автор: Євгенія Генова
з Одеси
фото надані героїнею матеріалу
Ми зустрічаємося в невеличкому затишному ресторанчику у спальному районі Одеси. Випадково, поки домовляємося про зустріч, зʼясовуємо, що мешкаємо в одному районі, але моя співрозмовниця зауважує, що рідко буває в рідному місті, тому лишає вибір місця для спілкування за мною. Вона приходить трохи раніше за мене: обирає місце в куточку і гріє руки чашкою з гарячим чаєм. За вікном — типова одеська зима, холодна, волога й похмура. Але жінка ніби не бачить цієї сірості й розхитаних вітром мокрих гілок: час від часу дивиться на небо і посміхається чомусь ледь вловимому: нашорошеним горобцям, белькотливим голубам, діловим псам на прогулянці.
Ця жінка — Світлана Ворова, військовослужбовиця з полку “Азов”, захисниця “Азовсталі”, яка пройшла полон, мама кавалера ордена “За мужність” Олександра Кутузакія “Кутуза“, на чию честь в Одесі названо вулицю.
— Я народилася й виросла в Одесі. Одеситка в другому поколінні, якщо можна так сказати, — починає свою розповідь Світлана Ворова. — Всі мої діти й онуки теж народилися тут. Сама я ходила в дитсадок на Ближніх Млинах, потім вчилася у школі № 99, зараз вона — 4-та гімназія. Тобто все моє дитинство і юність — це Молдаванка. Я — Світлана з Молдаванки. Здається іноді, з цього району й не виходила: закінчила восьмий клас і пішла навчатися в залізничний технікум — тут же, на Молдаванці. Так я стала черговою по залізничній станції. Управління процесами перевезень, вся логістика — це моє. Мені сподобалося, закінчила технікум з червоним дипломом.
Після навчання вони з чоловіком мріяли поїхати на БАМ, але не вийшло з направленням, тож залишилися в Одесі. Працювали там само, де дівчина проходила переддипломну практику, тобто на станції “Одеса-Застава 1”.
Одеська залізничниця Світлана Ворова
— Працювала, народила сина, після декрету вступила до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, навчалася заочно, знову працювала. Пів життя я провела на залізниці, але поступово почала займатися не лише управлінням перевезень, а й захистом прав співробітників станції: очолила профспілку і багато років опікувалася правами колег. Я знала про них, мабуть, усе: про їхні проблеми, успіхи, перемоги, падіння, про їхніх дітей і дружин, про батьків і родичів, хвороби і проблеми.
Мабуть, я така людина, якій ніколи не буває нудно, бо раптом стає нудно — я негайно мушу щось змінити. Тож у мене якось так і виходило, що постійно треба було тримати в голові купу інформації: логістика перевезень, робота інженером, захист прав людей. Я відчувала себе там потрібною. Напевно, для мене це найважливіше. Ну, і я ж виросла на Молдаванці — не уявляю, як можна жити без постійного руху і розв’язання проблем, — посміхається вона.
Старший син Світлани — Олександр — з дитинства мріяв стати військовим, а в юності — поліцейським. Змалку мав сильне відчуття справедливості. А ще був щирим уболівальником одеського “Чорноморця”: у квартирі завжди було повно футбольної атрибутики, синьо-чорних кольорів рідної команди, шаликів і значків. Сашко талановито малював, займався графікою. Перед тим, як піти в АТО, працював помічником коваля — захопився художнім куванням.
Старший син Світлани Ворової Олександр Кутузакій
— Це було так цікаво: одночасно — чоловіче, потужне начало, сила й міць, і тут же — витонченість деталей, квіти, пелюстки, тоненькі завитки. Якось у ньому це поєднувалося, — згадує мама.
Під час Революції Гідності Сашко й Світлана тримали одне одного вдома.
— Він мені казав, що поїде, а я йому казала, що тоді і я поїду. А на кого ж ми лишимо наших молодших, Валерію і Якова? Отак ми одне одному “погрожували”, і зрештою залишалися вдома, хоча це рішення нам давалося важко, — розповідає Світлана. — Мене тримали діти. Сашка — мабуть, переживання за нас, адже він був старший. Але душею ми були там, на Майдані. Я з дитинства ненавиділа несправедливість, він — теж.
Через деякий час після початку війни 2014 року Олександр таємно від мами пішов до війська добровольцем. Потайки пройшов медкомісію і зізнався, коли вже був в “Азові”.
Олександр Кутузакій “Кутуз” в “Азові”
— Про його наміри знала лише молодша сестра. Їй він зізнався, але взяв із неї слово, що мені не скаже. Берегли мене. А коли вже я довідалася, в мене було лише одне питання до нього: чому? А він мені сказав просто: “Це мій вибір”.
Звичайно, він розумів, що я відмовлятиму — та яка мама не відмовляла б? Але я не та мама, яка скаже: “Навіщо він туди пішов, краще б був удома”. Хоч би як важко й сумно мені було, — я поважаю його вибір, вибір дорослого чоловіка, яким я безмежно пишаюся, — говорить Світлана.
Син розповідав про війну небагато. Казав, що нічого страшного немає, що всього вдосталь.
Насправді першим добровольцям було дуже важко: нестача харчів, амуніції, озброєння. Але Сашко заспокоював, як міг.
Олександр Кутузакій “Кутуз” в “Азові”
— Казав, що він далеко від тих місць, де стріляють. Що він конвоює бюлетені на виборах. Що в них є кілька мішків картоплі, ще якихось продуктів, тому все в порядку. Я до кінця не усвідомлювала всієї правди, хоча розуміла, що про справжні реалії він не розповідає, шкодує мене, — згадує жінка.
У розмові зі Світланою Воровою ми не згадуємо про смерть Олександра. Про це памʼятають, напевно, всі, хто жив в Одесі у 2015-му і мав вуха. Олександр Кутузакій “Кутуз” із побратимом “Акелою” потрапили у ворожу засідку 15 лютого, коли виконували бойове завдання поблизу селища Широкине на схід від Маріуполя.
На похороні 23 лютого в центрі Одеси городяни прощалися з обома героями і, можливо, вперше зіштовхнулися з жахом цієї війни. На прохання матері Сашкову труну відкрили, і всі побачили, що росіяни знущалися над загиблим після смерті.
Могила Олександра Кутузакія в Одесі
— Хто це зробив? — шепотілися одесити. — Кадировці? Бойовики?
— Хай бачать, що вони роблять з нашими синами, — казала Світлана.
Читайте також:
Мати янголів. Письменниця Галина Голіцина втратила на війні двох синів-патріотів з різницею у вісім років
Ще тоді вона вирішила, що має продовжити справу свого первістка. Але спершу — закінчити свої справи вдома, де на неї чекали 15-річний молодший син і дочка.
Мати пообіцяла, що не залишить Якова, поки той не виросте — і дотрималася слова.
У 2020 році, вкотре, жінка поїхала на день мертвих в “Азові”. Незадовго до цього, на початку вересня, Яків одружився, і Світлана вирішила, що пора.
— У дітей має бути своє життя. Я свій обовʼязок виконала. Звісно, мені виконувати його до кінця моїх днів, але основне — дати самостійність і вміння жити — я зробила. Я з 2015 року була думками на війні, розумієте? Тут була лиш моя оболонка. Мої батьки проходили строкову службу в армії, і я памʼятаю, як малою роздивлялася їхні армійські альбоми, — і мені страшенно хотілося теж стати військовою. І от тепер час настав.
Світлана Ворова “Грація” в полку НГУ “Азов”
ПІсля церемонії вона підійшла до командира полку Дениса Прокопенка “Редіса” і сказала, що хоче долучитися до “Азову”. Далі все відбувалося дуже швидко: на кілька днів жінка поїхала в гості до мами, і тоді ж командир перетелефонував та повідомив, що їй підібрали кілька посад на вибір, тому можна приступати до виконання нових обовʼязків. Ще кілька днів — на владнання справ по роботі, підготовку останніх звітів і коротке прощання з колегами. На весь шлях, від першої розмови з Редісом і до початку служби, знадобилося два тижні.
У прощанні з рідними Світлана пішла шляхом свого Сашка: про все першою дізналася дочка Валерія.
Світлана Ворова “Грація” в полку НГУ “Азов”
— Вона вже була старша, і я подумала, якщо Валерія зрозуміла колись Сашка, то легше буде зрозуміти й мене. Так і вийшло. А вже з Урзуфа я зателефонувала молодшому сину і сказала, що пішла в армію. Він був у шоці. Я розумію, чому. Яків втратив старшого брата, коли, можливо, той був йому найбільш потрібний. Він бачив, як важко мені. Але я сказала йому: “Яшо, ти одружився, ти дорослий, у тебе тепер своя родина. А я — вільна жінка і робитиму те, що вважаю за потрібне.
Я прийняла рішення. Я маю продовжити справу Сашка”.
Йому було важко, я знаю, але Яків впорався і зрозумів, — розповідає Світлана.
Читайте також:
“Я втратила сина, але знайшла на фронті десятки синів і дочок, моїх побратимів”:
Людмила Менюк “Мальва” воює вже восьмий рік
В “Азові” Світлана Ворова займалася тим, що вміла найкраще, — забезпеченням. Знову знадобився її хист тримати в голові купу інформації та управляти розподілом ресурсів. І, звісно, вона знову почувалася корисною й потрібною людям, тут і зараз.
В армії вона стала “Грацією”. Каже, що позивний придумала сама. Випадковий перебір різних варіантів раптом дав максимально влучний ефект.
— Треба було придумати позивний. Сказали, що в тому підрозділі, де я була, прийнято брати імена різних богинь. Мені це було якось незвично, і трохи навіть з певним сарказмом я до цього поставилася. Думаю, яка я богиня? Я Світлана з Одеси, інженер на залізниці, а не богиня. Але треба було щось вигадати. І от сиджу я, гортаю в телефоні імена різних богинь, приміряю на себе, і всі вони якось мені не ідуть.І тут читаю загальний текст про міфологію, а там написано, що дочки бога звалися граціями. І якось так мені це слово раптом запало в душу. “Грація” з італійської — це дякую. “Грація” з грузинської — це перемога. Ми їхали машиною з тодішнім командиром, який, на жаль, згодом загинув, і я йому повідомила про свій вибір. І йому сподобалося. Так я стала “Грацією”.
Світлана Ворова “Грація” (праворуч) у полку НГУ “Азов”
У полоні одного разу вертухай спитав мене, мовляв, чому це ти “Грація”, а не “Кобра”? А я йому: “Дякую, гражданін начальник, дякую за підказку”. Ото ми тоді з дівчатами насміялися. “Грація” — це мій позивний, а “Кобра” — це розлючена “Грація”, — посміхається жінка.
Поки ми пʼємо чай і каву, офіціантка приносить тарілку з хумусом і східною випічкою.
— Не можу досі їсти хліба. А коржик скуштую, — говорить Світлана Ворова “Грація”
24 лютого 2022 року вона зустріла в Маріуполі. І 86 днів провела на “Азовсталі”.
Світлана Ворова “Грація” із посестрами куховарять на оточеному ворогом заводі “Азовсталь” у Маріуполі
Коли росіяни розбомбили укриття з кухнею, Світлана разом з іншими дівчатами-військовослужбовицями організувала харчування для бійців. Вони пекли коржі, які заміняли хліб, готували з усього, що добували побратими. Найбільше Грація зраділа банці харчових дріжджів, які знайшли військові: із ними коржики виходили пухкими й запашними, ніби справжній хліб. А на день народження “Азову” Грація з посестрами зготувала десерт “бункерна картопля” — з сухарів, масла і вареної згущенки з варенням.
Випікання коржів на оточеному ворогом заводі “Азовсталь” у Маріуполі
— Бомбили дуже сильно. Багато наших загинули. Дуже багато. Занадто, — каже Світлана. — Є багато що пригадати й розповісти. Може, навіть більше, ніж хотілося б. А пригадуються чомусь прості речі і враження. Може, так трималася психіка, не знаю. Памяʼтаю, як мені хлопці роздобули шикарний кухарський стіл. Бо до того доводилося готувати на дошках, було незручно. А тут — цілий справжній стіл. Оце була розкіш. І він весь заставлений тістом, що підіймається на дріжджах.
Навколо — пекло, бомби, поранені, кров, смерть, а в нас із дівчатами тісто сходить.
Бійці повз пробігають — аж іноді зупиняються на мить. Подивитися на хліб, — згадує Ворова.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”:
військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
У лікарню, вже після повернення Світлани з полону, де вона схудла на 30 кілограмів, посестри передали її найулюбленіший десерт — справжній тірамісу. Але їсти його сама Грація не змогла.
— Розділила той тортик на малесенькі шматочки і пішла пригощати всіх своїх дівчат по палатах, — каже Ворова.
Світлана Ворова “Грація” в полку НГУ “Азов”
Після полону вона пройшла лікування, реабілітацію та ВЛК. У шпиталі попросилася в маленьку палату, де поменше людей — “бо важко було”.
Пізніше Світлана поїхала в Одесу, зустрілася зі своїми колегами й подругами.
— Якраз був день народження однієї з них. Нас було десь 15 людей, мабуть. Я коли зайшла — ще нічого. А коли подивилася на стіл зі святковими наїдками — мені стало погано. Це сприйняття, що там війна, там ми недоїдали, там дівчата й хлопці голодували. Ми в полоні часто розмовляли про рецепти, про те, чого б хотілося зʼїсти. І тут я дивлюся на всі ці страви — й мене трусить. Дякую дівчатам, що зрозуміли. Це при тому, що я вважаю себе досить витриманою людиною, яка може опанувати свої емоції. Мене всі підтримали, всі відчули, що гучні святкування — не на часі.
Знаєте, мене дивує іноді, коли люди кажуть, що під час повномасштабної війни відсіялося багато друзів. У мене ніхто не відсіявся, бо я дуже ретельно добираю друзів. Вони всі — мої. У мене ніяких “ждунів” немає, це точно. Тому я навіть не знаю, чи змінилися одесити за ці два роки: мої одесити не змінилися, вони й так завжди були класними і все прекрасно завжди розуміли: чому мій Сашко пішов на війну, чому я пішла на війну і чому нам усім треба захищати державу, — розповідає військова.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону.
Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Бункер “Азовсталі”, де перебувала Світлана, виходив останнім, — 20 травня. Всіх обшукали, забрали якісь особисті речі і потім автобусами відправили до Оленівки.
Жінок розмістили в дисциплінарному ізоляторі, так званому ДІЗО. У камері на шість місць спали 25-30 жінок одночасно. Там же, в камері, був туалет.
— Було жахливо. Бруд, антисанітарія, нема води — тільки технічна, з “живністю”, тому воду треба було хоч якось відстояти, щоб можна було бодай вмитися. Каналізація постійно забивається, треба чистити.
Всі ці місяці в Оленівці — це життя поруч із туалетом у постійному смороді. Там неможливо було перебувати. А на кожному квадратному сантиметрі хтось спав. Віконце в нас було нагорі, під стелею. Щоб до нього добратися, треба було ставати на лавку. І те віконце — 40 на 50 сантиметрів. Виглядаєш у нього — бачиш шматочок неба, і трохи відволікаєшся від цього жахливого запаху, від бруду, цвілі, вертухаїв, знущань. Ненадовго, — згадує Грація.
Вона була однією з найстарших у камері, інші дівчата практично всі — значно молодші. Тож жінка відчувала свою відповідальність за них.
Українські полонені в Оленівці. Кадр відео
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
Після Оленівки її разом з іншими полоненими перевели у вʼязницю в російському Таганрозі, де умови були трохи кращими: матраци не гнилі, а в камері розміщувалися по двоє-троє жінок. І знову — допити й намагання вірити у звільнення.
— Ми розділили обовʼязки. Я мила підлогу. Мили ми там усе постійно, бо неможливо було знаходитися в тому бруді. І, чесно кажучи, це прибирання трохи допомагало зібратися докупи. Як наче ти маєш якусь роботу, маєш її виконувати, несеш відповідальність. Для мене, як ви розумієте, це важливо, — згадує жінка.
У полоні, як не дивно це прозвучить, дівчата багато сміялися. Жартували з усього: наприклад, дали імена двом павукам, які зʼявлялися у камері. Назвали їх іменами вертухаїв — Юрій і Кирил.
— Вони дуже жорстокі були, хлопців били нещадно. Садисти, просто садисти. І от ми назвали павучків їхніми іменами і потім жартували над ними. Так було легше.
Взагалі в камері життя сприймається зовсім інакше. Після полону у мене багато чого змінилося в ставленні до життя. Тепер я сприймаю цю ялинку, ці дерева, ці гілки, цих пташок геть по-іншому. Тому що, сидячи в камері і дивлячись, як пташка прилітає до ґрат, ти намагаєшся оце гарне впіймати всім своїм серцем, запамʼятати, відзначити для себе. Всі відчуття дуже загострюються.
На свободі я б і не звернула уваги раніше на ту пташку, а в камері вона — ціла подія. І ти вже думаєш: “Пташка — це знак. Вона на волі. Значить, і ми скоро будемо”. Раніше я б над таким посміялася, а тепер — ось так.
Мишки у нас бігали по камері. Ми їм іноді якісь крихти залишали на підлозі. Після відбою не можна рухатися, треба рівно лежати. То ми лежали і слухали: чи прийдуть мишки повечеряти? Приходили. І для нас це — ціла історія, вдень мало не казки про тих мишок придумували.
Приходить, наприклад, у камеру вертухай, скидає всі постелі на підлогу і каже: “Щось у вас брудно”, Ну ясно, поки його не було, було чисто. Береш і заново все прибираєш. Але у мене підлога вічно була помита з самого ранку, тому постіль не бруднилася, коли вони її скидали. Це в них типу розвага така.. За найменшу провину — хоча які в нас могли бути провини? — карали нещадно.
Примушували відтискатися від підлоги по 50 разів, присідати до тисячі разів. І це при тому харчуванні, яке в нас було.
Не зробиш — буде гірше. А найбільше нам дошкуляли жінки-наглядачки. Так били нас постійно по ногах, що в нас у всіх гомілки та щиколотки були чорні від синців. Чому так? Що в них у головах було? Якась така незрозуміла злість, агресія.
Світлана Ворова “Грація” в полку НГУ “Азов”
Тож нам лишалися наші розмови, підтримка, жарти. Ми були дуже дружні. Мені не соромно за жодну “азовку” — це просто героїчні дівчата всі. Треба було не лише витримати всі ці знущання, не лише не втратити віру, а й поводитися гідно. І вони всі були такими — гідними “Азову”. Знайте про це.
Читайте також:
Бабуся “Азову”: хоч би кісточки їхні привезли…
Під час допитів Світлана була дивовижею для слідчих ФСБ. Їх дивувало все: що одеситка, у якої дорослі діти, пішла в “Азов”. Що наші жінки воюють. Що цих жінок неможливо зламати.
Зараз, роздумуючи над моїм питанням про те, як сформувалися її погляди, Грація каже, що, певно, її світогляд формувався поступово, зокрема через роботу з людьми.
— Я так собі думаю, що, мабуть, мій патріотизм почався з людей. Я 17 років очолювала профком, займалася захистом прав працівників. І ось ці ідеї мене дуже захоплювали, але не теоретично, а практично. Тобто я бачила якусь проблему, несправедливість, завдання — і йшла вирішувати. Тобто моя любов до мого міста, моєї країни втілювалася в конкретній допомозі конкретним людям. Я ще в школі вічно когось захищала, організовувала всіх біля себе. Довкола мене ніколи не буває порожньо — завжди поруч люди, однодумці, друзі. І події 2014 року я прийняла як велику несправедливість. І тому мені мій шлях був зрозумілий: треба робити все, щоб відновити справедливість.
Світлана Ворова “Грація” (праворуч) у полку НГУ “Азов”
Чому в “Азові”? Ну, а де ще, якщо в “Азові” був мій Сашко? Тут — чудові, гідні люди. Я не уявляю, як я могла би бути в іншому місці, — розповідає Ворова.
Вона згадує, як слідчі в тюрмі намагалися пропагувати російську ідеологію, але нічого не могли вдіяти. Говорили й про те, нібито Одесу вже давно окупували війська РФ. В умовах повної відсутності новин, певно, думали, що полонені повірять. Але це був не той випадок.
— Каже мені одного разу, мовляв, “Одеса наша”. Я відповідаю: так коли ж це ви встигли, якщо в травні ви там і близько не були? А слідчий у шоці на мене зиркає — мовляв, звідки я знаю? А в нас на “Азовсталі” телефонного звʼязку не було, але інтернет [від “старлінків”] був, ми новини дивилися. Тому ми могли час від часу дізнатися, що відбувається в Україні, записати коротенькі відео своїм рідним.
Одне таке моє відео і зараз зберігає моя подруга. Каже, що коли їй важко під обстрілами в Одесі, вона його дивиться — і набирається сил.
Ну ось так, “номер” з [нібито окупованою] Одесою у тюремнників не пройшов. Кажу їм: коли буде ваша, тоді й поговоримо.
Але, звісно, це зараз так бадьоро звучить. Насправді треба було бути обережним, не злити їх дуже, бо могло погано закінчитися, і не лише для мене, а й для всіх дівчат.
Закидали нам багато, звісно. Нібито ми вбивали донецьких дітей. Я парирувала: а хто дав зброю на Донбас? Їм не було що відповісти.
Деякі слідчі були такі, що їм все одно, що я кажу — вони самі відповідали на свої запитання. Я таким казала: “Можна, я піду вже в камеру, а ви самі собі все напишете і підпишете?”. А були такі, що слухали, — згадує Світлана.
Звільнення з полону за обміном 10 квітня 2023 року
Один слідчий був уже немолодий, сивий. З ним ще один — навпаки, зовсім юний.
— І той, молодий, так мене слухав, мало рота не відкрив. Я розказувала їм, що робиться в моїй країні. Як ми живемо. Апелювала до старшого, мовляв, він же памʼятає ще СРСР — навіть в СРСР не було такої ненависті до інших народів, як зараз виховали в росіян. Кажу, ви прийшли до мене в дім і розказуєте, як мені жити?! Той молодий аж вуха нашорошив. Здається, я зламала його стереотипи про українців. І старший слухав-слухав і каже: “А ви — ушлая женщіна”.
Так, відповідаю, я з Одеси. І мені ніхто не має вказувати, як мені жити в себе вдома.
Світлана переконалася: вижити в полоні найбільше допомагає мета. У неї вона була проста — продовжити справу свого сина, бути корисною, повернутися до своїх дітей і онуків, боротися далі за Україну.
— Ми коли дивилися з віконечка на небо, то іноді вдавалося побачити захід сонця. І от ми дивимося — синє небо, золоте сонце — наш прапор. І ми казали одна одній: “Дивіться, навіть небо за нас. Це наше небо”. Розумієш? Це все дуже тримало… З’ясувалося, наскільки мало людині треба. Шматочок неба і пташка. Тепер я сприймаю життя інакше. Не кардинально інакше, але все ж з іншого ракурсу на нього дивлюся, — пояснює жінка, яка пройшла неволю.
Тепер під час невеличких відпусток Світлана намагається більше часу проводити з онуками — їх у неї пʼятеро.
Незадовго до нашої зустрічі, під час чергових обстрілів Одеси, “прильоти” відбувалися неподалік, тому ж з онуками довелося сидіти в коридорі.
— Хочеться, щоб вони не мусили воювати після нас. Хай це (повітряні тривоги – “Н”) буде найгірше, що вони запамʼятають про війну. Ми маємо перемогти і вберегти їх. Це — моя мета.
Світлана Ворова з онуками
Ми стоїмо на вулиці, прощаємося. Світлана каже, що часто розповідає про Одесу своїм побратимам, друзям:
— Яка моя Одеса? Смілива. Зухвала навіть. За словом не лізе в кишеню. Ділова. Як я. Завжди в русі, в ділі, у вирішенні якихось завдань. Я дуже люблю своє місто. Зараз по службі проживаю в іншому місті, і мені дуже подобається, що воно схоже чимось на моє. В Одесі більш розкуті люди порівняно з іншими містами. Більш вільні в роздумах, висловлюваннях. Я це люблю, для мене це важливо.
На прощання Грація додає, що після звільнення з полону їй хочеться все забути і жити новим життям.
— Це дуже важко. Ти повертаєшся сюди, але тебе тримає пам’ять про те, що наші ще в полоні. Розумієте? Ти вже намагаєшся те забути, але воно не забувається.
Треба жити сьогодні й зараз. Я не планую майбутнє, я живу саме так — сьогодні і зараз. Тому що коли ми вийшли з “Азовсталі” в полон, то не знали, що буде з нами завтра. І я вчилася жити там сьогодні, але триматися за свою мету. Так роблю і зараз.
Читайте також:
Вони не пустили ворога до Одеси. Три історії одеських “азовців”, на честь яких варто назвати вулиці рідного міста
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
