автор: Олена Максименко
фото авторки та надані героєм матеріалу
Володимир із позивним “Мойсей” – медик не освітою чи записом у трудовій, а за покликанням. Зараз він служить у одній із бригад, що тримає найгарячіший Покровський напрямок. А перед тим змінив дві бригади ТрО.
“Новинарня” поспілкувалася з військовим про його досвід військового медика та ситуацію в зоні відповідальності його бригади.
“Якось привезли мінометника, в якого були пошкоджені кисті обох рук. Молодий, десь до 25 років. І просто як у кіно про Термінатора: кістки, сухожилки на місці – а м’язи і шкіру зірвало вибуховою хвилею. В нього в екіпажі були якісь недосвідчені хлопці, які зарано вставили міну… Порушення правил безпеки, боєприпас спрацював не тоді, коли треба.
Я перемотую ці кісточки й розумію, що це, по-перше, неймовірно боляче, а по-друге – це ж буде ампутація обох кистей. Але, розуміючи, що це безглуздо, мотаю йому, як фараону, кожен пальчик, кожну фалангу… І не можу зупинитися. Хотілось якось його заспокоїти, хоча він, я думаю, й сам розумів, чим все закінчиться.
Ще був один хлопець – з ампутацією всіх кінцівок. Його привезли вже без рук і ніг, але при свідомості. І от він до мене щось говорить, а я лише головою мотаю й не можу підібрати слів. Бо що тут скажеш”.
Володимир “Мойсей” у Бахмуті
Таких історій у Володимира багато. За кілька років повномасштабного вторгнення він бачив, мабуть, усі можливі поранення. Але деякі й досі переживає важко, особливо коли йдеться про зовсім молодих хлопців, яких часом смерть вириває у медиків вже тоді, коли, здавалося, майже врятували.
Втім, це війна, і тут немає часу сумувати через невдачу: на черзі вже нові поранені, яким треба якнайшвидше надати всю можливу допомогу.
Тепер уже складно й повірити, що взагалі-то Володимир навчався на кіномеханіка, а “в медицину” потрапив досить випадково.
Після училища його забрали служити строкову в тоді ще радянській армії.
“Сподівався, що в війську буду в клубі кіно крутити, – сміється він. – Але таких хитрих кінокрутів було четверо чи п’ятеро, тому з кіно не склалося”.
Не склалося й далі, після демобілізації. Він звертався в кінотеатр “Київ”, де встиг попрацювати до служби, але туди юнака приймати не поспішали. А на життя треба було якось заробляти. Тож він влаштувався працювати санітаром.
Зізнається: пішов на “швидку”, бо, по-перше, сестра сказала, що там весело. А по-друге – бо це було недалеко від дому.
Володимир досі згадує свою першу зарплату – 40 тоді ще радянських карбованців. При цьому робота його так захопила, що потім тричі намагався вступити в медінститут і навіть рік відучився на підготовчому відділенні.
“Але так і не склалося. Бо в 1990-х туди вступали або діти завідуючих відділеннями, або дуже розумні. А я не можу сказати, що був файно підготовлений – бо ж і працював, і вчився, та ще й уже була маленька дитина”, – зізнається чоловік.
Володимир “Мойсей”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Робота санітара була простою – носити ящики і ноші з пацієнтами. Але Володимир пильно спостерігав за діями лікарів і невдовзі став більше, ніж просто санітаром:
“Я швидко навчився робити уколи – спершу внутрішньом’язово, потім і внутрішньовенні. Прислуховувався до діагнозів, до запитань, які ставлять лікарі. Мені був цікавий сам процес. Я працював на різних бригадах. Починав з акушерської, дитячої, потім кардіологічної, невропатологічної, на психіатричній працював місяць. Були значні періоди роботи на бригаді інтенсивної терапії. Іноді мене ставили на заміну на протишокову бригаду. Завідуючий бачив мої щирі, наполегливі прагнення до здобуття знань, що на мене можна покластися. І мене це дуже тішило”.
Старанного хлопця навіть відправили до Кракова на підвищення кваліфікації – курси з реанімації. Хоч там вийшло непорозуміння. На той момент його посада називалася “виїзна молодша медична сестра”. Проте у Польщі, на відміну від України, подібна позиція штатного розкладу вимагала наявність диплома про середню медичну освіту.
Після навчання Володимир успішно склав іспити (що вдалося навіть не всім лікарям). Але коли з’ясувалося, що він усього лише санітар, організатори дещо збентежилися. Сертифікат про складання курсу для дипломованих медиків йому все ж видали, проте попередили, що для подальшого його підтвердження в Євросоюзі вже буде потрібен диплом бодай про середню медичну освіту.
Читайте також:
Старший солдат Джейн. Як журналістка Олена Шарговська стала бойовим медиком Інтернаціонального легіону
Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, ніким, крім медика, він себе не бачив. Сподівався, що досвід роботи у швидкій допомозі стане йому в пригоді. Певною мірою так воно й було, але масштаби виявилися неспівмірними:
“Під час першого нашого виходу, коли ми у липні 2022 року поїхали в Бахмут, я потрапив на стабпункт. Там швидко зрозумів: усе, що я бачив до того (а під час роботи на “швидкій” були різні лячні випадки – і криваві ДТП, й падіння з висоти тощо) – це лірика. Там такі випадки траплялися раз на тиждень, це було щось таке стресове. А тут привозять 150-200 бійців за добу, і всі мають важкі поранення з травматичною ампутацією кінцівок, з опіками – це такий величезний масив болю і крові, який неможливо собі уявити!..” – зізнається Мойсей.
Із позитивних вражень – чудова команда, з якою випало працювати.
“Спочатку там була 58-ма бригада, потім їх поміняла 93-тя. Усі були чудовими фахівцями, і це мене заспокоювало. Кожен чітко знав, що йому робити. Я швидко влився в колектив, але все одно це був великий стрес. Дуже важко, коли двоє тяжких в протишоковій операційній, хтось у цей час в коридорі на підлозі отримує допомогу, а вже під’їхала чергова машина, стогони і крики…”
Стабілізаційний пункт на Бахмутському напрямку, осінь 2023 року. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Володимир має чотири різних сертифікати з тактичної медицини і ніколи не втрачав нагоди повчитися нового. Однак він переконаний, що більшість протоколів такмеду не створювалися під наші реалії. Тож хоч би якою доброю була підготовка, на практиці все одно доведеться вирішувати “по ситуації”:
“В нас на війні [через небезпеку збиття] немає гелікоптерів, які підлетять, заберуть пораненого і швидко доправлять до медзакладу. Кейсевак може тривати добу і більше. Тому все це треба знати, вміти – але постійно стикаєшся з тим, що доводиться імпровізувати, щось вирішувати тут і зараз, як не зробити гірше, як врятувати людину в цих умовах і з тими засобами, які є в наявності.
І це завжди квест. Ти не завжди готовий до того, що побачиш. Вогнепальні поранення, осколкові, мінно-вибухові, все інше, по-різному все виглядає і не можна до цього морально приготуватись. Треба постійно вчитись, тренуватися, але завжди буде якась несподіванка. І треба завжди діяти з холодним розумом, без паніки, щоб не втрачати час – бо інакше буде біда”.
Володимир тепло згадує всіх колег, з якими перетинався за роки служби. Розповідає, як т.в.о. начмеда 93 ОМБр з позивним “Сокіл”, травматолог-хірург за фахом, “по-простому” їздив на евакуацію: брав автомат, бронік, каску і виїжджав рятувати людей. Як в операційній усі працюють чітко, злагоджено й розуміючи одне одного навіть не з півслова, а з кожного жесту – часу на непорозуміння немає, кожна секунда може коштувати пораненому життя.
Медиків-новобранців, які щойно прийшли з цивільного життя, долучали до роботи поступово, на ротаційному принципі, в супроводі досвідчених колег. Адже з незвички від масштабів і характеру роботи міг статися ступор. Зараз усі тодішні “підопічні” Мойсея стали потужними фахівцями, і до нової бригади медики переводились вже злагодженою командою, разом.
Свого першого військового пацієнта, теж Володимира, він також добре пам’ятає:
“Я тільки приїхав знайомитися зі штабом 58-ї, з медиками. І тут цей Володя – з пухлиною коліна. Він почав лікування ще в Києві, я його направив до знайомого лікаря в 12-ту лікарню. Там взяли біопсію, щоб визначити, чи не злоякісна пухлина. Але поки чекали на результати, прийшов наказ – і ми всі поїхали в Бахмут.
Володимир виходить на перший бойовий вихід, і під час ворожого обстрілу вибуховою хвилею його кидає в окоп, на це коліно з пухлиною: воно розпухає, червоне, гаряче…
За процедурою, треба пройти поетапну евакуацію до Дніпра, де є онкологи: Дружківка, Добропілля, Петропавлівка, Павлоград ще якийсь етап. І на кожному з них оцінюють, чи можуть надати допомогу вже тут, чи потрібен вищий рівень. Та оскільки ситуація з підозрою на онкопухлину, начмед Світлана взяла на себе відповідальність, і намалювала направлення знову ж таки в 12-ту київську лікарню. Там повторно взяли біопсію – і виявилося, що це агресивний рак. Бійця одразу забрали в Інститут раку, чотири операції. Якби ми пішли по всьому тому довгому колу евакуації, він був би зараз щонайменше без ноги. А так – одразу потрапив до профільних фахівців, які врятували. З війська списався, але живий”.
Спершу точка евакуації була в самому Бахмуті, біля блокпосту “Хрест”, туди добивала рація з позицій. Коли туди стало потужно прилітати, медиків відсунули на лівий берег, до входу в завод шампанських вин “Артвайнері”. Згодом стало зрозуміло, що сенсу чергувати “швидкою” на точці евакуації за 4 хвилини їзди від стабпункту немає, натомість є високий ризик загинути від прильоту. Медична машина на базі “Мерседеса-Спринтера” з високим дахом та довгою базою – приваблива мішень.
Володимир “Мойсей” у Бахмуті
Тож чергували безпосередньо на “стабіку”, куди поранених привозили бронею,“мотолигами” та на пікапах. Наплив “300-х” був шалений, медики різних бригад та добровольчих батальйонів ледве встигали їх вивозити. Випадки були здебільшого тяжкі.
Якось привезли цивільного з множинними осколковими пораненнями. На вході в стабпункт у нього сталася зупинка серця, і його реанімували прямо на асфальті. Качали, бігали за дефібрилятором, але крововтрата була значна – поранення у пах, ключицю, живіт і грудну клітку.
“Попри всі наші зусилля, він помер, – розповідає медик. – Констатацію смерті зробив анестезіолог, який мав прилад, що працює за принципом УЗД, а зображення транслює на телефон. Констатував зупинку серця, телефон це чітко показував. Я пішов по мішок, повертаюсь повільно – куди вже поспішати? Повільно розкриваю мішок, стелю… хвилини три точно минуло. І коли ми почали його рухати, щоб покласти в мішок… серце запустилося!
Звісно, ми його негайно занесли в операційну, почали реанімувати. Ще хвилин 40 намагалися врятувати життя, кілька разів перезапускали серце… але, на жаль, усе ж не врятували”.
Але траплялися і справжні дива. Коли рани виглядали страшними і загрозливими, кістки та м’язи перетворилися в місиво – а між ними пульсує цілісінька артерія. Тож навіть немає потреби накладати турнікет і є шанс врятувати кінцівку.
Володимир визнає, що з 2022 року війна сильно змінилася. Якщо раніше велися прямі бої з окопів, автоматами, кулеметами й РПГ, працював танчик, гвинтокрили і літаки запускали ракети по позиціях у посадках, то зараз стрілецькі бої притаманні хіба що штурмовим підрозділам – так звана кіл-зона зазвичай не дозволяє противнику доходити до наших позицій.
Відповідно, змінився й характер поранень і травм:
“Зараз дуже багато мінно-вибухових травм, контузій, осколкових поранень, опіків: в основному прильоти дронів, КАБів та ФАБів, міномет… Фосфор останнього разу спостерігав ще під час боїв у Кліщіївці.
Евак зараз – складна річ. Через FPV-дрони відносно ефективний кейсевак можливий виключно за допомогою броні. Найбільше везіння, коли випадає нельотна погода – або сильний вітер, або злива чи туман. Але й противник теж використовує ці моменти на свою користь. Тому, мені здається, зараз треба максимально комплектувати підрозділи бронею на “гусянці” – такою як “Бредлі”, М-113. Щоб була можливість вивозити з-під ворожого обстрілу поранених і проводити ротацію”.
З побратимами
Ще одна альтернатива безпечній евакуації – роботизовані комплекси, зокрема з броньованими капсулами для поранених.
На щастя, порівняно меншим став потік поранених. Не останню роль у цьому відіграє професіоналізм українських військових, що неабияк виріс за ці роки. Люди навчилися воювати, протидіяти й ховатися від дронів.
Водночас злочинні накази і непідготовленість часто вбивають не гірше за ворожі снаряди, констатує Мойсей. Згадує, як радив другові з попереднього підрозділу іти в СЗЧ, якщо ще раз йому накажуть виконувати роботу, яку він не має робити:
“Він був вже двічі поранений, і останній раз після поранення я направив його в Київський центр мікрохірургії кисті. Там йому видаляли уламок з долоні, бо не міг стискати кулак. Це був офіцер, а його посилали в окопи. З одного такого завдання хлопець уже не повернувся. Мав 23 чи 24 роки, ще й одружитися не встиг. Тільки батьки залишились. Того разу він вів групу необстріляних солдатів, перший вихід на позицію. По дорозі був обстріл, прилетіла 120 мм міна, його поранило осколками. Всі, хто був поруч, від жаху розбіглися, і ніхто йому не допоміг. А на КСП через очі розвідувального дрона спостерігали, як він помирає…
Його посада не передбачала виходів на штурми, він був командиром.
Якщо бракує людей, то вищі командири мають доповідати про це нагору й виводити залишки на ротацію, а не стирати усіх офіцерів, керівників служб і управління штабу в нуль!”
Обсяг допомоги, який можуть надати медики, залежить від умов, у яких вдалося розгорнути “стабік”, та злагодженості й професійності команди. Наприклад, у 2022 році траплялося багато потужних і технологічно добре забезпечених стабпунктів. А в 2024-му працювали на Лиманському напрямку, де стабік був розгорнутий у Катеринівці в розбомбленій хаті. З позицій до нього в кращому випадку можна було потрапити за годину, а до Лиманського госпіталю – ще добрих пів години льоту по бездоріжжю. Світло від генератора, отже, не було можливості зберігати кров і робити переливання. Але попри все, робота виконувалось бездоганно. І, як пригадує медик, без втрат.
Володимир “Мойсей”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Попри виснаження, Мойсей погано уявляє життя поза війною. Для того, щоб бодай подумати про можливі бізнес-ідеї чи проєкти, потрібні спокій і умиротворення, а такої можливості немає:
“Я чув, люди дуже налякані тим, що ось зараз закінчиться війна, всі ці військові повернуться і почнеться хаос, як у 1990-х.
А зараз, коли військові, яких ви так боїтеся, своїм життям і здоров’ям стримують навалу, щоб вона не прийшла сюди в Київ, вас нічого не турбує?!
Ні, я нікого не засуджую. Коли був у відпустці, то перші днів 10 не звертав уваги на те, як люди живуть у тилу. Але в останні дні вже думав, ну коли та відпустка закінчиться і я нарешті звідси поїду. Бо там, на фронті, якось усе зрозуміло й чітко, ти знаєш, що і як треба робити. А тут я не відчуваю радості ні від чого, крім спілкування з рідними. Раніше якісь походи в ресторан мені здавалися приємними. Зараз – немає нічого такого, щоб спонукало б мене приїхати в Київ, окрім зустрічі з сім’єю…”
Проте “мирна” мрія в нього все ж є: поплавати в морі. На ньому Мойсей не був з 2016 року. Цього літа вдалося поплавати в ставку в Гнатівці, біля Добропілля.
“Так було файно, тепло, – згадує військовий. – Поруч корови з берега пили воду. Приїхала жіночка на ровері й по черзі їх доїла. Так спокійно було, ніби і війни нема. Потім ми повернулися в Добрик (Добропілля) – а туди прилетів КАБ”.
Дивіться також:
Пробитися в напівоточений Мирноград. Їдемо по Покровському напрямку з 79-ю бригадою ДШВ. ВІДЕО
Військовослужбовці виснажені й стомлені. У тих, хто пройшов через пекло бойових дій, це не могло не відобразитися на психіці.
“Ти можеш бути великий, кремезний, сильний і жилавий, але в тебе там, у душі, такий біль, що це треба окремо лікувати. Таке не виправиш горілкою, дівчатами чи ресторанами, як дехто сподівається. Треба дуже багато зусиль і терпіння”, – розмірковує Мойсей.
Він зізнається, що дуже приємно, коли хтось на вулиці дякує за службу, побачивши військового. Але зараз таких випадків усе менше. І тут уже йдеться не про подяки: “Хочеться, щоб принаймні не було цього “ми вас туди не посилали”, “і взагалі пора вже все це закінчувати”…
Оце дуже дратує, коли люди не розуміють, що там відбувається. І що може відбуватися тут, якщо наші козаки підуть звідти”, – обурюється військовий.
За його словами, чи не найкраще реальність усвідомлюють ті, хто пройшов окупацію.
Добропілля після російських обстрілів, весна 2025 року. Фото: Донецька обласна прокуратура
Тих цивільних, що залишаються у зоні бойових дій, він шкодує. Каже, “сепарів” на Донеччині майже не зустрічав – а переважно наляканих людей, які втратили все нажите і вже не мають надії.
“Балакав зі співробітницею цивільної лікарні. Вона мене питає: “Ми все втратили, ми нікому не потрібні. Куди їхати?” Я кажу: “В тебе дитина, Добропілля вже розносять, виїзди за кордон!”
Мабуть, є багато якихось негативних історій про байдужість співвітчизників у тилу, якщо ці люди, попри небезпеку, залишаються у зоні бойових дій і марно гинуть. Це дуже прикро.
Дивіться також:
Ті, що кажуть смерті “не сьогодні”. Репортаж зі “стабіка” на Бахмутському напрямку
У Добропіллі, коли росіяни почали його “розбирати”, перший час на евакуацію була шалена черга. Безкоштовного волонтерського транспорту не вистачало, і люди готові були платити до 40 тисяч приватним перевізникам, тільки щоб вибратися.
Але різні випадки траплялися. Наприклад, запитую в дівчат з лабораторії Добропільської лікарні: ви думаєте виїздити, чи будете працювати під обстрілами далі? А вони: “Та ми не знаємо, головного лікаря десь нема, ми ж матеріально відповідальні…” У неї діти під обстрілами, а вона боїться, що її посадять за втрачене державне майно. І це тоді, коли будь-якої миті від тієї лікарні взагалі може нічого не залишитися!”
Нерідко військові медики не лише лікують, а й вивозять цивільних. Так було в Бахмуті, коли цивільна лікарня вже не працювала, а “швидка” з Костянтинівки вже не хотіла їхати.
“Я бачив, що цивільні люди у відчаї, і якщо я їх не вивезу, то вони так і будуть сидіти. Був випадок, коли привезли пораненого діда, якого супроводжувала дружина. Діда я евакуював в лікарню Костянтинівки, повертаюсь – а жінка так і залишається на стабпункті. Виявляється, за той час, поки я вивозив діда, їхній населений пункт пі**ри чи вже захопили, чи як мінімум дорогу прострілювали – і ніхто її додому повернути вже не міг. Це було на схід від Бахмута. Вона проситься до військових: “Хоч на чомусь відвезіть – у мене там худоба, дім, все там покинула…”. А їй кажуть: “Ні, це вже неможливо. Тільки з Бахмута можемо в Констаху відвести…” Ось вам біда як вона є”.
Стабпункт однієї з механізованих бригад ЗСУ на Бахмутському напрямку, 2023 рік. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Інша справа – комунікація з місцевою владою. Ті далеко не завжди ідуть назустріч військовим, зокрема в пошуку приміщення під потреби підрозділу.
Володимир згадує цьогорічний досвід з Новодонецька й Олександрівки, де місцева військова адміністрація не дозволила медикам зайняти покинутий маєток рідного брата Сергія Аксьонова, теперішнього керівника Криму, та будівлю колишньої спортивної школи:
“Там такий контингент при владі, що аж соромно. Не розумію, чому центральна влада тримає на цих посадах таких персонажів. Ті потвори ще розповідають, нам, військовим, як поводитись, викривлюють дійсність, скаржаться на нас, погрожують! Шкода, не записував ці розмови на диктофон. Тут медпункт повинен працювати, а мені голова адміністрації каже: “недоторкана територія, бронь адміністрації!” Що це таке?! Ось де справжні “сепари”! Набудували маєтків з величезними парканами, а всередину зайти не можна – хоча вони стоять порожні. А ми повинні працювати “на коліні” просто неба!”
Та попри все, Мойсей переконаний – військо міцнішає, дарма, що бракує людей:
“Зате ті, що є, кожен вартий десятьох. Бо вони спрацьовані і вмотивовані, як ніхто у світі. Іноді зустрічаються такі потужні козаки, на яких, мені здається, цілі підрозділи тримаються. Тому не можна вимірювати військо в категоріях простих чисел. На фронті все – про якість”.
Читайте також:
“Відновлюватися будемо довго”. Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
