Донбас: що далі? Настав час обговорити і сценарій “відсікання ОРДЛО”

 

автор: Валерій Коломієць
незалежний експерт, колишній дипломат (працював в МЗС України на посадах заввідділу Туреччини та Південного Кавказу, начальником управління країн Східної Європи, був радником посольства України в Молдові тощо)

Маючи багаторічний досвід дипломатичної роботи в регіонах із “замороженими” конфліктами, пропоную розпочати чесну та відверту розмову стосовно перспективи розв’язання проблеми окупованої частини Донбасу.

Адже нинішня дискусія в політичних та експертних колах зводиться фактично до обговорення можливих варіантів імплементації “мінських домовленостей”. Проте шість років безплідних переговорів, що минули після Мінська-2, виразно демонструють: реалізація цих домовленостей без часткової втрати Україною суверенітету та територіальної цілісності є малоймовірною.

Відтак невпинно наближається той момент, коли українське суспільство запитає у влади: “А що далі?”

Мирна формула не гарантує її реалізації,
залучення США – не панацея

Досвід пострадянського простору свідчить про те, що переговорні процеси із врегулювання конфліктів, до яких безпосередньо або опосередковано залучена Росія (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах), можуть тривати без реальних результатів 20-25 років. При цьому навіть узгодження формули мирної угоди на політико-дипломатичному рівні не гарантує її підписання сторонами конфлікту.

Загадаймо відставку у 1998 році президента Вірменії Левона Тер-Петросяна під тиском “карабаського клану”, лідери якого виступили категорично проти плану, розробленого Мінською групою ОБСЄ по Нагірному Карабаху (США, Франція, РФ).

Згадаймо відмову у 2003 році президента Молдови Володимира Вороніна в останній момент від підписання “меморандуму Козака”, згідно з яким Придністров’я та Гагаузія набували статусу автономій, а також отримували право блокувати на загальнонаціональному рівні небажані для них закони та міжнародні договори.

Звернімо увагу на те, що Сполучені Штати пристуні як у Мінській групі ОБСЄ щодо Нагірного Карабаху, так і у форматі “5+2” щодо придністровського конфлікту. Однак це не призвело до більш поступливої позиції Кремля та, відповідно, принципово іншого перебігу переговорних процесів (як на це сподівається частина українського політикуму, розраховуючи на ширше залучення США у переговори по Донбасу).

Операція “Буря” передбачає інші вагові категорії,
у Карабаху – інші особливості

Україна не має і в зримій перспективі не матиме достатніх військових, економічних та політико-дипломатичних ресурсів для силового вирішення проблеми окупованих територій на кшталт “хорватського сценарію” із розв’язання проблеми Сербської Країни.

Адже співвідношення базових показників між Україною та Російською Федерацією становить від 1:5 (особовий склад збройних сил, військовий бюджет) до 1:10 (загальний ВВП). А в Хорватії та Сербії станом на 1995 рік вони були співрозмірними.

Крім того, на той час Сербія перебувала під тиском жорстких міжнародних санкцій. За експертними оцінками прямі втрати сербської економіки з 1992-го по 1995 рік склали близько $45 млрд при тодішньому середньорічному ВВП $22-27 млрд. Тоді як економіка РФ, починаючи з 2014 року, втратила від санкцій $50-100 млрд – при середньорічному ВВП $1,3-1,6 трлн.

А головне, напередодні проведення хорватською армією операції “Буря” Сполучені Штати отримали від президента Сербії гарантії невтручання в ситуацію.

Сепаратистське утворення “Сербська країна” (виділене червоним) на мапі Хорватії (до 1995 року)

Також Сербська Країна не мала безпосереднього кордону з Сербією.

Читайте також:
Фінал війни в Карабаху: рука Росії та уроки для України

Власне, як і Вірменія та Азербайджан – із Росією.

І якщо згадувати як приклад для нас події навколо Нагірного Карабаху восени 2020 року, то після, здавалося б, успішної операції азербаджанської армії, яка дозволила Баку розв’язати низку тактичних задач, стратегічна ініціатива в цьому регіоні повністю перейшла до рук Москви. Росія розмістила тут свій добре озброєний “миротворчий” контингент із фактично необмеженим терміном перебування.

Під контролем Вірменії залишається місто Степанакерт (Ханкенді) із прилеглами територіями, що може бути у будь-який момент використано Кремлем для провокації чергової фази збройного протистояння між Єреваном і Баку та, як наслідок, продовження мандату російського контингенту.

“Миротворці” ЗС Росії в Нагірному Карабаху, листопад 2020 року. Фото: РИА Новости

Крім того, саме РФ тепер уже позиціонується на міжнародній арені як “головний миротворець” у вірмено-азербайджанському конфлікті, тоді як роль США та Франції відходить на другий план.

“План Б” Кремля для України – м’яка реінтеграція ОРДЛО

Відтак українське суспільство має бути готовим до того, що переговорний процес стосовно конфлікту на Сході нашої держави триватиме без суттєвих зрушень десятиліттями. При цьому як міжнародні актори, так і внутрішні гравці (значна частина політичних сил, олігархічні угрупування) схилятимуть Україну до т. зв. “м’якої реінтеграції” окупованої частини Донбасу за “придністровським сценарієм” – поступове відновлення міжлюдських контактів, торговельно-економічних зв’язків, спільне подолання наслідків окремих техногенних аварій та природних лих тощо.

Для західних партнерів такий сценарій є гарантією, як мінімум, невідновлення активної фази бойових дій на східних околицях Європи. Для Росії – можливістю поступового виходу з-під санкцій. Для внутрішнього політикуму – полем для політичного піару на темі миротворчості. Для олігархічних груп та кримінальних угруповань – можливістю створення нових схем: “сірих” (тютюнові вироби та алкоголь, нафтопродукти) та “чорних” (зброя, наркотики, крадені авто тощо).

А головне, за такого розвитку ситуації Москва зберігатиме важелі впливу на внутрішньополітичний порядок денний України через свою п’яту колону, яка й надалі розхитуватиме українське суспільство на проблематиці війни та миру.

Маю сміливість стверджувати, що саме такий сценарій був визначений у Кремлі в якості “плану Б”, на випадок провалу “плану А” – відокремлення всього південного сходу України, від Харкова до Одеси, у форматі єдиного квазідержавного утворення “Новоросія”, або ж поясу окремих “народних республік”.

У світлі “німецького сценарію”

З урахуванням цього, найбільш небажаним для Кремля сценарієм дій української сторони є

відкладення Києвом вирішення проблеми Донбасу на невизначену перспективу.

Подібний алгоритм розглядався групою аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом Володиимира Горбуліна під умовною назвою “німецький сценарій”. Проте він не озвучується українськими політиками з огляду на свою “від’ємну” електоральну популярність та практично не обговорюється в експертному суспільстві.

Такий сценарій, на мій погляд, має включати:

  1. повне перенесення відповідальності за утримання населення окупованих територій на країну-агресора – Російську Федерацію, відповідно до міжнародного права, включаючи пенсійне та соціальне забезпечення;
  2. остаточне припинення постачання води та енергоресурсів у напрямку ОРДЛО;
  3. мінімізацію міжлюдських контактів – пропуск через лінію розмежування лише чітко обмежених категорій осіб, зокрема людей, які бажають назавжди переселитись на контрольовану територію, студентів для навчання в українських вишах, осіб, що мають довгострокові контракти на працевлаштування в Україні;
  4. по завершенні процесу обміну полоненими – вихід із мінських домовленостей як таких, що не відповідають національним інтересам України.

А, здається, вже всьому українському політикуму нарешті стало зрозуміло, що Кремль не віддасть контроль над східною ділянкою українсько-російського кордону українській стороні, або ж міжнародній миротворчий місії, до проведення виборів в ОРДЛО та суттєвих поступок Києва в питані майбутнього статусу окупованих територій.

За цим сценарієм Україна може погодитись на введення миротворчої місії на лінію розмежування з окупованою частиною Донбасу, що гарантуватиме стале припинення вогню та реально мінімізує втрати українських військових.

Що стосується загрози скасування міжнародних санкцій щодо РФ у разі відмови Києва від мінських домовленостей, то, за експертними оцінками, втрати російської економіки від санкційного режиму (який, до речі, включає санкції не лише за Донбас, а й за Крим та збитий рейс МН17) становлять від 0,2% (оцінка МВФ) до 2,0% (оцінка Bloomberg) річного ВВП.

З урахуванням багаторівневих та багатовекторних взаємних інтересів, а це не лише російські енергоносії, а й значні фінансові вкладення в західних банках та фондах, елітна нерухомість росіян у країнах ЄС та США тощо, колективний Захід навряд чи вдасться до суттєвого посилення санкційного пакету по Донбасу лише за невиконання Росією мінських домовленостей, як на це сподіваються деякі відомі українські політики (наприклад, нещодавня нереалістична ідея Леоніда Кравчука щодо відключення Росії від системи SWIFT).

Читайте також:
Кравчук заявив, що в Зеленського є план “Б” щодо Донбасу

Виклики при поверненні ОРДЛО

Парад військ “ЛНР”, червень 2020

Тим часом, навіть якщо через згадані вище 20-25 років мирний процес досягне успіху й буде підписано мирну угоду щодо повернення ОРДЛО під повний контроль Української держави, перед Києвом постане низка нових викликів економічного, суспільно-політичного та ментального характеру.

Економічні. Цими десятиліттями триватиме занепад базового для економіки Донбасу, проте фізично та морально застарілого металургійного комплексу, з огляду на:
1) незацікавленість РФ у підтримці цього регіонального промислового кластеру, що конкурує з російськими виробниками;
2) проблеми з поставками сировини на підприємства, які залишились на окупованих територіях, та з реалізацією готової продукції на зовнішніх ринках з огляду на санкційний режим;
3) відсутність масштабних зовнішніх інвестицій для модернізації виробництва.

З тих же причин продовжиться деградація вугледобувного комплексу Донбасу, який уже тривалий час був дотаційним (на початку 2010-х на підтримку вугільної галузі з бюджету України щорічно виділялося $1,5-1,6 млрд) і виконував останніми десятиліттями переважно соціальну функцію – працевлаштування, ніж економічну.

З роками буде посилюватись екологічна загроза, спричинена затопленням підземними водами виведених з експлуатації шахт, включаючи радіаційне забруднення.

Що стосується відносно сучасних виробництв (як, наприклад, горлівський “Стирол”), а також підприємств ВПК, то, за інформацією, що надходить з окупованих територій, унікальне обладнання з них уже вивезене до Росії, а те, що залишилось, утилізується на металобрухт або розграбовується.

Уже зараз експерти оцінюють обсяг коштів, необхідних для відновлення економіки Донбасу, в межах $10-20 млрд. Зрозуміло, що через 20-25 років ця цифра збільшиться в рази.

Водночас, у разі відновлення контролю над окупованими територіями, Українській державі доведеться виплатити мешканцям ОРДЛО пенсійну заборгованість, яка вже перевищує 100 млрд гривень й щорічно зростає на 16-17 млрд. гривень.

Для порівняння: у 2018 році на закупівлі та модернізацію зброї та військової техніки для ЗСУ в бюджеті було виділено 16,4 млрд гривень.

Суспільно-політичні. Протягом 2014-2019 років в українському сусупільстві сформувалася відносно стала більшість прихильників вступу країни до ЄС та НАТО. Наразі соцопитування демонструють, що перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції підтримує приблизно 50-60% та 40-50% населення відповідно, тоді як проти виступає 20-30% та 30-40% відповідно (враховуючи прихільників позаблокового статусу країни, яких в сучасних українських реаліях скоріше слід відносити до свідомих противників приєднання до ЄС та НАТО).

Фактично наведені цифри відображають загальний розподіл електоральних вподобань населення країни по лінії “вододілу” проукраїнських та проросійських політичних сил.

Проте ця більшість не є абсолютною та незмінною. Не можна не брати до уваги поступове відновлення позицій проросійських партій як на Сході, так і на загальнонаціональному рівні, що вже показали й місцеві вибори у жовтні 2020 року. Це зумовлено “миротворчою” риторикою на тлі втоми українського суспільства від постійного перебування у стані моральної мобілізації. А також, наприклад, зусиллями “пятої колони” з відбілювання образу Росії, на кшталт заяв про готовність передати виробництво російської вакцини від COVID-19 на українські підприємства.

Слід очікувати, що відновлення контролю України над окупованими територіями Донбасу, долучення тамтешніх виборців до одного електрального, соціологічного поля, поверне електоральну картину приблизно до довоєнного стану.

Ментальні. За 20-25 років на окупрваних територіях виросте нове покоління, яке вчиться від дитсадка до вишу за новими підручниками історії, де Україна та все українське є головним ворогом, яке виховується на фантасмагоричній суміші культів “скрепного” російського православ’я і націонал-більшовизму, “невинно убієнного” царя Миколи ІІ і “геніального” полководця Сталіна, що вже давно отруїла колективний мозок російського суспільства. Московитський пантеон буде доповнений місцевими божками – “гіві” та “моторолами”, спогадами про їхню священну боротьбу проти київської “хунти”, яка хотіла “поставити волелюбний народ Донбасу на коліна”.

Читайте також:
У центрі Донецька відкрили пам’ятник “Моторолі”

Тим часом в інформаційному полі потужній геббельсівській машині РФ із численними кисельовими і соловйовими протистоїть хіба один український телеканал “Дім” із річним бюджетом 260 млн грн та переважно розважальним контентом.

Мешканці Донецька їдуть в РФ голосувати. Липень 2020 року

Окрему загрозу на перспективу становить видача мешканцям окупованих територій російських паспортів (кількість власників таких документів станом на кінець 2020 року оцінювалась у більш як 300, а то й 400 тисяч осіб). Хлопців з ОРДЛО з такими паспортами вже почали призивати до російської армії. Зрозуміло, що подальша доля цих молодих людей навряд чи буде пов’язана з розбудовою нашої держави. Натомість у випадку відновлення активних бойових дій на Сході вони будуть змушені взяти до рук зброю й виступити проти української армії.

Переваги радикального сценарію

У зв’язку з цим зазначу, що тією ж групою аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень свого часу

був окреслений найбільш радикальний сценарій політики Києва щодо ОРДЛО під умовною назвою “відсікання”,

який передбачає повний розрив з окупованими територіями.

Виходячи з логіки попередніх абзаців, є очевидним, що саме цей алгоритм дій є найбільш прагматичним, оскільки він:

  • ставить крапку в дискусії щодо цивілізаційного вибору України між європейською спільнотою та постсовковим табором,
  • дозволяє спрямувати ресурси на розбудову нової високотехнологічної економіки, а не реанімування застарілого вугільно-металургійного комплексу Донбасу на догоду окремим олігархічним групам, які свого часу “злили” цей регіон російському агресорові.

Вважаю, що настав час для ґрунтовного обговорення на рівні політиків та експертів і такого сценарію – аби українське суспільство чітко розуміло всі плюси та мінуси тих чи інших дій щодо окупованих територій.

Адже йдеться про те, в якій Україні будуть жити наші діти. Чи залишимо ми їм у спадщину проблему багаторічного неврегульованого конфлікту з усіма наслідками, на кшталт статусу найбіднішої країни Європи, яку розривають постійні політичні чвари, чи це буде європейська країна із сучасною економічною моделлю та консолідованим громадянським суспільством.

Читайте також:
Більшість українців – проти “особливого статусу” ОРДЛО. СОЦІОЛОГІЯ

“Інший світ”:
УІМ і “Дзеркало тижня” провели велике соцдослідження в ОРДЛО. РЕЗУЛЬТАТИ


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.