автор: Олена Чередниченко
фото з архіву Ярослава Пілунського та з відкритих джерел
“На пацанах, що виглядають “ботанами”, які пройшли найстрашніше, але не зламалися, зараз і тримається армія”, – каже Ярослав Пілунський. Відомий кінооператор, лауреат Шевченківської премії, інтелігент і “людина культури”, він після повномасштабного вторгнення Росії мобілізувався в ЗСУ і за ці понад три роки встиг повоювати на найгарячіших напрямках. Тож має що розповісти і про жахи війни, і про шок, який отримують щирі “ботани” та інтелігенти, зіштовхнувшись із реаліями жорсткої військової машини, де командири часто плутають дисципліну із самодурством…
При цьому Ярослав переконаний: дисципліна в армії необхідна, особливо в наших реаліях, коли у військо потрапляють люди найрізноманітніших поглядів і професій, які мають діяти злагоджено, як один механізм. Біда в тому, що кадрові (передусім) військові часто плутають дисципліну з радянського штибу солдафонщиною, яка нічого, крім шкоди, українському війську не приносить.
А ще Ярослав – від самого початку пілот БПЛА, а тепер уже командир підрозділу аеророзвідки. Тож бачив багато цікавого і страшного не лише на землі, а й із неба.
Про все це, а також про перебування в полоні у “самооборони” Криму в 2014-му, про батька – легендарного кримського українського активіста, про своїх героїчних побратимів і багато іншого молодший сержант ЗСУ Ярослав Пілунський “Піл” розповів в інтерв’ю “Новинарні“.
Довідково: Ярослав Пілунський – відомий український кінооператор і громадський діяч. Лауреат Шевченківської премії, яку отримав разом із командою творчого об’єднання “Вавилон’13” за цикл історико-документальних фільмів про Євромайдан (“Зима, що нас змінила”).
Один з авторів документального фільму “Сильніше, ніж зброя” про події Революції гідності та початку антитерористичної операції на Донбасі, також створеного кінематографістами “Вавилон’13”.
Співрежисер документальної стрічки “Перша сотня”, що розповідає про Першу сотню Майдану, яка після початку російської військової агресії у 2014 році пішла захищати Україну на фронт (фільм отримав Приз глядацьких симпатій МКФ Docudays UA-2018 та став найкращим документальним фільмом МКФ “Бруківка”-2019).
У доробку художніх фільмів кінооператора – стрічки “Брати” і “Вій”. Знімав кліпи для ТНМК, Green Grey, Тіни Кароль, Анастасії Приходько, ТІК, Христини Соловій, The Hardkiss та інших українських виконавців. Заслужений діяч мистецтв України.
У 2014 році був оголошений персоною нон ґрата в Росії.
У 2015 році Пілунський ініціював та організував проєкт “Жовтий автобус” – творчу майстерню для дітей з прифронтових міст Донбасу. Під час експедицій команди “Жовтого автобуса” до Авдіївки, Маріуполя, Попасної, Красногорівки, Мар’їнки, Миколаївки школярі під керівництвом дорослих майстрів – кінематографістів і журналістів – зняли 15 короткометражних ігрових фільмів, які здобули нагороди декількох фестивалів дитячих фільмів, і 10 телесюжетів.
Після повномасштабного вторгнення Росії він у березні 2022 року мобілізувався до лав ЗСУ. Виконував бойові завдання під час деокупації Київської області, на Запорізькому, Харківському, Луганському, Донецькому напрямках, а зараз – під Покровськом.
Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня.
Ярослав Пілунський до повномасштабного вторгнення
Ярослав Пілунський народився та виріс у Сімферополі. Важливу роль у формуванні його особистості та патріотичної позиції відіграв батько – Леонід Пілунський, який був депутатом кримського парламенту, головою Кримської крайової організації Народного руху України й активістом Євромайдану на півострові та виступав проти незаконної анексії Криму.
Ярослав з самого дитинства дуже пишався своїм батьком. Навіть після того, як пан Леонід відійшов у вічність, він залишається для сина головним авторитетом.
Леонід Пілунський. Фото: ФБ
“В дитинстві я його дуже рідко бачив, – згадує Ярослав. – Батько був капітаном підводної океанської наукової лабораторії і по пів року проводив у дослідницьких підводних роботах. Для мене він був наче космонавтом, хоча на той час космонавтів було більше, ніж наукових акванавтів. У мене була мапа, на якій я відмічав, де зараз тато”.
Разом із батьком маленький Ярослав відвідував бази наукових батискафів. Згодом Леонід Пілунський за станом здоров’я змінив професію і став журналістом. Вдома він інколи припускався антирадянських висловлювань і казав синові: “Ти тільки в школі такого не кажи”.
Пілунський-старший мав великий авторитет і серед колег, друзів, знайомих. Коли у 1989 році кримські татари після депортації стали повертатися з Узбекистану і почалися самозахоплення територій, це викликало сутички з місцевим населенням. На мітингах на трибуну виходили представники місцевої влади та кримськотатарської спільноти, кожен висловлював свою позицію, після чого люди вимагали, щоб своє слово сказав Леонід Пілунський. “Довіра до нього була більшою, ніж до лідерів. Хоча він тоді ще не був депутатом, а лише журналістом”, – каже Ярослав.
Пан Леонід був дуже мужньою людиною: він залишився жити Криму після окупації і не особливо приховував свої проукраїнські погляди. “Це було його свідоме рішення, бо він не мислив свого життя без Криму. Він був просякнутий ним, відчував його повністю разом із татарами, караїмами, українцями, вірменами, греками. Дуже добре знав його історію, справжній дух Криму, який не мав нічого спільного з тим, що транслювала російська пропаганда”, – каже син.
Ярослав Пілунський
Коли розпочалася анексія Криму, Ярослав та його колега, оператор Юрій Грузинов, поїхали знімати, що там відбувалося: захоплення наших військових частин, блокування українських військових кораблів. Часто за їхнім джипом із київськими номерами чіплявся “хвіст”, але Ярославу, який добре знає місцевість, завжди вдавалося відриватися.
“Ми намагалися зібрати якомога більше відеоматеріалів для подальшого використання їх у Гаазькому трибуналі, – розповідає Пілунський. – Були на зв’язку з різними правозахисниками, які також збирали подібні свідчення, намагалися бути максимально корисними для журналістів кримськотатарського каналу АТР”.
У день так званого референдуму вони поїхали на виборчі дільниці, щоб відзняти, як відбуваються порушення.
“Але ми не дуже обережно повелися і нас почали “пакувати”. Спочатку доставили у штаб так званої “самооборони Криму”. Коли мене допитували, я прикинувся дурнем: мовляв, ну, ми знімали, а що, не можна було? Домовилися, що вони забирають лише флешку з відео, а камеру повертають”, – згадує Ярослав.
Коли він сидів у коридорі, чекаючи, поки закінчиться допит Грузинова, вийшов один із “самооборонівців” і тихо промовив: “А ти не сказав, що твого друга поранили на Майдані…”. (Юрій Грузинов отримав поранення на вулиці Грушевського 22 січня 2014-го, коли проти майданівців вперше застосували вогнепальну зброю. Його віднесли до шпиталю, що був обладнаний у будівлі Академії наук, де у цей самий час медики намагалися реанімувати Сергія Нігояна. Грузинову вдалося це зазняти – ці кадри згодом побачила вся Україна).
Ярослав Пілунський на Майдані
“Потім бойовики зіставили моє прізвище з батьковим: коли у Криму проходили проросійські мітинги, місцеві виходили з портретами чотирьох головних “ворогів Криму”, серед яких був і Леонід Пілунський – вони вважали його “основним бандерівцем півострова”, – продовжує Ярослав.
Перевірили телефони Пілунського та Грузинова, виявили там і зв’язки з учасниками Майдану, і відео, зняті під час протестів. Зрозуміли, що обидва – з “Вавилон’13”, і відправили їх “на підвал”. Допити проводили молодики з так званої самооборони Криму.
“Зав’язали очі та руки. Перший допит розпочався з удару ногою у груди. Я впав, зламавши ребро, – розповідає Ярослав. – Намагалися залякати,
приставляли до скроні пістолет, а я сидів і думав: що ти мене лякаєш? Я кольорокорекцію “Вія” пережив…
На одному допиті один з молодиків ставив питання, що явно базувалися на пропагандистських наративах, які він чув по телебаченню: “Навіщо ви вийшли на Майдан?”. Оскільки на допитах після кожної моєї відповіді, яка здавалася їм задовгою, мене били, то я вже коротенько так почав відповідати. Кажу: “Щоб викинути кримінал із влади”. Зі зв’язаними за спиною руками я не міг вільно рухатися, тож кивнув головою у його бік: мовляв, тебе це також стосується.
Виникла пауза, він не знав, що відповісти. Потім приставив мені пістолет до голови і сказав: “Я вас ненавиджу, бо ваша камера сильніше, ніж моя зброя!”. У мене після цієї фрази аж настрій піднявся. Якби не зв’язані руки, я б навіть зааплодував. То був переломний момент. Зрадів ще й тому, бо зрозумів, що спілкуюся з освіченою людиною, а значить, можу на нього психологічно впливати – із зав’язаними очима та руками, зі зламаними ребрами я відчув, що перемагаю”.
Ця фраза зрадника України і стала основою назви фільму “Сильніше, ніж зброя”.
До порятунку Пілунського та Грузинова долучилося багато людей, їх вдалося звільнити, після чого росіяни заборонили їм в’їзд до Криму.
Ярослав до “великої” війни
У листопаді 2021-го, коли його батька не стало, Ярослав поїхав на кордон із Кримом. Він знав, що росіяни його не впустять. “Але я вирішив, що зроблю цей шлях до батька хоча б до тієї точки, де мене зупинять – щоб бути поруч, наскільки це можливо, у той момент, коли його ховають”.
Пілунського пропустили через декілька блокпостів, поки він не дістався того, де стояли співробітники ФСБ, які перевірили його справу. “Я використав розмову з феесбешником, щоб озвучити свою позицію: я – місцевий, кримчанин, а ти тут – окупант. Просто, щоби він це зрозумів”.
Після цього Пілунського під конвоєм видворили на територію материкової України.
Читайте також:
“Ми будемо одними з перших, хто заходитиме в Крим”. Як воює підрозділ киримли у складі ГУР
Ярослав Пілунський у 2018 році
З початку січня 2022 року у Ярослава вже було відчуття, що велика війна скоро розпочнеться – лише незрозуміло, коли саме. На той час у нього було заплановане відрядження до Рима: він працював оператором на зйомках італійського художнього фільму.
“Я був у розгубленості: їхати, не їхати… Поїду, а якщо раптом все почнеться? Відмовитися теж було складно: у мене контракт, і я ж не міг сказати, що не приїду, посилаючись лише на свої передчуття. Врешті порадилися з дружиною, і я поїхав. Але серце було не на місці – хвилювався, що не встигну повернутися. І коли вже був в Італії, таки почалося… То були найстрашніші часи для мене, навіть коли опинився на фронті, не було так страшно як тоді: Київ обстрілюють, а я – в Римі…“.
Повернувшись додому, Ярослав вивіз родину в безпечне місце, а сам поїхав у Київську область: разом із командою “Вавилон’13” знімав документальні кіносюжети, а також працював для об’єднання “Кінодопомога”, яке на початку вторгнення обʼєднало кінематографістів і фіксувало кадри війни та російські воєнні злочини. У межах цієї діяльності Пілунський робив репортерські сюжети для іноземних журналістів, що прибули в Україну висвітлювати воєнні події.
Ярослав Пілунський в Ірпені, березень 2022 року
В Ірпені в одному приміщенні з “Вавилоном” базувалося добровольче формування територіальної громади “Вільна Україна”, до якого серед інших входили знаменитий Михайло Гаврилюк на позивний “Козак Мамай” та колишній міністр культури Євген Нищук.
“Ми об’єдналися у волонтерську команду, яка допомагала у вирішенні військових та напіввійськових питань. Першим нашим завданням було забезпечити евакуацію з Ірпеня. Якось ми їхали до Стоянки, проїжджали наш блокпост, хлопці кажуть: “Обережно, там у лісі російська ДРГ”, – розповідає Ярослав.
З ним був його старший син Семен, якому він колись подарував дрон (у Пілунського четверо синів, найменший народився якраз у 2014-му).
“Кажу Семену: діставай дрона, давай розвідаємо, де вони є. Це було перше використання БПЛА з розвідувальною метою. Тоді хлопці з “Вільної України”, які мали тісні зв’язки з ТрО, що боронили той напрямок, запропонували постійно використовувати дрон для розвідки. І ми стали робити це щодня. Якось подзвонила мені знайома продюсерка, дядя якої воював на Київщині, сказала, що він шукає пілота БПЛА. Я сказав, що я готовий”.
Так Пілунський познайомився з розвідниками, які ще з 2014-го воювали з Євгеном Межевікіним “Адамом” – танкістом, полковником, Героєм України, який, зокрема брав участь у боях за Донецький аеропорт. Виявилося, що запит на пошук пілота квадрокоптера був саме від Адама.
“Я тоді навіть не знав, хто такий Межевікін, він представився просто: Євгеній. Вже через декілька днів дізнався про його героїчні вчинки часів АТО”, – зізнається Ярослав.
На той час, розповідає Пілунський, не було сталого танкового підрозділу – це були викладачі та студенти Національного університету оборони, які прибули до Ірпеня з двома навчальними танками.
Адам забезпечував взаємодію між університетськими танкістами, своїми побратимами-атовцями та іншими підрозділами. Коли в Ірпені підірвали міст, обидва навчальні танки опинилися відрізаними від своїх і відволікали вогонь ворога на себе. Межевікін по рації керував боєм.
Деякий час Пілунський брав участь у бойових діях як волонтер. Але постійно діяти у такому статусі було неможливо. Коли звільнили Київщину, Адам запитав Ярослава: “Ну що, будемо і далі разом працювати?”.
Тоді Пілунський мобілізувався до ЗСУ і “бігом побіг на війну – для мене це було настільки природно, що питання іншого вибору навіть не стояло”.
Ярослав Пілунський
З Київщини Тактичну групу “Адам” відправили на Запорізький напрямок, в район Гуляйполя. Одного разу, в середині квітня, зайшли до населеного пункту, з якого збиралися запускати безпілотники – треба було розвідати, що відбувається в сусідньому селищі. Але з того місця БПЛА не дотягували до необхідної точки. Вирішили пробратися лісосмугою ближче до позицій ворога.
Це була вже сіра зона. Росіяни перехопили розмову наших тероборонівців, які повідомляли, що буде злітати дрон, і чотири ворожих гелікоптери полетіли розстрілювати той населений пункт, з якого Пілунський та його побратими щойно вийшли до сірої зони.
“Тоді було дійсно страшно, – згадує Ярослав. – Одне діло, коли поруч прилітає снаряд, і зовсім інше, коли над тобою чотири гелікоптери: ти розумієш, що вони можуть тебе бачити, і шанси вижити – майже нульові. Особливо перелякався, коли побачив в очах своїх хлопців, ветеранів АТО, такий само жах, який відчував сам. Я вже майже попрощався з життям. Нас врятувало лише те, що ми були в посадці – якби вони нас там помітили, ніхто б не вижив, бо вони стріляли некерованими реактивними снарядами”.
Після Запорізького напрямку були Харківська область, Лозова, Лисичанськ, Бахмут, Кремінна і ось тепер – Покровськ.
“Як казав Межевікін, нам завжди дають цікаві напрямки: Тактичну групу “Адам” постійно відправляли на найбільш важкі ділянки фронту”, – посміхається Ярослав, згадуючи, як інколи доводилося спати максимум по три години на добу протягом тижня.
Читайте також:
“Спочатку руки тремтять, а потім з’являється кураж”. Як бізнесмен створив успішний підрозділ БПЛА
Максим Рубан
Під час відступу з Лисичанська наших підрозділів група “Адам” прикривала їх з території Лисичанського нафтопереробного заводу – це був єдиний коридор для виходу українських військових.
“Росіяни обстрілювали безперервно, – згадує Пілунський. – Не було жодного моменту, щоб у повітрі щось не вибухало. Всюди стояв стійкий запах пороху. Ми працювали з будівлі заводської бібліотеки, запускали БПЛА по черзі з моїм напарником Максом Рубаном, який у цивільному житті працював освітлювачем на знімальних майданчиках. Я також вів пряму трансляцію. Вибухи відбувалися постійно, тому для захисту від уламків віконного скла, якщо щось прилетить, зробив навколо себе стіну з книжок.
І це мене врятувало. Внаслідок “дружнього вогню” прилетів снаряд нашої САУ і пробив стіну за півтора метра від мене. Але не розірвався, оскільки виявився старим, із сирим порохом. Уламки стіни розтрощили книжки вщент, а на мені – жодної подряпини”.
Розтрощені книжки в бібліотеці Лисичанського НПЗ, які захистили Пілунського
Уламок снаряду від САУ в бібліотеці Лисичанського НПЗ
Наступного дня обстріли стали ще сильнішими. Їхній екіпаж почав шукати більш безпечне місце, але небезпека була всюди: міни літали просто навколо них. Повернулися до бібліотеки, бо подумали: якщо туди прилетів саме наш снаряд, значить, ворог їх не “змалював”. Але російський БПЛА їх все ж таки відстежив, і по бібліотеці почав працювати танк. Один з пострілів виявився влучним, троє пілотів отримали поранення: Пілунський – легке, а Рубан – дуже важке. Ярослав пройшов лікування у шпиталі, а Максим Рубан довго перебував у комі. На щастя, вийшов з неї й почав поступово відновлюватися.
“Ми тоді повелися дуже необережно: через постійні обстріли трохи піддалися паніці, – визнає Ярослав. – Таке трапляється навіть серед досвідчених військових. Пам’ятаю, як у Красногорівці під час обстрілу сиділи в укритті і раптом вирішили: зараз потрапимо в оточення. Зірвалися й побігли. А коли вибігли, подумали: і якого ми побігли? Обстріл продовжується, треба було просто пересидіти, дочекатися, коли він скінчиться”.
У Красногорівці ж стався випадок, який досить красномовно ілюструє психологію певної частини місцевого населення. Коли росіяни розпочали штурм міста, вони стали закидати його фосфорними бомбами.
“Ввечері ми поверталися на позицію, щоб забрати обладнання, – згадує Пілунський. – В одному дворі бачимо: на лавочці сидять чоловік та жінка, а навколо палають будинки. Побратим їм каже: “Ви що, здуріли? Треба ховатися, загинете ж!”. На що жінка відповіла російською: “А ми їм нічого поганого не зробили”…
Я розумію – не всі хочуть евакуюватися: мовляв, тут моя хата, я провів тут все життя, зариюся в підвалі, перечекаю цей наступ, а далі мене не будуть чіпляти, бо я – русскоговорящий… Але ця парочка була настільки впевнена, що їх нічого не торкнеться, що навіть у підвал не спустилася. При цьому не можна сказати, що вони вже неадекватно сприймали реальність, як це трапляється з людьми, які живуть під постійними обстрілами: це було лише на третій день наступу, а до цього у Красногорівці було відносно тихо…
Не знаю, що у цих людей в голові, думаю, це результати російської пропаганди. Оце “ми ім нічєго нє сдєлалі” закладено ще задовго до обстрілів, мені здається”.
Що ж стосується ставлення населення Донбасу загалом, Ярослав розповідає, що є люди, які займаються волонтерством, допомагають нашим військовим, знаходять їм житло. Але таких не дуже багато. А є й такі, що вважають винними у цій війні українців, “бо не треба було Майдан влаштовувати і русофобами бути”.
Читайте також:
“Батьки не вивозять дітей, бо чекають Росію”. Репортаж про життя в Кураховому на межі оточення
Ярослав у Бахмуті
Ярослав пригадує своє перше потрясіння від того, як у російський армії ставляться до життя солдатів. Під час боїв за Бахмут він, запустивши дрон, спостерігав на моніторі, як ворожі військові під щільним вогнем повзуть по полю:
“Їх було багато, як тарганів. Одного вбивають, наступний перелазить через нього і повзе далі. Кулі вже розривають його бронежилет, а він все одно повзе вперед. Я думаю: ти ж повзеш назустріч своїй смерті, нащо? Бачив, як один контужений росіянин на полі просто піднявся і пішов. Навколо нього все розривається, а він іде. Бачив, як поранений лежить на купі трупів – очі заплющив, знає, що на нього зараз гранату з дрона можуть скинути, але навіть не намагається врятуватися”.
Якось і зовсім дикунську картину угледів: росіяни замість захисних мішків з піском обклали бліндаж трупами своїх військових.
“Дивне відчуття від цього всього… Для нас життя наших людей має цінність, а для них… Виходить, не лише їхні командири відносяться до своїх солдатів як до м’яса, а вони й самі своє життя ні у що не ставлять. Принаймні, по-іншому пояснити таку поведінку дуже важко, – підсумовує Пілунський. – У мене є відео: молодий росіянин іде без зброї, перед ним працює наш великокаліберний кулемет, а він іде і намагається ухилятися від куль. Я просто по його стану побачив, що він під сильним тиском – йому командир сказав: “Вернешся – пристрелю!”, і він не знає, що робити – може, перечекати обстріл у посадці, а потім знову йти вперед… Але в нього ні зброї, ні бронежилета – нічого. Просто створіння, яке залякали так, що йому страшно і вперед йти, і до своїх повертатися”.
Бахмут взагалі був найважчим напрямком, каже Пілунський.
“Нас було мало. Траплялися випадки, коли я знав, що на мене направляють протитанкову керовану ракету: росіяни точно знали, де я, але я зайняв таку позицію, що вони не могли влучити – ракета прилітала або за 50 метрів від мене, або перелітала. У мене був лише один дрон, зі штабу по рації кричать: “Тільки дрона не втрать! Тримай ціль, іде корегування!”. Я кажу: по мені працює ПТУР, у мене немає антени, я працюю, висунувши з окопу руки з пультом, щоби зв’язок тримати…
І в таких випадках ти тримаєшся тільки на злості, бо сподіваєшся, що у птуриста немає такого вміння, щоб у тебе влучити. Шість прильотів – а я нічого не можу зробити, тому що виконую наказ”.
Ярослав Пілунський
У його спогадах зима під Бахмутом – це якійсь безкінечний період: надто багато було важких бойових ситуацій.
“Вже наприкінці зими повертаюся з позиції, тягну наплічник з важким обладнанням і зброєю, і думаю: якщо зараз спіткнуся і впаду, то вже не встану – в мене просто не вистачить на це сил. Наступного дня вилізаю з окопа – світить сонечко, отримую порцію вітаміну D. І відразу настрій підіймається. Я у здивуванні: звідки, звідки ці сили? Це адреналін, який тебе підіймає, ти встаєш і йдеш далі, тому що це – твоє життя”.
Пілунський підтверджує, що кількість БПЛА українського виробництва за останній час збільшилася, і вони ефективніші, ніж західні.
“Процес розробки, виробництва, випробування іноземних дронів є тривалим, за цей період з’являються нові технології. Тому іноземна техніка, що прибуває в Україну, вже для нас незрозуміла: вона не може дієво працювати в умовах війни. Я був на складі, забитому дронами з різних країн, які пролежали у них десятки років – нам їх передали, а вони не працюють.
А у нас інженери постійно спілкуються з пілотами і все корегується, так би мовити, в режимі реального часу: у нас з’являються нові безпілотники – у росіян виникають засоби протидії цим дронам, тому нам потрібно міняти частоти. БПЛА, які ще рік тому були ефективними, сьогодні вже не можуть працювати, тому що їх глушать сучасні засоби РЕБ ворога, і наступна ітерація наших квадрокоптерів вже більш стійка до впливу РЕБів.
Якщо раніше ідея оптоволоконного зв’язку здавалася фантастикою, то зараз це буденність: наші окопи затягнути павутиною оптоволокна. Наші розробки дуже часто перехоплює ворог: збили наш дрон – розібрали, з’ясували, як він працює. А у росіян більше можливостей поставити виробництво на потік, і ми у цьому їм програємо: ми придумали, ми першими почали застосовувати, а вони вкрали і стали використовувати це масово”.
На початку повномасштабної, згадує Пілунський, трималися завдяки допомозі волонтерів, на кожен дрон збирали донати, якісь компанії пропонували один-два БПЛА. Зараз в окремих підрозділах налагоджено централізоване, стабільне постачання. Стабільна ситуація і з постачаннями РЕБів.
“Наш ВПК продовжує зміцнюватися”, – констатує Ярослав.
Ярослав Пілунський
За три роки повномасштабної війни ворог змінився, удосконалився і готовий воювати довго. Зараз у росіян з’явилися системи, які вираховують точки зльоту наших БПЛА і, відповідно, виявляють розташування українських екіпажів. І таких систем у них багато.
“Раніше наші точки важко було вирахувати – тільки якщо хтось поведеться необережно, не замаскується належним чином. А зараз це відбувається автоматично, – каже Пілунський. – Це постійний процес: з’ являється новий засіб ураження – починається розробка засобу протидії, з’ являються дрони з новими частотами – з’ являються РЕБи з новими частотами. Те, що працювало рік тому, сьогодні не працює.
Ми не відстаємо від росіян у технічному плані – просто у них все виробляється у промислових масштабах.
Ми щось вигадали – за два місяці у них вже поставлено це на потік. І пілотів БПЛА у них також багато: вони беруть ігроманів – підлітків, які колись грали у комп’ютерні ігри і вже подорослішали – дають їм пульти, садять у шкільний автобус, де стоять столи з апаратурою, і ці колишні ігромани звідти працюють. Вони публікують відео, щоб похизуватися, і ми бачимо, як вони у цих автобусах працюють.
Для них нічого не змінилося: як вони тицяли джойстиками у комп’ютерних клубах, так і тепер усе так само, тільки при роботі з бойовими дронами. Все інше за них роблять фахівці: антени розгортають, зв’язок прокладають”.
З першого класу Ярослав Пілунський займався вітрильним спортом. У яхт-клубі були жорсткі умови виховання – незалежно від віку вихованців, їм не давали жодних послаблень.
“Пам’ятаю свої відчуття: ми ще не дотягувалися до поручнів у тролейбусі, але вже були “мужики”. Тому що нас просто викидали в море: шторм, не шторм – вперед. Це були справжні умови на виживання. Траплялися ситуації просто на межі, про які ми навіть батькам не розповідали. У нас було майже армійське виховання – тренери були морськими офіцерами”.
Таке спартанське виховання, залізна дисципліна, навички подолання небезпечних викликів стали тим вишколом, який нині дуже допомагає на фронті. Бо на запитання, наскільки важко творчій людині бути на війні, Ярослав відповів прямо: “Так, психологічно це важко”.
Більшу частину свого життя він провів у кіносередовищі, в галузі культури, тож звик саме до такого оточення. Але фронт збирає людей різних професій, з різних соціальних верств. І опинившись там, Пілунський зіткнувся і з жорсткими відносинами, і з психологічним тиском командирів, які ще не позбулися рудиментів радянської армії, і навіть із булінгом.
“У мене було таке відчуття, наче повернувся в дитинство… З часом я вже навчився, не порушуючи статуту, відповідати жорстко. І мої побратими кажуть: так, Піл, ти вже зовсім не той, якого ми зустріли на початку…
Якось один підполковник сказав мені: “Ваша проблема у тому, що ви – напіввійськові!” На що я спокійно відповів: “Ні, це ваша проблема. Тому що ви із задоволенням мали б за пілотів БПЛА стройових пацанів, які без заперечень виконували б усі команди, стояли на витяжку і віддавали б вам честь. Але так якісно роботу як ми, вони не зроблять. Тому що нас не потрібно мотивувати психологічним тиском, бо ми – від початку самовмотивовані на виконання роботи якісно”. І він зі мною погодився”.
Ярослав Пілунський з лідером гурту “Антитіла” Тарасом Тополею під Харковом
Булінг в армії – відлуння радянської “дідівщини”. У деяких командирів для підтримки дисципліни тиск на підлеглих відбувається “на автоматі”. Навіть якщо командир у чомусь неправий – його накази треба виконувати з покірністю. А ці, “напіввійськові”, можуть і посперечатися.
“Більше того, доки вони не знали, хто я такий, це ще відбувалося автоматично. Але коли дізналися, чим я займався у цивільному житті і що навіть мав певний авторитет у культурному середовищі, тиск посилився. Мовляв: а, шоубізнес, богема! Зараз ти у нас попляшеш… Ну, і плюс те, що я відповідав, не мовчав…
Інколи забував вимикати мікрофон, і в штабі чули, що я думаю про їхні накази. Потім мені казали: “Ти не вимкнув мікрофон!” Я відповідав: “І не жалію про це, бо тепер ви точно знаєте мою думку щодо ваших наказів”. Тому булінг ще більше посилився”.
Але з іншого боку, вважає Ярослав, армія має саме таку структуру, бо вона по-своєму ефективна. Адже командир не може сам підібрати команду та виховати її – до лав військових прибуває багато людей, і всі вони різні.
“Тож логіка у такій структурі є. Просто коли вона здебільшого побудована ще на фундаменті радянської, тобто імперської, армії, то така солдафонщина – вже перебір. Вона безглузда щодо вмотивованих людей, які свідомо, добровільно пішли воювати.
У творчій команді, в кінематографі, ми зростаємо разом і допомагаємо один одному. На війні у таких колективах, які є, наприклад, у Силах спеціальних операцій, теж існує братерство – це окремий підрозділ, там є взаємодопомога, там знають здібності кожного, тому окрім жорсткої підготовки і психологічної готовності до важких ситуацій, все одно є оце братерство, тому що ми дуже один від одного залежимо.
Пілунський з побратимом Іваном Банніковим, який у цивільному житті працював режисером монтажу
Але якщо в армії тисячі людей, які у цивільному житті працювали в абсолютно різних сферах, то ніхто не буде шукати індивідуального підходу до кожного – і такий жорсткий підхід точно має свій сенс. Дисципліна в армії потрібна. Просто для людини, яка формувалася у культурному середовищі – це шок.
Та коли починаєш у цьому варитися, бачити, що є бійці невмотивовані, є бійці з різними мотиваціями, і що більшість наказів несуть ризик для життя, то розумієш, що жорсткість потрібна: це армія, тим паче, це – війна. Але, на жаль, є і класична солдафонщина, коли кадровий військовий виміщує власні комплекси за рахунок приниження підлеглих.
Це складний баланс… Не можна одним реченням сформулювати, у яких випадках жорсткість викликана солдафонщиною, а у яких – нагальною необхідністю. Завжди є нюанси. Є, наприклад, класний командир, але він жорсткий – натомість, ти розумієш, що він робить усе можливе, щоб виконати завдання і при цьому зберегти своїх підлеглих. І у нього немає втрат: з бойових завдань всі повертаються живими. Тож для військових його жорстка позиція стає виправданою.
А є такі, що командують: “Я сказав, бути на такому-то місці! Ви маєте виконувати наказ!”. А навіщо нам бути на тому місці – незрозуміло. І ми не те що наказ виконати – ми з підвалу вилізти не можемо: ми постійно під обстрілами, у нас інше завдання, нам треба виходити з дронами, бо ми знаємо район, з якого потрібно злітати… Але, ні – наказ бути там-то і ризикувати життям. І таким рішенням виправдання немає. Вже набувши досвіду, ти можеш розрізнити, що має сенс, а що – ні”.
На запитання, як він адаптувався до таких умов, Ярослав замислюється: “Не знаю… Мені здається, я й досі не адаптувався. Хоча найкращий спосіб адаптуватися – це гумор. Добрий, цинічний солдатський гумор. Напевно, це єдиний спосіб витримувати психологічне навантаження”.
Ярослав Пілунський
Від початку великої війни Пілунський налітав вже понад шість тисяч годин. Питаю, який виліт був найважчим. Він відповідає, що легких майже не буває, а важко сприймається інше.
“Важко, коли втрачаєш два дрони за одну ніч. Потім ходиш і страждаєш: це ж чиїсь гроші, хтось же вклав їх у ці безпілотники. Важко, коли заходиш на позицію, коли виходиш з неї. Важко, коли втрачаєш друзів…
Під Бахмутом ми місяць виходили на позицію, знаючи, що росіяни нас вирахували та бачать. По нас прилітало, але ворогу ніяк не вдавалося влучити точно. І кожного разу, коли ти йшов на цю позицію, розумів, що це – лотерея.
Одного вечора приїжджають два молоді хлопці змінити мене, просто за розкладом так вийшло. Повертаюсь на пункт базування і дізнаюся: пряме влучання у бліндаж, і двох молодих пацанів, у яких все життя попереду – їх вже немає…
Просто ми вже так задовбали росіян тим, що вони ніяк не могли в нас влучити, що вони не пожалкували для нашого бліндажа високоточного снаряда з лазерною наводкою… Я з мамами цих хлопців і досі спілкуюся. Оце жесть як важко. Ходиш і думаєш: ну чому на них це звалилося, у них все тільки починалося…
Один із них – Олександр “Раста” Войтенко – кіношник, оператор з “Патріота” (найбільша українська компанія, що постачає знімальну техніку – “Н”). Другий хлопець – Данило “Наруто” Подибайло з Маріуполя, він був у нас, коли ми з “Жовтим Автобусом” приїздили туди у 2018-му. І він знав мене відтоді, і мамі розповідав про мене. А потім ми несподівано зустрілися на фронті. Його мама казала: “Він стільки про вас розповідав, стільки розповідав…”. А пацан такий обалденний – з гумором, з блиском в очах.
Олександр і Данило були друзями, постійно жартували, постійно на гуморі – і все… Ось це так важко, що не знаєш, як пережити…”.
Читайте також:
“Продати гараж на Соломі” й загинути за Україну: яким був аеророзвідник Фелікс Куртаніч, що воював з 18 років
Від бійців і військових експертів часто доводиться чути, що в нашій армії не дуже ефективно налагоджені взаємодія та комунікація між різними підрозділами, а інколи і всередині них. Що, зрозуміло, часто призводить до драматичних і навіть трагічних наслідків. Пілунський наводить приклади структур, у яких таких проблем немає:
“Я працював з Третьою штурмовою бригадою – це була найкраща бойова робота. У них чітко вибудована структура діяльності штабу: вони перевіряють кожну вогневу точку, на якій знаходиться кожен піхотинець. Ведеться постійний контроль.
У штабі бригади безпілотних авіаційних систем “Птахи Мадяра”, до якої я перевівся у 2024 році, також турбуються про кожного пілота: система взаємодії всередині підрозділу побудована так, що пілот – це цінність. “Птахи Мадяра”, Третя штурмова, “Вовки Да Вінчі”, підрозділи СБУ та ССО – це яскраві приклади, де вибудована структурована система взаємодії. Але прикладів такої роботи, на жаль, не надто багато. Переважно система в армії ще недобудована і недопрацьована”.
Ярослав Пілунський
Що стосується Тактичної групи “Адам”, каже Пілунський, то Євген Межевікін – дуже професійний і хороший командир: він прислуховується до думки підлеглих і сам постійно удосконалюється.
Система взаємодії поступово покращується, але це відбувається через кров, через втрати, каже Ярослав. Тому дуже хочеться, щоб покращення відбувалося активніше.
– Та все ж таки процес реформування армії прогресує. До штабів приходять люди, які самі пройшли весь шлях пілота БПЛА, і вони ставляться до пілотів з більшою повагою, оскільки знають, наскільки це важка робота. Вони допомагають нам зорієнтуватися, дякують наприкінці робочої зміни, турбуються, щобпід час виїзду з позиції нас прикривав РЕБ, аби ми під вогонь ворожих FPV не потрапили.
А до цього траплялися командири, які просто не розуміли формат нашої роботи. Віддає наказ: “Давай, вперед! Вгору підіймись!”. Я кажу, що не можу піднятися, бо там вітер сильніший. У відповідь: “Ти хто такий?! Я полковник!”. І ось таких випадків стає все менше”.
– Яких іще реформ, на твій погляд, потребує армія?
– У першу чергу – налагодження якісного навчання. Яке повинні проводити військові з бойовим досвідом. Ось мене, наприклад, лише на третьому році війни відправили на проходження базової військової підготовки. Нас, що вже мають тривалий бойовий досвід, відправляють на полігон – тому що в наших документах не значилося, що ми пройшли БЗВП, і бюрократи схаменулися: а як це вони воюють без базової підготовки? ми не можемо виплачувати їм бойові без цього…
Добре, що інструктор на полігоні сказав: “А чого я вас, бойових, буду мучити? Давайте краще ви виконаєте роль умовного ворога, щоби повчити наших новобранців захищатися від ворожих дронів”. І ми їх ганяли по полігону дронами та шумовими гранатами закидали… Але це виняток, бо просто трапився інструктор, який зрозумів, як краще розпорядитися ресурсом, що до нього потрапив: що ми зі своїм досвідом підготуємо новобранців краще, ніж він, який з безпілотниками ніколи не мав справи”.
Ярослав Пілунський
Тим хто боїться йти на фронт, Ярослав радить звертатися до системи рекрутингу і знаходити своє місце, бо на війні потрібні різні професії.
“Йти на випередження, шукати підрозділ, який відповідає твоїм навичкам, тоді будеш корисним і армії загалом. Бо якщо тебе раптом мобілізують – можуть відправити туди, на що у тебе немає здібностей. І тоді вже буде складно щось змінити”.
Зараз у наших захисників просто космічна втома, каже Ярослав.
“Десь якесь нове поповнення відбувається, десь ротації проходять. Під Покровськом, наприклад, зараз свіжі сили на новій техніці воюють. Але ж я бачу і тих, хто беззмінно перебуває на фронті вже довгий час. Бачу піхотинців, яких відтягнули за декілька кілометрів від фронту, у тил, але їх не можуть поселити у якихось комфортних умовах, і вони сидять по бліндажах – це у них “відпочинок” такий…
Я можу відрізнити, що людина військова, навіть якщо вона у цивільному: по втомі в очах, по втомленій ході. Коли лежав на відновленні у лікарні у Кривому Розі, у мене був сусід по палаті. На вигляд – повний “ботан”. Йому вже 40 років, але таке враження, що він й досі живе з мамою, такий собі мамин синочок, говорить лагідним голосом…
Але коли він розповів про свої перші місяці на війні, я був просто шокований. Він штурмовик, потрапляв у такі штурми, з яких поверталося лише двоє, і він – один із них. Ще й поранених витягував. Пройшов майже два десятки важких штурмів. Є такі неймовірні люди.
І на таких пацанах, що виглядають “ботанами”, які пройшли найстрашніше, але не зламалися, тримається армія. Тому що є у них якийсь запас міцності – всередині, в характері. Я постійно з такими перетинаюся. Дивишся на нього і дивуєшся: звідки це у нього? Таке внутрішнє відчуття власної сили, така харизма! І він знає, за що воює. Він пережив такий жах, який і не снився американським “морським котикам” – якби їх загнали у такі умови, вони б вже по судах ходили і казали: “Так не можна, нас до цього не готували!”. А наші просто приймають все, як є. і залишаються людьми”.
Ярослав Пілунський
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також:
“Скинулися і купили хату на Курахівському напрямку”: як воює підрозділ ударних дронів 148-ї артбригади ДШВ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
