автор: Анастасія Федченко
фото з архіву героїні та її самої
Перший медичний досвід Юлія – студентка, фотографка з Дрогобича, яка захоплювалася танцями і тхеквондо – здобула під час Революції Гідності. Тоді їй було 19. У 20 вона поїхала майже на рік на Донеччину у складі “Госпітальєрів”, тоді ще невеликого добровольчого медичного підрозділу.
Юлія назвалася “Фобія”, або “Фоба” (це данина музичним уподобанням юності: “ФОБ” – абревіатура улюбленого гурту Fall Out Boy). Побачила Піски і ще багато містечок і сіл, які трималися по вісім років, але тепер уже окуповані та знищені росіянами.
Коли “зав’язала” з ротаціями, працювала у “Ветеран хабі”, мандрувала улюбленими Карпатами, навіть зробила листівки про війну для іноземців. А потім – повномасштабна, Юля знову у “Госпітальєрах”, знову на Донеччині, яку знає і любить чи не більше, ніж рідну Львівщину. Працює з 503-м окремим батальйоном морської піхоти. Так цей підрозділ став її новою родиною: на початку 2023-го Фобія мобілізувалася до ЗСУ.
Юлія “Фобія”, південь, 2026 рік. Фото: Катерина Козінська
У великому інтерв’ю “Новинарні” доброволиця, яка отримала штормовий берет і нині є військовослужбовицею 39-ї окремої бригади морської піхоти, розповіла про свою війну, про евакуйованих і врятованих на землі й на воді (з лівого берегу Херсонщини) та про загиблих, чия втрата сиротить кожного з нас і всю країну.
Юлія під час інтерв’ю “Новинарні“
– Я була [під час Революції гідності] в медичному наметі “афганців” під стелою, там познайомилася з хірургом Сергієм Горбенком, його син Святослав потім загине в ДАПі (Святослав Горбенко “Скельд” – доброволець “Правого сектору” з Полтави, «кіборг», загинув 3 жовтня 2014-го, у віці 19 років, Герой України посмертно, на його честь названа одна з полтавських вулиць – “Н”). Це для мене була перша болюча втрата, бо я знала його заочно. Іще з нами була фельдшерка, теж мобілізувалася, потім теж загинула, – розповідає Юля.
Хоч не мала медичного досвіду, вона асистувала Горбенку, коли 18 лютого почалися розстріли на Майдані.
Фобія пригадує: у наметі показався “беркутівський” щит, всі злякалися, що їх зараз заберуть і битимуть. Ще й рідні не знали, де вона. За “офіційною” версією – студіювала фінанси в аудиторіях.
– А це, виявляється, наш боєць усе здобув у бою: щит, наколінники. І такий красивий! – всміхається Юлія. – Розповів, як хода почалася з самого ранку, що було далі. А вже ввечері загорілися намети, ми йшли в “профспілки” одне за одним – права рука на плечі сусіда. Зайшли на четвертий поверх, організували роботу, місця мало: скрізь лікарі і поранені. Але це не хаос, а наче якась анархія. Поранені жартували, один у женихи набивався. А в нього зачеплена пахова артерія. Дивлюся, як чувак стікає, ще жартує, думаю: “Отака наша нація!”. Йому все гарненько зашили.
Юлю вивезли з Майдану земляки. У сльозах подзвонила мама – здогадувалась, що донька – революціонерка. Вже по телевізору Юлія побачила охоплений вогнем Будинок профспілок. Відтоді затямила: бути в гущавині подій завжди легше, аніж стежити за новинами. Коли почалась війна, волонтерила, чекала на хлопця-“правосека”.
Юлія “Фобія”, 2015 рік
– Хлопець скидав селфі з “течика“, але не розповідав нічого, крім стандартного: “все нормально”. Я наближаю фотографію і намагаюсь роздивитися інших людей, вирахувати місце. А то якось пі*ари (росіяни – “Н”) кидають мені “Вконтакте” фотографії двох згорілих “течиків”, там тіла. І хлопець кілька днів не виходить на зв’язок. Я – довірена особа, мені, якщо що, дзвонити батькам. Думаю: почекаю ще. Коли – вийшов! І я видихнула.
Я пройшла різні ролі: учасниці революції, тієї, яка чекає, доброволиці, навіть ветеранки. І зараз уже військова ЗСУ. Треба подумати, що ж буде наступне, – всміхається Фоба.
У березні 2015-го Юлія вперше опинилася на війні. Досі чітко пам’ятає, як дорогою у Піски бронік обважував спину, як голова в касці втискалася в плечі, як то далі, то ближче лунали постріли.
Фоба не одразу сказала мамі, що на війні – зізнатися змусили сильні обстріли і думки, що може статися будь-що.
Із “Госпітальєрами” та хлопцями з батальйону “Донбас”, 2015 рік
Поховання посестри Єви, “госпітальєри”, 2015
Юлія “Фобія”, 2015 рік, Маріупольський напрямок. Фото: Олена Максименко
Юлія “Фобія” у “Госпітальєрах”, 2015 рік
– Я її намагалася берегти, казала, що у Львові волонтерю, тому не можу приїжджати на вихідні, бо роботи капець багато. Мама наче й вірила, але підозрювала, що це не так. Коли я сказала, що на сході, з Яною Зінкевич, вона подякувала за правду, і нас це зблизило. Відтоді ми зідзвонювалися щодня. Я завжди попереджала, якщо якісь проблеми зі зв’язком можуть бути. Це зараз уже є “сториз”, прекрасний інструмент: раз на день щось пошириш, і мама знає: ага, була в інтернеті, все гаразд.
Засновниця “Госпітальєрів” Яна Зінкевич віддала дівчині “медійку”: створити і вести сторінку підрозділу на фейсбуці.
Це інтерв’ю з Фобою записане до того, як журналістка Ольга Худецька почала публічно вимагати від Яни Зінкевич звіти про витрати донатів на підрозділ.
Юлія у своєму дописі у фейсбуці наголосила, що після мобілізації їй дозволили залишити видане в батальйоні екіпірування.
“Передавалися також автомобілі в підрозділи ЗСУ, хоча цього могли і не робити, чи не так? І я знаю, що якби в мене виникла складна ситуація з лікуванням, я могла б звернутися до Яни, і вона б допомогла…”.
Фоба розповідає: їй легко працювалося із “двіжовою”, здібною організаторкою, беззаперечним авторитетом навіть для дорослих чоловіків.
Юлія “Фобія” в Широкиному з Яною Зінкевич, 2015 рік
– Мені було простіше, що вона (Яна Зінкевич) неформальної зовнішності: пірсинг, коротка стрижка, вільний одяг. Я вчилась у неї постійно.
Читайте також:
Полум’ЯНА Зінкевич. Депутатка і комбат “Госпітальєрів” – про дві свої коронавірусні хвороби, рік у Раді, ПТСР та війну
На Доначчині Красноармійськ перетворився на Покровськ після декомунізації. Фото: Юлія Фобія, 2015
Фоба, наче губка, всотувала в себе все, що чула від інших “госпів”. Тож невдовзі вже знала, де можна без броніка, а де треба пробігти. Донеччина стала рідною: кожен розбитий будинок, кожне посічене осколками дерево викликали щем у серці.
Вже в 2022-му Юлія вирішила завезти пораненого з-під ДАПу в “домік” у Карлівці, де багато років діяв “Тризуб-дентал” (волонтерська організація, де лікували зуби воякам), а потім – стабпункт.
Юлія “Фобія”. Донеччина, Авдіївський напрямок. 2022 рік
– Пам’ятаю, при вході в будинок залишалися осколочки розірваної гранати з 16-го року. Дитячі малюнки позалишалися. Стіни несли в собі історію, яку знала я, але не знали нові гості. А згодом у Водяне, Нетайлове, в ту ж Карлівку вже було не заїхати. І я думала: ми не можемо залишитися без цих місць, вони ж стільки років протрималися!
Для когось червоні плями на “Діпстейті” – це просто просування росіян, для нас – знайомі висоти, низини, водойми. Постійно думаю, як буде важко їх повертати.
Район Карлівки, Пісків та Донецького аеропорту на мапі DeepState
Я досі пам’ятаю вулички Широкиного, з ким ми їздили, на яких машинах, із ким бачилися. У мене був випадок, коли працювала офіціанткою у “Піца Ветерано”: прийшов чоловік, не в гуморі, все хотів посваритися. Зрештою каже: “Та де ти була?” Типу я дівчинка, не знаю нічого. Я розказала, де. Він одразу: “Ой, це ти з Яночкою”. І все, настрій змінився, все гаразд.
Під час “великої” війни вона не раз отримувала привіти з минулого. Ще на початку добровольчого шляху її трішки кликали “Фантою”: “Фанта – там де весело”.
– Я в 22-му одного “правосека” зустріла, він мене Фантою назвав. Я така: “Вау! Ще хтось існує, хто пам’ятає!” – широко всміхається морська піхотинка.
Хоча насправді “Фобія” приросла до Юлі так, що й справжнє прізвище майже ніхто не знає. Вона не раз думала офіційно змінити документи.
– Навіть посилки бувають на “Юлію Фобію”. Сподіваюсь, “Нова пошта” не дізнається, що це не прізвище, – сміється.
У першу відпустку Юлю відправляв командир примусово. Якось вона з іще одним медиком перевозили тіло бійця, і коли зупинились, відчинилися їхній катафалк і морг одночасно. Її побратима мало не знудило на начмеда. Усі троє почали реготати. Коли доповідала командиру, теж не стримала нервового сміху. Той сказав, що з таким самопочуттям варто подумати про відпочинок.
Фобія перевелася в резерв, почала займатися вишколами, повернулась до фотографії, зокрема і на заходах типу “рівний рівному”:
Юлія “Фобія”, 2024 рік. “Брала камеру на еваки, але, як показує практика, навтіь на телефон рідко вдається фіксити побачене”
– Потім зрозуміла, що за фотоапаратом ховаюся. Не хотіла ні з ким зближатися: мені ще в 15-му сказали: “не звикай до людей”. І тільки після втрат і болю я зрозуміла, що малось на увазі. Та якось мені пояснили, що мої емоції забетоновані, це захист, та водночас це заважає пропрацювати травми. Тож коли психологи і психіатри, яких я поважала, почали говорити, що потрібно працювати, почала працювати. І було над чим! Наприклад, везеш тіло, а з тобою рідні загиблого, і мама хлопця, якому всього 18, питає: “Юлечко, а що мені сказати його сестричці? Вона питає, де Женя”. А мені 20, я не знаю, що говорити мамі, яка горює за сином, але кажу: “Мабуть, правду. Скажіть, що він – доброволець, герой, що почесно віддати життя за Україну, бо вона для нас цінна. Подумайте, як він міг би пояснити сестричці”.
Фоба роками вчилася віднаходити цінність у своєму бойовому досвіді, соромилася подяк.
– Здоров’я не втратила, значить, небагато зробила. У маршрутці не раз водії питали щось огидне, типу: “яким місцем ти заробила посвідчення [УБД]?” Я не з тих людей, які хочуть щось сильно доводити, мені легше заплатити гроші, навіть останні.
Воєнні травми були “стандартом” для її оточення. Тож, щойно відкрився “Ветеран хаб”, пішла туди працювати консультанткою, щоб допомагати іншим: знайти лікаря, бо здоров’я посипалось, порадити недорогого чи безкоштовного стоматолога, бо війна їсть зуби гірше, ніж карієс (а звідки гроші у добровольця?), скерувати до кейс-менеджера, який допомагатиме з пошуками роботи чи психологічної реабілітації.
Коли в пандемію запускали мобільний хаб – транспорт, що мав їхати до ветеранів, Юлія могла очолити цей формат, та зрозуміла, що не готова пірнути в роботу з головою. Звільнилась, фотографувала, мандрувала, вишколювала цивільних на курсах домедичної.
– Я дуже рада, що “Ветеран хаб” продовжує працювати. Побільше б хабів! Бо інколи думаю, скільки в нас ветеранів, скільки людей, які ще не розуміють, що всі непропрацьовані травми доведеться пропрацьовувати роками. Я своїх бійців готую: “Хлопці, вам важливо зараз не закриватися, а розказати людям про пережите. Не просто злити все дружині і харитись, що вона вас не підтримує так, як ви хочете, не просто перекласти на неї свій біль. Бо в неї свій біль – чекати. І їй теж потрібна підтримка”.
Читайте також матеріал 2016 року:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО
У Юлі була свою зброя, часом вона виїжджала на полігон постріляти: у часи визвольної війни потрібно бути готовою до всього.
Зима 2021-2022 була тривожною від очікувань великого наступу росіян. Фоба з друзями домовилася план: зібратись у заздалегідь домовленій точці, вивезти рідних із загрожених регіонів, а потім долучатися до захисту країни.
Спершу Фоба займалась у “Госпах” логістикою та забезпеченням, а потім створила “екіпаж 20”: Яна Зінкевич роздавала ключі від нових “еваків”, і Юлі дістався 20-й.
– Я декількох стареньких підтягнула, і почали ми їздити. “Госпітальєри” – це ж кризові евакуації. Коли Збройні сили не витягують, згадують про “госпітальєрів”. А “госпітальєри” завжди чекають, щоб їх покликали.
Юлія “Фобія”, 2022 рік, Авдіївський напрямок. Фото побратима по L20 на плівковий фотоапарат
Перша ротація на Донеччині – медевак 20-го екіпажу вивозить поранених із Новополя, Великоновосілківський район
Юлія “Фобія” і перший склад 20-го екіпажу під час обстрілів на Марїнському напрямку. 2022 рік
22 квітня 2022-го Фоба приїхала на Донеччину рятувати поранених. “Госпів” прикомандирували до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Підрозділ був “двіжовий”, і в Юлі сталася любов із цим батальйоном, тож на початку 2023-го доброволиця стала військовослужбовицею Збройних сил.
Із Фобою мобілізувався і її екіпаж, а загалом батальйон поповнило п’ятеро “госпів”.
– Коли я готувалася до мобілізації, мене запитали, чи я готова поміняти туризм на еміграцію. І це дуже влучні слова! Для ЗСУ ми, добровольці, були як туристи: приїхали, попрацювали і поїхали. А люди в Збройних силах живуть. І тепер я чудово знаю, як це – коли по фронту переміщаєшся з усім майном.
Я найбільше боялася втратити себе в армії. Але не втратила, а добровольчий досвід дався взнаки.
Відвезли нас у намет у лісі, підлоги нема, буржуйка є. Ну, ми поїхали в крамницю, за свої купили дошки ОСБ, шторки – і все, в нас і підлога є, і затишок. Я ж дівчинка, люблю, щоб було красиво.
Того літа 2022-го Фоба вчила побратимів не надто обростати речами, аби не гаяти час на розбирання і збори: медикаменти акуратно складені у великих пластикових коробках, і добре видно, чого ще вдосталь, а що потрібно поповнити; спальники та запаси їжі також завжди брали на виїзди, адже евакуація, що мала тривати пару годин, могла розтягнутися на три доби; особисті речі – по рюкзаках.
Юлія “Фобія”, нічна евакуація в медеваку. 2022 рік
Юлія “Фобія”, околиці Мар’їнки, 2022 рік: “чергування без сну виглядало так”
Постійно слухала рації, аби розуміти, який стан поранених. Коли могла, виходила бодай якось на зв’язок із суміжниками, щоб підказати, як краще надати допомогу побратимам – така собі телемедицина.
Двадцятий екіпаж чергував по два тижні, потім його міняв п’ятий, де старшою була Ірина “Чека” Цибух, Герой України посмертно.
Юлію й Ірину познайомила війна, яка тоді звалася АТО/ООС. Дівчата приятелювали, навіть трохи бігали ранками в Голосієві.
Коли Юля мобілізувалась, Іра так і залишилася доброволицею. Їх намагалися розсварити “доброзичливці”, але дівчата за кілька місяців до загибелі Чеки проговорили всі непорозуміння.
Ірина Цибух “Чека”
– Я приймала її медійність, вона дякувала, що я їй чесно сказала: як “госпітальєрка” вона може зробити більше, ніж як військова, бо армія дуже обмежує. Вона, мабуть, мала якісь сумніви, що не пішла на контракт.
Ірина Цибух загинула на Харківщині 29 травня 2024-го. У чаті “госпітальєрів” одразу написали про це, але просили про тишу, аби рідні дізналися не з соцмереж.
– Я переганяла машину в Херсон. Аж зупинилась по дорозі: ого! Всю дорогу їхала і думала, що це маячня. Іра дуже багато говорила про смерть. Напевно, вона щось передчувала, бо підготувала заповіт, навіть пісні прописала, які співати на прощанні. Дехто каже, що так можна накликати лихо, але я не вірю.
Юлія “Фобія”. Квітень 2022, Мар’їнський напрямок. Фото зроблене подругою Іриною Цибух “Чекою”
Вона дуже багато встигла зробити. Це видно навіть із того, як її проводжали. Я впевнена, що це буде одна з ключових постатей в українській ідеології, її слово нестимуть. Зараз її дуже бракує, не так у моєму житті, як в Україні – справді людина такого масштабу була, – каже Юлія.
Вона не змогла бути на прощанні, але ходила з побратимами на могилу до Чеки, як мала відпустку, бачилася з мамою Ірини.
– Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло) – це втрата, яка в мене вибила землю з-під ніг. Ми завжди десь були: я його пам’ятаю ще з Пісків 2015-го, по суті, дитиною (тоді майбутньому Герою України було 19 – “Н”). Його дар був об’єднувати людей! Якось у нього ми побачилися з посестрою, з якою ніколи не їздили на еваки, а після тієї зустрічі поїхали. Це моя подруга тепер.
Юлія “Фобія” на базі “Вовків Да Вінчі”: друг Яшка та друг Да Вінчі, Дмитро Коцюбайло. 2020 рік
“Яшка” (Роман Косенко – боєць ССО, загинув в Ізюмі 9 березня 2022-го – “Н”) – важка втрата. Ірина Цвіла і її коханий Дмитро Синюка, які загинули разом 25 лютого (2022-го) у боях за Київ. Кирило Бабенцов (воював у “Карпатській січі”, був у “Госпітальєрах”, загинув 6 березня 2022-го під Києвом – “Н”) – мій друг, побратим. Кажуть, що настане час, і живі позаздрять мертвим. У мене буває таке в моменти особливої слабкості, думаю: як добре, що вони загинули на початку вторгнення і не побачили всього, що несеться. Але більше мені шкода, що вони не борються далі, бо це люди, які могли дуже багато зробити для країни і для війська завдяки своєму досвіду й силі особистості.
У мартирологу Фоби, якби вона його впорядкувала, було б ім’я її друга Назара Боровицького – посмертно майора ГУР та Героя України, який загинув у Маріуполі 5 квітня 2022-го, евакуюючи поранених з “Азовсталі”. У серпні 2021-го Назар брав участь у ризикованій рятувально-евакуаційній місії в Афганістані, допомагаючи покинути Кабул іноземним журналістам і дітям.
Були б там бійці і невідомі, але завдяки їхньому чину все ще тримається ділянка фронту і ціла країна. Вони могли б жити, дарувати щастя рідним, працювати на користь громади чи передавати досвід новобранцям.
– За кілька годин до бойового виїзду ми перевіряли аптечку бійця з батальйону (503 ОБМП). Фермер, щось коло півтори сотні корів. Я кажу: “О, ви не тільки ротним можете бути, а на замкомбата йти”. Він починає сміятися, потім розказує про своїх доньок. Із того виїзду він не повернувся. І ти починаєш думати: навіщо ви знайомились. Ти ж уже знаєш щось про його доньок, чим він жив… Я його так і кличу Фермером…
Дуже болісною для Фоби стала і загибель 24-річного лейтенанта з Тернопільщини Назара Гірняка 29 грудня 2023-го. Парамедикиня подружилися із заступником комроти з морально-психологічного забезпеченн завдяки армійській бюрократії: оформлення паперів здатне об’єднати людей.
Одного дня Назар сказав Юлі, що поїде в Кринки, на плацдарм на лівому березі Дніпра. Показав речі, складені в машині, аби знала, що привозити, якщо його поранять.
– Не попрощалися, не обнялися, думаю, хлопець молодий, мусить повернутися. Коли мені о третій ночі написали, що він загинув, мене рознесло нафіг. О п’ятій я вже мала їхати планово когось забирати. Почала робити легкий макіяж: мене це заспокоює. Із напарницею мовчки прогріваємо машину. Дорогою зустріли побратимів, сфотографувалися. На фото я така усміхнена, але для мене це ранок болю. Назара евакуювали не одразу. Я в морзі попрощалась із ним – на випадок, якщо не вийде поїхати на похорони.
Але в Юлі вийшло. Після ритуалу вона підійшла до Назарової мами. Обійнялись. Фоба передала речі захисника та ключі від машини. І досі спілкуються.
Від мами Назара морська піхотинка дізналась, що він опікувався сиротинцем: їздив туди, спілкувався з дітьми. Хотів бодай якось підтримувати їх після повноліття, коли вони покидають заклад, не знаючи анічогісінько про життя поза стінами.
– Коли я розмовляю з рідними загиблих, мене вражає, наскільки світлих людей ми втрачаємо. Я б не додумалась підтримувати сиріт! Знала його як крутого у військовій справі. А тут виявляється, що і як цивільний він настільки класний.
Для мене посмертні подання підрозділу на нагородження – це про повагу кожної втрати. І петиції з проханням відзначити полеглих – важливі, бо так рідні загиблого бачать, що його цінують не сотня людей, а тисячі.
Читайте також:
Танковий Миколай. Замкомбата батальйону “Звіробій” возить подарунки дітям загиблих побратимів
За роки війни для Юлії одним із найважливіших правил стало уникати скупчень: часто міняти точки очікувань. Припускає, що це вагома причина, “чому жива з руками-ногами”. Завжди знаходить спосіб повідомити, що змінила дислокацію. Доводилося і ховати авто, а самим сидіти у підвалі. Аксіомою стала тільки боротьба за кожного пораненого.
Юлія “Фобія”, Велика Новосілка на Донеччині. 2023
Великоновосільський район на Донеччині, дорога кейсеваку. 2023 рік
Юлія “Фобія”. Літо 2023, контрнаступ. Привезли на кейсеваці поранених до стабпункту
– Ми боролися навіть тоді, коли нам кинули бездиханне тіло і сказали везти на “стаб”. Усі сім хвилин дорогою до стабілізаційного пункту морпіха качали. І на “стабі” реанімували понад годину. На жаль, він помер у лікарні.
– Якщо беземоційно, то так, мабуть, краще для нього – він міг залишитись просто “овочем”, як кажуть у народі. Хоча по факту в нього були незначні поранення в ногу і руку. Але він був драйвером на човні, їх підбили, і він чотири години провів на воді! Взимку! І весь час потроху стікав, і ніхто цього не розумів, бо в човні він іще говорив. Але потім просто пішов у стан шоку через втрату крові та переохолодження.
Однак Юля з посестрою все одно довго аналізували, що можна було зробити. Стабілізаційний пункт найближчий, лікарі хороші. Виходить, що більше нічого не вдієш.
– Але для своєї совісті ми все зробили. Тому що одна справа везти в морг когось, кого вже з лівого берегу евакуювали бездиханним. А інша справа – коли по рації ми чули, що він живий. Але, може, хлопці не додивились під час перенесення…
Юлія “Фобія” під час евакуації пораненого на березі в Херсонській області. Фото з камери друга Енея
Юлія “Фобія” під час евакуації пораненого на березі в Херсонській області. Фото з камери друга Енея
Херсон мене потім турбуватиме, і я точно пропрацьовуватиму це з психіатром. За 10 місяців там я не пам’ятаю днів без поранених.
Читайте також:
Ті, що кажуть смерті “не сьогодні”. Репортаж зі “стабіка” на Бахмутському напрямку
Одна з втрат на півдні навчила парамедиків пильніше ставитися до контузій. Якщо самі не на місці, просять командира чи побратимів пораненого ретельно перевірити голову, каску.
– Хлопці були на лівому березі, і з ними такий кремезний, класний вояка, сержант. Сказав, що в нього контузія, трохи поспить і встане на чергування. Він не прокинувся. Виявилось, що крихітний осколочок влучив у голову. Коли ми бачили тіло, то дійсно наче подряпина і запечена кров. Але набряк мозку вже почався.
Однак на Херсонщині бували і випадки, коли бійця вважали загиблим, а через два тижні він виходив до позицій. Був виснаженим і зневодненим настільки, що валився з ніг. Медик мав дистанційно швидко оцінити стан бійця, скласти список препаратів для посилки, яку скидали з дрона, та схему введення. Лік ішов на хвилини.
– Мені важливо було слухати рацію, аби бути в контексті, і, якщо щось станеться, одразу зреагувати. Ми могли кілька днів так слухати і не спати. Мене просто вирубало часом. Рятувало багато кави та енергетики.
Якось я писала медикам-суміжникам: “Бажаю здоров’я. Ми чекаємо дуже критичного і хочемо везти до вас. У нашого водія така ж група крові”. Підготувалися максимально. Але тоді нічого не вдалося, на жаль. Та людина досі вважається зниклою безвісти. Їхній човен пі*ари накрили, добивали скидами. Хтось вистрибнув у воду, дістався берега. Дрон бачить, що на березі присіла людина. Ми дивимось і чекаємо. Рацію йому скинули, а він не рухається. Вирішуємо по дню, а це дуже ризиковано, їхати за цією людиною. По факту хлопці забирають тіло. Я вже хотіла на лафет, а звідти прямо в човен, щоб і самій качати, щойно вони допливуть. Під’їжджаємо і бачимо, що в нього поранення, несумісні з життям. І це не наш, він узагалі з іншої бригади. Тобто, де наш, ми й досі не знаємо. Але віра і надія не мають помирати… Тільки якщо вже є конкретні свідчення, відео з дрона.
Читайте також:
“Мила, ти ж мене знаєш: я йтиму до кінця”. Пам’яті Героя України Дениса Кучеренка, який загинув під час форсування Дніпра на Херсонщині
Бої у Кринках та на островах відрізнялися. На островах було дуже вогко. Рани гнили.
Юлія “Фобія та її екіпаж L20 очікує на останніх бійців підрозділу з Кринок. 2024 рік
– Знаю, що на “стаб” привозили бійців з опаришами. Але опариші – це природний очищувач, у принципі. У поганому яблуці черв’ячок не заведеться, – чорно жартує Фоба. – Деякі поранені, особливо легкі, залишалися далі тримати позиції, бо не було заміни. Але завжди нам як медикам було страшно недооцінити ступінь поранення. Ще й по рації. А раптом там усе важче? А раптом почнеться сепсис?
Її інтуїція та досвід говорять, що пораненого потрібно міняти, – “подякувати” долі за шанс вижити. Бо інакше невдовзі часто наставало повторне, вже фатальне, поранення. Фоба завжди на цьому наголошувала, коли командири запитували її думки.
– Але адекватний командир не кине людей просто так. А адекватних потрібно вирощувати зі взводників, які будуть поруч із піхотою, більше розумітимуть і плануватимуть задачі, щоб зберегти людей, бо без людей мапа нічого не варта.
Я – не військовий експерт, але знаю, що на Херсонщині все могло бути по-іншому. І явно не в гіршому ключі. У нас спіхочували всіх, кого могли, і люди їхали, бо розуміли, що матросів треба міняти. І багато хто проявив себе дуже добре!
Дійшло до того, що в нас матрос став командиром: один загинув, наступний загинув. І матрос прийняв командування всередині цієї “двіжухи”. І зміг!
Юлія пригадує, як їй розповіли про щемкий момент “госпітальєри” з оновленого 20-го екіпажу – вона тоді вже мобілізувалася, але з хлопцями спілкувалася. Поранений… упізнав рідний екіпаж. Виявляється, він був парамедиком, потім мобілізувався і за півтора року опинився у “своїй” автівці в іншій ролі.
– Запитав: “А це 20-й екіпаж?”. І це цінно: через “L20” пройшли чудові люди, які не лише рятували інших, а й згодом мобілізувалися на різні посади у війську.
Якось Фоба дізналась від іншого побратима, що хлопці говорили: якщо дістануть поранення, хочуть потрапити “до дівчат у машину”.
Юлія “Фобія” у 503-му батальйоні. Позаштатна робота часто давала можоивість відчувати радість від вдалих кадрів
– Ми шкарпеточки кольорові дарували або шапку від бренду посестри, давали сигарети, жартували, “кружляли” хлопців. І коли казали, що розбалуємо, має бути субординація, я відповідала, що субординацію не порушуємо, лиш даємо їм трішки світла, яке в нас є. Їм же точно легше, що їх не просто перевантажили на “стабі” і поїхали. Постійні втрати роблять людину холоднішою, а тому потрібно підживлювати той вогник усередині.
Одного разу Юлія з посестрою забирали двох важких поранених суміжників із Кринок, хлопці перемерзли, втратили багато крові, але медикині не мали крові в авто, щоб на місці влити її. Тож просто намагалися тримати поранених у свідомості – розмовами, жартами.
– Він був молодий і просив потримати його за руку. І це було вперше, коли я тримала пораненого за руку. Вона крижана – перемерз. І я по факту молилася за цю людину, бо більше нічого не могла зробити; про щось говорила з ним, перевіряла турнікети, бо там дві високі ампутації, і ми переживали, як він житиме. Він усе хотів сісти, бо довго лежав і не відчував ніг. У лікарні ще все було добре, та на наступних етапах він помер – організм не витримав. Хірурги зробили все, що могли.
Читайте також:
“Поки твій голос чують у рацію – нічого не скінчено”. Історія одного виходу на дніпровські острови
Ця війна, як і кожна, народжує нових героїв, нові історії, нові терміни. “Драйвер” точно опиниться у військовому словнику.
Вони мають швидко подолати чималу дистанцію на воді. Човни різні: комусь волонтери підігнали гумові, комусь – алюмінієві, десь був на базі кулемет, десь – ні. Спершу плавали без РЕБів, потім уже почали ставити їх.
Форсування річки Дніпро є одним із найскладніших етапів амфібійних операцій, у яких беруть участь бійці підрозділів на Херсонському (Придніпровському) напрямку. Архівне фото з архіву 39-ї ОБрБО
– Я не знаю, що там мали бути за жовтки, металеві чи які, – розмірковує дівчина. – КСП мали забезпечити дронову підтримку, бачити, що він виходить із Конки чи Басанки (притоки Дніпра – “Н”), що він на Великій воді (річка Дніпро – “Н”), а отже, прострілюється з АГС, дати команду сховатися чи пливти на повному ходу або триматися ближче до лівого чи правого боку. Координація від командного пункту дуже важлива була. Але драйвер – це ніби кара, як колись була піхота, бо ніхто не знав, чи вернеться.
Та якщо ти не даєш задню і їдеш, ти – герой.
Для мене кожен виїзд драйвера – героїзм. Ти слухаєш рацію, дивишся стрім і не дихаєш, як люди під час боїв Усика. Я – фанатка драйверів. Звісно, я – фанатка піхоти, для них пішла у військо, їх забезпечувати. А драйвер – це ніби спортивний ривок, і ти вболіваєш за нього, наче все життя на нього поставив. Тому що хочеш, щоб він переміг – щоб ворог не зміг у нього поцілити, не зміг його зупинити на цій швидкості, щоб він дістався берега, і ти вже з радістю забираєш поранених, бо розумієш, що він живий.
Напівміри – це не про Фобу. Коли стала морпіхом, мріяла про штормивий берет. До смуги випробувань почала готуватися за два тижні: поміж евакуаціями із побратимами й посестрами бігали, стояли в планці, повністю екіпіровані – хоча й перебували в списках тих, кому берет видали б і так, за бойові заслуги. Але тяглість традицій – клей, який міцно тримає групи людей.
Юлія “Фобія”, здача на берет морпіха, 2024 рік
– Весь батальйон біг, і поранені теж. Хлопцям, які вийшли з островів, вручили берети, але вони поставили умову, що бігтимуть смугу наступного разу. Були такі, хто вже не зміг “закріпити” берет – але добре, що він у них був, бо вони на нього точно заслужили.
У травні 2024-го Фобія подолала смугу морпіха на Миколаївщині, де були всі можливі випробування і “вічний пісок”.
Юлія “Фобія”. У береті морської піхоти ВМС ЗСУ і без нього
Читайте також:
Морпіх 36-ї бригади Кирило Потрас на протезі здолав психологічну смугу перешкод на берет. ФОТО
– Ти робиш якісь рухи, наче біжиш, а по факту волочиш ноги. І постійно як не гусячий крок маєш робити, то “бьорпі” чи планку (у планці я відпочивала), то когось із побратимів треба нести. Ще дорогою про щось питають. Мене питали посадові обов’язки санінструктора, алгоритми MARCH (покрокова система надання домедичної допомоги при бойових та екстремальних пораненнях – “Н”). Навіть корінь квадратний. Ну, це ніколи не було моє, – сміється Фобія. – Але я знала від офіцерів кадрових, що потрібно кричати в будь-якій незрозумілій ситуації. Біжу або повзу повз старших на смузі і кричу: “Я люблю морську піхоту!” І вони вже нічого не питають, хоч і збиралися!
Читайте також:
36 обрмп показала “голлівудські” світлини морпіхів, які долали психологічну смугу перешкод. ФОТО
Перед операцією на Херсонщині дрогобиччанка понад рік пробула на Донеччині. Пригадує, як одного разу почула по рації паніку в голосі медика на еваку. Потім пролетіла “беха”, обидва екіпажі примчали туди. На броні було багато поранених.
– Бачу: дядько величезний, як гора. І в нього не те, що руки нема, а частини плеча. Звідти стирчать якісь гілки, на цей фарш земля пристала, кров цибенить. Починаємо працювати за алгоритмами: інші медики оглянули голову, а я тампоную. І в якийсь момент розумію, що не знаю, де тампонувати. Прошу хірургиню допомогти зорієнтуватися. Вона каже: давай тесь тут. І я просто починаю запихати туди купу бинтів. Ніби вдалося зупинити кровотечу.
Не знаю, чи він вижив, бо ми про кожного важкого питали потім у начмеда. Ніби в списках загиблих його не було.
Юлія “Фобія” із травмою під час евакуації двох бійців на щиті у 2024 році
Рятували також бійця з відкритою черепно-мозковою травмою, якого не вдавалося швидко вивезти з передової, бо тривали вуличні бої, і “золотий” час сплив.
– Хлопець десь за тиждень помер у лікарні – організм не витримав.
Той дядько і цей хлопець не були найважчі, але… ефектні, – морська піхотинка довго підбирає це слово і все одно залишається ним не надто вдоволена. – Типу, ого, бляха, що робити? Зрозуміло, що хлопці на передньому краї нічого б не вдяли з такими травмами.
Юлія “Фобія”, день народження на Покровському напрямку. 2024 рік. Фото: Анастасія Вербова
Один із її побратимів працював на пішому еваку – вони з групою несли важкопораненого до точки завантаження, куди вже могла доїхати машина. Правда, самі медики в дорозі також зазнали поранень від ворожої артилерії. Поки Фоба з посестрою сортували поранених, він сидів біля куща, посічений уламками у спину та ноги, які одразу навіть не були помітні. Авто забрало першу партію, посестра поїхала з ними на стабпункт, одразу ж підлетіла друга машина – за легшими, як і планувалося.
– Кажу: підходь, поїдеш. Дивлюся: ого, а він сам поранений добряче! Одразу починаю оклюзійну наліпку клеїти, бо в нього підозра на пневмоторакс. Садимо його в кунг, летимо: почався обстріл, ми тікали дуже швидко, і я тримаю, щоб оклюзійка на місці, ще турнікет, здається, був, я і його перевіряла. Долетіли, віддали, відзвітували в месенджері. Але чекаємо форму 100 (первинна медкарта пораненого – “Н”), щоб сфотографувати. Я спостерігаю за цим хлопцем, і мені його так шкода. Досі пам’ятаю, які в нього були великі очі від болю. Він із легкого враз став важким (просто в дорозі). Десь рік у нього пішов на відновлення. Але ця людина зараз жива, здорова, несе службу, просто вже не на “нулі”. Радує, що навіть важкі повертаються в стрій за власним бажанням.
Читайте також:
“Коли треба рятувати людину, вже ні про що не думаєш”. Бойовий медик 57 ОМПБр “Котик” — про війну, страх і порятунок
Фоба переконана: у війну має бути включена вся країна. Ті, хто вже в Силах оборони, – не вічні.
– Це не мені потрібно, щоб хтось прийшов і працював замість мене. Це життєво необхідно для країни, нації. Але мобілізувати людей не поспішають, щоб не втратити електорат. А потім бачиш у підрозділі тіпа, який каже, що не встиг втекти з “бусіка”, після ротації у посадці питає, як перевестися з піхоти. З одного боку, він уже хапанув, знає, що таке FPV, артобстріли, скиди, що таке копати вічно, за будь-якої погоди, що таке, коли тебе нема ким рятувати, не мати зв’язку. Але водночас я знаю багатьох людей, які йшли до останнього, реально залишалися в тій землі, за яку воювали, і ми не змогли їх забрати, бо на ранок там уже змінювався ландшафт. Наша реальність така, і її потрібно приймати.
Якщо вона не подобається, варто її змінювати, але не втечею, а своїми діями.
По факту, ми живемо в часи визвольної війни. Просто хочеться вже повноцінно себе визволити, і щоб Росія не існувала.
Юлія боїться, що росіянам вдасться винищити критичну масу українських пасіонаріїв, і ті, хто залишаться, не зможуть боротись. Це означатиме перемогу Росії, чергове переписування історії та можливу гарячу фазу війни з росіянами через деякий час.
Юлія “Фобія”, південь, 2024
Фобі неприємно чути російську музику, російську мову, особливо серед дітей.
Її дратує, коли цивільні починають їй говорити про “звірства ТЦК” чи навіть шукають підтримки у своїх страхах. Напередодні інтерв’ю до її авто підійшов вуличний музика і почав розповідати, як “ТЦК заламують людей” і що це неправильно.
– Я розумію, що часу мало, бо стою на світлофорі, але кажу: “А ті, кого ламають, чому самі досі не прийшли?” Спершу замовк, потім почав знову щось про проблеми, а потім про те, що ось у ЗСУ не так, а “Азові” ідейні. Кажу, що в «Азов» люди самі прийшли, тому й ідейні, і що над ідеологією в принципі у країні потрібно більше працювати, але й людям варто б вивчити історію. Коли загорівся зелений, я видихнула, бо вже внутрішньо закипала. Але, може, завдяки цій розмові він не говоритиме людям у наступній військовій машині про ТЦК, не тригеритиме людей.
У мене так було з Кримом – прийшла в кав’ярню у прифронтовому місті, а на стіні дерев’яна карта України без Криму. Біля тієї кав’ярні завжди бачила багато військових. Невже усім було байдуже? Я розвернулась і пішла, бо не мала сил робити зауваження. Хай побачать, що можуть втрачати клієнтів.
На думку Юлі, для майбутньої України чи не найважливішими будуть три спеціалізації:
На початку добровольчого шляху Юлі говорили: “У тебе очі такі світлі! Наче промінчики”. За сім років побратим їй сказав: “У тебе очі вже не такі щасливі, як завжди. Дивишся, а вони вже не сяють, а наче скло якесь сумне”.
Скло стало сумнішим, бо втома і виснаження, а ще – включеність у війну всі 12 років точно не покращують здоров’я. Відпустки куці
– У нас десять днів, це так швидко проминає, капець. І то, один рік я взагалі не змогла піти у відпустку, на другий – витратила її ще в січні: мені треба було з’їздити на три похорони побратимів, а потім і четвертий стався. Для мене з тих днів був один справді відпускний: катнула в Буковель і стала на сноуборд. Це була мрія всього мого життя. Борд освоїла за годину, а на другу годину навчилася падати правильно.
У дитинстві Юля мріяла вміти заморожувати час, як в улюбленому серіалі “Всі жінки – відьми”. Війна показала їй, що дуже багато людей володіють суперсилами: лікарі, які допомагають пораненим, військові, які попри втому знаходять снагу постійно розвиватися й опановувати нові технології.
– Суперсила – це рятувати. Військові рятують. Військова справа – це не лише вбити пі*ара, а захистити свою країну, свій край, свою землю, свою посадку, побратима поруч.
Ще до повномасштабного вторгнення Фоба загадала друзям, аби зробили фотовиставку про цикл людського життя через різних осіб: починаючи з вагітних, потім – немовлята, малюки, які вчаться ходити, серед дорослих – воїни. І звісно, літні.
– Мені буде дуже символічно, якщо ця виставка буде після мене…
Читайте також:
Колишня росіянка Анастасія Леонова, доброволець-парамедик ЗСУ: Світ став іншим після того, що ми пережили
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
