Культурне життя Авдіївки: по книжки – в Донецьк, до святого джерела – на “нуль”


автор: Олена Максименко

Маючи зайві кілька годин часу в Авдіївці напередодні запланованого інтерв’ю, вирішую відвідати місцевий краєзнавчий музей – треба ж намагатися краще розуміти місто, що стало одним із символів цієї війни!

Гугл песимістично заявив, що музей зачинено назавжди. Та у військово-цивільній адміністрації підказали дійсну адресу авдіївського музею та спосіб дістатися.

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Чи був тут колись типово краєзнавчий музей – достеменно не відомо, проте нинішня експозиція присвячена історії останніх чотирьох років.

Фото військових, шеврони, уламки від снарядів, паракордові браслети – ці та інші артефакти неоголошеної війни дбайливо розкладені у вітринах та розвішані на стінах.

<
>

На подвір’ї та всередині юрмиться дітлашня – під час канікул музей слугує дитячим табором. Малеча проводить тут по кілька годин на день в інтерактивних іграх, адже опція ”відпочити на дачі у бабусі” вже не працює — на дачних ділянках Старої Авдіївки зараз “гаряче”.

Працівниці музею, відповідно, стають виховательками. Вони ж розповідають мені про Миколу Стешенка – письменника, котрий прожив ціле життя в Авдіївці, видав кілька краєзнавчих книжок та як ніхто інший розбирається в історії краю. На моє зацікавлення одразу ж беруться організувати зустріч – пан Микола живе неподалік та погоджується поспілкуватися.

Стихійне інтерв’ю відбувається під дитячий лемент посеред воєнної експозиції музею.

Микола Миколайович Стешенко – представник старої інтелігенції, який виріс на радянській, російській культурі. Він із людей тієї доби, для яких кумирами лишаються Вознесенський і Євтушенко.
Стешенкова правильна й багата російська мимоволі причаровує та навіть викликає труднощі перекладу під час розшифровки інтерв’ю.

І, тим не менше, про звільнення Авдіївки від сепаратистів Збройними силами України він згадує словами “коли прийшли наші”. Культура – яка б вона не була – це перш за все здатність до самостійного аналітичного мислення.

Ми говоримо про історію міста, його найкращі і найтяжчі часи.

Микола Стешенко. Фото: Олена Максименко, Новинарня

Три етапи Авдіївки

Авдіївка, стверджує Микола Стешенко – одне з найстаріших поселень Донеччини. Перші згадки про неї датовані серединою XVIII століття. Це місто “трьох епох”.

“Місто виникло як сільськогосподарське [поселення] і лишалося ним до будівництва залізниці, цієї, що «єкатеринівська», – розповідає Микола Миколайович. – Раніше були селища Авдіївка-1 і Авдіївка-2. І ось там у кінці Авдіївки-2 побудували цегляний завод – це було у 1900 році. Трошки раніше почався рух Авдіївки до капіталізму – вона від сільськогосподарського спрямування поступово набуває промислового. Цей період тривав приблизно до 1921 року, коли утворився Авдіївський район із трьох порівняно крупних населених пунктів – Авдіївка, Скотовате і Ясинівка (не Ясинувата, як часто помилково пишуть у газетах!). Це все були волосні центри, з них зробили один район. І після цього Авдіївку знову повернули в сільськогосподарське русло. І вона лишалася в ньому до початку будівництва коксохімзаводу в 1960-х роках”.

“Сільськогосподарські підприємства закрили, і ми стали знову потроху перетворюватися на суто промисловий центр на чолі з коксохімзаводом. Коли його добудували, усі будівельні підприємства ліквідували. Тепер у нас коксохім, і ще два заводи. Район повністю пішов у Ясинувату”, – розповідає пан Микола.

Керамзавод, за його словами, в 1905 році викупив француз Марсель – це була “така собі перша ластівка євроінтеграції” міста. Тоді виробництво цегли доповнилося також виробництвом черепиці.
Однак цегляний завод теж закрили.

Храм на джерелі

А нещодавно Авдіївка ледь не стала осередком релігійного життя регіону. Завадила війна.

“Був струмок Калиновий – там виникла наша перша церква, – згадує Стешенко. – У церковних документах 1820-х років так і написано: на вершині джерела Калинового виникла Авдіївка. Виникли церква і перші поселення. Хоча звісно, до цього документу є питання, наскільки він може вважатися історичним”.

За іншими даними, джерело було відоме чумакам ще до заснування тут перших поселень 1778 року. А чумаки ходили цим степом по сіль по Бахмутівському шляху.

Криниця стала культовим об’єктом – за легендами, ще в давні часи сюди ходили прочани. Та й взагалі, до початку “промислового” періоду міста там було багато криниць із відмінною питною водою, каже краєзнавець.

Джерело на східній околиці Авдіївки засипали атеїсти в радянські часи, у 1930-х роках, а відновили – на початку 2000-х.

Тепер це окрема парафія УПЦ МП “Джерело Святителя Миколая Чудотворця” (рос. источник – “Н”), що має навіть власну сторінку в інтернеті.

“Був отець Єлісей у нас, – розповідає Микола Стешенко. – Нам завжди в певні проміжки часу щастить на одну якусь людину. Він з порожнього місця хотів зробити Авдіївку релігійним центром Донеччини. Побудував храм Марії Магдалини – наполовину, а добудовував його коксохімзавод. Він же починав будувати на джерелі Миколаївський храм. Збирав молодь, очищали те місце… При цьому Єлисеї за декілька років його служби зробили [для церкви] більше, ніж за 200 років існування Авдіївки”.

Свято-Миколаївський храм на джерелі, освячення дзвонів у серпні 2014. Фото: http://istochnik.church.ua

За словами Миколи Стешенка, ігумен Єлисей (Іванов) був фанатично захоплений будівництвом, церковним відродженням.
Нині уродженець Шахтарська продовжує служіння на Харківщині як митрополит Ізюмський і Куп’янський.

Дерев’яний храм на джерелі розбудовується надалі. Дзвони тут повісили й освятили в розпал бойових дій — у серпні 2014 року, на той час Авдіївка вже знову була українською.

А в січні 2015-го, розповідає сайт парафії, до святого джерела прилетів снаряд “граду”. Будівля фактично не постраждала: снаряд влучив у дерево за п’ять метрів від храму, вибуховою хвилею вибило вікно в каплиці.

Від Миколаївського джерела з його храмом — якихось 500-600 метрів на схід до Костянтинівської траси, “сірої зони” і Донецької фільтрувальної станції, які не контролює українська влада. Трохи далі в південному напрямку — Авдіївська промзона, де обстріли не вщухають ні на день.

За рік до початку війни настоятель храму на джерелі о. Олександр Сорокін ініціював тут “Парк духовності” з біблійними статуями і стелами. Допомагати в цьому бралися представники різних організацій із Донецька.

Фото зроблене в храмі о. Олександром 2015 року

Але, звісно, невпинні бойові дії та лінія фронту поруч із джерелом Миколая Чудотворця не сприяють перетворенню Авдіївки на крайовий релігійний центр.

У погребах без книгарні

Раніше осередком культурного життя Авдіївки був літній кінотеатр у Парку залізничників. Нині цю місію перейняв Палац культури.

Прикметно, що палац підпорядковується місцевому відділу культури лише формально – пише звіти про заходи, які відбулися. А “робить погоду”, як і в більшості галузей міського життя, Авдіївський коксохімічний завод – від нього можуть попросити провести відповідний концерт чи інший захід.

У місті, за словами Миколи Стешенка, діють чотири бібліотеки, проте із поповненнями фондів біда – бюджету вистачає лише на те, аби передплачувати кілька місцевих газет та “Урядовий кур’єр”.

Утім, працюють у бібліотеках фанатики своєї справи, тож брак нових видань компенсується різними заходами.

Авдіївка. Фото: Олена Максименко, Новинарня

“Коли ми були районним центром, у нас самодіяльність була в усіх школах, і всі святкові заходи проводили в супроводі цих колективів самодіяльності. Від профтехучилищ були свої колективи… – згадує краєзнавець. – Колись тут було дуже хороше творче об’єднання «Джерело», Людмила Прокопова ним керувала. В бібліотеці у ПК (Палаці культури) є їхній стенд, збірочки наших письменників… Були талановиті! Писали і українською, і російською! В Авдіївці це ніколи не було проблемою: хочете – говоріть українською, хочете – російською. Всі сприймали це дуже спокійно”.

Відреставрований у 2016 році пам`ятник Тарасу Шевченку в Авдіївці. Фото: novosti.dn.ua

Стешенко нарікає – через війну Авдіївка наполовину спорожніла: “Стару частину, наш східний мікрорайон, безжально б’ють і сьогодні. Можна пройти по вулиці – там чистенько, порядок, але людей не побачите. Лишається одна людина наглядати за господарством, аби не розтягли… Вони живуть практично в льохах – як тільки обстріли, так зразу ж туди, рятуються”.

Читайте також:
«Трусимося й читаємо «Отче наш».
Як ведеться в Авдіївці Марині Марченко, героїні знакового муралу

За словами Миколи Миколайовича, свого часу в ПК були танцювальні колективи рівня більш ніж середнього. Обдаровані діти їздили по всій Європі, ставали лауреатами міжнародних премій. Зараз вони підросли та здебільшого виїхали подалі від війни. А нове покоління іще не доросло…

Книгарні в місті немає жодної – втім, у цьому сенсі Авдіївка не оригінальна. Та сама ситуація, на жаль, спостерігається в багатьох інших містах, і не лише на Донбасі.

“Зараз ніде не купите книжки! – нарікає Микола Стешенко. – Книгарні немає жодної! Раніше на базарі був прекрасний книжковий магазин, там з’являлися усі новинки. Ви, звісно, не пам’ятаєте, це 60-ті роки… Усі книги Євтушенка, Ахмадуліної, Вознесенського можна було придбати тільки там! Багатющий був вибір! Зник давно…”

Зараз книгомани Авдіївки, за словами Стешенка, їздять поповнювати запаси читва… в окупований Донецьк.

Війна й інтеграція

Немає лиха без добра – події останніх років все ж таки стали поштовхом для пожвавлення культурного життя в прифронтових містах. В Авдіївку приїздять письменники, музиканти, артисти, інші українські митці – майже “паломництво”.

“З Києва навідуються доволі часто, – говорить Микола Миколайович. – На всі свята до нас неодмінно приїжджають якісь солідні гості з Києва. Бенюк був, Жадан… Решту не пригадую, але ображатися не доводиться! Немає жодного свята, де б наш обійшли стороною. По бульвару Шевченка виставки усілякі організовували…”

Сам письменник признається, що має чимало замальовок щодо подій останніх років. І планує видання нової книги: “Я розігнався – коли стало тихо в 2015-му, думав, що війні кінець. До самого 2016 року, до весни, було порівняно тихо, багато хто думав, що вже все – а воно почалося знову! Мої рукописи лежать – якщо буду живий, допишу…”

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Стешенко переконаний – за три з половиною роки війни найстрашнішими моментами були осінь і зима 2014-2015 років: “Це коли здавали аеропорт, тоді тут було дуже страшно. Я живу в Ювілейному кварталі. Тоді як подивишся в бік аеропорту – все було червоно-чорно-синє… Снаряди літали над головою, наче в тебе… Це були страшні моменти. Там якраз автобаза зв’язку і стоять наші війська – одні приходять, інші ідуть. Вони стріляють звідти – їм прилітає туди. У нас є контора міськгазу двоповерхова – її дах був посічений на решітку. Тоді було найстрашніше, гірше не було! Зараз ми теж плачемо, але тоді було гірше! Перед 1 вересня як врізали – постраждали і школи… Тоді били просто по домах, побили всю залізницю та чотири ряди гаражів, вулицю Маяковського, що до них прилягає… Не було ані світла, ані зв’язку, нічого, абсолютно!”

Читайте також:
Освітній фронт Донбасу: показуємо важливість боротьби за голови

Водночас Микола Стешенко нарікає на стан справ на ідеологічному фронті: мовляв, влада запустила це питання, українізація міста відбувається суто “для галочки”.
“Важко зловити україномовні новини по радіо, по телебаченню… Те, що є, натягнуто, ледь-ледь у порівняні з російськими каналами”, – каже краєзнавець.

“Ми були традиційно російськомовним містом і районом, – коментує він. – Зараз нам закидають це, а в нас немає викладачів, що читали би, скажімо, математику українською. Ані літератури, ані викладачів!”

“Я пам’ятаю, як закривалися наші українські школи. Район уже перейшов у Ясинувату – і школи закривали. Діти провчилися хто чотири, хто вісім класів українською – і їх переводять на російську. Це було напередодні перебудови, до Горбачова… Село Спартак було ближчим до Донецька, більше російськомовним, а от інші наші села, вони були україномовними! Очеретяне, Мічуріне, Орловка – там раніше діти закінчувати сім класів, а восьмий-десятий вони навчалися в нашій школі”.

Сам Микола Миколайович ніколи не думав покинути Авдіївку. Ані в молодості, коли були такі можливості і пропозиції, ані тепер, коли місто опиняється під вогнем.
Стешенко долучався до будівництва коксохімічного заводу, відслужив в армії, здобув освіту в Донецьку: “Я закінчив університет (філфак), це перший випуск державного університету в Донецьку в 1968 році. І жодного дня не змінив діяльності: все життя був професійним журналістом, був заступником редактора. А всі заступники редакторів – завідуючі партійним відділом. Інакше тоді було неможливо…”

* * *

…Після розмови зі Стешенком видається, що коріння ідеологічного конфлікту та війни на Донбасі – не стільки в браку україномовних ЗМІ, скільки у відсутності книгарень; у непоповненні бібліотечних фондів, у відсутності нормальної кількості культурних івентів.

Адже, як доводить практика, важливо не лише вкласти в голови людям “правильні” ідеї. Головне — дати ґрунт для самостійного мислення. Висновки якого будуть цілком передбачувані й однозначні.

І якби ті “паломництва” до Авдіївки українських артистів і діячів, що відбуваються зараз, стали трендом років п’ять-десять тому, хтозна, може, до сьогоднішніх подій і не дійшло б. Та з іншого боку – краще пізно, ніж ніколи.

Читайте також:
Культурна терапія для Донбасу: Жаданом, Кокотюхою, фестивалями

 

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *