За перший місяць 2018 року внаслідок боїв на Сході загинули 14 українських воїнів – зі Збройних сил, Нацгвардії, Добровольчого українського корпусу. Вони заплатили найвищу ціну, щоб ми святкували, працювали, займалися щоденними справами, дедалі рідше згадуючи про війну.
Із втрат січня більшість – семеро хлопців – загиблі внаслідок підривів на мінах, фугасах, розтяжках.
Вибухові пристрої, встановлені ворожими ДРГ – прихована, але смертельна загроза в період відносної деескалації.
Власне, січень 2018-го з його “різдвічно-новорічним перемир’ям” став одним із “найтихіших” (за кількістю обстрілів, але не жертв) місяців з початку АТО.
Був унікальний день – 23 січня, коли українська сторона не зафіксувала жодного порушення “режиму тиші” з боку бойовиків. Чотири доби (7, 26, 27, 29-го числа) принесли по одному обстрілу, три доби – по два обстріли, за підсумками восьми діб штаб АТО інформував про три випадки порушення перемир’я.
Загалом за місяць штаб АТО нарахував 129 обстрілів (якщо додати цифри зі щоденних повідомлень). В середньому – 4,16 на добу.
Найбільше обстрілів – 10, зафіксовані 12 січня – не йдуть ні в яке порівняння з сотнями важких добових обстрілів річної давності.
17 січня ми мали трьох офіційних загиблих і п’ятьох поранених, ще одного померлого від ран добровольця. З них тільки один став жертвою обстрілу. Решта – підриви.
Але це не мир. Це гібридна війна з тимчасовими передишками, коли ворог використовує затишшя для того, щоб краще окопатись, озброїтись і прицілитись.
Протягом місяця штаб АТО і речники МОУ повідомляли загалом про 45 поранених українських військових.
Загиблих – 14. Найстаршому 48 років, наймолодшим – 22. Тракторист, семінарист, агроном, інженер, охоронець, професійний військовий… Їх поєднала війна за Україну. І смерть на ній.
Четверо полягли на Світлодарській дузі, троє під Авдіївкою, двоє під Пісками, по одному – Гранітне, Славне, Новотошківське, Верхньоторецьке, Водяне.
Пом’янімо хлопців поіменно.
Мартиролог 2018 року відкрив 32-річний старший стрілець 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58 омпбр ЗСУ Ковтун Олександр Григорович.
Уже о 1:05 1 січня він підірвався на вибуховому пристрої на спостережному пункті поблизу смт Новотошківське Попаснянського району на Луганщині.
“Унаслідок вогневих провокацій [1 січня] жоден український військовик не постраждав. Проте без втрат не обійшлося. У районі населеного пункту Новотошківське один військовослужбовець Збройних сил України підірвався на вибуховому пристрої, унаслідок чого дістав численні поранення, не сумісні з життям”, – підтвердив на брифінгу речник Міноборони з питань АТО Олександр Мотузяник.
…Після строкової служби в ЗСУ Сашко Ковтун працював в охоронних структурах. На початку війни проходив військову службу по мобілізації. Потім трохи відпочив, а в листопаді 2016 року повернувся до Збройних сил на контракт. На фронті – з липня 2017-го.
5 січня було оголошене днем жалоби в Шосткинському районі Сумської області – там у селі Клишки ховали його уродженця Ковтуна. До свого 33-річчя (22 січня) він не дожив зовсім трохи.
Директор Клишківської школи Ірина Чайка на похороні згадувала, що Олександр був дуже дисциплінованим учнем і зі шкільних предметів найбільше любив історію.
“Це була дитина, про яких говорять – “світла дитина”. За всі 11 років навчання у школі ні своїм однокласникам, ні вчителям він не приніс не те що якихось негараздів, а взагалі жодних неприємностей. Любив малювати. Понад усе любив історію, і тому не дивно, що він опинився на передовій, вставши на захист нашої країни”, — розповіла Чайка.
Залишились батько і сестра.
Володимир Борисович Анадимб загинув 10 січня о 8:15 внаслідок гранатометного обстрілу опорника ЗСУ поблизу селища Новолуганське, що на Світлодарській дузі. Уламок гранати влучив бійцеві в шию, і він помер від значної крововтрати по дорозі до шпиталю.
Старший солдат, розвідник розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46 обсп “Донбас Україна” ЗСУ.
Народився 14 жовтня 1986 року на Херсонщині (село Федорівка, Каховський район).
Служив строкову службу (десантник). Після армії одружився й переїхав у село Тереблече Глибоцького району Чернівецької області, де етнічну більшість (80%) становлять румуни. Саме там народився відомий співак Іво Бобул.
Працював у Чернівцях.
У 2014-2015 роках – мобілізований до Збройних сил України, служив кухарем у 8-му батальйоні тероборони “Поділля” (8 омпб), учасник АТО.
У червні 2016-го прийшов на контракт у батальйон “Донбас Україна”.
Похований у селі Тереблече.
Залишилися дружина і двоє синів, батьки та брат.
10 січня двоє українських військових 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57 омпбр ЗСУ загинули під час виконання бойового завдання, коли їхня БРДМ-2 (бойова розвідувально-дозорна машина) підірвалася на фугасі, долаючи водойму поблизу села Піски під Донецьком. Вибух на березі був настільки потужним, що БРДМ перекинулася, її шматки розкидало в радіусі 200 метрів.
Один із загиблих – 37-річний водій мотопіхотної роти 34-го кіровоградського батальйону Сухін Віктор Вікторович.
Народився 17 грудня 1979 року в селі Димине (Новоукраїнський район Кіровоградщини). Там і похований.
На військовій службі за контрактом був трохи більш як місяць – із 30 листопада 2017-го.
Залишилися дружина й донька 2008 р.н.
Геннадій Петрович Вегера – другий загиблий унаслідок підриву БРДМ 10 січня під Пісками.
Солдат, старший стрілець 3-ї мотопіхотної роти 34 омпб 57 омпбр.
Народився 19 травня 1980 року в селі Курилівка Волочиського району Хмельницької області.
Закінчив СПТУ №21 у Полтаві, отримавши фах електрогазозварювальника.
У 1998-2000 роках служив у 3-му полку спецпризначення в Криму, далі шість років – у спецпідрозділі воєнізованої охорони.
Працював у ТОВ “Аграрна компанія 2004”.
На фронт пішов добровольцем, із травня 2014-го – у 34-му кіровоградському батальйоні тероборони “Батьківщина”, воював у районі Горлівки. У березні 2015-го відряджений до 128-ї бригади ЗСУ в Краматорськ, охороняв штаб.
“Зелений”, як його називали, дістав важке поранення ніг на Луганщині, після лікування служив у підрозділі охорони, супроводжував військових медиків.
З осені 2016-го – знову на передовій. У травні 2017 повернувся до 34-го батальйону, в район Донецького аеропорту.
Цей Новий рік став для Зеленого четвертим Новим роком в АТО.
“Дружина, напевно, змирилася. Сьогодні дзвонила вранці схвильована. Наснилося, що я загинув. Уві сні почала плакати. Діти розбудили. Пишаються батьком. Усім про мене розказують”, – розповідав Геннадій в інтерв’ю “Газеті по-українськи” наприкінці грудня 2017-го.
“Маю новорічну історію. Якось я і командир 1-го взводу 3-ї роти “Атлас” уранці вийшли ближче до бойовиків, — згадував Вегера. — Посередині між нашими та їхніми позиціями вчепили прапор України. Росіяни лютували, довго намагалися збити. Навіть хотіли підповзти, та ми відсікали їх”.
Похований у рідній Курилівці.
Залишилися мати, брат і сестра, дружина з двома доньками від її першого шлюбу та їхня спільна донька, яка 2017 року пішла в перший клас.
Геннадій розповідав про свято 1 вересня журналістам: “У мене був шалений бій. Після бою набрав її, взяла телефон, і ми разом провели півтори години на лінійці. Слухав виступи дітей і плакав. Стало шкода, що я на війні, а моя дитина сама без батька”.
26 січня Тимофій мав одружитися в Мирнограді (колишній Димитров) на Донеччині, де живе його наречена. А 4 лютого – відзначили 30-річчя.
Однак не судилося. 11 січня близько 12:15 сапер Пухальський Тимофій Вікторович загинув біля села Славне (Мар’їнський район) внаслідок підриву під час виконання бойового завдання з розмінування. Як повідомили в частині, відбулася детонація міни ТМ-62 під час переведення мінно-вибухового механізму з бойового положення у транспортне.
Старший солдат Пухальський був сапером 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Мобілізований у 2015 році з Кривого Рогу. Позивний “Мурчик”. Учасник АТО, сапер-гранатометник.
У серпні 2017-го повернувся до Збройних сил на контракт в уже рідну 30-ту бригаду.
Народився 4.02.1987 в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Хлопця виховувала бабуся.
Похований 16 січня у Мирнограді Донецької області на кладовищі “Степове”. Ближче до коханої.
Штаб АТО і речники Міноборони й надалі не включають до бойових втрат загиблих добровольців ДУК і УДА та не згадують про них у зведеннях. Хоча нелегалізовані добробатівці на відведених їм ділянках передової воюють на рівні зі Збройними силами, а часто й активніше.
Увечері 16 січня в промзоні Авдіївка на міні підірвалися двоє бійців Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Андрій Витвицький “Спікер” помер майже одразу. Михайла Дімітрова “Гайдамаку” довезли до шпиталю, де він помер наступного дня.
“Це дивовижна українська людина, різнобічно розвинена, людина честі. З початку Майдану боровся в рядах нашого руху. Після Майдану він присвятив себе війні”, – йшлося в повідомленні “Правого сектора” про смерть друга Спікера.
“…Член руху з перших днів, учасник боїв на Грушевського, пройшов горнило вуличних зіткнень 18-20 лютого 2014 року. З перших днів війни брав участь у бойових діях на Донбасі у складі Українського добровольчого корпусу. І у нас в Запоріжжі друг Спікер відзначився продуктивною працею розвитку організації”, – розповів Артем Доротенко із 18-ї резервної сотні ДУК ПС.
Андрій Витвицький народився 31 грудня 1987 року в Івано-Франківську. Навчався у католицькій Вищій духовній семінарії у Львові.
“Семінаристи та вірні всієї нашої архідієцезії дякують за життя та служіння Андрія та просять в своїх молитвах вічне спочивання для нього.
Вічне спочивання дай йому Господи, а світло віковічне нехай йому світить”, – зазанчено в дописі на сайті Львівської римо-католицької архідієцезії.
Користувачі соцмереж, побратими Витвицького пишуть:
Після Майдану Спікер пішов добровольцем на фронт. Воював у розвідгрупі “Санти” ДУК ПС.
З Андрієм урочисто попрощалися на Майдані в Києві. Похований у рідному Франківську.
Залишилися мати, сестра, дружина і маленька дочка.
Боєць ДУК “Правий сектор” Михайло Сергійович Дімітров, друг Гайдамака, помер від ран 17 січня – наступного дня після підриву на міні в Авдіївській промзоні.
Козак, характерник, холодноярець. Загальний улюбленець і власник колоритної шапки зі шликом.
Він народився 26 жовтня 1983 року, жив у місті Сміла на Черкащині. Навчався у Національному університеті харчових технологій (інженер-електрик). Служив строкову службу.
Працював за фахом на кондфабриці “Меркурій” у Смілі, був інденером з охорони праці.
Пройшов Майдан. На фронті з 2014-го. Воював у лавах ДУК “Правий сектор”, у Нацгвардії (батальйоні імені Кульчицького), знову повернувся в ДУК – у розвідувальний підрозділ “Санти”. Обороняв Донецький аеропорт. Останнім часом воював під Авдіївкою.
Був мінометником. Побратими кажуть – просто видатним.
Залишилися батько та донька, плакат із якою боєць на фронті тримав біля ліжка.
Похований у селі Костянтинівка Смілянського району поруч із могилами матері й брата.
17 січня в зоні АТО – в районі Світлодарської дуги – на вибуховому пристрої під час перевезення особового складу підірвався ще один броньовик ЗСУ. Ймовірно, на засніженій дорозі МТ-ЛБ (багатоцільовий тягач легкоброньований) 54 омбр з’їхав із колії і наскочив на міну чи фугас.
Загинули два члени екіпажу, які перебували всередині “мотолиги”, ще п’ять бійців дістали поранення (відео).
Серед полеглих – командир взводу, старший сержант Сергій Іванов, позивний “Акула”.
Народився 16 листопада 1988 року в смт Нові Санжари Полтавської області.
Вчився у Хорольському агропромисловому коледжі, але не закінчив його – пішов до армії. “Строчку” проходив на 275-му арсеналі зберігання артилерійських боєприпасів у селі Новобогданівка Запорізької області (у 2006-му, через два роки після катастрофічних вибухів на тих артскладах). Надалі – на контракті з ВМСУ, старший радіотелефоніст передаючого відділення на флагмані українського флоту “Гетьман Сагайдачний” (звідти позивний Сергія – “Акула”).
Після звільнення працював в охоронних структурах у Києві.
У серпні 2014 року був мобілізований, служив у 93-й механізованій бригаді ЗСУ. Опанував фах керування РСЗВ. У зоні АТО – з жовтня 2014-го. Був командиром бойової машини БМ-21 “Град”.
Майже одразу після ДМБ пішов на військову службу за контрактом, знову в АТО. Спершу в 93-тю, далі – у 54-ту бригаду. Займав посаду взводного в батареї 2-ї протитанкової артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 54 омбр.
Похований 19 січня на центральному кладовищі селища Нові Санжари.
Залишились дружина й донька, мати, вітчим, сестра і брат.
Другий загиблий від підриву МТ-ЛБ на Світоларці 17 січня – Беляєв Дмитро Володимирович. Старший солдат, старший механік-водій, радіотелефоніст 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону 54-ї окремої механізованої бригади.
Народився 26 травня 1990 року в селі Ботієве Приазовського району Запорізької області.
Вступив на військову службу за контрактом у вересні 2016-го.
Похований у рідному селі.
Залишилися мати, брат, дружина і 6-річний син.
Загинув 17 січня близько 21:00 від кульового поранення під час обстрілу поблизу села Гранітне (Волноваський район на Донеччині).
Олександр Анатолійович Чопенко народився 30 жовтня 1969 року в селі Саївка П’ятихатського району Дніпропетровської області, там і мешкав.
У 1986 році був призваний на строкову військову службу, пройшов Афганістан.
Закінчив СПТУ №77 в селі Саксагань, де здобув фах тракториста-машиніста, та курси водіїв у школі ДОСААФ в Жовтих Водах.
Працював трактористом, водієм бензовоза.
Мав п’ять дітей – чотирьох доньок і єдиного сина.
У 2014-2015 роках був мобілізований. Служив у 21-й бригаді охорони Нацгвардії в секторі М.
Після демобілізації навчався підприємницькій діяльності, мріяв створити власний бізнес. Але коли до війська пішов його син Олександр, батько знову повернувся на службу – в один підрозділ із сином.
У лютому 2016-му “Колдун”, як його називали, підписав перший контракт із ЗСУ – на півроку, служив у 93 омбр. Із жовтня 2016-го – в 54-й бригаді на Світлодарській дузі. 26 червня 2017 року знову підписав контракт із ЗСУ, а в грудні його продовжив.
48-річний чоловік був командиром відділення кулеметного взводу 11 омпб “Київська Русь” 59 омпбр.
Поховали воїна 21 січня в рідному селі.
“Полтава”, як його називали побратими, загинув близько 7:45 22 січня від тяжких осколкових поранень під час мінометного обстрілу поблизу смт Луганське на Світлодарській дузі. Пораненого Сергія не встигли довезти до лікарні, дорогою його серце зупинилось.
Солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 54 омбр, Сергій Олексійович Сергієнко народився 22 липня 1988 року в селі Новоаврамівка Хорольського району Полтавської області.
Рано втратив батька. З дитинства працював на фермі та у будівельній бригаді в селі.
2006 року вступив до Хомутецького зооветеринарного технікуму, де здобув фах ветеринарного фельдшера.
Працював за спеціальністю в агрохолдингу “Астарта” та оператором на молокоблоці.
На контракт до ЗСУ прийшов у жовтні 2016 року.
Похований у рідній Новоаврамівці.
Залишилися мати і дві сестри.
27 січня військовослужбовець сил АТО загинув внаслідок снайперського обстрілу українських позицій поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області (вогонь вівся з боку окупованої Пантелеймонівки).
Полеглий – нацгвардієць із 1-го батальйону особливого призначення ім. генерала Кульчицького 27-ї окремої бригади НГУ, старший солдат Сливка Мирослав Миколайович.
По війні він узяв собі жартівливий позивний “Манах” і навіть ображався, коли його прозивали “Монахом” через “о”.
Народився боєць 17 січня 1990 року в місті Полонне Хмельницької області.
У 2012 році закінчив Житомирський національний агроекологічний університет (НАЕУ). До серпня 2014 року працював агрономом в агрохолдингу “Мрія”. Надалі – пішов на службу в Нацгвардію. Із 2015 року підписав контракт з НГУ.
Залишилися мати, сестра і брат.
22-річний морпіх Артем Скупейко з Херсонщини загинув 30 січня на Приазов’ї, в районі Водяного-Талаківки – вдень, коли противник вів вогонь по позиціях сил АТО з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.
Старший матрос, снайпер-розвідник 503 обмп (в/ч А1275, Маріуполь) 36-ї окремої бригади морської піхоти Скупейко Артем Вікторович народився 22 березня 1995 року в смт Горностаївка.
Із 2013 року проходив “строчку”. У березні 2016-го став на військову службу за контрактом, після підготовки у 198-му навчальному центрі ВМС був направлений в окремий батальйон морської піхоти.
Нагороджений відзнакою За оборону Маріуполя”.
Прощання з героєм відбувається 1 лютого в рідній Горностаївці.
Залишились мати та 2-річна сестра.
Ян Пуцулай
В останній день місяця, 31 січня, загинув один український військовий – Ян Пуцулай із 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (Миколаїв).
“…Від тяжкого поранення, несумісного з життям, загинув військовослужбовець бригади, навідник, солдат Ян Пуцулай. Військовослужбовець отримав тяжке поранення під час виконання бойового завдання – внаслідок двостороннього бою на бойових позиціях біля населеного пункту Авдіївка Донецької області”, – сказано в повідомленні 70 одшбр.
Ян родом із заснованого німецькими переселенцями села Калабатине Березанського району Миколаївщини. У серпні йому виповнилося 22 роки.
На військовій службі за контактом перебував з 2016 року, з кінця вересня 2017 року проходив службу в окремій бригаді ДШВ Миколаєва.
Залишилися батько та мати.
Слава героям.
підготував: Дмитро Лиховій
Фото на заставці – загиблий Тимофій Пухальський “Мурчик”.
Читайте також про загиблих у попередні місяці:
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016
Воєнна історія 2017: згадати найважливіше
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
