки, між нами нічого не буде.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Влітку він поїхав на Рівненщину і на четвертий курс повернувся, радикально виконавши мою умову. Так і заявив: “Я – вільний”, – ділиться спогадами Маргарита Кожан, методист навчального відділу Пенітенціарної академії.
Володимир намагався бути мудрим лідером серед одногрупників: прагнув повсякчас організувати якийсь похід у ліс у вихідні, боулінг, ковзанку взимку. Звісно, його фантазія обмежувалася розміром скромної стипендії.
Однокурсники Ярослава і Володимир
“Вова був найщирішим та найдобрішим з усіх, з ким я навчалася, – розповідає однокурсниця Кожана Ярослава Гулевич. – Я з Вовою чотири роки просиділа за однією партою, з першого дня навчання. Чудовий друг і командир взводу, він завжди знаходив вихід зі складної ситуації, підтримував однокурсників, опікав нас, немов дітей. Прагнув, щоб взвод був кращим у всьому. Ми з ним танцювали і випускний вальс… Так тепло згадую, як готували разом цей танець. Шкода, що відтоді наживо не бачилися”.
За два місяці перед випуском Володимир і Маргарита вже жили разом. Їхні почуття перевіряв спільний побут і взаємні турботи. Якби вони одружилися до розподілу, їх направили б в одне місце служби. Але на той час пара ще не була готовою до настільки серйозного кроку. Молодий лейтенант поїхав у Дубно на Рівненщину служити у виховну колонію, а новоспечена пані офіцер залишилася в академії, у рідному Чернігові.
Втім, довго одне без одного закохані не витримали.
“Дубно мене чомусь не надто приваблювало порівняно з Черніговом, хоч я обожнюю Дубенський замок, Тараканівський форт і подібні місця. Він кликав до себе, а я не могла. Попри те, що ми жадали бути разом щохвилини й щосекунди. Це період стосунків, коли не хочеться відлипати від коханого. Тож у ті кілька місяців, поки ми були далеко один від одного, наші телефони не змовкали, ми невтомно спілкувалися, бо без того – важко. Були і сльози, різні емоції. Я вмовляла його перевестися в Чернігів. І мій варіант переважив. Володя спершу долучився до команди курсових офіцерів. Разом ходили до підопічних на підйоми і відбої. Та про обручку і слухати не хотіла – була прихильницею заміжжя й материнства після 30 років”, – розповідає Маргарита.
Володимир захоплювався риболовлею
Їхнє одруження підштовхнула новація Мін’юсту – програма “Шлюб за добу”. 2017-го до проєкту долучився Чернігів. Керівництво академії попросили задля популяризації ініціативи знайти пари в однострої, що погодяться пройти цю процедуру.
“Нас практично вмовили із закликом: “Скільки можна тягнути!?”. І дали лиш дев’ять днів на підготовку. Пам’ятаю, як ректор запитав: “Ти хочеш заміж за Кожана?”. Я відповіла, що так. Також він довго окремо говорив з Володею. Ні обручок, ні сукні, ні гостей не було… Розпис був 14 лютого, на День святого Валентина, тому більшість ресторацій виявилися заброньованими. Але якось знайшли. З гостей – наше керівництво і батьки, майже без друзів. Словом, вийшло схоже на виставу дійство… Певно тому за пів року ми розлучилися”, – розповідає Маргарита.
Курсантське весілля Володимира і Маргарити
Звісно, в академії вони часто бачилися, але практично не спілкувалися. Втім, кохання, як виявилося, нікуди не поділося.
“Десь напровесні 2018-го я звернулася до Володі, щоб він повернув деякі мої речі, прихоплені ним під час переїзду. Написала і запропонувала зустрітися, – розповідає жінка історію “другого дихання” їхньої сім’ї. – Він сказав: “Приходь, шукай, якщо тобі треба”. Я й прийшла. Речі знайшла і… лишилася в нього на кілька тижнів. Це був чудовий, незабутній емоційно час! Коханий зрештою зрозумів: хоче бути саме зі мною. Ось тоді ми й відсвяткували справжнє весілля – для себе та друзів”.
Згодом народилася донечка. Володимир був ніжним татом – змінював підгузки, ставив свічки, годував із пляшечки, купав. Але сімейну ідилію зруйнували тисячі російських “хробаків”, що сунули з півночі. Софії було трошки менш як два рочки, коли в березні 2022 року волонтери вивезли її з Маргаритою з напівоточеного ворогом Чернігова до батьків Володимира в Дубно. Згодом із друзями виїхав і Володя.
Володимир, Маргарита і Софійка Кожани
“Ми вирішили з мамою і Софійкою їхати далі – в Естонію, де потім провели рік. А чоловік провів нас до кордону й повернувся в Чернігів. Це виявився важкий для нього період. Деколи він впадав у депресію і розгубленість. Так зрадів, коли я приїхала влітку сама на тиждень у справах. Зі сльозами згадую, як тоді він морально мучився… А навесні наступного року ми повернулися в Україну. Я вийшла на роботу, Володя десь місяць побув удома, психологічно стало ще гірше. І якось він оголосив: “Усе, більше не можу, – йду в армію”, – розповідає про складну сторінку в житті коханого дружина.
Володимир Кожан у війську
Депресія швидко минула, коли Володимир Кожан долучився до 152-ї окремої єгерської бригади. Спершу – базова підготовка стрільця, потім – кілька курсів операторів БПЛА. Він спеціалізувався на FPV-дронах. Ця справа найбільш імпонувала і викликала бажання розвиватися. Воїн часто телефонував з фронту, де отримав позивний DUO, й хвалився успіхами.
У війську чоловік немов ожив. Особливо в кайф йому був колектив, як і бойова робота. Якось скинув дружині відео про історію першого ураження їхнім екіпажем броньованого локомотива, що на окупованих територіях перевозив російські військові вантажі.
Володимир по-справжньому захопився дронами
За змоги він намагався приїздити в Чернігів: виходив зі своєї місії на позиціях і викроював день-два на відвідини родини. Бачив, як росте Софійка, щоразу привозив їй іграшки й смаколики. А додому завжди заходив із квітами. І це був гарантований сюрприз – Маргарита ніколи не знала, коли саме він натисне на дзвінок. У Володимира на війні неабияк зросла самооцінка, а їхні стосунки пережили ренесанс. Кожна зустріч – особлива, сповнена тепла, турботи та любові.
Жінка зізнається, що й досі, коли хтось неочікувано дзвонить у двері їхньої квартири, серце, як і тоді, завмирає: це її Вовчик, знову з квітами і кілечком – сувеніром від дрона для Софійки. Їй досі важко відчувати те колишнє сподівання на диво, якого не буде…
Читайте також:
“Я прожив уже достатньо, тому йду воювати, щоб не довелося сину”. Пам’яті воїна з кримінально-виконавчої служби Олександра Шелудька
“Востаннє він був з нами у поминальні дні, а 1 травня 2025-го повернувся на Донеччину, заступив на позицію. Володя тоді вже багато чому навчився, мав хороші результати”, – розповідає Маргарита.
У переддень його загибелі вони майже до півночі переписувалися. А потім Володимир перестав виходити на зв’язок. Від нього не було жодних звісток дві доби, хоча для чоловіка це було нехарактерно.
“Я шукала в інстаграмі побратимів, аби щось дізнатися. А потім, коли саме була на роботі в академії, телефонує невідомий номер: “Це представники міського ТЦК та СП. Ми привезли речі Володимира. Можете вийти?”. Зрозуміла все, хоч трималася і в душі жевріла надія. Та коли військові вийшли з авто, по обличчях прочитала: це кінець…” – зітхає жінка.
5 травня життя її коханого обірвав ворожий снаряд. Того ранку після завершення обстрілу Вова вийшов із бліндажа поправити антену. І раптом – знову приліт. Просто поруч із ним.
Воїну було 32 роки.
Володимир Кожан
Володимир – пізня дитина у батьків, яким нині майже по 70 років. Через це квапив дружину з народженням малечі. Не хотів, щоб і в його сім’ї повторилася історія з пізніми нащадками. Наполягав і на народженні другої дитини. Не встигли… А коли ж Маргарита запитувала, що вони робитимуть по закінченні війни, він лиш відповідав: “Давай спочатку виживемо…”.
“Італійці дуже чутливо сприйняли мою історію. Сеньйора, з якою працюю, була шокована, довідавшись про загибель мого сина. Плакала і кричала: “Чому я, 99-річна стара жінка – жива, а твій синок, такий молодий, загинув?! Навіщо така несправедливість?” – переповідає мати загиблого воїна Світлана Анатоліївна. – Ця пані щодень молиться за його душечку, постійно розпитує, як мій чоловік, онучка й невістка, чи все в них гаразд.
Зараз в Італії суспільна думка поступово змінюється на категоричне несприйняття Росії, зокрема і через історії таких жінок, як я, змушених бути в їхній країні. Тепер тут краще розуміють, заради кого і з яким злом українці воюють”.
Софійка на могилі тата
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
