автор: Мирослава Малик
фото з архіву Сергія Ковальова та з відкритих джерел
Це історія госпітальєра Сергія Ковальова з позивним “Бізон”, який пройшов пекло Маріуполя, три з половиною роки російського полону та повернувся до вільного життя з вагою 42 кілограми.
Це історія про людину, яка мала померти ще в дитинстві від вади серця, але вижила під обстрілами та тортурами з російською кулею у власному міокарді.
За покликом серця Сергій Ковальов продовжує допомагати людям в патронатній службі батальйону, бо як ніхто розуміє — людину на війні може спіткати велике випробування, але щоразу треба обирати життя.
Львів, 1988 рік. Два хлопчаки ділять простір на сходовому майданчику. Сергійко росте хворобливою дитиною. Через ваду серця не ходить до школи, вчителі приходять до нього. Поруч — сусід Назарчик.
Сергійко, син радянського офіцера ППО, старанно виводить танки з червоними зірками. Назарчик же малює повстанців і тризуби — він змалечку знає історію від бабусі, зв’язкової УПА. Між сусідами зароджується дружба. За кілька років Назар дає другу почитати “Кобзар” — зерно падає у родючий ґрунт.
Через 37 років Назар заходить до палати київського госпіталю. Перед ним — той самий друг дитинства. Вони й надалі мешкають в одному й тому ж під’їзді. От тільки Назар не бачив сусіда три з половиною роки.
41-річний Сергій Ковальов втрачає ці роки в російському полоні. Кати намагаються вибити з нього його українство.
Сергій не тільки витримує в неволі усю велич достоєвщини на власному тілі, але й моральний гніт за його ідентичність. Катам не вдається підважити віру в те, що за звільнення чоловіка борються.
Сергій Ковальов у день повернення з полону, 24 серпня 2025 року
24 серпня 2025 року. База медичного батальйону “Госпітальєри”. Добровольці та сім’ї загиблих зібралися на святкування Дня Незалежності. Триває урочисте нагородження тих, хто рятує життя бійців на передовій. Комбат Яна Зінкевич отримує телефонний дзвінок. У слухавці лунає голос Сергія Ковальова “Бізона”. Він повернувся.
Боротьба варта усіх зусиль!
1990-ті. Сергійко росте, всотує в себе знання про світ, людей, радянських ідолів і те, на що ці ідоли здатні. Дізнається про тюрму на Лонцького й долі людей, яких там згноїли. Ця історія писалася прямісінько тут, за кілька кварталів від його рідного Сихова. Він пам’ятає день — 24 серпня — увесь будинок гуде і скандує: Україна здобула незалежність!
Життя хлопця не балує. Тяжка вада серця може спровокувати клінічну смерть будь-якої миті. Сергію роблять три складні операції. Під час однієї з яких помилка анестезіолога вартує йому двох тижнів у комі.
За станом здоров’я хлопець непридатний проходити службу в армії.
Сергій отримує вищу юридичну освіту, але за професією швидко стає нудно. Переключається на сферу будівництва — прокладає кабельні структурні мережі. Швидко стає керівником власної фірми. Справи йдуть непогано, але в країні назріває велика біда.
Фото з особистого архіву Сергія Ковальова
30 листопада 2013-го. Силовики “Беркута” б’ють студентів кийками та ногами, коли ті зібралися на Майдані Незалежності проти режиму Януковича. Та ніч стає переломною: Майдан перетворюється в Революцію Гідності.
Ця подія ділить на “до” і “після” й життя львів’янина Сергія.
Паралельно з веденням бізнесу він стає активним патріотом: має бойові виїзди з добробатами, займається патріотичним вихованням молоді з організацією “Труханівська січ”, а також опікується родинами Героїв Небесної сотні. Бере участь у засіданнях у справах Майдану. Зрештою, повністю присвячує себе волонтерству, закривши будівельну фірму.
Сергій Ковальов “Бізон”
У 2018-му Сергій Ковальов знайомиться з Яною Зінкевич і приходить до батальйону “Госпітальєри”. Відбувши ротацію, Бізон аж тепер проходить вишкіл. На всі ротації їде на Маріупольський напрямок. Дислокується на позиції “Мураха”, розташованій між Широкиним та Водяним. Водяне в цей час вважається найгарячішою точкою по всій лінії зіткнення.
Бізон любить подовгу залишатися на ротації, проводить місяці на передовій. Проклав через міни унікальний шлях для порятунку поранених і дбайливо оберігає цю дорогу від коліс ЗСУ, зберігши її лише для евакуації в місцевому бездоріжжі.
Літо 2021-го року, Водяне. У сірій зоні, за лінією окопів — поранений азовець. Ворог посік його ВОГами: розбиті сідниці, поранена нога, пробита щока. Бізон силується витягнути бійця, але вдається не одразу — 55 проти 100 з лишком кілограмів.
Хлопець не здатний рухатися і, лежачи на спині, починає захлинатися власною кров’ю.
“Тягну його на спині і молюся, плачу, сміюся, ригаю — і далі тягну, рачкуючи. Добре, що трава висока”, — розказує Бізон.
Коли по них починає бити ворожа арта, вся лінія оборони піднімається на прикриття. У рації — гул, матюки й наказ взводного прапорщика 128-ї: “Давай снаряди до “сапога”! Там Бізон під обстрілом наших витягує!”
Сергій розчулюється: “Я цивільний. Я не їхній. Але настільки мене пройняло, як за моє життя переймаються хлопці!”
Фото з особистого архіву Сергія Ковальова
Він регулярно ризикує життям у небезпечних ситуаціях. Відчуває, що мусить бути з бійцями, щоб дати оборонцям шанс вижити після поранення.
Зима 2021-го. Новий рік Бізон зустрічає на позиції. На Різдво вдається вирватися додому — до матері й сина. А вже 7 лютого повертається на передову.
Насувається велика війна.
Події розвиваються стрімко: 10 лютого розпочинається масова артилерійська підготовка, а 25 лютого додається робота авіації. Уже 27 лютого відступають до Маріуполя, спочатку закріпившись на Волонтерівці. Селище розташоване на пагорбі, що виявилося ідеальною позицією для мінометної роботи.
“Наш екіпаж, окрім медичного напрямку, з перших днів бере активну участь у боях, і невдовзі ми отримуємо прямий наказ зайти з мінометом на територію 503-го батальйону”, — розповідає Сергій.
Морпіхи роблять стабілізаційний пункт у пологовому будинку у Волонтерівці. Жінок звідти евакуйовують, а звозять поранених бійців. А після стабілізації везуть до Маріупольського госпіталю. В одному з приміщень пологового Бізон знаходить склад із бейбі-боксами.
“Я раніше до Драмтеатру відвозив продукти і бачив, що жінкам з дітьми бракує всього: підгузників, каш. Завантажив усе, що знайшов, повну машину забив бейбі-боксами”, — пригадує Бізон.
Жінки в захваті — у боксах є все необхідне для малюків.
Зруйнований російським авіаударом драмтеатр у Маріуполі, березень 2022 року
Бізон привозить допомогу породіллям за день до авіаудару Росії по театру, який позбавив життя сотні людей.
Обличчя тих, хто опинився в братській могилі під бетонними плитами, назавжди з Бізоном.
Дорога з Водяного до Маріуполя стає справжнім випробуванням. Ворожа артилерія нещадно палить село, а на єдиному виїзді — перехресті, яке неможливо об’їхати, — окупанти скинули півтонну авіабомбу. Вирва заввишки в п’ятиповерхівку.
Виходять вночі, без жодного проблиску фар. Сергій за кермом “Мітсубісі L200”, у якого працює лише задній міст. У салоні, крім нього, — екіпаж госпітальєрів: “Борисівна”, “Пташка”, “Дрім”, а кузов ущерть заповнений медикаментами.
Екіпаж госпітальєрів: Бізон (за кермом), Пташка, Борисівна та Дрім
На буксирувальному тросі Бізон тягне “УАЗик”, який не заводиться — накрився акумулятор. У тому “УАЗику” — четверо морпіхів-мінометників із двома мінометами та повним боєкомплектом.
Дороги як такої не існує — під колесами суцільне місиво з каміння та уламків розбитих будинків. Перевантажений причеп черпає дном землю, чіпляючись за кожну вибоїну. Щоб хоч щось розгледіти в суцільній темряві, Бізон на мить вмикає ліхтарик, прикриваючи світло долонею, аби ворог не запримітив.
Ці два кілометри шляху доводиться долати чотири години.
“Я розумів, що до світанку треба вибратися, інакше накриє масований авіаудар”, — розповідає військовий.
Виїхав.
Під час чергування на радіостанції Бізон чує відчайдушний крик про допомогу. Вийшовши з бункера, бачить двадцятирічного водія — єдиного з екіпажу зенітної установки, хто залишився цілим. Їхню “зеушку” щойно вразив ворожий ПТКР. Наслідки виявилися катастрофічними: командир втратив обидві ноги та руку, наводчик залишився без руки, а механік — без руки та ноги.
Рятувати поранених доводиться у критичних умовах. За триста метрів горить вантажівка, в якій без упину детонує боєкомплект — патрони, гранати та снаряди. Борисівна на колінах намагається допомогти пораненому. Бізон силується покласти іншого бійця на ноші. У цей же час починає працювати ворожий танк прямою наводкою. Навколо розлітаються розпечене вугілля, шматки металу, палаючий шлак.
“Нас вибуховою хвилею кинуло прямо на поранених. Але відчуття було таке, наче зверху хтось накрив броньованим стаканом: навколо в радіусі метра все горить і вибухає, а на нас — жодної подряпини, жодного осколка”, — розказує Бізон.
Читайте також:
Це війна, а значить, треба чимось жертвувати. Як Наталія Арцева залишила трьох дітей із чоловіком та стала бойовою медикинею
На заводі Ілліча. Маріуполь, квітень 2022 року
Виїзд до заводу Ілліча планують, позначивши автомобілі білими Z-ками. Екіпаж вирушає до місця збору, де на стабілізаційному пункті вже перебуває Пташка.
Дорогою машину розстрілюють росіяни. Черга проходить по правій стороні, повністю знищивши моторний відсік. Одна з куль пробиває броню авто і влучає Бізону в груди.
“Металевий наконечник пройшов між плитоноскою та тілом, увійшов у праву грудину й пробив легеню”, — констатує Сергій.
У цей критичний момент Борисівна відкриває з машини вогонь у відповідь.
Попри важке поранення, Бізон вивалюється з водійських дверей та продовжує бій.
За кілька хвилин під’їжджає “мотолига”. Його евакуйовують з-під обстрілу. Медики 36-ї бригади і бійці мінометки, наклеївши інклюзивну, доправляють у бункер. Там роблять укол транексу — зупиняють внутрішню кровотечу.
Легенева порожнина вже заповнена кров’ю. Потрібної голки для дренажу немає, встановлюють найбільший катетер — спрацьовує.
З побратимами
12 квітня командир морської піхоти дає наказ прориватися в напрямку Запоріжжя. Але хто хоче — може залишатися в Маріуполі й прямувати на “Азовсталь”.
Перший прорив на Запоріжжя в ніч з 12-го на 13 квітня не вдається. Колону, яка вирушає першою, окупанти розбивають “градами”.
На той доленосний прорив іде близько 80% бригади — танки, “козаки” та важка техніка. Але в Бізона немає своїх “коліс” — “елька” вийшла з ладу.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Морпіхи дають госпітальєрам броньовану інкасаторську машину “Ощадбанку” — Ford Transit, у якій Бізон пропилює болгаркою отвір, щоб можна було завантажувати ноші.
Саме на цій модифікованій машині він їде, аж поки не отримує поранення.
“Якби я поїхав на цей прорив, то загинув би і я, і весь екіпаж. Та куля врятувала мені життя. І не тільки мені”, — каже Сергій.
Маріуполь, квітень 2022 року. Вид на ММК ім. Ілліча
Ризик їхати на “Азовсталь” величезний, але лишатися на заводі Ілліча далі не можна. Усіх поранених завантажують, але водії не знають, куди їхати — потрібен супровід. Нарешті рушають, але ненадовго — машина потрапляє в здоровенну вирву від авіабомби. Продовжувати рух не можуть.
“Вся колона їде далі, ми залишаємось на Ілліча”, — каже Бізон.
Світає.
Намагаються зв’язатися з морською піхотою, але рації не добивають. На щастя, в сусідньому ангарі знаходять покинутий бронеавтомобіль “Козак” — з перебитими колесами, але з потужною радіостанцією “Либідь”.
Вдається встановити зв’язок.
“В ангарі є машини, беріть, яку захочете, чіпляйте білі прапорці й прямуйте на Запоріжжя.
Здавайтеся в полон або проривайтесь. З “Азовсталі” за вами повертатися ніхто не буде”,
— цитує отримане повідомлення Бізон. І додає: — І тут я розумію, що мені як добровольцю ця перспектива не підходить. Вже витягнув гранату, вже хотів її на собі рвати, дівчата тиснуться так само. Я вже чеку витягнув”.
Читайте також:
Морпіхи 36-ї бригади в Маріуполі: частина з’єдналася з “Азовом”, частина – ішла на прорив, багато потрапили в полон
Але спрацьовує рація. “Ром” та “Палич” на свій страх і ризик їдуть за побратимами. Зібрали близько 40 людей, окрім поранених, і завантажилися в “Козак”.
Оскільки в нього була зламана гідравліка, а сама 12-тонна машина мала перебиті колеса, учотирьох крутять кермо, щоб об’їхати розбомблені труби та ями. Виїзд триває, здається, вічність.
“Білий день, весна, світить сонце. Аж тут падає туман. І ми без єдиного пострілу заїжджаємо на територію комбінату”, — розповідає Бізон.
Фото з особистого архіву Сергія Ковальова
На “Азовсталь” заїжджають 15 квітня. Не встигають розміститися, як перша тривога підйому — ворог пройшов. Кілька ворожих БТРів та “бех” прорвалися на територію заводу. Супротивника вдається витиснути. Утім пекло все одно почалося: ворог зрозумів, що є надто багато місць, де можна зробити засідки. Багато поранених, постійна нестача медичних засобів і плачевна ситуація з продуктами.
Початок травня. До бункера заходить Ром і пропонує піднятися до його машини.
Ром — боєць 36-ї бригади морської піхоти. Після втрати дружини, яка загинула, коли ФАБ пробив бункер, наче шукає й собі смерті. Йде всюди, звідки мало шансів повернутися. Витягує поранених, тіла загиблих, примудряється мінувати ворожі трупи. І повертається.
Бізон каже: “Таке враження, що та дружина крилами його обіймала, разом з усіма, хто там був”.
Ром ніколи не ночує в бункері, а постійно спить у машині, яка стоїть під кранбалкою в розбомбленому ангарі. Після авіаудару стеля ангару рухнула, і бетонна плита впала. Летіла на машину, але розламалася навпіл прямісінько над нею. Утворився “шалашик” з розколотої бетонної плити, і він у тій машині спить — авто стало стаціонарним, оскільки територія контролюється ворогом.
Ром в автівці дістає банку сардини та стограмову мензурку спирту.
“Сьогодні місяць, як дружина загинула. Пом’янемо”, — каже.
Сардину ділять на трьох.
Завод “Азовсталь” у Маріуполі під обстрілами, травень 2022. Фото: полк “Азов”
Після поминання Ром несподівано пропонує спуститися в бункер, куди його зазвичай не заманити. Проходять через розбомблений ангар до наступного, відносно вцілілого, там рядами стоять металеві ящики з електронікою. Бізон іде за Ромом, за ними — Борисівна.
Раптом Ром зупиняється, розвертається і простягає руку з командою: “Бізон, стій!”
“Я грудьми впираюся йому в руку і спостерігаю картину в нього за спиною. В бік ангара влітає ракета, вибиває шматок стіни, з тієї стіни шматок бетону десь метра півтора в діаметрі пролітає і зносить оті всі металеві ящики, зминає на тому місці, де ми за секунду мали проходити. Воно нас там мало розтерти, розмазати тим куском бетону”, — ділиться Сергій.
Ром завмирає в пилюці посеред вогню, дивлячись в нікуди скляними очима. Мить — і шоковані порятунком Бізон та Борисівна вже спускаються слідом за ним, пробираючись по гострих осколках углиб бункера.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
“Якийсь час морально і психологічно нас уже готували до полону“, — вважає Бізон.
Травень. Колони вантажівок із тими, хто за наказом командування вийшов з “Азовсталі” в “почесний полон”, рушають до окупованої Оленівки.
Там їх зустрічають російська служба з виконання покарань (ФСИН), ФСБ та спецназ. Добротно екіпіровані, у шоломах, бронежилетах, з кийками.
Нестача їжі, води, антисанітарія і понад усе — гостра нестача медикаментів. У бараці, розрахованому на 200 людей, понад тиждень утримують більш ніж 750 бранців. Згодом сортують і розвозять до інших тюрем.
У бараці основні теми для розмов — їжа та автомобілі. Про сім’ю намагаються не згадувати, щоб зайвий раз не ятрити душевні рани. Чоловіки годинами обговорюють кулінарні вміння, діляться рецептами улюблених смаколиків та мріють про те, що саме приготують першим після звільнення. У планах на майбутнє — відкриття власних пекарень та піцерій. Інша частина планує купувати фури, щоб займатися перевезенням зерна.
“У бараці всі стали страшними аграріями!” — сміється Бізон.
Ці мрії про мирне життя стають для чоловіків справжнім моральним порятунком. Про свій майбутній будинок у сільській глибинці мріє й Сергій.
Обгорілий барак після теракту в колонії Оленівки
Його перевозять з Оленівки до Горлівки 28 липня — напередодні трагічної страти бійців “Азову”. У Горлівці Бізону доводиться пройти ще одну нещадну “прийомку” — коридор побиття й приниження. Новоприбулих “вітали” кулаками, ногами, кийками й електрошокерами.
На Новий рік окупанти влаштовують показову акцію для телекамер: волонтери привозять мандарини, щоб зафільмувати “гуманне” ставлення. Полоненим роздають по одній очищеній мандаринці на кожного. А зі шкірок ще три дні варять компот — такі відголоски свята.
Коли за один день усіх евакуйовують з Горлівки, за дивним принципом розподілення Бізон потрапляє в тюрму в Торезі. Там відбуває пів року неволі.
З Тореза починається п’ятиденне етапування поїздом до Алтайського краю — в Бійськ. Після жорстокого прийому настає камерне утримання з чітким графіком побиття: вранці та ввечері. Тут уже ростовський спецназ знає, що Бізон є добровольцем — і це розпалює їхню лють.
Фото з особистого архіву Сергія Ковальова
Гімн Росії примушують співати по кілька разів на день — після сну, перед кожним прийомом їжі та перед відбоєм. І співати потрібно голосно. Крім того, в камері діють суворі правила: один має сидіти, інший — ходити, інакше будуть бити.
“Я наспівую собі в голові старі українські козацькі пісні. А ще в геть смутні хвилини цитую собі Стуса: “Як добре те, що смерті не боюсь я”, — ділиться Сергій.
Ці рядки чоловік проносить через увесь полон.
Щотижня Бізона водять на так звані “співбесіди” — катують електричним струмом за допомогою “тапіка” у тазі з водою та одягають поліетиленовий пакет на голову до втрати свідомості.
Кийками приводять до тями — і на нове коло. Коли стандартні три-чотири години тортур закінчуються всього лише за дві — неабияке везіння.
На вікнах — подвійні решітки, зовні та зсередини, а перша загородка стоїть за метр до вікна. Повітря заходить лише крізь вузьку шпаринку. Щодня опівдні починається вивезення на катування. Б’ють “азовців” та добровольців. І через оту шпаринку камера наповнюється криком і стогонами тих, кого повели цього разу.
“Переносити власні тортури легше — адреналін допомагає згрупуватися. Справжнє випробування для психіки — щоденні крики побратимів, до цього неможливо виробити імунітет. Це звук, який неможливо витерпіти”, — каже Бізон.
Та ще більше пекло починається всередині камери. Чотири місяці він проводить віч-на-віч із Вадимом Коваленком із позивним “Кракен” — хронічним алкоголіком і зрадником України, який за цигарку ладен продати душу дияволу.
Щоб сходити в туалет, який стоїть прямо в камері, треба пройти цілий ритуал: натиснути кнопку, зв’язатися з черговим і отримати дозвіл. Порушення цього правила — прямий шлях під кийки. Вони стежать крізь камери, і кожна “самовільна” дія карається.
Цю кнопку Кракен використовує щоразу, навмисно прирікаючи Бізона на побиття, коли чує з його уст українську мову.
Коли Кракен і сам кидається з кулаками, Бізон дає здачі. Потому сам два тижні ходить із синцями та забоями після “виховної роботи” конвоїрів, утім співкамерник більше рук не розпускає.
“Цей Кракен — колишній військовий, про нього знають там усі. Коли я розповідаю побратимам, що сидів із ним в одній камері, вони просто хрестяться. Кажуть, мені треба дати медаль за мужність — просто за те, що витримав його і не збожеволів”, — ділиться “Бізон”.
За пів року до звільнення, у березні, “Бізону” сниться мама. Каже, що не дочекається.
Одного дня двері камери відчиняються, і Бізона виводять, але без звичних штурханів і кийків по хребту. СІЗО має передавати людей на етап чи обмін без синців, тож у чоловіка закрадається надія. Утім, коли руки й обличчя зав’язують скотчем і його одного садять в автозак — стає страшно.
З автозака везуть на летовище у Новосибірськ. Садять у літак, відправляють чартерним до Челябінська.
“Мене повезли на летовище, де я ночував в автозаку, оскільки, як я чув по розмовах, на вихідних не могли знайти тверезого пілота”, — розповідає Сергій.
Врешті на ранок пілота знаходять. І чартерним літаком Бізон летить до Москви. А в літаку конвоїри ніяк не дійдуть розгадки, що ж це за такий важливий чоловік, що його одного транспортують до російської столиці.
Згодом з’ясується: обмін полоненими затримався, бо всі чекали, поки доправлять Сергія Ковальова.
“У Москві мене пересаджують в УАЗ, яким ми їдемо хвилин десять, після чого мене заводять на другий поверх транспортного літака. Саме там, краєм ока з-під скотчової пов’язки, я побачив інших наших військових — збідованих та побитих життям”, — розказує Бізон.
Повернення додому українських полонених, звільнених під час обміну 24 серпня 2025 року
Напруга спала лише на території Білорусі, коли конвоїри почали розв’язувати полоненим очі та руки. Але в той момент обмін мало не зірвався: цивільний хлопець кинувся на конвоїра із заточкою, за що його кинули на підлогу і побили, а в рації пролунало попередження, що ще одна витівка — і літак розвертається.
“Росіяни часто набирали з психіатричних лікарень людей, яких вносили в списки як цивільних на обмін.
Цей хлопець був одним із таких”, — каже Бізон.
Читайте також:
“Найважче там саме молодим хлопцям. Молоді ламаються”: як відбувався обмін полоненими на День Незалежності-2025
Навіть після успішного обміну наслідки пережитого полону не відступають: протягом п’яти днів Бізону не вдається зімкнути очей.
“Найбільший страх виявлявся уві сні, коли мені постійно здавалося, що звільнення — це лише сон. Прокидався у холодному поту, з гострим відчуттям, ніби знову опинився в камері в Бійську разом із тим ідіотом”, — ділиться чоловік.
Бізон і Пташка
З полону Бізон повертається з вагою всього 42 кілограми. Після виснаження на “Азовсталі”, де постійний голод наклався на важке поранення. Утім уже на другий день після звільнення купує собі шаурму. І чи не одразу телефонує посестрі Пташці, щоб прийшла постригти.
“Зуби вибиті, патлатий, зарослий — хотілося привести себе до людського вигляду. Ну і ще попросив прихопити шматок стейка!” — розказує Бізон.
Пташка запевняє, що після такого тривалого голодування таку важку їжу ще не можна, але прохання виконує. І Бізон насолоджується омріяним м’ясом.
За кілька днів він уже лежить на операційному столі в Інституті серця. Звісно, не через стейк.
“Про те, що ця куля домандрувала до серця, дізнався вже після звільнення з полону”, — розповідає.
Кардіохірург Борис Тодуров тримає ту саму кулю, яку витягнули із серця Сергія
Куля застрягла в міокарді — саме в тих місцях, де тканина посічена спайками від хірургічних втручань. Порізаний операціями м’яз зупинив кровотечу.
“Вроджена вада серця зберегла мені життя!” — сміється Бізон.
За кошти, які отримує від комбата Яни Зінкевич та держави, — ставить пам’ятник на могилі матері. Той сон виявився пророчим.
І купує хату в селі.
“Ділянка — 14 соток! З городу є вихід до річки. А я вже пригледів, де собі викопати озерце!” — сміється.
Стару хату Бізон планує знести, щоб звести на її місці нову. Але головний скарб ділянки залишить недоторканим. Під будівлею є два підвали, один з яких — старий австрійський, зведений із цокольної цегли за унікальною технологією. Завдяки спеціальному випалу з додаванням яєчних жовтків ця цегла стала майже вічною: просвердлити її втричі важче, ніж сучасний моноліт.
“Навіть від прямого влучання їй нічого не буде! Заллю новий фундамент зверху — і по всьому”, — ділиться планами чоловік.
Із комбатом “Госпітальєрів” Яною Зінкевич
Бізон продовжує свій шлях у лавах рідного батальйону, але вже в новій, не менш важливій ролі — працює у патронатній службі “Госпітальєрів”. Він опікується питаннями лікування, реабілітації та соціального захисту бійців.
“Сказати, що я зробив достатньо, хай тепер робить хтось інший, — не моє. Чоловіче, дивись уперед, роботи непочатий край!”
Сергій Ковальов забезпечує гідний супровід пораненим та підтримку сім’ям загиблих посестер і побратимів. Його нинішня діяльність є логічним продовження того волонтерського шляху, який він обрав на початку війни у 2014-му. А, можливо, і на початку 1990-х, коли прочитав сусідський “Кобзар” Шевченка і полюбив Україну з її непростою, утім життєствердною історією.
Сергій із сином. Фото Тетяни Васильченко “Борисівни”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
