Щоб ми в тилу спокійно жили, працювали, відзначали Великдень і “травневі”, вісім українських військових загинули у квітні внаслідок бойових дій на Сході або померли у шпиталях від раніше отриманих ран.
Наймолодшому – 20, найстаршому – 50.
Штаб АТО інформував про шістьох загиблих військовослужбовців ЗСУ. Ще один загиблий боєць – із Нацгвардії. Також один воїн помер у лікарні від поранень, отриманих ще в грудні.
Від обстрілів загинули чотири бійці (з них двоє – жертви ворожих снайперів), один – у бою з ДРГ, ще один підірвався в авто на міні.
До смерті військовослужбовця НГУ призвів вибух під час бойового заряджання гармати.
Давно не було такого “гарячого” місяця за кількістю обстрілів. Як підрахувала “Новинарня“, загалом за квітень штаб АТО зафіксував 1365 обстрілів – у середньому 45 за добу.
Для порівняння: за весь січень було 129 обстрілів, лише 4 на добу.
При тому що вісім “двохсотих” за місяць – найменша кількість втрат сил АТО з початку 2018 року, число поранених – 88 – також яскраво ілюструє картину квітневої ескалації. Багато з них – “важкі”.
У попередні місяці поранених було удвічі-втричі менше.
“Найгарячішими” були дні 24-25 квітня – 69 і 76 обстрілів відповідно, по 11 поранених щодня.
За кількістю смертей найчорнішим було 20 квітня: троє.
Згадаймо ще раз усіх загиблих героїв квітня. Вони померли за нас.
Того дня – 8 квітня – православні відзначали Великдень. Однак війна минулого квітня не знала свят у вихідних.
За офіційною версією, в районі села Жованка (входить до смт Зайцеве і поділене лінією розмежування) група прапорщика Володимира Майбороди з 24 омбр, перебуваючи в “секреті”, помітила ДРГ противника. Позивний “Май” – заступник командира взводу розвідки – прийняв рішення атакувати ворога.
Двоє бійців заходили з одного боку, Май пішов з іншого, але підірвався на мінному полі. “Сепари” почали тікати. Українські військові автоматними чергами знищили двох бойовиків та дістали їхні документи, згодом передавши їх командирам. А ось пораненого командира знайти і забрати до темряви не змогли.
“За ним повертались двічі, але не знайшли… Тільки він був зниклим, всі інші вийшли з бою цілими”, – розповідав “Новинарні” побратим Мая, спростовуючи брехню сепаратистських і російських ЗМІ.
Лише 13 квітня із так званої “ДНР” повідомили, що знайшли загиблого – Володимир намагався повзти і помер від поранень. Тіло евакуювали до моргу на непідконтрольній території.
15 квітня “двохсотого” передали українській стороні на КПВВ “Мар’їнка”.
Володимиру було 50. Він народився 9 липня 1967 року в місті Мелітополь Запорізької області. Дитинство пройшло у селищі Переможне Якимівського району, там Май закінчив школу. Відслужив “строчку”. До Мелітополя переїхав, коли одружився.
Навесні 2014-го чоловік брав участь у діяльності “Самооборони Мелітополя”, чергував на блокпостах.
З літа 2015-го Май проходив службу в батальйоні Нацгвардії “Донбас”, пройшов Широкине.
Відтоді Володимир залишався ідейним “донбасівцем”. До речі, у футболці з символікою цього батальйону НГУ – а ще в улюбленій “горці” – він пішов і у свій останній бій.
У жовтні 2016-го із побратимами Майборода перейшов до 16 омпб 58 омбр, воював в Авдіївці.
У лютому 2017-го разом з іншими екс-“донбасівцями” із 16-го батальйону, перебуваючи у відпустці, брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО.
Із травня 2017 року Май служив у 3-му батальйоні 72 омбр, воював в Авдіївській промзоні, на шахті “Бутівка”. Коли восени 72-гу бригаду вивели на ротацію – перейшов у 24-ту механізовану бригаду імені короля Данила, щоб залишатися на фронті.
Похований воїн у рідному селищі Переможне.
Залишились дружина й доросла донька.
Читайте також:
Загиблий біля Бутівки боєць 72 омбр Сергій Альмужний “Матрос”
брав участь у зимовій блокаді Донбасу
12 квітня біля селища Піски під Донецьком від кулі снайпера загинув 31-річний військовослужбовець 34-го окремого мотопіхотного батальйону Денис Начосний, мешканець міста Генічеськ Херсонської області.
Денис народився 2 вересня 1986 року.
Був призваний до армії за мобілізацією в лютому 2015-го. Після ДМБ на “гражданці” перебував трохи більш як півроку – у вересні 2016-го пішов на контрактну службу в 34 омпб 57-ї бригади Збройних сил України.
Звання – сержант, посада – заступник командира взводу (виконував обов’язки комвзводу) – командир бойової машини.
Лише 8 квітня в Дениса закінчилася відпустка, під час якої він одружився в рідному Генічеську. Через чотири дні після повернення в Піски чоловік загинув.
Поховали Начосного в поминальний день – 15 квітня – в селі Червоне під Генічеськом.
Залишились батьки, дружина та донька від першого шлюбу.
Нещодавно йому виповнився 21.
Максим Миколайович Черкун народився 9 січня 1997 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині.
Жив у селі Кривбас, працював у місцевому ТОВ “Сільськогосподарське підприємство “Скорпіон” у службі охорони.
Був членом пошукової групи криворізького військово-патріотичного клубу “Пошук”.
Мріяв вступити до авіаційного училища. Навчався в автотранспортному коледжі на автомеханіка, згодом вступив до вищого професійного училища на ту ж спеціальність.
До війська хлопець потрапив у 2015-му, ще 18-річним – у ДУК “Правий сектор”. У березні 2016 року підписав контракт із ЗСУ.
Служив у 34-му окремому мотопіхотному батальйоні 57 омпбр – сержант, командир протитанково-кулеметного відділення у 2-й мотопіхотній роті.
Максим командував обороною опорного пункту біля села Піски під Донецьком. Загинув 16 квітня під час мінометного обстрілу.
Без сина залишились батьки.
Похований 19 квітня на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу.
Старший сержант, старший навідник гранатометного взводу 2-го механізованого батальйону 24 омбр ім. Короля Данила Михайло Шозда загинув на третій день після свого 50-річчя, яке відзначав на фронті.
Він народився 14 квітня 1968 року у Львові, де й прожив усе життя.
Закінчив Львівський політех. Строкову військову службу проходив у Чехословаччині, в артилерійських військах.
У 1989 році одружився, згодом народилися син та донька. Працював у магазині будівельних матеріалів, став директором СП “ВІСКО”.
Як пише його дочка Ірина, Михайло завжди був за батька для своїх набагато молодших брата й сестри, бо свого тата вони також втратили дуже рано.
За словами Ірини, її батько завжди цікавився історією та військовими справами: “напевне, переглянув усі військові фільми по кілька разів”.
“Завжди із захопленням збирав дрова й готував шашлик, а потім радів, коли його хвалили – бо такий шашлик вмів готувати лише він. На ту галявину в Брюховицькому лісі ми їздили впродовж 15 років і завжди тільки туди…” – згадує Ірина Шозда.
Із задоволенням готував шашлики і в 24-й бригаді – на контракт у Збройні сили України Михайло Іванович пішов у січні 2017-го.
Як розповідають його близькі, він прагнув уберегти від війни молодих хлопців – таких, як син та зять: “завжди казав, що якби один чоловік із кожної родини став б на захист України, то війна б уже давно закінчилася”.
Як розповідають у 24 омбр, Михайло нерідко заступав на чергування замість когось з молодих. Казав: “Щось неспокійно сьогодні; хай хлопчина побуде тут, в бліндажі, я за нього повартую. Я вже життя прожив – а йому ще жити та жити!”
“Останній раз татко поїхав з дому на Різдво, після Святої вечері. Міцно обійняв і сказав, як завжди, що все буде добре…” – згадує дочка.
За уточненими даними, Михайло Шозда загинув опівдні 17 квітня поблизу Зайцевого Донецької області – від наскрізного вогнепального поранення в шию. Снайпер…
Похований 20 квітня на Личаківському цвинтарі на алеї Героїв.
Залишились мати, брат, сестра, дружина, син та донька.
20-річний боєць полку Нацгвардії “Азов” Євген Хоменко, позивний “Подгон”, помер уранці 20 квітня в Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова. Туди його доправили напередодні санавіацією – через мобільний шпиталь – після важкого осколкового поранення голови, яке Євген отримав 18 квітня унаслідок вибуху снаряда в районі села Павлопіль у Приазов’ї.
Лікарі констатували загибель мозку, але намагалися врятувати хлопця. Хоменко перебував у комі 3-го ступеня. Операція тривала 20 годин. Марно…
Євген Вікторович Хоменко був родом із Вільногірська Дніпропетровської області. Народився 25 травня 1997 року.
Закінчив 9 класів та металургійний технікум. Зростав патріотом. Займався боксом.
У 2014-му родина Хоменків прийняла переселенців із Торецька (тоді Дзержинськ) – їхні розповіді теж вплинули на рішення Євгена піти воювати.
До лав полку “Азов” став у 19-річному віці – в листопаді 2016-го. Служив у гаубичному артилерійському дивізіоні навідником.
“Він був навідником гаубиці – займався справою, яка потребувала холодного розуму, витримки та великої відповідальності. Побратими згадують бійця як вправного воїна, який був завжди у піднесеному настрої та ніколи не відмовляв у допомозі”, – повідомляв “Азов-прес”.
“Подгон був душею компанії, не мав недругів чи ворогів”, – пригадують “азовці”.
…Артдивізіону ОЗСП “Азов” у штабі АТО й ОТУ “Донецьк” давно не “нарізали” бойових розпоряджень. Але – у зв’язку із загостренням на лінії розмежування та посиленням обстрілів зокрема під Маріуполем – того дня “азовці” нарешті отримали “беерку”. У районі Павлополя відбувалася артдуель.
“При заряджанні гаубиці на бойовому завданні розірвався снаряд. Подгон був важко поранений”, – розповіли “Новинарні” в “Азові”.
Командування Нацгвардії не відповіло на наш офіційний запит з приводу обставин смерті військовослужбовця Хоменка.
Поховали воїна з усіма військовими почестями у рідному Вільногірську 22 квітня.
Залишились батьки та молодший брат.
20 квітня у Головному військовому госпіталі Києва помер водій 3-го мехбату 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ДШВ ЗСУ Геннадій Широкий, який майже чотири місяці перебував у комі.
48-річний старший солдат Широкий зазнав важких поранень ще 24 грудня під час обстрілу позицій 25 опдбр в Авдіївській промзоні.
“Веселий, приємний чоловік, справжній патріот… Десантник!!! Виконуючи бойове завдання на одній із найбезпечніших позицій Авдіївської промзони, під час тривалого ворожого обстрілу отримав серозні поранення, які, на жаль, не залишили шансів на спасіння…” – розповіли в бригаді.
Народився Геннадій В’ячеславович 15 серпня 1969 року в селі Московка Куп’янського району Харківської області.
Був мобілізований до Збройних сил в червні 2015-го. Служив у 25-му мотопіхотному батальйоні “Київська Русь” водієм роти матеріального і технічного забезпечення. На початку 2016-го отримав поранення на Світлодарській дузі.
Після демобілізації повернувся додому, а на початку минулої зими – підписав контракт із ЗСУ.
Поховали Геннадія Широкого в Московці 24 квітня. Односельці проводжали воїна в останню путь, стоячи на колінах.
Олександр Матус народився 18 вересня 1981 року в Лисичанську Луганської області. Закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ.
Був майстром спорту з кікбоксингу, неодноразовим чемпіоном України, призером чемпіонату України з боксу.
Влітку 2017 року підписав зі Збройними силами України, служив у 53-й окремій механізованій бригаді – солдат, розвідник розвідувальної роти. ППД бригади – якраз Лисичанськ і Сєвєродонецьк.
Загинув 20 квітня близько 2:30 ночі поблизу села Кримське (Новоайдарський район) на рідній Луганщині. В ту ніч позиції ЗСУ обстрілював ворожий БМП.
Поховали воїна в рідному Лисичанську 23 квітня.
Без чоловіка й батька залишилися дружина та дві доньки.
40-річний Сергій Перепелиця, позивний “Кузнєц”, загинув 21 квітня унаслідок підриву машини на міні в районі Світлодарської дуги.
Народився Сергій Леонідович 2 липня 1977 року у селі Званівка Бахмутського району Донеччини.
Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці.
У липні 2016 року був обраний депутатом Званівської сільради.
Наприкінці 2016 року підписав контракт із ЗС України. Із березня 2017-го служив на посаді головного сержанта роти в 46-му окремому батальйоні спецпризначення ЗСУ “Донбас-Україна”, що входить до 54-ї бахмутської бригади.
Останні кілька місяців воював під селами Травневе й Гладосове під Горлівкою, які українські військові зайняли в литопаді 2017-го.
Своє хобі – ковальство – не полишав і в лавах 46 обспп.
“Донбас – це його рідна земля, за яку він воював і бажав повернути те, що відібрав у нього ворог, а це – місця його дитинства.
Він був надзвичайно відповідальною людиною і свої обов’язки виконував більше ніж на 100%”, – зазначили в батальйоні.
Журналістка “Новинарні” Анастасія Федченко зустрілася з Кузнєцом у Травневому на початку березня ц.р.
У репортажі йшлося:
“…Якось непомітно на Травневе опустився туман, ніби хтось накрив село щільним вельоном. Ми йдемо до позицій, і Сергій розповідає, що його мама ходила до школи саме тут, у Травневому, а він сам — із райцентру, Бахмута.
Канікули проводив тут — у Травневому, Гладосовому, на околицях Горлівки.
Тепер на промзону в передмісті окупованої Горлівки він дивиться з опорника 46 обспп. До нього потрібно дійти швидко, бо часто працює ворожий кулеметник.
— Туман — наш союзник, – каже українським суржиком Сергій. — Їм нас не видно.
Ми вже стоїмо згори на окопі і вдивляємося в туманну пелену.
— Ось вона промка, зараз у тумані, — сміється чоловік. — Звідти працюють СПГ, АГС, снайперські гвинтівки великокаліберні, 12,7, навіть 14,5 заходило в село. А осьо сніжком притрусило, ВОГи прямо перед бруствером. Стріляти вони вміють, не віднімеш.
…Коли ми вже стоїмо біля будинку неподалік окопу, він бере з ґанку молоток і хвалиться: “Це я викував, я ж коваль. Навіть із роботи не звільнявся — думав, піду, швиденько повоюю, закінчимо цю війну і повернуся”.
Сергій воює за те, щоб повернути місця свого дитинства”.
Поховали Кузнєца 23 квітня у його рідній Званівці. В селі на три дні було оголошено жалобу.
Залишились двоє дітей – доросла донька і син.
Вічна пам’ять полеглим.
Огляд підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
Фото на заставці: загиблий Сергій Перепелиця “Кузнєц”
Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!