автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки, з архіву героїні матеріалу та з відкритих джерел
Її життя змінила Революція гідності. До того вона танцювала в клубах, організовувала фестивалі, зокрема культовий “Казантип”, займалася шиттям та дизайном. Навіть встигла пожити в Санкт-Петербурзі.
Тепер Юлія Сідорова з позивним “Куба” – легендарна вже парамедикиня і санінструкторка. На її рахунку – тисячі врятованих поранених та навчених військових. Почала з добробату “Госпітальєри”, потім разом з Аліною Михайловою створювала медичну службу “Ульф”. Сьогодні – сержант, інструкторка з такмеду медичної роти 157-ї окремої механізованої бригади.
Це про неї писав Сергій Жадан:
“І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить – зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті”.
“Новинарня” поспілкувалася з Кубою під Покровськом, де несе службу її бригада. Вона п’є енергетик і багато сміється, побратим коле їй “знеболку” – через протрузії віднімається рука. Говоримо про те, як із перебігом війни змінилися виклики бойових медиків, важливість навчання й екзистенційний досвід фронту.
Я завжди була творчою людиною: шила одяг, була танцівницею, створювала сценічні образи, долучалась до організації музичних фестивалів. Більше звикла спілкуватися з діджеями, музикантами. Навіть під час війни залишилася оця звичка. Я, можна сказати, трішки в “тусівці” зірковій.
Війна для мене почалося з Майдану. Там я включилася в медичну допомогу, хоча доти ніколи нічого такого не робила. Потрапила в шпиталь на Грушевського, 1 – він був у бібліотеці. Ми подружилися із директоркою, нам навіть грамоти дали за збереження культурного надбання – ніхто не розніс нічого, не покрав, не поламав. Коли був прорив з Маріїнського парку, знесли барикади, у нас було дуже багато поранених, кровищі, цього всього. Тоді я перший раз із таким зіштовхнулася. Ніколи раніше не думала, що в моєму житті може відбуватися щось таке.
Куба на Майдані
Хотіла одразу у 2014-му йти на війну, але мене всі відмовляли. Після Майдану я переїхала у Львів, бо хотіла говорити українською (Пробувала переходити, починаючи з 2012 року, але мені здавалося, що в Харкові всі російськомовні, і мені вони заважають. У результаті все одно постійно переходила на російську). Пожила у Львові, але потім вирішила, що все одно так не можу – і пішла в “Госпітальєри”.
Виїхали в Піски, і нас обстріляли мінами – мінус два пікапи, а ми застрягли в підвалі. До нас доправляли легких поранених, і ми в тому підвалі надавали їм допомогу. Пам’ятаю, я у Старогнатівці, в серпні 2015, був один “важкий”, який у результаті став “200”… Він був у стані клінічної смерті. Існує така річ, як “сортування” поранених. Безнадійні йдуть у категорії тих, ким будуть займатися в останню чергу. По протоколах так і працює. Інакше ти будеш витрачати час на людину, яка приречена, а тим часом цього помре той, кого ти міг рятувати.
Під час порятунку пораненого
Мені щастило: поранення були такі, з якими я могла працювати. Пробувши доволі довго на війні, в певний момент думала, що все знаю, все вмію. Потім уже в Суркова (Денис Сурков – один із провідних інструкторів, медичний директор курсів із тактичної медицини Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги “Н”) почала навчатися, зрозуміла, що далеко не все вмію. І якось так співпадало, що чим більше я отримувала знань, тим важчі траплялися поранені. Якби мені такий трапився в 2014-му, 2015 році, то я б не знала, що з ним робити. А потім уже я сама була командиром екіпажу в Широкиному, розуміла, що я головна і беру на себе відповідальність щодо надання допомоги.
Читайте також:
“Люди віддають нашим захисникам замало. Я б запроваджувала соціальні роботи”. Волонтерка Ірина Гук і її такмед для ЗСУ
У 2019-му році я пішла в цивільне життя, мене накривала депресія. Почала лікуватися. Взагалі вже “не тягнула” війну і була впевнена, що більше ніколи не повернуся на неї.
Хотіла створювати свій бренд і займатися пошиттям одягу. Частково закупила обладнання для швейного цеху. Брала участь в Ukrainian Fashion Week. А коли почалося повномасштабне вторгнення, ми перевезли це обладнання в офіс [Жіночого ветеранського руху], де почали відшивати форму для захисниць. Перший вечір там було кілька людей, а вже через кілька днів у нас працювало до 70 чоловік. Розвернувся цех. Мені є чим займатися, коли я повернуся з війни, і мене це тішить.
Часом Юлія – не лише парамедикиня чи модельєрка, а й модель
Широкине, Мар’їнка, Авдіївка, Золоте – важко згадати всі місця, де я була до повномасштабного. А вже під час повномасштабки – Харківщина, потім Бахмутський напрямок. Мені там найбільше сподобалося. Було дуже важко, але в нас було класне, адекватне командування. Відчуважш, що робиш важливу роботу, і бачиш результати. Після Бахмута знову повернулися на Харків, там почався наступ. Потім – Курахівський напрямок.
Була в “Кракені”, а потім у 92 ошбр, там займалася евакуацією. У 157 омбр перейшла на посаду інструктора. Як на мене, це одна з найважливіших тем, тож намагаємося її більше розвивати.
Враховуючи те, як змінилася війна, найкраща допомога пораненому – це навчити його самому надавати допомогу. Зараз евакуація пораненого може займати до 10 днів, а то й більше. Раніше в нас була “золота година”, а зараз я кажу, – “золота доба”, або “непоганий тиждень”. Навіть у 2022-му ще можна було швидко забирати поранених. Це було значно ризиковіше, ніж в часи АТО, але якось виїжджали. Зараз кожна евакуація – це ціла операція. Треба прораховувати все до дрібниць: ноші, транспорт, точки, де будеш забирати. Я прихильник того, що на даному етапі не потрібно прив’язуватися до якихось конкретних точок і робити їх постійними. Тому що вони потім пристрілюються. Я за те, щоб ситуативно вирішувати, де передавати пораненого.
Нам казали, що ми всі будемо президентами, але ми всі маємо бути медиками. Це значно важливіше. Тому навчання, навчання, навчання. І цивільних це теж стосується. Всім в Україні треба максимально якісно вивчати тактичну медицину!
Під час навчання такмеду за протоколами ТССС (Tactical Combat Casualty Care)
Ми працюємо по протоколах ТССС. Вони впроваджені в Збройні сили України. Протоколи вибудовані на досвіді попередніх війн, ці всі правила написані кров’ю. Але ж протоколи містять не тільки алгоритм дій щодо надання медичної допомоги – це майже не змінюється, тому що людське тіло не змінюється. Можуть бути якісь корективи в наданні допомоги, – статистику відслідковують, – але вони незначні. А крім цього, в протоколи входять якраз ті важливі питання, в яких ми потребуємо гнучкості: на чому проводиться евакуація, яким чином, які пункти сортування поранених тощо. І все це розраховано трішки на інакшу війну, такої війни, як у нас, ще ніхто не бачив.
У попередніх протоколах головним засобом для евакуації поранених була “вертушка” (гелікоптер – “Н”). В умовах нашої війни це неможливо, тож ми не можемо від цього відштовхуватися. В першу чергу, “натівські” стандарти – це дослідження, потім – впровадження.
Війна змінюється, і ми тут першопроходці. Зараз навпаки, від нас очікують, що ми будемо робити, які інновації вносити в цей процес. І наступні покоління вже будуть це вивчати. Для мене перший етап надання допомоги пораненому – це навчальний процес. Бо передусім треба навчити, забезпечити всім необхідним.
Нам дали наказ провести на полігоні навчання з такмеду: 3 дні по 8 годин. Я кажу, що я буду робити 3 дні на полігоні? Треба дати і теорію, і практику. Має бути і клас, і полігон. У мене манекен, з якого тече “кров”, щоб його можна було тампонувати, коштує 700 доларів. Я його не можу використовувати на полігоні! Плюс по 8 годин на день – людина, яка взагалі нічого не знає, через 4 години вже не сприйматиме інформацію. Краще зробити 6-денний курс по 4 години, і це буде набагато результативніше. День на полігоні, день у класі. Щоб давати якісь накази, проводити навчальні процеси з тактичної медицини, треба розуміти, що таке тактична медицина. Обов’язково треба знати ці всі протоколи всім, починаючи від солдата й закінчуючи головнокомандувачем.
Парамедикиня Юлія Куба
Іноді приїжджаємо на полігон, а командир каже: “Розкажіть, як накладаються турнікети, і більше нічого не треба”. Починаєш пояснювати, що не можна просто турнікети – потім будуть ампутовані руки, ноги. Має бути повноцінне навчання. І медики мають брати участь у плануванні на всіх рівнях. У “золоті часи” в 92-й бригаді в нас був бойовий суперкомбат, і він мені дав можливість керувати евакуацією й по-своєму налаштовувати медичну службу. Я була присутня на всіх нарадах, де планувалися бої, штурми і так далі. Коли на всіх рівнях зрозуміють, як важливо, щоб бойові медики, які керують евакуацією, брали участь у плануванні, то й з евакуацією стане краще.
Часто, відштовхуючись від “старої війни”, під час навчання акцентують на тому, скільки може бути накладений турнікет. А хлопці потім сидять там і дивляться: ага, ще турнікет може бути накладений стільки-то. Ніби після того хтось прилетить на чарівному вертольоті й забере пораненого! Конверсію, тампонаду треба проводити одразу, тому що ніхто не прилетить. Зате може початися сильний обстріл і він буде лежати, притиснувшись до землі, і не зможе тампонувати (як наслідок, виникає “турнікетний синдром”, коли через надто тривале перебування з турнікетом кінцівки доводиться ампутувати – “Н”)
Відпочинок посеред війни (ще під час АТО)
Дуже багато хлопців навіть після БЗВП не знають, що таке тампонада. Ще дратує, коли всіх лякають голковою декомпресією. Я жодного випадку не бачила, щоб людина померла від того, що їй зробили голкову декомпресію! Зате знаю купу випадків, коли помирали від того, що не зробили. Але це заборонено на законодавчому рівні. Мовляв, не може людина без медичної освіти робити голкову декомпресію? А хто тоді її буде робити? Лікар не буде, бо коли йому пораненого привезуть на стабік, він одразу робитиме дренування плевральної порожнини. А тоді, коли потрібна голкова декомпресія, нікого з медичною освітою поруч не буде. Це треба визнати. І так само внутрішньокісткові доступи. Зрозуміло, що це має робити людина вже на певному рівні знань. Але це не треба прив’язувати до медичної освіти. Навчити до такого рівня можна за місяць. Коли тебе обстрілюють з усіх сторін, ти у вену не влучиш, і зупиняти машину теж не будеш. А внутрішньокістковий доступ можна зробити в будь-який момент, навіть якщо машина стрибає. І це реально врятує комусь життя.
Десь у 2016 у Верховну Раду запросили мене, Аліну Михайлову, Оксану Корчинську, Яну Зінкевич та інших людей, пов’язаних з такмедом. Це був “круглий стіл” – тоді якраз відбувалося офіційне впровадження протоколів ТСС. Думаю, що настав час знову запросити людей і провести такий глобальний “круглий стіл”. Такі речі мають планувати і вирішувати люди, які в цьому розбираються, а не просто ті, хто має високі звання і посади.
Із посестрами Аліною Михайловою та Настею Подобайло (праворуч)
Ми взагалі маємо зараз опиратися саме на людей без медичної освіти. Тому що ті, хто з медичною освітою, мають бути в лікарнях, на стабілізаційних пунктах, робити більш складні маніпуляції.
Треба розвивати наземні дрони, бо великі бронемашини – це дуже класна ціль. Часто їх просто недоцільно використовувати. Я збираю на броньовану капсулу на наземній платформі – її розробили наші друзі, медики Інтернаціонального легіону. Ми з ними обговорювали такий дрон з ними, коли разом працювали на Бахмутському напрямку. У мене там на квадрику загинув водій. Я після цього постійно думала про те, що от якби це був наземний дрон, без водія…
Часто рятує “радіомедицина”, коли по радіостанції відбувається контроль та моніторинг стану пораненого. Наприклад, я прошу рахувати кількість вдихів на хвилину, якщо це пневмоторакс. Коли такий зв’язок з хлопцями, їм спокійніше. Ти від них дізнаєшся про стан, підказуєш щось, заспокоюєш, пояснюєш – можна затампонувати, неважливо, що сильно велика рана, важливо, чи багато витікає крові, треба зупинити кров… Багато рук і ніг ми врятували просто спілкуванням по радіостанції.
Читайте також:
Колишня росіянка Анастасія Леонова, доброволець-парамедик ЗСУ: Світ став іншим після того, що ми пережили
Куба
Найважче переживати смерті близьких. Багато смерті навколо, але коли людину не знав, це не так сприймається. А смерті близьких – побратимів, друзів, коханих – виснажують найбільше.
Я їздила на курси в Польщу, але не пробула повний курс, бо загинув мій наречений (у червні 2023 року – “Н”) Пробула кілька днів, і була вимушена повертатися. Там було дві групи інструкторів, канадці і поляки. Мене відібрали в групу до канадців, і вже через два дні мені інструктори сказали: ми тобі дамо сертифікат інструктора, а не курсанта. Вони зі мною просто поспілкувалися, і я в певний момент відчула, що це обмін досвідом, а не навчання. Я розуміла, що це буде класний курс, класні інструктори. Ну, так от склалися обставини…
Хто мене підтримує? Близькі люди і собака (таксеня Кавун). Мій пес із Херсона, його ще зовсім малесеньким знайшли хлопці під обстрілами. Може, злякався вибуху і втік від хазяїв. Вони спочатку намагалися знайти його родину, а коли не вийшло, я забрала його собі. Дуже його люблю.
Таксеня Кавун. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Не впевнена, що буду воювати до кінця війни. Я вже таких планок не ставлю. Мені теж треба пожити якимось життям. Можливо, ближче до кінця року спробую демобілізуватися. Мені здається, що у нас у війську ледь не 90% людей реально можна по ВЛК списати! Але їх ніхто не спише.
Якось у будинок прилетів “Ланцет”: спалахнула пожежа, ми вибігли на вулицю. І тут я згадала, що всередині балон із киснем, який може вибухнути. Побігла по нього – і в момент, коли забігла в будинок, прилетів іще один дрон, поранивши Аляску. Якби я залишалася з нею, теж була б як мінімум поранена. Аляска й досі лікується, до речі. Їй зачепило нерв – пів року взагалі не ходила. Вже два роки лікується…
Пам’ятаю, як удвох із “Котом” тягнули “Бегемота”. А він реально “Бегемот”, у нього не просто так позивний. Я тупонула – схопила м’які ноші. Але тоді ще не знала, що там буде Бегемот. Спершу ми його намагалися на цих ношах удвох підняти, але це неможливо. Тягнули по траві, а він кричав: “Вибачте мене, що я такий товстий”. Я його вибачила, викинула його бронік і шолом в кущі. Майже дотягнули, коли звідкілясь узялися двоє протитанкістів – допомогли.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Чергували ми в підвалі у нацгвардійців. Вони всі поїхали вивозити пі*арську зброю. І раптом пише мені знайомий: там твої пацани підірвались. Зв’язку немає. Щоб поїхати туди, треба наказ командира – а він із групою десь на штурмі, це нереально. Потім мене роз*обував за те, що я без з водієм “Артистом” і напарницею “Аляскою” без дозволу поїхала…
Виявилося, що вони виїхали просто на російський танк, і він поцілив у машину. Ми приїхали, бачимо палаючу машину. Біжимо з Аляскою туди. А машина як скелет уже: горить, вогонь вище дерев. Зрозуміло, що в такому ніхто не міг вижити… І тут ми розуміємо, що той танк так і стоїть. І на нас дивиться. Ми розвертаємося, біжимо назад. Сідаємо в машину, я виходжу по радійці – і розумію, що пацани живі, відповідають. А тим часом танк починає працювати по нас. Приліт за нами, то перед нами, за машиною. Ми як мішень.
Кадр із фільму “Куба і Аляска”
Бачу біля дороги автобусну зупинку. Кажу Артисту: ти їдь шукати пацанів, заодно відволікаючи увагу танка на себе. А ми ховаємося за зупинкою. І тут “прильоти” прямо за стіною. Розлітається, асфальт, земля… Аляска почала знімати прощальне відео. Запитує: “Якщо нас зараз заї*ошить, твої останні слова?” Я кажу: “Я вас всіх люблю”. А вона: “Я вас всіх, сука, ненавиджу!” – і прильоти. Мене контузило. Нам здавалося, що ми звідти не вийдемо живими. Чесно кажучи, вже й не пам’ятаю, як вибралися. В результаті ми знайшли “300-го” одного, потім ще трьох пацанів підібрали наших. А один “300-й” залишався, уже за танком був. Ми не могли його забрати. Потім група, де був командир, його якось дістали. В результаті всі вижили.
Це відео увійшло в документального фільму “Куба і Аляска” режисера Єгора Трояновського. Стрічка, зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової “Куби” й Олександри Лисицької “Аляски”.
І собачку тоді врятували. Дістали з палаючого гаража й вивезли. А танк той був знищений в той же день. Такий радісний день!
Фото: Олена Максименко / Новинарня
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
