автор: Олена Максименко
фото із соцмереж та надане дружиною Ореста Рися Роксоланою Кордюк
Цю розмову з Орестом Рисем на позивний “Залізняк” ми записали навесні 2023-го року. Ініціатива надходила від друзів, які наполягали, що історії таких, як він, мають бути знаними. Потім із ним довго не вдавалося узгодити текст, причому єдиним зауваженням була його недостатньо чиста пряма мова. Йому все бракувало часу, аби “підчистити” свої цитати до досконалого рівня.
Наприкінці грудня Орест загинув у бою на Бахмутському напрямку. Його друзі просили все-таки опублікувати текст у пам’ять про героя. Тож правки вносили за допомогою його дружини, Роксолани Кордюк.
Одним із найбільших захоплень Ореста була музика. Він був учасником хорової капели “Дударик” (де починав свій шлях, зокрема, Василь Сліпак). “У більшості граю на нервах, ну але трохи на гітарі, переважно співаю”, – казав він про свої вміння.
На відео нижче Орест виконує пісню, присвячену полеглому у 2016-му Мирославу Мислі. Її автор – Юрій Руф, котрий також загинув. А тепер до небесного воїнства приєднався і виконавець.
…Він із тих вояків, які примудряються поєднувати лідерські якості з дивовижною скромністю. Складається враження, що говорити про власні досягнення йому не повертається язик. Орест на війні з 2014 року, зі своїх 18. Пройшовши шлях від добробатів до заступника командира роти з МПЗ (морально-психологічного забезпечення), він постійно наголошує на двох моментах: цінувати людей – берегти особовий склад – та повсякчас навчатися. На війні це не лише про саморозвиток, а й про збільшення шансів на життя.
Його підрозділ вивели з-під Бахмута на ротацію в Житомирську область. Ми спілкуємося в режимі онлайн про зміни в армії – ті, які відбулися, і які належить впровадити. Про важливість навчання. І про те, що війна не скінчиться найближчим часом.
До війни Орест Рись навчався в коледжі у Львові. З 15 років був членом молодіжного військово-спортивного товариства “Сокіл”.
“Ми ходили по горах, займались альпінізмом, “виживаннями” – туризм, різні вишколи, такмед… Дуже-дуже багато всього, – згадує він. – По печерах лазили, сплавлялись по Дністру. Потім потроху студіював у коледжі. Вступив на дорожника – ремонт та експлуатація автошляхів і аеродромів. Ну й під час навчання постійно займалися вишколами по Карпатах, дітей навчали різних туристичних спеціальностей”.
Орест обожнював походи в гори і музику
Революція гідності почалася на його день народження – хлопцю саме виповнилося 18. А 25 листопада він був уже у столиці.
На Майдані “двіжував” наїздами – час від часу мусив повертатися на навчання. “Полювали” на тітушок, намагалися скинути Леніна (вдалося з другої спроби). Коли почалася окупація Криму, Орест із друзями саме був на річниці фестивалю “Карпатська Україна”.
“Тоді ми зрозуміли, що от воно… почалось! – каже боєць. – Ну, це було логічно, насправді. Бо “легітимний” звалив з країни, тимчасова влада… дуже зручний був момент для росіян. Коли хаос післямайданний, коли дуже багато хто ще не отямився”.
Він намагався потрапити в полк “Азов”, однак натомість потрапив у батальйон “Карпатська січ”.
“Мама – в сльози… я ж такий завжди був завзятий, – згадує Орест. – Кажу: “Добре, добре”. Але все ж таки потім почав їздити”.
Перший виїзд – Піски. Коли групу бійців мали переміщувати в район Донецького летовища, почався танковий обстріл.
“У сусідньому дворику падало то всьо – ну таке, не з приємних, – розповідає він. – Ми не встигли навіть виїхати – почався обстріл! Ми моментально впали, а там якраз підвальчик такий був. Заповзли туди.
Але насправді ті події, які були до 24 лютого [2022-го], зараз помаленьку починають забуватися. Бо тепер те, що ми пережили, перейшли після 24 числа – це набагато яскравіші моменти, набагато страшніші. І я вже, якщо чесно, пам’ятаю тільки останнє”.
У перші роки війни він працював лише по Донецькій області – Водяне, Опитне, Піски. У 2016 році потрапив у ДУК, 1-ша штурмова, до легендарного Да Вінчі – охопили Авдіївський напрямок.
Читайте також:
“Дуже хочу визволити рідний Токмак. І знищити тамтешніх зрадників”. Велика історія Андрія “Хрома”, розвідника Вовків Да Вінчі
Орест ніколи не хотів іти з добробатів у регулярне військо. Із колом побратимів, з яким разом “двіжували”, між ротаціями на фронт встигли зганяти на заробітки в Чехію – “крутили арматуру”. Його найкращий друг Ярослав Матвіїв “Тигр”, котрий також уже “на щиті”, саме вернувся з миротворчої місії в Конго і почав “вербувати” товариша вступати в Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Той спершу відмовлявся:
“Я все життя не хотів бути в армії!.. (сміється). В мене дядьки в армії по 20 з чимось років, їм на пенсію можна було ще в 2014-му. І я знав, що таке армія, з тими затягами і всією тою маячнею. Словом, не сприймав, не сприймав… а потім якось Ярослав мене набрав: “Давай уже!..” Якраз почалася пандемія коронавірусу. Їхати працювати за кордон я вже не хотів. І все – якось так вийшло, що він мене затягнув, “завербував”.
У 2019-му році я закінчив магістратуру – будівельна кафедра. І сам думав – що далі? Зараз усе одно будуть тягнути на строкову службу. А я “строчку” не переношу, це для мене був би втрачений рік життя. Питання навіть не у фінансах. А в тому, що ти гаєш рік часу. За той рік можна багато чого зробити. Ну, і я поїхав в Академію”.
Орест Рись (ліворуч на передньому плані), випускний
У всіх починаннях його підтримувала тоді ще дівчина, а зараз дружина, Роксолана. Орест успішо пройшов вступні курси, іспити, психологічні тексти, серед яких був навіть тест на самогубство. Рандомним методом разом із другом вирішили іти в піхоту. Почули заповітне “Вас прийнято!” Із тих, хто не потрапив у піхоту, більшість пішла в танкісти.
Курси лідерства, на які потрапив Орест, сильно відрізнялися від того, що загалом викладають у “сухопутці”. Туди приходять мотивовані люди і проходять жорсткий відбір із 4-5 осіб на одне місце. Навчання відбувається за стандартами НАТО.
Паралельно, будучи на полігоні, вступив на юридичний факультет.
“Бо це мені завжди було цікаво! – зізнається. – Зараз навчаюся, бакалаврат закінчую. Планую ще вступати на магістратуру”.
Після закінчення курсів він за розподілом потрапив у 58-му бригаду.
Повномасштабне вторгнення РФ застало Ореста в Сумах. У переддень Нового року до нього туди переїхала дружина. Життя ішло у злагодженому ритмі: чоловік щодня їздив на службу, займався спортом, готувався до вступу на магістратуру з права – купив курси для підготовки до Єдиного вступного фахового випробування.
Як тільки все почалося, із Сум вони з хлопцями виїхали в Конотоп, де мали зустрічати ворожу колону. Однак ворог пішов у обхід, і ввечері вже військам ЗСУ доводилося виходити з оточення.
“Вночі, навпомацки, – згадує Рись ті події. – Був такий Шаміль, начальник штабу. Під його керівництвом нашу роту і ще якийсь підрозділ виводили з Конотопу. То вже ввечері 24-го було. Потім нас у Прилуках наздоганяла колона танків. Та ми їх випередили, і вже у Вертіївці приймали з Прилук колону.
Потім того ж вечора нашу роту відправили в Чернігів. І по суті всю кампанію чернігівську ми перебували в Чернігові, на околицях, приймали бої за Київську трасу. Цікаво було!”
Орест Рись
Один із найяскравіших спогадів того періоду – бої під Ягідним. Військові відбивали блокпост на кільцевій з Михайло-Коцюбинського на Київ. Противник переважав чисельно, і видавив бійців ЗСУ та Нацгвардії з дороги до Іванівки – наступного села.
“Звідтам вже з двох сторін танки заходили, “Тигри”, піхота… – згадує Орест. – Ну ми давали бої їм трошки. І враховуючи, що в нас не така велика кількість була людей і переважно все стрілецьке… Тому відійшли. Ну, як відійшли – тактично змістилися в наступне село. Після того дізналися, що нас всіх уже посписували, типу ми всі загинули!”
Під тим же Ягідним був момент, коли весь особовий склад підрозділу Ореста загнали під якийсь об’єкт. Вихід у бік посадки означав неодмінно опинитися на виду у противника. Крім того, згори чітко працювали “Орлани”. Ухвалювати рішення треба було максимально швидко.
“Я просто мусив зайняти наступний рубіж з особовим складом, коли почав ворог обходити по флангу, – згадує Орест. – Ми вели спостереження і відстрілювалися, само собою. Ворожа піхота перебігала через трасу, то ми вели по них вогонь. Наші хлопці з БМП-1 дуже класно стріляли, класно відпрацьовували навідники, механіки. Скажімо так, безпечно вивели з того тупика особовий склад. Я приймав рішення. Враховуючи, що зв’язку не було і ми не могли отримати ні “добра”, ні взагалі нічого, довелося діяти на свій страх і ризик…”
Інформацію про розташування російських військ допомагали збирати місцеві. Цінними виявилися навіть покази місцевого п’янички, котрий знав усі потічки і стежки. Він пробрався до військових і розповів, де ворог, показавши на карті. Розвідники ці дані підтвердили.
“А потім на нас вийшов коригувальник арти, який у той час коригував у Золотинці – через Десну. Само собою, що рації у всіх за 2 доби посідали, і вони мусили виходити біля ворога. Нам сказали, яка кількість, де вони.
Потім ми вже з місцевими зідзвонювалися з сусіднього села, з Іванівки, з родичами тих людей, які в Іванівці проживали – вони нам казали, де саме росіяни, і ми наводили туди арту. Але, само собою, вона не завжди працювала – через те, що дуже близько до місцевих і до будинків”.
Допомагала налагоджувати зв’язки з місцевими і поліція – здебільшого колишні бійці добробатів, родом із цих країв.
Далі “двіжували” в селищі Лукашівка. Орест взяв на себе командування підрозділом. Брали участь у зборі інформації та коригування – як арти, так і “Байрактарів”. Те, що ці дані передаються безпосередньо в Київ, на самий “верх”, дізналися не одразу. Коригували й під час штурму Броварів.
Читайте також:
Російська біда Лукашівки: 160 убитих корів, сплюндроване село та штаб росіян у місцевій столітній церкві
9 травня 2022-го, після боїв у Попасній, Ореста евакуювали в госпіталь. Причина – бойова травма, отримана ще на Чернігівщині. Його довго не відпускали на необхідне лікування, аж поки травмовані спина і коліно “не вистрілили”. Історію лікування подаємо зі слів дружини Роксолани:
“Він прибув до Львова, пролікувався у Винниках у госпіталі (крапельниці, електрофорези, заняття з реабілітологом, розробляв коліна і спину)”.
У червні 2022 року, перебуваючи на реабілітації у Львові, Орест Рись разом із хористами “Дударика” записав гімн куреня “Залізної остроги” УСС – “Не сміє бути в нас страху”.
Потім 30 днів реабілітації – і повернення на Бахмут, де він був куратором по дронах.
Із тонкощами взаємодії з БПЛА Орест знайомився на курсах “Дронаріуму” та “Victory Drones”. Отримавши сертифікат, повернувся в Бахмут, де став куратором аеророзвідки в батальйоні.
“Їздили, працювали, скидали воги на кацапів, їхню артилерію – круто було! – ділиться він. – Дуже багато новизни я дізнався на тих курсах”.
Однак недолікована нога турбувала й надалі.
“Це вже був кінець 2022-го – початок 23-го року, – згадує Роксолана. – Провели обстеження, лікар сказав терміново оперувати ліве коліно. І вже 25 січня 2023 року йому зробили операцію на коліні. Днів 10 пробув у госпіталі, потім пройшов 30-денну реабілітацію. Коліно більш-менш загоїлося. І десь наприкінці лютого Орест повернувся знову на службу”.
Його перевели у 30-ту окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького, заступником комроти з МПЗ.
“Народ дуже класний попався! Насправді нічого не бракує, – ділиться Залізняк. – Я маю бути і як “замполіт”, і як зам командира роти. Тому я займаюся всім. Як там кажуть, “замполітівський день у неділю”? Ніфіга! У мене цілий тиждень замполітівський день! І навчання, і лекції, і такмед, і Victory Drones вже всі хлопці попроходили, й інші курси! І вже є хлопці, які закінчують на FPV дронах літати”.
Рись переконаний: основна перевага молодих командирів – це корективи, які вносяться в роботу з підлеглими. Менше “затягів”, більше людяності і турботи про особовий склад. “Хочеться, щоб максимально всі були цілі”, – зізнається він.
І визнає – без допомоги західних партнерів українське військо майже безсиле.
Але є ідея налагодити в роті своє виробництво різних дронів.
Найстрашніші моменти здебільшого пов’язані з виходами з оточень.
“Дали бій – і просто б/к закінчилось. І ти виводиш особовий склад, бо розумієш, що ворог переважає, і тебе просто затискає так, тупо нема зв’язку ні до артилерії, ні до кого! – ділиться він спогадами. – Піхота тупо стоїть! І тоді просто були тактичні зміщення, і тоді було страшно.
Потім були в Бахмуті – теж було страшно по-своєму. Коли ти, наприклад, робиш ротацію підрозділів особового складу – а по тобі “птічка” корегує артилерію, авіацію, все що хочеш – це страшно. Ну, ти розумієш свою відповідальність – в першу чергу, перед собою, перед рідними і перед бійцями. Ти робиш все максимально так, щоб забезпечити їхнє життя. Забезпечити життя особового складу”.
Орест згадує декілька особливо яскравих моментів у Бахмуті. Коли восени 2022 тривали бої за електростанцію, ворог уже почав займати посадки зверху, з об’їзної дороги. Орест тоді заводив особовий склад і провізію своїм “Бандеромобілем” – “Нісаном Наварою”:
“І ми штурмували тоді посадочку до електростанції, бо вже зайняли останній рубіж перед тим, як кацапи зайшли в місцеву долину зі сторони Зайцевого. От там якраз відбувалися ті перші бої з “вагнерівцями”, коли на тебе купа зеків тулило, ти їх косив. Далі переставали йти – а потім за ними ішли вже професійні військові.
Тоді вони тактично і грамотно відпрацьовували, дуже багато зачищали. Плюс такої кількості артилерії світ давно не бачив. Ми залетіли якраз на гірку туди, я віз особовий склад іншого підрозділу, який підпорядковувався нашому керівництву, і забрав своїх хлопців з позицій. Бачимо – зверху їде колона нашої техніки. Я кажу: так, розвертаємося”.
Орест Рись
Хлопці не зрозуміли такого повороту подій. Орест пояснив: там, звідки виходить техніка, зараз були штурми. Отже зараз “усе лайно, яке є в кацапів зі сторони Клинового і зі сторони електростанції”, полетить саме туди, куди прямував “Бандеромобіль”.
“Я навіть не пам’ятаю, яка це година була. Повертався я з повним складом, коли артилерію корегували їхні дрони, – сміється військовий. – Вже в сутінках таких, що два рази ледь не розбилися, бо з попереднього підрозділу, який штурмував, вискочила машина без фар – так само, як і ми без фар їхали. Врятувала, мабуть, якась чуйка. Я моментально увімкнув світло, і бачимо – тупо на нас чувак на пікапі летить!
І другий раз, коли ми вже проїхали дамбу, внизу. Я зупинявся в деяких моментах, щоб не одразу вискочити на якусь ділянку. Тому що кацапи тоді тоже нормально пристрілялись. Якщо знають, що я за такий-то час можу проїхати таку-то відстань, то луплять на випередження.
І досить часто таке було, коли наші “коптерщики” попадали під обстріл таким методом. Непогано працювали кацапи. Я їх не вихваляю, просто треба це передбачати”.
Вдруге так само хлопці опинилися на межі катастрофи, коли проїхали греблю, заїжджаючи в Бахмут із села Іванград. На дорозі були насипи, їхали в темряві без фар. І знову спрацювала чуйка – увімкнули світло, щоб побачити просто перед собою КАМАЗ, який віз гармату.
“І в них влетів уже якийсь пікап, – згадує Орест. – Якби я не включив світло, я би точно в них влетів! Та нічо, швиденько раз-раз – вирулили. Завіз особовий склад по місцях, та й усе. За моєї ротації, коли я там був між госпіталями, то по суті в підрозділі жодного “200-го”, а “300-ті” – ну дуже легкі”.
Залізняк переконаний – зміни в армії, що відбулися за роки війни, недостатні:
“Потрібно більше працювати, більше робити злагодження – з артилерією, “коптерщиками”, піхотою і так далі.
Коли я ще був офіцером по розподілу, там така типу “година атошника”– після обіду можна полежати. Я кажу: чуєте, я можу на пальцях рук перерахувати “атошників”, які з 2014-го року воюють. А я після Академії в армію у 2021-му прийшов, постійно займався самоосвітою. Вони всі розказували, що дуже великі “рекси”. А потім у Чернігові перші обстріли мін, ті, що найбільше вимахувалися, підбігали: “Командире, що робити?!” А я кажу: “Ти ж такий воїн!.. Давай, роби!”
Орест Рись
Орест впевнений, що необхідно припинити так званий “аватарообмін” – переміщення людей із підрозділу в підрозділ за різні провини. Із людьми потрібно працювати. Виводити їх на ротації і довго, ґрунтовно займатися злагодженням і навчаннями. Не на папері.
“Недаремно ті самі “правосеки” й “азовці”, які весь час тренувалися, набагато вищий клас показують, ніж ЗСУ, – переконаний він. – Але за рахунок таких людей, як Да Вінчі, як інші молоді командири, армія, по-перше, зміниться, а по-друге, ми дійсно будемо мати якісь результати, фактичні бойові задачі.
Перемога буде далеко, якщо не працювати з людьми. Найголовніше – це працювати з ними і цінувати кожного. Кожного!
Бо дуже важко навчити спеціаліста, дуже важко знайти людину, яка хоч щось буде “шурупать” у тих самих дронах і так далі. Але дуже багато часу і дуже багато зусить займає якраз навчання особового складу. Це складна кропітка робота. Але нічого, ми її виконуємо!
Результати є: на тренуваннях, на навчаннях тактичних, використання коптерів різних типів. І це не на папері, це справді так”.
…Найважче, каже Орест, на війні даються втрати друзів. А також необхідність попри цей біль швидко і якісно включатися в роботу. Все решта – вирішується.
Планів на “після перемоги” як таких у нього, каже, немає. Можливо, піде в адвокатуру, можливо, залишиться в армії. Є також бажання попрацювати у складі “СІМІК-ів”.
“Ну, але насправді я не бачу кінця тій війні, тому загадувати не треба! – сміється військовий. – Треба до кінця дожити.
Мені подобається в армії. Я ніколи не хотів тут бути, але вийшло так, що я себе знайшов. І своєю теперішньою посадою, і своїм зайняттям дуже задоволений, мені все подобається!”
Орест (праворуч на передньому плані) в улюблених горах
…Орестові Рисю назавжди залишиться 28 років.
Читайте також:
Не Сальвадор, але митець: історія одного кулеметника. Пам’яті Максима Кривцова “Далі”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
