автор: Наталія Терамае
фото з ФБ Катерини Зарембо
До редакції заходить струнка чорнява жінка у військовій формі. Разом з нею хлопчик-підліток: Катерина прийшла із середульшим сином Мирославом, одним із чотирьох її дітей. У її досьє – наукова кар’єра, робота за кордоном. Вона – авторка трьох книжок: нон-фікшн і художньої. Але сьогодні її життя зосереджене на військовій медицині – з літа 2025 року Зарембо мобілізувалася в ЗСУ й служить як бойова медикиня. Вона вважає, що на даному етапі може бути найбільш ефективною у тактичній медицині. Свій шлях у такмед розпочала з добровольчого батальйону “Госпітальєри”. Має позивний “Багряна”: на її передпліччі цитата з “Тигроловів” – “Сміливі завжди мають щастя”.
Наша розмова охопила багато тем – перебування за кордоном, мобілізація, жінка у війську, військова медицина, сім’я, непрості 90-ті. Але за цим усім стоїть основне – питання вибору й відповідальності в суспільстві, яке накрили втома й вигорання.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Підписуйтеся на канал “Новинарня“, щоб бачити більше фронтових репортажів та інтерв’ю.
– Ваша нова книжка – роман “Євшан”, який ви презентували в Києві. Читається як автобіографічна історія.
– Мене досить часто питають про автобіографічні моменти в книзі. “Євшан” не є моєю автобіографією. І загалом, на мою думку, неправильно щодо художньої літератури давати підписи під реченнями, що з якого реального або вигаданого прототипу походить. Я придумала цю історію, перебуваючи в Німеччині, де отримала пропозицію роботи (у 2022-2023 роках Зарембо була запрошеною дослідницею Технічного університету Дармштад – “Н”). У принципі, ще в Німеччині я думала про мобілізацію. Просто моїй найменшій дитині тоді було кілька місяців. Але загалом ця книга не є моїм щоденником. Якісь свої відчуття я дарувала героїні, якісь – бачила в інших жінках. Мені здається, ця історія може зрезонувати багатьом.
– Яким було ваше повернення?
– Ми виїхали [за кордон], здається, в кінці березня чи на початку квітня [2022 року]. Мої діти пішли в школу, в садочки, ми там залишилися на навчальний рік. Це було інструментальне рішення, яке здавалося правильним в той момент. Але я відмучилась той рік. Як згадаю – здригнуся. Мені дуже сильно хотілося додому. У мене був календар, я там викреслювала дні до повернення.
– Як бути з цим відчуттям, що все-таки в Україні небезпечно для дітей. І багато жінок, мучачись, намагаючись адаптуватися, лишаються в інших країнах заради дітей.
– Я в армії зараз, тому що сказала собі, що ніколи в житті не хочу так боятися. Боятися ворога, який насувається на місто, який може забрати життя. 24 лютого – це був жах. Тоді я була погано підготовлена. І, власне, ініціювала переміщення. Потім пошкодувала.
Що мене турбувало. Плекання ідентичності – це велика праця і для дітей. І за кордоном це в будь-якому разі якийсь симулякр. Це штучно підтримувана українська історія, давайте так скажемо.
– Ви маєте на увазі діаспору?
– Я маю на увазі й діаспору, і нові хвилі – переселенців. Середовище українців. Наприклад, недільна школа може бути, а може не бути, якісь мітинги на підтримку можуть бути, а можуть не бути. А діти дуже швидко інтегруються в нове середовище, швидко опановують мову. Найтравматичнішим від’їзд додому був для мого найстаршого сина: йому було добре зі своїми новими друзями, він вріс у це середовище. І я йому пообіцяла, що якщо ми не впораємося – ми можемо спробувати повернутися. Звичайно, він дуже швидко звик до старого середовища.
Ще часто з огляду випадає безпека психологічна. На мою думку, жінка, яка сама з дітьми опиняється в чужому середовищі, максимально незахищена.
І третє – стосунки на відстані. У мене з моїм чоловіком вже був такий досвід: то я навчалась, то працювала, одним словом, різне. Але бути на відстані довгий час – дуже важко. Ти в різних контекстах, різні речі турбують. Я можу зараз те саме сказати про армію. Насправді я часто думками повертаюся в той німецький період, бо мені в армії нелегко: я багато бачу спільного у своїх внутрішніх викликах.
– Як ви ставитеся до питання мобілізації жінок, зважаючи на ситуацію, що не вистачає чоловіків, які добровільно готові йти у військо (а хто хотів, той вже пішов)?
– Я не погоджуюся з тезою “хто хотів, той пішов”. Я у Збройних силах вже майже рік, і в моєму підрозділі всі – добровольці. Дуже багато хто переводиться, але дехто мобілізується, і це не ті, кого “зловили” ТЦК.
“Багряна” на виїзді
У ВЛК є правило: добровольці без черги. Коли рік тому я проходила військово-лікарську комісію, повз мене пропускали багато добровольців, бо ніхто не припускав, що я теж доброволиця. Цей приклад не тільки про добровольців, звісно, але й про нерівність.
Про жінок.
Для початку я б сказала: давайте українське військо не буде відштовхувати жінок.
І це буде вже великий крок вперед. Бо ці кола пекла, щоб просто зайти, а потім ще довести, що ти не олень і все можеш, – цей сексизм абсолютно щоденний.
Для мене то така наболіла тема, я і думаю про неї, і пишу про неї, і не можу зрозуміти, чому ці патріархальні патерни настільки всюдисущі в Збройних силах. Тоді, коли ці чоловіки приїжджають в тил, де жінки все роблять нарівні з ними, і у них не викликає якогось заперечення.
Читайте також:
Радниця з гендерних питань ЗСУ виступає за строкову службу для жінок
– У ЗСУ ви зайшли в липні 2025 року. Наскільки пам’ятаю, ви писали, що було досить важко знайти підрозділ, який вас візьме.
– Спочатку я хотіла йти в підрозділ, з яким працювала на добровольчих засадах. Але там не пішло. Потім мені порадили іншу структуру, я подзвонила в рекрутинг, але сказали, що там жінок не беруть. Я кажу: “А ви покажіть їм моє резюме, може вони передумають”. І вони, в принципі, передумали. Мене записали на співбесіду, але зрештою я опинилася в іншому підрозділі. Коли я вже зайшла, мені кажуть: “Так цікаво, що начмед тебе взяв, він жінок не брав”. Я питаю: “Чому він взяв тоді мене?” – “Ну, просто звільнявся на наступний день, йому було вже все одно”. І в мене таких історій якась безкінечна кількість.
– Що, на вашу думку, стримує чоловіків в армії від співпраці з жінками? Від того, щоб бачити в жінках посестер, рівних собі.
– Давайте так: декого не стримує, слава Богу. Деякі командири дуже адекватні. Деякі командирки – дуже адекватні. Є жінки-командирки, немало. Бригадних генералок – три (за даними радниці з гендерних питань Генштабу Оксани Григор’євої, в Україні чотири жінки-генерали: двоє в Медичних силах ЗСУ і двоє в СБУ – “Н”). Але взагалі командирок на різних рівнях украй мало.
Я писала в одній колонці: можливо, чоловікам-військовим здається, що якщо жінка претендує на ту саму роботу, то виходить, ніби роль захисника не унікальна, – от у цьому сенсі, можливо, є якесь змагання. Це точно біхевіористичний феномен, який варто дослідити.
Думаю, що там, де служба виглядає більше як офісна робота, можливо, інша динаміка. А якщо ми говоримо про польову бойову роботу, то я скажу як є: жінки відволікають чоловіків. Багатьом чоловікам було б легше без жінок.
– Заради справедливості зазначимо, що українська армія в плані гендерної рівності – одна з передових у світі, в ЗСУ значна кількість жінок. Остання статистика – це десь до 75 000. Ще пару років тому було 50 000. Тобто ми бачимо, як твориться ця історія. І, власне, ви є творцем цієї історії.
– В мене тут два погляди: один – як аналітикині, а інший – людини, яка в цьому вариться. І це дуже різні погляди. Якщо ми хочемо подивитися на мову цифр, то так, Україна зробила за 12 років просто мегапрогрес. З неможливості обіймати бойові посади – до можливостей їх обіймати. Тобто жінка може досягнути багато чого в українській армії, безумовно. Але з цього числа, що ви назвали, якщо я не помиляюся, лише близько 5 000 жінок працюють на бойових посадах.
І це все міняє. У Збройних силах зараз десь 900 000 людей, з них на передовій – менша частина. Але проти неї 5 000 жінок – це мізер.
Все ж таки середовище, в яке потрапляє жінка, буде не сприятливим, не дружнім і не таким, яким би хотілося його бачити в ХХІ столітті. Але я говорю це при всій повазі до Збройних сил, до свого підрозділу, до своїх командирів.
Чи може жінка досягнути чогось, реалізувати себе в армії? Звичайно, може. Просто їй це значно важче, ніж чоловікам.
– Чому ви, власне, хотіли потрапити в бойовий підрозділ?
– Бо я хотіла працювати в тактичній медицині. Скажу абсолютно відверто, я розчарувалася у своїй попередній спеціальності. Не в сенсі, що вона взагалі не потрібна, – я горіла аналітикою і науковими дослідженнями. Це була робота, яку я обожнювала. Це коли ти так любиш свою справу, що в тебе серце швидше б’ється, коли знаходиш гарну ідею. Мені здавалося, що я рухаю українську науку, тому що я її рухала. Мені здавалося, що я кажу щось нове.
Я дуже сильно любила літературу, я її далі люблю. Просто зараз це для мене більше фактор опори: хороша книжка, добре слово – це щось, що підтримує. Але я не вважала, що якоюсь роботою зі словом я можу бути настільки ефективною, як у тактичній медицині.
Я закохалася в тактичну медицину з першого базового тренінгу в “Госпітальєрах”.
– А коли це розчарування прийшло, у 2022-му?
– Та зразу. Ми балакали-балакали про вірогідності, оці сценарії. Ну, чим воно мені помогло? Нічим. Перші місяці [після повномасштабного вторгнення] я не вилазила із зумів та ефірів. Я просто не вставала. У футболці, яку не міняла, окуляри запітніли, виходжу в ефір з якихось підвалів, ламаною мовою, яку не довчила, – тому що здається, що це важливо. Але для цього не треба нікуди їхати.
Мені дуже резонують слова [очільника Благодійного фонду “Повернись живим”] Тараса Чмута, коли він каже: “Я вірю в українського піхотинця”. От і я вірю в українського піхотинця. Я не піхотинець, але я вірю в піхотинця. От все, дуже просто.
Катерині треба було докласти багато зусиль, щоби її мобілізували
– Ви пішли на навчання такмеду в 2024 році. Були в “Госпітальєрах”.
– У мене два курси CMC, один курс Prolonged Field Care і я навчаюся в Першому Київському медичному коледжі.
– Як змінилися завдання бойового медика?
– Змінилися умови бою та умови евакуації. Дуже складно під’їхати на кейсеваку і забрати пораненого одразу. Зараз для евакуації активно використовують НРК, наземні роботизовані комплекси. У 2022-му році не були настільки задіяні безпілотники, як зараз. Також якщо в 2022-му можна було на неброньованій машині спробувати заїхати на умовний нуль, зараз це нереально: треба їхати на броні з РЕБом.
Зараз дуже актуальною є пролонгована допомога, коли на евакуацію довго чекають: це може бути не декілька годин, а день, два і більше. Тому дуже важливо надавати допомогу на позиціях, навчати бійця, щоб рівень надання самодопомоги був таким, аби протягнути до евакуації.
Загалом, кількість поранених порівняно з 2022 роком зменшилася. Тому що активно застосовуються безпілотники, а працювати з БПЛА все ж не так небезпечно, як у піхоті.
Читайте також:
Турнікети та ампутації: чому зараз бійці так часто втрачають кінцівки в ситуаціях, де цього можна уникнути
– Є інформація, що існує проблема з недоукомплектуванням бойових медиків. Це так?
– Я б сказала, що вимоги до бойового медика дуже підвищились. Думаю, ви бачили відео, де якийсь бойовий медик розказує: “Я не мав стосунку до медицини, але я там щось зміг і мене призначили”. І от я була така наївна: думала, що якщо в мене є бажання і пару тренінгів, то мене напевно візьмуть бойовим медиком. Це на 90% неправильно. Мене взяли з досвідом.
Без досвіду зі мною взагалі не розмовляли.
Тобто я служила в “Госпітальєрах”, тому що мені був потрібен досвід. Дуже часто людину без медичної освіти допускають працювати виключно на кейсеваку – це перша ланка медичної евакуації.
Знову ж таки, зараз змінилися умови: десь є тільки кейсевак, нема медевака, тому що зона, куди раніше могла під’їхати машина типу швидкої, зараз є кіл-зоною або сірою зоною, і туди машина не приїжджає, бо небезпечно. А кейсевак броньований і зразу везе на щось типу стаба (стабілізаційного пункту, який є першим медичним пунктом, у який потрапляють поранені воїни одразу після евакуації з передової – “Н”).
– Серед бойових медиків більше чоловіків чи жінок? Це жіноча спеціальність?
– Там багато жінок. З тих генералів, яких я згадувала, двоє – жінки в Медичних силах. Наприклад, у 1-му окремому медичному батальйоні багато жінок. У деяких медичних підрозділах 3-ї штурмової бригади – багато жінок. Це з тих, що я знаю особисто, де у мене друзі служать. Але, загалом, в армії більше чоловіків, і немає такої сфери, яка була б переважно жіночою.
– Кейсевак – це важка робота, треба фізично працювати, фізично витягувати бійця. Чому ви на кейсеваці?
– Тому що поки не маю медичної освіти. І це була для мене можливість працювати.
Є ж різні способи занести бійця. По-перше, я все-таки не сама, у мене екіпаж із двох людей: я і водій. Є поранені, які можуть самі йти. Ми, власне, і маємо визначити спосіб завантаження пораненого. Є сповіщення про поранення, я збираюсь, виїжджаємо, але питаю, яке поранення, який механізм травми, яку допомогу надав. Ми можемо починати надавати допомогу у вигляді телемедицини. Запитуємо, які кровотечі, як ми їх контролюємо, прохідність дихальних шляхів тощо. Тому що поки я доїду, вже результат може бути інший.
– Коли ви вперше зайшли в такмед і почали їздити на ротації, як сприймали поранення, кров, надання допомоги в екстремальній ситуації, коли ще не напрацьовані автоматичні дії?
– “Госпітальєри” надавали можливість здобути різний досвід. У них я працювала на реанімобусі “Австрійка”. А на медеваку – у складі Frontline Medics. На “Австрійці” – класний бус, його називають стабпункт на колесах – ти вже не перша людина, яка стикається з пораненням. Тобі треба тільки підтримувати, контролювати: якась ситуативна фармакологічна підтримка, заміна перев’язки, контроль сатурації. Це нескладні речі, що ми могли виконувати під наглядом лікаря, який завжди є головою групи “Австрійки”. Коли ти щось робиш вперше – складно, вдруге – складно, на третій раз – уже полегше, на четвертий – уже зрозумів і робиш.
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
Є протокол MARCH, за яким вчаться бойові медики, і який весь час переглядає американський комітет ТССС, зараз спираючись, зокрема, на український досвід.
Американці вже дійшли до того, до чого ми дійшли раніше: наприклад, що конверсію треба вчити на базовому рівні, а не на наступному. Тому що якраз конверсія – те, що ти маєш вміти зробити в себе на позиції, щоб зберегти цю ногу чи руку.
У “Госпітальєрах” Зарембо служила рік
– Яка ваша оцінка роботи “Госпітальєрів”. Чому ви обрали їх, а не інші школи?
– Я просто знала про них. До речі, я була і на інших курсах такмеду, але вони просто поруч не стояли. Тільки “Госпітальєри” пропонували і наступні рівні: рівень CLS, бійця-рятувальника, і рівень CMC, це вже бойовий медик. Я пройшла у них всі три курси. В інших навчальних центрах пропонували тільки базовий рівень АSМ.
Про “Госпітальєрів” я бачила багато гарних відгуків, надихалися їхніми історіями роботи. Це дійсно унікальне явище в українській тактичній медицині і дуже прекрасні люди.
– Які ще проблемні питання ми можемо виокремити у роботі бойових медиків?
– Давайте будемо тільки про те, що я бачила на власному досвіді.
Досі на рівні БЗВП можуть нормально не навчити такмеду.
– Немає часу, немає інструкторів?
– Я не знаю, чому так відбувається. Я бачу просто результат, коли ми, наприклад, з бійцями дивимось аптечку, яку вони з нами вперше відкривають. І дізнаються, що це і як це застосовувати. Знаю, що 1-й медичний батальйон збирав досвід різних підрозділів, щоб з’ясувати, які власне є проблеми і які шляхи вирішення.
Щодо відпрацювання, підрозділи мають постійно працювати з бойовими медиками. От працює екіпаж, і не факт, що в них будуть весь час поранені. Вони можуть рік працювати і не мати поранених. А потім щось відбувається, і вони мають не згадувати де лежить турнікет, гемостатик, який тиск – прямий, непрямий, а в них це має “відлітати від зубів”. І з одного тренінгу на БЗВП, звичайно, так не буде. Тобто на рівні медичної служби підрозділу має бути постійне відпрацювання в тому числі й такмеду.
– А ви це практикуєте?
– У нашому підрозділі є повторення навчання, так. У моїх колег у навчальних центрах або у великих підрозділах бійців на початку треба мотивувати. Наприклад, завдання – поранення лівої ноги. Усі впали на траву, і починається: а де той турнікет, а як його накладати. Інструктор може стояти і каже: “Дивіться, вже три хвилини, ви не впорались. Всі, хто не впорався, стекли кров’ю”. Тобто якщо зразу показати, для чого це потрібно, бійцям стає цікавіше.
– Які зараз найпоширеніші травми?
– Ті, з якими я стикаюсь – уламкові та вибухові. Я працюю в Дніпропетровській і Запорізькій областях. Нещодавно спілкувалася з колегами, які відповідають за сектор, і вони підтвердили, що нерідкими стають травми на МТД.
МТД – це місце тимчасової дислокації. 40-50 км [від лінії фронту] – це взагалі не відстань, як, власне, будь-яке місто в Україні. Йдеться про те, що травма абсолютно не обов’язково виникає на позиції.
І ще хотіла сказати про соматичні хвороби. Про це ми потихеньку починаємо говорити більше. Я орієнтуюся на те, що керівники і керівниці у великих бригадах озвучують. І це і наша ситуація теж. Наприклад, у нашому підрозділі соматичних хворих щонайменше стільки, скільки з бойовими травмами. Але мені важливо підкреслити, що часто вони є наслідком або безпосередньо пов’язані з умовами служби. Ті самі грижі, протрузії, гіпертензії артеріальні. Роботи відбуваються в холоді, люди носять важке, не можуть вчасно звернутися по медичну допомогу.
Я можу по собі сказати: у свою відпустку не всі питання по здоров’ю встигаю вирішити. Відповідно, це накопичується, особливо для тих, хто служить довший час.
– Я з вами познайомилася завдяки книжці “Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття”. Книга вийшла в 2022 році, написана неймовірно тепло. Там є і статистика, й експертність, і людські історії. Мені було цікаво, що термін “Донбас”, який ми вживаємо щодо українського сходу, не до кінця коректний. Він цементує радянський міф. Якими термінами користуватися, коли говоримо про схід України?
– Донеччина, Луганщина, схід. Мені здається, що дуже часто ми вже говоримо схід, а Донбас – менше.
– На вашу думку, треба відмовлятися від назви “Донбас”?
– Треба свідомо вживати це слово. Наприклад, коли ми буквально приїжджаємо на територію Донецького вугільного басейну. А якщо ми говоримо про регіон, то треба розуміти, що до радянської влади він так не називався.
– Розкажіть трохи про свою сім’ю. Що і хто сформував Катерину Зарембо?
– Мама з татом. І дідусь, звичайно, теж. Я дуже багато на війні думала, яка я донька своїх батьків. Мені 38, і як воно проросло тільки зараз, тобто не в 20, не у 25 років.
Мій тато був і залишається підприємцем. Він працював на митниці і побачив потребу певного типу обладнання. Спробував його купити за кордоном і продати в Україні, тобто бути імпортером. Його офіс був у нас удома, і він на телефоні з бухгалтеркою – це такий мій дитячий спогад. Бізнес у 1990-х – дикий капіталізм, маски-шоу і оце от усе.
Я жила в страху різного характеру: що у тата відберуть цей бізнес, що до нього прийдуть люди в масках. І вони приходили, просто щоразу це закінчувалося відносно добре. Коли мені було страшно, на що ми будемо жити, якщо він втратить свою справу, він казав: “Я тоді просто почну спочатку”. В мене це дуже глибоко ввійшло.
Моя мама теж працювала все життя. Її внесок, звичайно, був теж цінним, але як жінка того часу вона завжди казала: “Тато у нас головний годувальник, давай татові допоможемо”. При цьому вона мала активну громадянську позицію, брала участь в усіх Майданах, була частиною антизабудовного руху.
– Коли ви сказали своїй сім’ї про рішення займатися такмедом, що ви йдете на навчання, на ротацію. Є таке формулювання: як вас підпустили?
– Я думаю, що мене і мого чоловіка про це питають приблизно кожного тижня. Я не знаю, що вам на це сказати.
– Як ваші діти реагують?
– Старший – найважче, решта – нормально. Для старшого дуже гостро стоїть питання: “От ти ж могла цього не робити?”
– Чи ви відчуваєте, що вони вами пишаються?
– Я думаю, що Мирослав, другий після Ореста, йому 11 років, Маркіян і Стефанія, 6 і 4 роки, пишаються. Діти до певного віку сприймають ситуацію з батьками безумовно. Маленькі, я думаю, дуже сумують. Але зараз, наприклад, я вдома (запис відбувся 16 квітня, під час відпустки Катерини – “Н”), і Стефанія з Маркіяном граються в пораненого: Маркіян поранений, а вона витягує. Я не показувала їм способи евакуації. Тобто воно саме якось просочується.
Із сином вдома
– Вони ж бачать, напевно, ваші аптечки?
– Так, аптечки бачать, медрюкзак бачать, форму бачать. В Ореста більше все ж таки відчуття болю переважає. Але
я вірю і переконана на своєму досвіді, що ми виховуємо дітей своїми вчинками.
Тому він зрозуміє. Просто воно йому колись відболить.
– Цитата з вашого інтерв’ю: “Любов до моїх дітей, любов до моєї сім’ї, любов до мого чоловіка, любов до моєї країни. Поки мені є кого любити, заради кого це робити, про кого турбуватися, у мене будуть сили”. А як щодо любові до себе?
– Мені часто кажуть, що мене приємно слухати, я добра людина. Швидше за все, це так і є. Я дійсно отримую кайф, коли людям стає краще, коли я можу чимось допомогти. Думаю, в цьому такмед також проявляється.
Але я взагалі інакше планувала жити життя. Дуже сильно інакше. Коли я про це думаю, мені дуже сумно. Те, що я роблю зараз, – це не про любов до себе. Я реалізовую себе через служіння. Зараз я більше служу своїй країні, ніж своїй сім’ї, але в якийсь момент це зміниться.
Знаєте, ви питаєте про ту частину мене, яка є дуже сильно нещаслива. Я щасливіша набагато, коли можу покращити життя іншим.
Катерина Зарембо – молодша сержантка, бойова медикиня роти штурму і розгородження. Закінчила КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю англійська та італійська мова та література та University College Dublin (Ірландія) за спеціальністю європейські студії. У 2016 році захистила кандидатську дисертацію. Працювала як дослідниця, викладачка, аналітикиня.
У 2022-2023 роках була запрошеною дослідницею Технічного університету Дармштад (Німеччина). У 2023-2024 роках – запрошеною дослідницею Центральноєвропейського університету (Відень, Австрія).
Співавторка у посібнику “Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту” (Віхола, 2021). Авторка нон-фікшн “Схід українського сонця” (“Човен”, 2023) та роману “Євшан” (“Віхола”, 2026).
З літа 2024-го до літа 2025 року служила в Медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри». З липня 2025-го – у ЗСУ.
Читайте також:
Це війна, а значить, треба чимось жертвувати. Як Наталія Арцева залишила трьох дітей із чоловіком та стала бойовою медикинею
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
