автор: Євген Солонина
1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ
фото 57 ОМПБр та з відкритих джерел
Мобілізований, майстер з ремонту техніки, піхотинець, водій медичної служби, а сьогодні – санітар-інструктор. Так склалася доля бойового медика Дмитра на позивний “Котик”.
Зварювальник у цивільному житті, Котик тепер служить у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка: рятує і вивозить в тил побратимів. Новий для себе фах він зміг опанувати завдяки швидкій реакції у критичних ситуаціях, здатності контролювати свій страх і готовності до постійного розвитку.
“Новинарня” публікує інтерв’ю з бойовим медиком Дмитром Котиком до Дня медичного працівника, який відзначають 27 липня.
– Дмитре, для початку розкрийте, будь ласка, секрет: звідки у вас такий незвичний позивний – Котик?
– Коли я йшов на війну, дочка подарувала мені мініатюрну іграшку у формі кота. Тепер це мій талісман, постійно ношу його на броніку. Він мене оберігає від усього лихого. І тепер майже ніхто у війську не знає мене за іменем-прізвищем. Для всіх я – Котик.
– Як почалася ваша історія у війську?
– Взагалі я за фахом зварювальник, працював на виробництві в Полтавській області. Ну і після повномасштабного вторгнення, в січні 2023-го, отримав повістку. Що цікаво, приніс її до нас хрещеник моєї матері (усміхається). Він тоді саме служив у ТЦК.
Чесний і принциповий хлопець, мамин хрещеник вручав повістки всім військовозобов’язаним, незалежно від того, родич ти йому чи ні. Але не всидів у тилу: перевівся з ТЦК в бойовий підрозділ.
– За яким фахом ви починали службу? І чи став у пригоді ваш цивільний досвід?
– Я потрапив у новосформовану 32-гу окрему механізовану бригаду. Спершу служив у взводі технічного забезпечення. Ось тут і згодився мій досвід роботи з металом! А далі, з 2024 року, – служба в 57-й окремій мотопіхотній бригаді, в одній з її бойових рот.
Дмитро “Котик”
– І як пройшла для вас ця зміна?
– Спершу були підготовка і злагодження, а потім бойова робота на лінії зіткнення. З одного зі штурмів – повернувся з важким пораненням. Госпіталь, реабілітація, і потім мені запропонували служити механіком-водієм у медичному пункті батальйону. Так і почалася моя медична кар’єра у війську.
Читайте також:
“Ми виховуємо дітей своїми вчинками”. Бойова медикиня Катерина Зарембо – про материнство на війні, жінок в ЗСУ і зміни в такмеді
– Дмитре, чи можете пригадати той бій, коли ви отримали поранення?
– На тому штурмі ми працювали трійкою. І повернулися з бою всі троє. Але кожному – дісталося… Один із побратимів отримав легке поранення. Інший втратив руку від вибуху боєприпасу. Мені – грудну клітку пробило осколком.
– Як ви врятувалися?
– Надали допомогу один одному і власними силами змогли вийти до точки евакуації. Були на постійному зв’язку з нашим штабом, який нас координував. Кажуть по рації: “Щойно обстріл завершиться – рух!”.
Ми перечекали і вирушили. Хлопчині, який втратив частину руки, я зупинив кров турнікетом. Він пішов першим, бо рухався найшвидше. Я – посередині, намагався не відставати від нього. Найлегше поранений – замикав групу.
Через поранення грудної клітки в мене почався пневмоторакс (ускладнення дихання та роботи серця внаслідок поранення грудей – “Н”). Тому рухатися було важко. Хвилин десять дибаєш – і вже хочеться присісти. Підіймав себе силою волі та змушував рухатися далі. Побратим каже: “Котику, там трішки залишилося!”.
Потім виявилося, що то було зовсім не трішки…
– І скільки ж ви пройшли?
– Від позицій до еваку – близько трьох кілометрів. Але мені в кінці здавалося, що всі десять! Спершу я думав, що мені просто ребра поламало: удар від осколка був такої сили, наче кувалдою влупили по броніку…
А вже коли наш бойовий медик зняв з мене обладунки, всі побачили немалу таку дірку в грудях. Заклеїли її оклюзійною наліпкою, спустивши з груднини зайве повітря. Стало легше дихати. Коли я зрозумів, що врятований, настрій в мене поліпшився. Кажу евакуаційній групі: “Сфоткайте мене з цією діркою і наліпкою, будь ласка. Мені дуже потрібна така фотка на пам’ять!”. Вони від мене відмахуються: мовляв, йди до біса!
Стабпункт однієї з механізованих бригад ЗСУ, 2023 рік. Ілюстративне фото: Олена Максименко / “Новинарня“
– І невдовзі після того ви самі вивозили та латали інших бійців?
– Саме так! Мені дякують за порятунок, як я дякував колись. І тепер вже я відмахуюся від всяких безглуздих побажань, на кшталт влаштувати фотосесію з ранами, бинтами й бандажами…
Можна сказати, той факт, що бойові медики врятували моє життя, мотивував мене розвиватися і стати таким, як вони.
Після реабілітації все склалося так як треба: я продовжив службу в медичному підрозділі, мене відправили на курси бойового медика… Отримавши сертифікат, я теж став надавати допомогу пораненим.
– Як ви сприймаєте такі зміни в своєму житті?
– Вже й не віриться, що все, пов’язане з медициною, колись дуже мене лякало. І я намагався обходити стороною все те, що зараз мені подобається!
– І коли зник цей страх перед медициною?
– Я навчився контролювати свій страх, ще коли був піхотинцем. Після першого ж штурму нас трохи контузило, а ще довелося допомагати побратиму з кульовим пораненням. Ми працювали разом: тримали бійця, тампонували, заклеювали рану. Боятися було ніколи.
Емоції накривали потім, коли ми передали хлопця до рук медиків. Я тоді захоплювався тим, як вони працюють: швидко і чітко, зі знанням справи.
Ілюстративне фото: робота медиків на стабілізаційному пункті
Але і раніше в цивільному житті траплялися ситуації, коли треба було тримати голову холодною. В нас на виробництві хлопець випадково залізним листом розрізав вени на руці. То колеги накинули на руку ременя, закрутили, зафіксували. Спинили кров до приїзду “швидкої”.
Відтоді я зрозумів, що страх крові, та навіть страх смерті можна контролювати.
Коли настає небезпечний момент – наш мозок наче перемикається в інший режим. Тобі ніби ще страшно, але вже не настільки, щоб це заважало діяти. І коли потрібно рятувати людину, ти більше ні про що не думаєш.
Бойовий медик Дмитро “Котик”
– Чи були у вас випадки порятунку поранених, які найбільше запам’яталися?
– Траплялися складні ситуації… Вони найбільше й закарбовуються у пам’яті. Восени 2025-го я чергував з одним хлопцем на позиції під Вовчанськом. Гарно облаштована, справжній бункер. Одного дня туди полетіло, здається, все, що було в росіян на нашій смузі… Побратиму дісталося: перебита рука, ноги посічені. Та ще й аптечку його засипало землею. В мене теж було осколкове поранення в корпус – але легке.
– Як ви діяли?
– Оглянув себе і побратима. Він був більш “важкий”, тому я почав з нього. Оскільки його аптечка була втрачена під час прильоту, я витрачав на нього свої запаси: турнікет, гемостатичні бинти, бандажі.
Своє дрібне поранення – просто заклеїв оклюзійкою (наліпка для поранення корпусу, яка запобігає пневмотораксу – “Н”).
Наступного дня з’явилося “вікно” в небі й нас змогли забрати транспортом. Наші хлопці під’їхали прямо до “бункера”, ми були страшенно раді їх бачити! Побратим із множинними пораненнями був дуже слабким. Своїми ногами далеко не дійшов би, навіть з моєю допомогою.
– Ви казали, що це сталося майже рік тому. Як за рік змінилася медична евакуація?
– Вся війна дуже змінюється. Через величезну кількість дронів туди-сюди не дуже покатаєшся! До точки евакуації доводиться йти, а слабких побратимів – виносити на ношах. (Котик робить паузу і замислюється) “Вікна” для виїзду доводиться чекати довго. І щоразу, коли треба їхати – це величезний ризик.
Дмитро “Котик”
– Раніше бійці казали, що найкращий час для руху транспорту – “сіряк”: ранкові або вечірні сутінки.
– Коли як! Нещодавно ми з нашим фельдшером їхали забирати хлопця з точки евакуації. Рушили майже поночі. Однак нас засікла ворожа FPV-шка з нічним баченням. Я був за кермом. Фельдшер кричить: “Давай в кювет!”
І тут я бачу, як дрон мчить назустріч. Зміг викрутити кермо і відхилитися, а FPV продзижчав буквально над вухом і влетів у гілля. Скоріше за все, це було “оптоволокно”. По-перше, наш автомобільний РЕБ на “пташку” не діяв. По-друге, дрони на “волокні” – більш неповороткі, тож ми змогли “пропетляти” за рахунок швидкості й маневреності.
– Чи допомагають вам у цих умовах нові технологічні рішення?
– В нашому батальйоні є спеціалізовані екіпажі, які проводять евакуацію за допомогою наземного роботизованого комплексу (НРК). Я в цих місіях участі не брав, але побратими ділилися відео своєї роботи.
Це виглядає прикольно, коли хлопці говорять до наземного “робота”, жестикулюють, а його екіпаж все бачить і розуміє через відеокамеру. Пораненого обов’язково прикривають, захищають від повторного ураження, і лише тоді НРК рушає у зворотну дорогу. Наземні роботи є найбільш помічними тоді, коли ані пішки, ані автомобілем евакуюватися нереально.
Дивіться також:
Бійці 210 ошп показали, як евакуювали пораненого побратима за допомогою НРК. ВІДЕО
Котик виділяє їх чотири:
“Все це важливо, але уважність – найперше, – каже Дмитро. – Поранений тобі розповідає й показує, що в нього болить. Але треба все побачити і перевірити самому, щоб не пропустити найбільш критичних поранень”.
Дмитро “Котик”
– Дмитре, розкажіть про ваших побратимів за медичною службою. Які вони?
– Знаєте, коли я вперше до них приїхав, всі були такі обережні, насторожені до мене, новачка. І коли я вже проявив себе в роботі, познайомився ближче – ми стали дружні, як одна родина!
Коли працюємо – можемо порозумітися майже без слів. Коли відпочиваємо – дбаємо одне про одного. Хтось заготовляє дрова, хтось вирішує приготувати смачненьке і пригостити всіх інших. Хто має вільний час – будує, копає. На минулій локації ми збудували всю інфраструктуру під землею: спальня, коридори, кухня, навіть туалет. Купу деревини перевозили і переносили… Те, що ми закопали все під землю, врятувало нам життя. Ми це зрозуміли, коли почастішали удари російських дронів по нашому району.
– Яке поповнення потрібно вам у медичній службі? На яких людей ви найбільше чекаєте?
– Головне, що потрібно – мотивація допомагати людям. Ну і крові варто не боятися (посміхається). Тому цивільні медики впораються з цим непогано, але доведеться звикати до дещо інших умов роботи. Менше з тим: пройти навчання можна і під час військової служби, як це було в моєму випадку.
– І наостанок: розкажіть, про що ви мрієте? Які справи плануєте після завершення військової служби?
– На мене вдома чекає родина. Мрію приділяти більше часу дитині, коханій, всім близьким. Ще планую зайнятися фермерством у себе на Полтавщині.
Але війна ще триває, і моє життя може скластися по-різному. Тому я відпрацьовую кілька варіантів. Так, нещодавно подав документи на вступ до медичного університету. Навчатимуся на парамедика.
57 окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка, в якій служить бойовий медик із позивним Котик – велика бойова родина, де кожен може почуватися серед своїх. Причому тут є не лише медичні, а й ціла низка інших вакансій, як бойових, так і тилових. Є варіанти проходження служби і для новобранців, і для тих, хто повертається після СЗЧ: як до 57 ОМПБр, так і до інших бригад Сухопутних військ.
Всі деталі розписані за посиланням.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
