автор: Леся Шовкун
Провести з сотню складних хірургічних втручань, врятувати бійців із пораненнями, які, здавалося, не залишають шансу на життя, а потім розслабитися перед телевізійним “каміном” із книжкою або досхочу пограти на PlayStation, перш ніж почнеться чергова божевільна зміна – звичайний день військового медика у польовому шпиталі другого рівня, Role 2. На важкому напрямку, не так уже й далеко (з погляду цивільної людини) від лінії зіткнення – і водночас у повній безпеці, бо ж під землею.
“Усі, хто не був на війні, уявляють її передусім по фільмах із дитинства. І часом думають, що медики тут і зараз так працюють, як у них показують: палатка, все навколо бахкає, гримає, а ми в цей час оперуємо… Воно дещо схоже, звичайно. Але насправді трошки не так”, – посміхається Євген Антонюк, командир передового хірургічного відділення, яке тепер має офіційну назву Клініка мобільна хірургічна. І унікального польового госпіталю, “закопаного“ на шестиметровій глибині.
Він має з чим порівнювати, адже як військовий лікар рятував життя військовослужбовців і у 2014-му (тоді якраз довелося попрацювати і в палатці), і від початку повномасштабного вторгнення 2022-го, чимало бував за кордоном. Раніше – переважно для навчання. Тепер – частіше вже для того, щоб поділитися досвідом із закордонними колегами. Адже такого досвіду й таких навичок, які мають наші військові медики тепер, досі не здобував іще ніхто.
Про те, як змінилася військова медицина у Збройних силах за останні три роки; про проблеми з оснащенням деяких медичних підрозділів та з навчанням мобілізованих бійців тактичної медицини (а також хто в цих проблемах насправді винен); про роботу унікального польового шпиталю під землею і про те, чому не варто сліпо виконувати правило НАТО про розподіл поранених на “перспективних” і безнадійних, “Новинарня” поговорила з нині підполковником медичної служби ЗСУ, а в цивільному житті – власником успішної приватної клініки Євгеном Антонюком.
“Ми починали як Передове хірургічне відділення – це медичний підрозділ, який займається наданням допомоги другого рівня. Тобто в ньому вже є хірург, операційна, хірургічна бригада, яка може проводити операції на черевній порожнині, встановлення апарата зовнішньої фіксації тощо – тобто це вже не перша допомога, як тактична медицина, про яку зараз усі говорять, а фактично третій від неї щабель. І другий після стабілізаційного – якщо говорити саме про хірургічні рівні.
Робота передового хірургічного відділення
Робота передового хірургічного відділення
Госпіталі цього рівня розташовані далі від лінії зіткнення (кілометрів за 15-20), тож це зовсім не те, коли сидиш у бліндажі й не можеш голову висунути, бо по тобі “прилетить”. Завдяки цьому ми вже можемо надавати пораненим адекватну хірургічну допомогу.
Зараз ми трансформувалися і називаємося Клініка мобільна хірургічна. У нас уже вдвічі більше людей, тож ми можемо надавати допомогу більшій кількості пацієнтів”, – розповідає Євген.
Передові хірургічні відділення сформовані переважно з мобілізованих – починаючи від водія й закінчуючи начальником хірургічного відділення. Працюють вони повністю за стандартами НАТО… Ну, хіба що з деякими вдосконаленнями відповідно до потреб нашої великої війни. Адже
чимало ситуацій та випадків, з якими зіштовхуються медики під час таких масштабних бойових дій, як в Україні, у натовських протоколах просто не передбачені.
“Наприклад, ми зробили більшим штат – тому що у тих госпіталях США, за принципом яких ми спершу працювали, немає такої кількості поранених і такої інтенсивності”, – наводить приклад лікар.
Такі відділення можуть розгортатися в різних варіантах. Але мобільна клініка під керівництвом підполковника Антонюка – це вже левел-ап, перехід на вищий рівень. Точніше, якщо в буквальному сенсі, – на нижчий: під землю.
У підземному госпіталі
При цьому тут є все необхідне. Дві операційні з усім необхідним для проведення складних хірургічних втручань. Обладнання, якому позаздрили б і деякі найкращі приватні клініки. Реанімаційна палата для перебування прооперованих пацієнтів перед тим, як їх відправлять на наступний етап лікування – якщо всі реанімобілі наразі в дорозі й не можуть одразу відвезти пораненого на наступний етап, вже далеко від фронту.
І всі необхідні умови для персоналу: кімнати для проживання, кухня, зона для відпочинку – з бібліотекою, телевізорами і… геймерськими консолями. Виявляється, пограти на PlayStation – це чудове розвантаження від постійної напруги, в якій перебувають військові медики більшу частину доби. І все це – під землею, де можна не боятися ворожих “прильотів” і рятувати найскладніших поранених, хоч би що там коїлося нагорі.
Євген Антонюк
“Якось нас запросили на навчання за кордон, – розповідає лікар про те, як зародилася ідея підземного шпиталю. – Це нормальна практика – військові медики дуже часто їздять на таке навчання: хірургічне, травматологічне, для медсестер тощо. У мене фактично щомісяця хтось їде за кордон вчитися. А тут ми всі разом поїхали.
Нам там “видали” контейнерний госпіталь – такий, який на машині стоїть і розкладається. Все, як у фільмах показують – величезний, крутий, все в ньому класно.
Ми навчалися у ньому два тижні. А коли вже пройшли навчання, нас запитали, що б ми хотіли в цьому всьому вдосконалити ?
І ми одразу: нам би цей госпіталь та під землю засунути!
Бо якщо ти таку штуку, як вони дали, виставиш десь нагорі, то в цей госпіталь точно прилетить. Ну бо він виглядає, як штаб головнокомандувача (сміється).
Це насправді дуже класна система. Іноземці робили як для себе. Там і вентиляція, і вода, і водогін, і пральні машини. Як повноцінна лікарня, тільки на вантажівках. Але такий шпиталь ти під землю не засунеш, тому що він, перше, дорогий, а по-друге – прямокутний, бо з морського контейнера зроблений.
А тоді якраз був такий період – коли вже наш “контрнаступ” закінчувався, десь на кінець осені 2023, – що під*ри почали дуже сильно бити по медицині: госпіталях, лікарнях тощо. Усі почали остерігатися, спускатися в якісь підвали.
Ми б теж спустилися, але в нас такий напрямок, що тут узагалі нема будівель з підвалами. Це сільська місцевість, поля, посадки…
І тут ми десь в інтернеті побачили командні пункти військ, які були в таких собі бочках. У нашого командира, під керівництвом якого ми працювали в той час, виникла ідея: а зробімо й собі такий шпиталь!
Ідея сподобалась. Анатолій Петрович [Казмірчук, командувач Медичних сил ЗСУ] нас дуже підтримав з цього приводу – і забезпеченням, і порадами, і можливостями. Дав повністю “зелене світло” – пробуйте, хлопці, експериментуйте.
З командувачем Медичних сил ЗСУ Анатолієм Казмірчуком (третій праворуч)
Знайшовся спонсор, який виготовляв ці бочки. Чому саме бочки – бо така форма легше витримує тиск і значно стійкіша навіть при прямому влучанні ракети. Недаремно ж підводний човен теж “круглий”.
Ми буквально за тиждень намалювали, як це бачимо і що хочемо. Наприклад, щоб туди могла машина заїхати й одразу під землю завезти пораненого – бо так найбільш безпечно.
Спершу боялися, що під землею буде холодно – переживали, як будемо взимку обігрівати шпиталь. Три види опалення зробили на всякий випадок. Але виявилося, що під землею тепло! Бо ми дуже глибоко закопані – щоб жодна артилерія не дістала й КАБи не докучали.
І ось уже понад вісім місяців працюємо в таких комфортних умовах: і безпечно, і є все потрібне для повноцінної роботи.
Я вже тепер не хочу над землею працювати (сміється)”.
“Над землею” Євген працював багато років. Близько 10 з них – в ургентному відділенні обласної лікарні. Що стане лікарем, знав ще з дитинства: медична династія… Усі в його родині (мама, батько, дідусі та бабусі) – представники цієї професії.
Коли у 2014 році почалася війна, Євген був серед перших мобілізованих лікарів, які вирушили на Луганщину надавати допомогу пораненим бійцям. На той час багато кому було незрозуміло, що таке мобілізація, скільки вона триватиме, наскільки все серйозно…
Він з нетерпінням чекав на повістку, щоденно перевіряючи поштову скриньку. Коли зрештою дочекався – одразу пішов у військкомат.
“У мій дім прийшла війна, тож треба було йти працювати”, – наголошує лікар.
Євген Антонюк під час мобілізації в 2014-2015 рр.
Тоді Євген Антонюк вперше потрапив власне на війну – у 59-й мобільний військовий госпіталь. Зізнається, що спершу найбільш незвичним було життя в наметах – доти він усе своє життя прожив у місті.
“Але це, звісно, дрібниці – хто хоче, той зможе створити собі зручні умови в будь-яких обставинах”, – зауважує офіцер.
А от до чого цивільному лікарю у воєнних умовах спершу справді звикнути важко – то це до етапності надання допомоги. Адже в цивільній лікарні хірург проводить операцію пацієнтові від початку до кінця, тоді як на передовій діє інший алгоритм. Головне завдання хірургів на другому етапі евакуації – надати пораненому всю необхідну допомогу, щоб він вижив і зміг доїхати до наступного етапу, де лікарі вже мають більше часу ним займатися.
Розподілити час на кожного пацієнта максимально ефективно для його порятунку й не відняти жодної зайвої хвилини в наступного бійця, який чекає на допомогу – це також особливе вміння військових хірургів. Втім, особливої актуальності це вміння набуло вже під час широкомасштабного вторгнення, коли стало зрозуміло: часи АТО/ООС були “легкою прогулянкою” порівняно з тим, із чим медики зіштовхнулися тепер.
Тоді ж, у 2014-2015-му, одним із найбільш хвилюючих був досвід участі в аеромедичній евакуації. Причому, зізнається Антонюк, тоді його більше непокоїло не так те, що гелікоптер можуть збити, як невідомість – ніколи не знаєш, які поранення в пацієнта, по якого летиш. Ще одне випробування для цивільного медика у воєнно-польових умовах, до якого, втім, також швидко звикаєш…
Найбільша евакуація, в якій він брав участь, відбулася наприкінці серпня – у перших числах вересня 2014-го, коли тривала фінальна фаза боїв за Луганський аеропорт. Тоді евакуювали до 150 поранених захисників.
“Востаннє вилетіли трьома “вертушками”: навколо все вибухало і палало, але наші пілоти великі молодці, що ризикнули. Ми тоді змогли забрати на нашому борту п’ятьох лежачих і до десяти сидячих поранених. Взяли стількох, скільки машина взагалі була здатна підняти”, – пригадує Євген.
Євген Антонюк
Зараз, на жаль, про аеромедичну евакуацію, коли допомогу пораненому починають надавати ще в гелікоптері, а доправити його до шпиталю можна максимально швидко, залишається лише мріяти. Через те, що під час повномасштабної війни й постійної роботи ворожих ЗРК політ медичної “вертушки” в зоні бойових дій стає самогубством, у цьому моменті не діють і натовські протоколи, за якими загалом працюють українські військові медики.
Після демобілізації у вересні 2015-го його запросили працювати директором приватного медичного центру. А ще за рік Антонюк разом із друзями відкрив власну приватну клініку, в якій зібрав команду найкращих фахівців. Більшість із них сьогодні також на медичній “передовій”… І значна частина – саме в його підрозділі.
26 лютого 2022 року Євген мав прилетіти у США – по нове медичне обладнання для своєї клініки. Але 24 лютого о 3-й годині ночі його розбудив дзвінок американського партнера: “Євгене, у вас війна”.
“Я спросоння кажу: яка ще війна, дай поспати… Завтра їду до тебе і все обговоримо. Він каже: “Мабуть, ти вже нікуди не їдеш”… – посміхається Антонюк.
Вранці під звуки вибухів він уже зібрався було у військкомат. Але спершу мусив дочекатися повернення партнерів, які на той час уже встигли поїхати за кордон, адже хтось мав залишитися й керувати клінікою. Тож у перший день поїхав на роботу – заспокоювати колектив, щоб люди не роз’їхалися, бо ж хтось мав залишитися й надавати допомогу цивільним.
Розібравшись і переконавшись, що справа в надійних руках, вже дуже скоро був у Збройних силах.
Євген Антонюк
Зараз Євген з ностальгією згадує ті перші дні, коли вони сформували підрозділ буквально за тиждень – стільки було охочих. Тепер же, коли медична допомога бійцям украй необхідна, знайти людей у нові медичні підрозділи вкрай складно. Найбільша проблема – з молодшим медичним персоналом: медсестер у польових госпіталях бракує катастрофічно.
Підполковник Антонюк, який вірить у патріотизм своїх колег, переконаний: нові люди не приходять не тому, що не хочуть, а з остраху перед невідомістю. У їхньому уявленні війна – це постійний ризик загинути, бруд, необхідність розпрощатися з комфортом…
“Я завжди намагаюся пояснити людям, що якщо ти медик, тим паче на госпітальній ланці, то все далеко не так. Ми стоїмо далеко від лінії бойового зіткнення: це зовсім не те, що на першому етапі, де домедична допомога і де головне – якомога швидше вивезти пораненого з небезпечної зони. У нас робота в нормальних (наскільки це взагалі можливо на війні) умовах, з найкращим обладнанням і хорошим командуванням”, – наголошує начальник передового хірургічного підрозділу.
Є і ще момент, особливо цінний для молодих медиків і особливо хірургів:
“Робота у медичних підрозділах – це така неймовірна школа, якої вони в жодній цивільній лікарні не отримають, – наголошує Антонюк. – Бо, будьмо відвертими, “на гражданці” часто лікарі не зацікавлені в навчанні молодого покоління, це ж їм конкуренти будуть. А тут – справжнє медичне братство. До того ж тут ти розумієш, що якщо ти зараз як старший хірург не навчиш молодшого, то завтра тобі, замість поспати вночі, доведеться знов самому виходити до кожного пораненого, бо нема кому його довірити.
Порятунок пораненого в підземному польовому госпіталі
У мене тут хлопці, які щойно після інтернатури, вже через рік роблять такі операції, яких у половині районних лікарень хірурги ще й близько не робили! А цей молодий пацан уже й не таке вміє, і він уже був в Англії, в Польщі, ще десь на навчанні. Це ж безцінний внесок у власне майбутнє, адже його з такими вміннями будь-яка лікарня з руками-ногами забере!
До того ж він умітиме все. Це “на гражданці” можна собі дозволити бути хірургом по печінці, селезінці, по правому яєчку чи по лівій нирці – а тут тобі пацієнта як привезли, то він з ніг до голови весь твій. І тобі нема часу думати, чи в тебе вийде, чи не вийде, бо якщо ти просто зараз пацієнта не врятуєш – він помре.
У нас травматологи можуть оперувати, стоматологи оперують, а акушер-гінеколог уже, як ми його називаємо, акушер-травматолог, бо навіть апарати зовнішньої фіксації зараз ставить”, – задоволено посміхається командир.
Дуже важливим є й той момент, що нині військові хірурги забезпечені найкращим обладнанням.
“З 2014 роком я й не порівнюю, в цьому немає сенсу. Але навіть якщо порівняти 2022-й і 2025-й – з чим ми тоді прийшли і що маємо зараз, – то це неймовірні зміни.
Зараз у нас забезпечення будь-яких медичних підрозділів апаратурою – просто на найвищому рівні”,
– наголошує Антонюк.
І розповідає про те, як у складі групи військових медиків був на конференції у США, де одночасно відбувалася медична виставка: “Уявіть, мене на ній абсолютно нічого не здивувало, взагалі. Бо все, що ми там побачили, є й у нас”.
Євген Антонюк під час виступу на міжнародному конгресі військових хірургів
Щоправда, є один важливий нюанс. Який, утім, стосується не лише медичних, а й узагалі всіх військових підрозділів: щоб щось отримати, треба для цього хоч щось зробити.
“Якщо сидіти і чекати, нічого в тебе не буде. Обладнання на складах є. Але якщо ти сподіваєшся, що тобі його хтось сам принесе, то діла не буде. В армії є така штука як рапорт: якщо тобі щось потрібно – сідаєш і пишеш.
Звичайно, завжди можна скаржитися на те, що тобі не пощастило з командиром, або з іще вищим командиром чи ще наступним командиром. А можна взяти й почати щось робити. От ми, наприклад, захотіли більшого комфорту – взяли й постелили собі лінолеум, щоб ходити по нормальній підлозі, яку можна швидко помити від крові. А не чекали, поки нам його хтось постелить”, – наголошує Антонюк.
І обурюється тими, хто вважає, що їм завжди “держава винна”.
“Вибачте, але ж ми цю державу зараз захищаємо. Нашу з вами державу, а не президента, прем’єра чи ще когось. Ми захищаємо свою рідну землю.
Можливостей дуже багато, треба лише мати бажання ними користуватися. А не строчити у фейсбуці дописи про те, яка кругом зрада, “ніхто нас не чує, нас забули, нас кинули”, як дехто полюбляє.
Ніхто нас не забув і не кинув, Командування медичних сил працює постійно над цими процесами. І якщо в когось чогось немає, це означає лише те, що вони цього не попросили”.
Читайте також:
“Люди віддають нашим захисникам замало. Я б запроваджувала соціальні роботи”. Волонтерка Ірина Гук і її такмед для ЗСУ
Серед інших позитивних змін Антонюк називає зміни в законодавчій базі, завдяки яким лікарі тепер можуть отримувати офіцерське звання, навіть якщо не проходили військової кафедри. Раніше це було неабиякою проблемою: навіть висококласні фахівці, які з тих чи інших причин під час навчання у виші військову кафедру знехтували, мали всі шанси під час мобілізації потрапити у військо на посаду… медсестри.
Це в кращому разі, бо все ж дотично до професії. Інші ж узагалі опинялися в солдатах, тобто, м’яко кажучи, зовсім не за своїм медичним фахом.
“Якщо потрапляєш до піхотного командира, то йому все одно, хто ти там за професією. Солдат, офіцерського звання не маєш? Іди воюй. Вони просто не розуміють, що таке лікар, що таке медсестра, в чому відмінності. Для нього будь-який медик, незалежно від фаху, – це Пілюлькін, у якого є аптечка.
Буває, приїде до нас такий генерал, походить, подивиться – і в нього очі квадратні. “Ви бачили, – каже, – що вони тут роблять? Вони тут животи оперують!”
А начмед йому: пане генерал, ну я ж вам розказував, що тут серйозний госпіталь… Але вони абсолютно далекі від медицини, і це велика проблема. Наше командування старається це виправити, але ж ці установки роками сформовані. Молоді командири ще починають розуміти. А хто постарше, то дуже важко”.
Євген Антонюк
Тепер для лікарів запроваджено прискорені офіцерські курси, тож принаймні ризик потрапити в солдати, замість рятувати людей за фахом, для них минув.
“На щастя, багато що змінюється. Зараз у нас такий командувач, що ти можеш просто подзвонити в Командування медичних сил і сказати: “Народ, ми побачили таку-то ситуацію, давайте разом змінювати”. І вони кажуть, “Так, давайте змінювати”. І ми беремо й разом змінюємо. Тебе підключають до якихось нарад, запитують, як ти бачиш ситуацію. Тобто ми реально тепер впливаємо на цю ситуацію! І це дуже класно, що нас чують.
Але що я вам скажу. Ще зрозуміло, коли лікар якимось чином не проходив військову кафедру років 25 тому. Тоді й кафедри такі були, що на них нічого толком не вчили, хіба карти постійно вивчали…
Але як зрозуміти тих медиків, які стали студентами 7-10 років тому й не пройшли кафедру? Війна вже понад 11 років іде! Так, зараз військова кафедра платна, але чим треба думати, щоб у час війни не пройти офіцерські курси за цих 6 тисяч?! Зараз їх іще й зробили наполовину онлайн. Якихось там пару тижнів – і все, ти офіцер! А отже, можеш ставати на офіцерську посаду. І туди ж насправді дуже легко потрапити – аби бажання”.
Читайте також:
“Мені 24, і все, що я вмію, – воювати”. Бойовий шлях Каті, старшого медика роти 14 омбр
У контексті розмови про брак медперсоналу і заклики мобілізуватися, запитую у співрозмовника про те, як, на його думку, дотриматися розумного балансу: коли і на війні лікарі потрібні, але ж і цивільних має хтось лікувати. А тим часом десь із глибинки від людей регулярно надходять скарги на те, що “єдиного уролога на три райони забрали в армію”, а їм тепер хоч помирай без допомоги.
“Просто треба працювати чесно, – зауважує на це Антонюк. – Бо, думаєте, навіщо забирати єдиного уролога з району, якщо можна мобілізувати лікаря з обласної лікарні, де фахівців значно більше? А все дуже просто.
Євген Антонюк
Наприклад, коли на мій медцентр у Вінниці прислали черговий папір про мобілізацію лікарів, я звідси подзвонив тому капітану в ТЦК і кажу: у нашому місті що, більше лікарень немає? Я ж знаю, скільки й звідки лікарів пішли служити. Чому у вас так виходить, що всіх лікарів треба забирати з нашого приватного центру?
А він відповідає: розумієте, просто тільки ви одні сумлінно подаєте списки військовозобов’язаних. Усі інші – не подають.
От і виходить, що з нашого центру вже 18 чоловік забрали, десь забрали єдиного уролога, а десь усі залишаються на своєму місці” – констатує офіцер.
У соцмережах та медіа регулярно трапляються скарги на те, що в курсі базової загальновійськової підготовки мало уваги приділено тактичній медицині. Через що, мовляв, військовослужбовці часто майже не вміють надати домедичну допомогу самому собі чи побратимам або роблять це неправильно, що призводить до фатальних наслідків.
Цікавлюся думкою хірурга, до якого щодня потрапляють поранені бійці з передової, чи помітні в цьому сенсі якісь позитивні зміни?
“Зараз когорта бойових медиків мене заплює, але, думаю, за три роки я вже маю право сказати те, що думаю. Цілком достатньо там годин. Бо якщо боєць зацікавлений у тому, щоб навчитися ставити турнікет, – він його навчиться ставити. Інша річ, що люди, які тільки потрапили в армію, не хочуть усвідомлювати, наскільки важливо, крім всього іншого, знати ще й такмед!
Інструктори навчають усіх однаково, але одразу видно, в яких бригадах до цього ставляться серйозно, а які “забили”. Я бачив одну бригаду, в якій за весь контрнаступ було всього один-два турнікетних синдроми. А ампутації були низькі й через поранення.
А були бригади, яким було по**р на такмед – і там була сумна ситуація. Питаєш того бійця: тебе ж учили, що після накладання турнікета треба залізти в окоп чи спуститися в підвал і зробити конверсію, поки ще не пізно (тобто до двох годин; після цього часу проводити конверсію турнікет мають уже тільки люди з медичною підготовкою – “Н”)? – Ну да, каже. – А чого ж ти цього не зробив? – А я *бу…
Ну, от і про**ав дві кінцівки по самі яйця, вибачте. Бо він на той накладений турнікет не зважає, поки його кудись не привезуть, щоб уже медики розібралися. А це в наших обставинах може бути 7-8-10 і більше годин, і часто везуть його навіть не бойові медики, яких на всіх не вистачає, а інші бійці.
Тому коли йде дискусія про погані й хороші турнікети, то не варто забувати ще й про це. Навіть якщо хтось щось недочув або не слухав під час навчання, зараз у відкритому доступі є безліч інформації – відкрий хоча б інтернет і почитай. Це ж твоє власне здоров’я, боєць! Та чомусь цими питаннями починають цікавитися лише тоді, коли вже пізно, бо вже поранений…”
Євген Антонюк під час звільнення правобережжя Херсонщини
Зрозуміло, що все це не стосується тих випадків, коли евакуація найближчим часом неможлива в принципі, додає Антонюк. Якщо пораненому доведеться чекати на допомогу днями й навіть тижнями, як це було в легендарному вже випадку, коли боєць провів із турнікетом 36 діб, то про збереження кінцівки вже не думаєш: головне – зберегти життя.
“У таких ситуаціях, як, наприклад, на лівобережжі Херсонщини, важливо просто підтримувати пораненого, поки з’явиться можливість звідти вибратися. Доставляйте йому кров, вливайте, підтримуйте, поки не буде можливості доправити його до хірурга…
Так, я не проти переливання крові, так і напишіть. Бо це рятує життя в таких ситуаціях”, – наголошує Євген Антонюк (тема щодо того, чи можуть переливати пораненим кров бойові медики без медичної освіти, також є причиною затятих дискусій, в яких фахові лікарі часто виступають категорично проти).
Усі проблеми з недостатніми знаннями щодо домедичної допомоги, на його думку, походять від того, що багато бійців, особливо “новомобілізованих”, не розуміють усієї серйозності ситуації.
“Він думає, що за ним прилетить вертоліт, як у фільмі, його швидко прооперують і спасуть. А ніхто зараз так тебе спасати не буде, – зауважує хірург. – Навіть за кордоном, у військах НАТО, де справді за всіма протоколами розраховують на “вертушку” й аероевакуацію, все одно першою надається допомога самому собі або товаришу, і вже потім з’являється бойовий медик.
А треба розуміти, що в наших умовах бойовий медик може бути один на чотири окопи. І цьому бойовому медику треба кланятися в ноги й цілувати руки за те, що він є. Бо це такий самий боєць, як інші, тільки він, крім того, що несе свій ПКМ і амуніцію, тягне щей 30-40 кг рюкзака з медициною. І коли всі під час обстрілу сидять в окопі, йому треба звідти вилізти й забрати пораненого – який ще невідомо, “300” чи вже “200”.
Це дуже важко. Тому треба передусім вміти надати собі першу допомогу самостійно.
А тим часом як відбувається навчання? Інструктори розповідають: ті, хто у 2014 році був на війні, або хто хоч раз був десь поранений, від них не відходять, по 10 разів просять усе показати й розказати.
А ті, хто вперше мобілізувався, сидять десь збоку й курять, і таких відсотків 60. Але коли він отримує в бою поранення й потім залишається без руки чи ноги або з іншими серйозними наслідками, то він же не скаже жінці або мамі, що сам, дурень, винен, бо не вчився медицини й не слухав інструктора. Ні, в нього буде медик винен чи всі медики загалом, які його “неправильно” врятували або “не надали допомогу”.
Та покажіть мені хоч одного медика, який міг і не надав допомогу! Ми ж бачимо, як ці всі бойові медики, які працюють на медеваку, на Role 1 (стабілізаційні пункти) переживають за свого пацієнта!
Вони роблять усе можливе, що тільки можна, і просто живуть тим бійцем, поки везуть його до нас. І поки не почують, що з ним усе добре – не заспокояться. У мене навіть є люди, які, поки ми займаємося пораненим, заспокоюють бойових медиків, розмовляють з ними, чай-каву приносять”, – Євген не приховує, як йому прикро за несправедливу критику в бік бойових медиків та військової медицини загалом.
Психологічна підтримка та розрядка важлива для всіх військових лікарів (як і для всіх військовослужбовців у принципі). Попри те, що вони й у цивільному житті чимало бачили, війна та постійний потік поранених все ж дуже впливає на психіку, визнає Антонюк.
“Після війни з усіма військовими, хто повернеться в цивільне життя, мають працювати психологи.
Мінветеранів повинен над цим думати і розвивати психологічну допомогу, бо такого ні одна здорова психіка не витримає”.
Усвідомлюючи важливість психологічного розвантаження, колектив підземного шпиталю навчився сам себе “рятувати”. Для цього організували у шпиталі бібліотеку, якою активно користуються, грають у шахи й шашки, поставили своїм коштом телевізори й ігрові приставки – PlayStation, Xbox. Є такі “розваги” і в інших госпіталях.
“До нас приїздив президент, і потім на фото з цієї поїздки люди побачили, що в нас є Xbox. Весь фейсбук такий: що це за лікарі, що вони там граються… А тим часом у деяких госпіталях на четвертому рівні вже навмисне роблять цілі гральні кімнати. Бо це геймерна терапія, яка дуже допомагає переключитися”, – зауважує начальник мобільної хірургічної клініки.
Євген Антонюк з президентом Володимиром Зеленським під час його візиту в підземний госпіталь
Зазвичай під час спілкування з військовими медиками журналісти обов’язково ставлять запитання, які випадки з практики їм запам’яталися найбільше. Адже нерозірвані гранати в тілі, “безнадійні” пацієнти, які повністю одужують та інші цікаві моменти, на основі деяких з яких можна писати дисертацію – усього цього в роботі військового хірурга вистачає з лишком.
Втім, лікар Антонюк зізнається, що не любить відповідати на такі запитання.
“Все, що ти побачив у пораненого, хочеться дуже швидко забути. Тому що якщо ми почнемо запам’ятовувати всю цю біду, кукуха поїде далеко… Побачив, зафіксував на фото, щоб потім можна було показати колегам і поділитися досвідом, врятував бійця – і переключився на іншого пацієнта.
Хоча коли потім по телевізору показують “наших” хлопців і розповідають, що вони живі, реабілітуються, ось такий-то неймовірний випадок – то так радісно за них! А хтось би такого пацієнта відніс до “чорних”…
Це ще один важливий момент, який вирізняє підрозділ Антонюка: у медичному сортуванні вони не вирізняють “чорних” пацієнтів. Це ті, хто, як вважається, отримав травми, що несумісні з життям (є ще три “вищі” категорії: найлегший “зелений”, важчий “жовтий” і важкий “червоний”).
“Для нас немає “безнадійних”. Якщо його до тебе везли півтори-дві години і привезли живим – значить, твоя задача – продовжити його життя”, – наголошує лікар. І розповідає, що з 10 тих, кого раніше назвали б абсолютно безнадійними, 8 пацієнтів живими їде звідси на наступний етап.
“Звісно, на наступному етапі, може бути різне… Але ми дали все-таки якийсь шанс для того, щоб він вижив і жив далі. А там лікарі теж будуть робити все можливе, – розмірковує військовий хірург. – Бо, з одного боку, справді є поранення, які не сумісні з життям. Але скільки було таких випадків, коли, здавалося, людина ну просто не могла вижити – а вона живе. Бачили того хлопця, в якого фактично пів голови немає? Такі історії дають надію”.
Ідеться про командира зенітно-ракетного комплексу Віталія Шумея, який у серпні 2022 року отримав надважке поранення під Авдіївкою, у нього виявили перелом черепа з обох сторін, значної частини черепа взагалі не було, чоловік не міг рухатися й говорити. Зараз, через два з половиною роки реабілітації, Віталій говорить, майже все пам’ятає, рухає руками та ногами і вражає всіх, хто не давав йому жодних шансів.
“Чому за натовськими стандартами пацієнтів розподіляють на “позитивних” і “безперспективних”? Тому що на “безперспективного” ти використаєш більше ресурсів, яких може не вистачити тому, хто мав більші шанси, – пояснює Євген Антонюк. – Але я так скажу: х*ровий ти командир, якщо в тебе на когось не вистачає ресурсів.
Євген Антонюк
Ти маєш так підготувати свою роботу, що якщо тобі сьогодні скажуть: завтра ми працюємо в контрнаступі, будь готовий прийняти 300 пацієнтів, а не 100! То в тебе має бути медичних засобів і персоналу на тих 300 пацієнтів.
Хай краще щось буде зайве й лежить чекає свого часу, а хтось із персоналу повсякдень виконує менше роботи, ніж потім його не виявиться, коли буде потреба.
Кожен боєць – це чийсь син, чоловік, тато чи брат. Яке ми маємо право вирішувати, “перспективний” він чи ні?! Ми маємо зробити все, щоб його врятувати.
За весь час роботи мого підрозділу – а через нас пройшла величезна кількість пацієнтів – ми ніколи ні про кого не сказали, що він “безперспективний”, тому дайте йому знеболювальне і хай собі лежить, а ми будемо інших рятувати. Це ппц, вибачте”.
Антонюк наголошує, як важливо, щоб кожен боєць десь у самому “замісі” на передовій знав: у разі поранення буде зроблено все можливе для його порятунку.
“А коли про Медичні сили починають писати всяку гидоту, що “медицина кудись там запізнюється”, “медики некомпетентні” чи ще щось, то боєць в окопі відкриє такий пост чи статтю – і буде боятися туди йти! Або втече взагалі.
Тож тим, хто хоче поливати медиків брудом заради своїх політичних амбіцій чи з інших причин, варто б спершу про це подумати”, – підсумовує офіцер.
У підземному шпиталі
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
