автор: Олена Шарговська
фото з ФБ Ярослава Пілунського
та проєкту “Жовтий автобус”
У 2016 році було засновано волонтерський освітній проєкт “Жовтий автобус”. Це справді дуже важлива ініціатива, спрямована насамперед на роботу з дітьми, яких торкнулась війна – жителів прифронтових міст, переселенців з тимчасово окупованих територій, дітей ветеранів і волонтерів.
Заснував “Жовтий автобус” Ярослав Пілунський – кінооператор родом із Севастополя. Він відомий за роботою над фільмами “Брати. Остання сповідь”, “Вій”, “Перша сотня”; знімав документальні стрічки про Революцію гідності та російсько-українську війну, які увійшли до кіноальманахів “Вавилон’13”. Разом із Володимиром Тихим, Сергієм Стеценком та Юрієм Грузиновим удостоєний Шевченківської премії за цикл історико-документальних фільмів про Майдан. Торік зняв кліп на пісню “Плакала” гурту Kazka.
В інтерв’ю “Новинарні” Ярослав розповів про “Жовтий автобус” і його значення для дітей та підлітків прифронтових територій.
Коли запитую Ярослава Пілунського про витоки “Жовтого автобуса”, він починає здаля – з “конструктивної спільноти”:
– Ідея генерувалася з перших днів Майдану, коли ми вийшли на Інститутську і як документалісти почали знімати історичні події. Фіксували, як люди зустрічалися одне з одним й утворювали спільноту. Наша задача була – простежити момент, коли незнайомці, які вперше побачили один одного, намагаються сформуватись у щось конструктивне, в громадянське суспільство.
Із цього народився документальний фільм “Перша сотня”. А також – ідея про необхідність творення таких от конструктивних спільнот.
Ярослав Пілунський на Майдані
Наступна подія, яка справила на севастопольського оператора великий вплив, відбулася на початку анексії Криму Росією. Батько Ярослава – один із найбільш проукраїнських на той час депутатів парламенту АРК, рухівець Леонід Пілунський. Тож Ярослав разом із режисером Юрієм Грузиновим поїхав його підтримати перед незаконним “референдумом”. Під час проведення “референдуму”, за словами Пілунського-молодшого, вони “необережно повелися на виборчій дільниці” і потрапили в полон.
Далі був підвал, допити, зламані ребра. Але найбільше Ярослава вразили самі їхні тюремники. “Нас допитували студенти Таврійського національного університету. Під час допиту один із них обмовився: “Тєбє нє удастся обмануть чєловєка с друмя висшимі образованіямі”. Вони знали, що ми пов’язані з Майданом, і тому задавали дурні питання: “Навіщо ви вийшли на Майдан? Хто вам за це платив?” Ось це для мене й було головним висновком із цього полону: ці молоді люди – студенти – не просто якась гопота, вони вийшли за переконаннями. Не було причин людям із цього соціального прошарку заробляти гроші таким чином.
Це – ідеологічна проблема. Вона напряму пов’язана з інформаційною роботою, пропагандою.
Після повернення з полону Ярослав Пілунський почав вивчати коріння цього процесу. І переконався, що історія тягнеться з ХІІІ століття, з часів розгрому Київської Русі. Для нього стало очевидним:
– Єдина можливість для нашої країни – починати рухатись у бік цивілізації. Довести цим пацанам, які мене допитували, що ми можемо бути цивілізованою країною, і бути цивілізованою країною значно ефективніше. Тільки таким чином ми можемо переконати це покоління.
Так у Пілунського визріло відчуття необхідності працювати з підлітками. По-перше, щоб показати їм перспективу в європейській Україні на противагу “рускому міру”. А по-друге – навчати їх протистояти навалі пропаганди. Адже її згубний вплив Ярославу добре відомий на прикладі рідного Севастополя.
З тої-таки поїздки навесні 2014-го Пілунський пригадує промовисту історію:
– Ми з Юрою Грузиновим перепливаємо на поромі через Севастопольську бухту, і до неї якраз заходить російський десантний корабель. Прапор РФ, але на щоглі висять вимпели, які інформують, куди йде корабель. І один із сигнальних вимпелів – жовто-синій. Я на нижній палубі, Юра на верхній. Біля мене дівчина тицяє пальцем у жовто-блакитний прапор на кораблі, її трусить, вона волає: “Украінци, вон із Сєвастополя!” Її хлопець заспокоює, каже – дивись, це російський корабель, на кормі російський прапор. Вона вже бачить його, але зупинитись не може, її ковбасить. Я хочу розповісти це Юрі, але не встигаю – він розповідає мені таку саму сцену, яку він бачив на верхній палубі! Це масовий психоз, який вимикає мозок і залишає тільки прояв емоцій.
Читайте також:
“Палицею зверху, бий”: спецназ у РФ показав школярам, як розганяти протести. ВІДЕО
Зрештою пошуки механізмів протидії пропаганді визріли в авторський майстер-клас. Але про це далі. До того були намагання масштабувати свої зусилля на всіх, кого торкнулася війна.
Спочатку Ярослав Пілунський із колегами розробляв систему ефективної комунікації. Один із їхніх проєктів, який почав діяти ще під час Майдану – “Вавилон’13”. Але йому бракувало широти охоплення. Адже фейсбук, де хлопці переважно поширювали свої стрічки – недостатньо ефективний канал комунікації, визнає Ярослав.
Згодом Пілунський і його друзі почали розробляти комплексну систему ефективної комунікації між організаціями для допомоги тим, хто потрапив у складні обставини через війну. Це мала бути платформа, що задіює всі аспекти допомоги: медицину, юриспруденцію, працевлаштування, освіту. Зрештою, окреслили проєкт, який вимагав 2 млн доларів на рік на розвиток такої платформи. Звісно, такої суми ніхто не давав. Вирішальними стали слова розробників “Прозорро”: “У вас тут міжнародна космічна станція, але 600 тонн одразу в космос не запускають. Треба спочатку запустити маленький проєкт”.
Ярослав каже, що вони й самі дійшли до такого висновку. І вирішили почати будувати модель ефективної комунікації з підлітками. Адже дорослі застиглі вже в тому, “як треба”, і тягнути їх у сучасний цифровий світ важче, якщо взагалі можливо.
Тож кінематографісти вирішили ділитися своїми професійними знаннями з дітьми і при цьому формувати в них навички побудови команди на прикладі кіношної моделі:
– Вона дуже ефективна: зібралися будь-яким складом колективу, злагоджено відпрацювали і видали результат. Я приїжджаю в Аргентину, в Австралію, в Канаду – куди завгодно. Ми збираємось, 5 хвилин поговорили – і вже знаємо, що робимо, ми вже готові видавати інформаційний продукт.
Читайте також:
Заворицькі стрільці. Як ветерани й волонтери привчають дітей до зброї і патріотизму
Ярослав із друзями розуміли, що найважливіше це почати доносити дітям у прифронтовій зоні. Адже є ще один важливий аспект:
– Дати можливість, дати дітям перспективу, окрім тієї, яка зараз у них є: або ти йдеш у шахту, або в торгівлю – шансів небагато. А ми їм показуємо, що є інші можливості: ви можете навчатись, розвиватись у інформаційному світі.
У березні 2016 року команда з десяти кіномайстрів вирушила в експедицію до Мар’їнки на Донеччину. Так народився “Жовтий автобус”.
– Перші рази ми просто збирали всіх дітей разом, показували фільми, розповідали, а потім казали: “Хто готовий – приходьте на кінематографічні майстер-класи“. З тисячі приходило не більше 30. Але це були саме ті люди, які хочуть змін, готові рости, – згадує Пілунський.
Експедиція тривала ддесять днів. Спочатку три дні майстер-класів, на четвертий день діти за своїм сценарієм уже починали готуватися і знімати кіно. Підлітки все робили самі: писали сценарій, готували костюми, декорації, були гримерами, операторами, режисерами. Дорослі допомагали й підказували. Наприкінці фільм монтували, і всі збирались на прем’єру у великому залі – актовому залі школи, будинку культури, кінотеатрі.
Далі були Красногорівка, потім – Новоайдар, Авдіївка, Попасна, Мирноград, Миколаївка, Маріуполь.
Організатори дещо змінили перший етап: наперед розвішували оголошення, повідомляючи, коли приїде і що привезе в містечко “Жовтий автобус”, де можна в інтернеті про це більше почитати.
Кількість охочих була незмінною: так само приходили 25-30 підлітків. Але цим, активним і спраглим знань, мало що могло зашкодити.
– Коли ми в 2016 році проводили майстер-класи в Красногорівці, то діти приходили після ночі, проведеної в підвалі, під обстрілами. У них синці під очима, але вони слухають і активно беруть участь, – згадує Пілунський.
Ярослав Пілунський всі експедиції “Жовтого автобуса” вважає успішними – кожна допомагала розкрити нові особистості.
– У Новоайдарському інтернаті, коли ми зібрали команду, вчителі прийшли, кажуть: “Ви взагалі знаєте, кого ви набрали? Це ось головний хуліган школи, а це – хлопчик, якого цькує вся школа, а це – дівчинка з дуже бідної сім’ї”.
Але ми дуже просто відбираємо: вони хочуть, вони готові – значить, вони працюють. І ці хулігани починають творити дива. Вони не бігають за школу курити, бо вже нема часу, вони беруть участь у зйомках.
Дівчинка з бідної родини в образі Мерлін Монро раптом почала змінюватись сама – вона згадала, що вона дівчинка.
У Авдіївці одна дівчинка була зовсім закрита, замкнута сама в собі. Вона вирішила стати оператором. Почали знімати – а в групі режисер виявився слабеньким. Він губиться, а вона бере ініціативу на себе й починає командувати майданчиком, розводити акторів. Я потім спілкувався з її батьками – вони шоковані, не знали, що їхня дитина на таке здатна. І вона сама собі дивувалася, що має такі здібності.
Отже, ми досягли результату: вона дізналась про запас міцності, який у неї є.
Є також результати, які можна порахувати: семеро випускників “Жовтого автобуса” вступили до мистецьких вишів – у Київський національний університет культури і мистецтва, Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Дар’я Зєнова з Авдіївки паралельно з навчанням працює у проєкті як фотограф.
Але не це Ярослав Пілунський вважає суттєвим:
– Головне, що “Жовтий автобус” дає – впевненість у собі. Всі, хто від нас виходять – у них цей стрижень з’являється.
Читайте також:
Культурне життя Авдіївки:
по книжки – в Донецьк, до святого джерела – на “нуль”
Своєю місією Ярослав бачить плекання яскравих особистостей.
Людей із критичним мисленням, стверджує Пілунський, завжди невеликий відсоток у суспільстві. 5-7% – це вже дуже добре, тоді в соціуму “позитивна плавучість”. Якщо ж кількість падає нижче 3% – таке суспільство починає тонути.
– Люди з критичним мисленням є лідерами думок, вони штовхають цивілізацію. Якщо ми сконцентруємось на тих підлітках, які мають інформаційний потенціал – вони будуть паровозом змін.
У нас більшість населення перебуває в стані амеби.
Власне, так скрізь. Ми намагаємось знайти себе у вирішенні цієї задачі: дати можливість підліткам вирости у відповідальних громадян, цівілізованих, європейських. Ми насичуємо це середовище інформацією про можливості, відкриваємо цих дітей, – каже Ярослав.
Червоною ниткою через усі активності “Жовтого автобуса” проходить боротьба за медіаграмотність. Адже вона дає опірність “промиванню мізків”.
Усунути ворожу пропаганду з нашого медіапростору неможливо, вважає Ярослав Пілунський. Але можна уникнути її впливу.
Оскільки зацікавлення Ярослава темою боротьби з пропагандою широко відоме, його час від часу запрошують на відповідні конференції. Втім, спільної мови дійти не завжди вдається:
– На конференції мені показують книжку, біблію медіаграмотності, яка написана американськими авторами у 1964 році! При обговоренні питання: “Як протидіяти пропаганді?” – основна пропозиція: “Треба обмежити інформацію”. Кажу: “Як обмежувати інформацію? Знову цензура?” Мені відповідають: “Так, звісно, є гостре питання – цензура…”
Але вихід абсолютно в іншому. Пропаганда – це зброя масового ураження. І ця зброя – в кожного в телефоні. Отут відбувається цей контакт, як можна обмежити цю інформацію? Вона все одно доступна. Значить, потрібно приділяти увагу індивідуальному захисту. Людина має усвідомлювати, що вона бачить перед собою, і помічати, де нею намагаються керувати. Мати навичку, як розвиватись за допомогою інформації і відсікати отруту від корисного продукту.
“Жовтий автобус” дає дітям антидот проти пропаганди через професійні навички. Фахівці пояснюють, як працює увага глядача, як людина сприймає інформацію. Ярослав Пілунський навіть розробив майстер-клас із психофізики людини. Захоплено розповідає про підґрунтя і результат своїх пошуків:
– У 2014 році Кельнський університет розробив теорію психофізики людини, яка базується на чотирьох основних емоціях, якими ми користуємось. Піраміда Маслоу – не дієва структура, і сам Маслоу про це казав, бо в кожного свої пріоритети і відповідно різна ієрархія потреб.
А ось базові емоції в нас однакові, і їх дві пари протилежних елементів: радість – сум і страх – гнів. Людина прагне відчувати радість, але якщо все йде не дуже добре – вона сумує. Коли є несприятливий зовнішній вплив, людина відчуває страх, і для того, щоб йому протидіяти, у неї є гнів. Це тваринна структура. З нею людина народжується, і з нею ми маємо справу постійно протягом життя. Людина здобуває досвід, але емоції, які ми відчуваємо, все одно лежать у цих основних площинах. Інші, складніші емоції, утворюють спектр цих чотирьох. Спокій – та сама радість, але помірна, ейфорія – пікове значення. Так само страх: від побоювання до жаху в нижній точці.
Також я показую, що в людини є два мотиви: використати інший простір, інший соціум як хижак, або взаємодіяти, спілкуватись. Художник спілкується з глядачем. Ті ж самі технології використовує шахрай, але він робить це приховано. І я показую різницю: кишеньковий крадій і фокусник діють однаковими методами, відмінність у мотиві.
На прикладі цих чотирьох емоцій я розповідаю, що основних жанрів також чотири, художник спілкується з глядачем за допомогою саме цих емоцій: комедія, драма, хоррор і бойовик, екшн. І на основі цих емоцій створюються складні конструкції маніпуляції.
Ми розбираємо всі технології пропаганди. І всі можливості для мистецтва – у цьому ж. Далі наш вибір: чи ми рухаємось у тваринному, хижацькому напрямі, чи ми йдемо на взаємодію, на розвиток людства.
І тут же ми на основі отриманих знань намагаємось скласти будь-яку драматургічну конструкцію. Хочете зробити хоррор – будь ласка, ми розповідаємо, яким чином ми заманюємо глядача в цю гру, а потім його лякаємо.
Найстрашніше, що робить пропаганда – зрощує емоцію радості й агресії в одне ціле.
Людина, якій промили мозок пропагандою, не може відчувати в чистому вигляді радість. Не може радіти співу пташок, якщо в цей час не знає, що у сусідній країні всі пташки виздихали. І це працює незалежно від свідомості. Іде пряма апеляція до емоцій. Це відбувається чітко за маніпулятивними технологіями, коли щодня, по краплині, по чайній ложці тебе годують тим самим. Заряджають: “тут наша тепла спільнота, а там вороги”. Людина непомітно для себе стає травмованою.
Читайте також:
“Трусимося й читаємо “Отче наш”. Як ведеться в Авдіївці Марині Марченко, героїні знакового муралу
Крім експедицій, “Жовтий автобус” проводить літні кінотабори. Формат подібний, але часу більше і, відповідно, занурення в професію глибше.
Запитую, чи не проявляються наслідки “зомбування” на дітях, чи нема конфліктів, адже в таборах співіснують діти військових і діти–переселенці з окупованих територій. Ярослав категоричний:
– Ніколи. Взагалі ніколи нічого не було. Та жодного конфлікту не може й бути. Це особливості підліткової психіки. Для них війна все одно існує паралельно. У них головний акцент – на майбутнє, на яке вони націлені, на власне особисте життя, на гендерні взаємодії.
Звісно, для них війна існує. Коли діти з журналістики писали матеріали про те, як вони живуть, то виливали там свій біль, травму. Але це тільки коли стосується завдання “Розкажи про цю частину тебе”. Але коли ми запитуємо: “Що вам цікаво?” – вони перераховують що завгодно, крім війни.
У нас єдиний антивоєнний фільм знімали у Авдіївці. І все одно там тільки опосередковано відчувається, що відбувається війна і загальний сенс – треба її зупинити. Але це фантастика і проста драматургія життя. Тому коли підлітки спілкуються в таборі – вони все одно думають про своє майбутнє. Війна закінчиться, вони житимуть далі – так діти налаштовані.
Наша задача – зберегти віру в те, що Україна розвивається, що їм є місце у державі. І яскраве місце в культурі цієї країни.
Природне питання, яке постає – як “Жовтий автобус” взаємодіє з державними інституціями? Адже ініціатива, абсолютно очевидно, важлива і приносить неабияку користь. Ярослав зітхає:
– Ми довго і тяжко спілкуємось із різними міністерствами. Але ми не вписуємося в наявну модель освіти. До того ж, ми не маємо ліцензії на таку діяльність – ми просто професіонали, які зібралися і роблять. Для ліцензування треба зібрати штат методистів, записати нашу методику, пройти купу бюрократії та оформити все офіційно.
Ми спілкувалися з міністрами: культури, тимчасово окупованих територій… Вадим Черниш (ексміністр ТОТ і ВПО) казав: “Прекрасний проєкт! Не знаю, чим допомогти. Можу тільки згори наказом спустити, щоб вас слухались”. А це нам не потрібно, ми на місцях краще домовляємося.
Навіть грантове фінансування, яке ми отримуємо на експедиції, теж іде не як кіноосвіта чи медіаграмотність, а як “демократизація суспільства”. Тобто наш профіль не вкладається навіть у прокрустове ложе грантових систем.
Були спроби домовитись і з університетами: Таврійський національний університет, евакуйований із Сімферополя, пропонував майданчик для розвитку. Але йшлося про курси для студентів – займатися підлітками не і форматі вишу.
На думку Ярослава Пілунського, це свідчить про недооцінювання серйозної проблеми:
– Усі викладачі скаржаться, що абітурієнти дуже часто приходять без розуміння, куди вони прийшли. Два курси студент розбирається, куди він потрапив, що з цим робити. А ми вирішуємо це питання наперед. Працюємо з підлітками на тому матеріалі, який їм доступний і на сучасному рівні роботи з інтернетом.
Зараз людина може закцентувати увагу і за кілька місяців підготуватись до вишу. Розуміти, куди йде, і на першому курсі бути вже ефективним. Студент спробував себе, він точно знає, чого він хоче від вищої освіти. Ми намагаємось вирішувати ці питання з підлітками, але ніхто не може нам допомогти – надати майданчик, щоб ми розвивали “Жовтий автобус”.
Михайло Поплавський теж готовий відкрити двері Київського національного університету культури і мистецтв, але умова – щоб брали максимальну кількість студентів комерційної форми навчання. Але Ярослав Пілунський заперечує:
– Будь-яке комерційне використання нашого проєкту означатиме величезний бюджет. Щойно ми заявимо, що в нас комерційний проєкт – найкращі майстри в країні, які зараз працюють як волонтери, потребуватимуть космічних гонорарів.
Зараз нам дають техніку безоплатно, тому що ми благодійний проєкт. Patriot Rental – найбільша компанія, яка займається професійним обладнанням, починаючи з першої експедиції дає нам техніку.
На одну експедицію обладнання коштує близько 40 тисяч доларів. Цього жоден комерційний проєкт не може собі дозволити.
Ярослав підбиває невтішний підсумок:
– Тож у нас такий дивний баланс: всі розуміють, що наш проєкт потрібний, ефективний, але ніхто нічим не може допомогти.
Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”
Звісно, не зовсім “ніхто”, адже, крім оренди техніки і гонорарів, фахівцям у проєкті покривають ще чимало поточних потреб. Їх забезпечують за рахунок грантів і доброчинців. Фінансування щоразу шукають нове. Це щоразу несподівано.
Проєкту довго допомагав Фонд Ігоря Янковського “Ініціатива заради майбутнього”. Експедиції фінансували також фонди американського посольства, “Відродження”, НАТО та інші благодійники.
– Зацікавлена сторона є. Це бізнес. Компанії, фірми, рентали, продакшени як ніхто розуміють, що розвиток ринку напряму залежить від підвищення кваліфікації працівників і залучення нових замовників, зокрема – у їх вихованні.
Коло наших партнерів постійно розширюється, зараз їх нараховується 105 команій. Скажімо, безпосередньо в організації грудневого інтерактиву брали участь Henkel Ukraine, Patriot, Illuminator, RecRental, ЮГА, Radioaktive Film, Visimka Production, Snowbusiness. Понад 200 людей брали участь у наших проєктах – це найкращі фахівці, які зараз на вістрі прогресу. Вони готові ділитися досвідом і знаннями з молодим поколінням, бо ринок фахівців високого рівня в Україні – на низькому рівні навіть порівняно із сусідніми країнами.
У людей із таким масштабним баченням не може не бути стратегічних планів.
У “Жовтого автобуса” є мрія – поширити свою мережу на всю Україну.
– Ми хочемо дати можливість у регіонах України створити інформаційне середовище, розвиватись інформаційним каналам між регіонами, поширити наші знання.
Наша мета: ми приїжджаємо до школи, збираємо колектив, даємо майстер-класи, знімаємо фільм, готуємо журналістські матеріали тощо. Далі ми домовляємось із керівництвом, що от є така команда, яка може створювати інформаційний продукт, їй потрібна підтримка на місцевому рівні. Ми дали їм модель, показали, як це працює – а далі вони розвиваються самі, – пояснює Пілунський.
І така модель – не лише мрія, два подібних колективи уже працюють: MEDI@NNA в Миколаївці під Слов’янськом (Донецька область) і команда в Попасній (Луганщина).
Фахівці “Жовтого автобуса” ведуть дистанційно роботу: дають завдання, потім он-лайн обговорюють з дітьми та місцевими керівниками підготовку фільму, ті показують розкадровки, костюми. Коли підготовка завершена – команда “Автобуса” приїжджає з технікою і разом знімають фільм.
MEDI@NNA під керівництвом Артема й Тетяни Бондаренків вже проводять власні фестивалі, їздять на міжнародні й виграють, подаються на гранти, проводять літні табори.
– Ідеально, коли такі осередки інформаційної роботи з підлітками виникатимуть у різних регіонах України, – загадує Пілунський. – Потім треба це звести в єдину інформаційну мережу, де ми можемо викладати освітній контент, виробляючи його в Києві й не тільки, підключати майстрів, проводити он-лайн фестивалі і так рости разом. Інформація має перетікати по цій мережі: сценаристи на Заході України написали, група зі Сходу – реалізувала цей сценарій.
Але велич стратегічних планів не заважає робити “Жовтому автобусу” й тактичні кроки:
– Ми продовжуємо експериментувати, створюємо наші експедиційні команди за моделлю франшизи. Формат – 12-15 людей, мінімальна команда, яка може забезпечити зйомку фільму. Туди може додаватись журналістика, анімація.
Крайня наша експедиція в Маріуполь – ми спробували одну велику групу поділити на дві незалежні: одна знімає документальну стрічку, друга – постановочну. Відтак я делегую повноваження, і ми розробляємо методику, щоб набирати такі колективи на місцях, не завжди виїжджати з Києва.
* * *
Наступного дня після нашої розмови з Пілунським “Жовтий автобус” влаштував “Творчу лабораторію з відеоблогінгу”. Я провела два дні з натхненними дітьми, від 12 до 17 років, дорослими фахівцями кіно та відомими блогерами і, здається, трохи зрозуміла магію “Жовтого автобуса”. Вона ховається в постійному діалозі, доброзичливій співпраці та жадібному обміні знаннями, причому в обидва боки.
Діти заражаються ентузіазмом від дорослих, і вже немає місця звичному в підлітковому середовищі: “мені що, більше за всіх треба?” Тут усім треба більше за всіх.
Читайте також:
Освітній фронт Донбасу: важливість боротьби за голови
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
