автор: Володимир Молодій
фото з архіву братів Кирилівих
Просторий зал з довгим столом і сучасними моніторами. Стильний дизайн, на стінах – постери з прикладами розробок. Враження, що тут звичний робочий день в IT-компанії. От тільки Віталій і Юрій – у військовій формі.
Це приміщення Підрозділу розвитку та інновацій озброєння (ПРІО), яке діє при Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. Його заснували брати Кириліви, підприємці в галузі дизайну, у цивільному житті – власники бюро Hochu rayu.
Коли у 2022 році їм прийшла повістка, в ТЦК брати пішли з презентацією. У якій детально показали те, що вміють і яку користь це може принести армії.
Презентація спрацювала. Сьогодні розробки їхнього підрозділу використовують у Збройних силах України, навчальний VR-фільм “Перший бій” допомагає готувати новобранців на БЗВП, а Віталій з Юрієм планують розширювати команду.
У розмові “Новинарні” з Віталієм та Юрієм Кирилівими – про шлях від ідеї до окремого підрозділу; розробки, які вже працюють на перемогу; чому українська турель “Носоріг” краща за іноземні аналоги і як масштабувати їхній новаторський досвід на всі Збройні сили.
– Зараз ТЦК неабияк демонізують, а ви кажете, що вас там вислухали і пройнялися. Розкажіть, як виглядав ваш похід туди з презентацією?
Віталій: – Коли прийшли повістки (братам їх відправили одночасно, на одному бланку – адже 42-річний Віталій і 37-річний Юрій прописані за однією адресою – “Н”), ми подумали, що варто показати те, чим ми займаємося, як працюємо, щоб вони якось це врахували.
Підготували невелику презентацію про те, що з нашої роботи мало дотичність до військової сфери. Потрапили до військовослужбовця, якого звали Микола. Все йому показали, він подивився і покликав свого командира, капітана. Капітану було пофіг все те, що ми там показували, він просто постояв задля годиться. Однак Микола перейнявся. І, врешті, підказав нам про можливість після мобілізації поїхати у Велику Британію на навчання.
Це був центр розвідки. Через два тижні нам подзвонили і сказали – на відправку. Тоді ми потрапили в навчальний центр, і вже звідти поїхали на три тижні в Британію. Після БЗВП шестеро хлопців з нашої навчальної роти розподілили служити в навчальному центрі. В тому числі і нас із Юрою.
Фото з особистого архіву Віталія та Юрія Кирилівих
– Чим саме ви займалися до служби в армії, що вдалося так вразити військовослужбовця ТЦК своїми пропозиціями?
Юрій: – Ми є співвласникам бюро Hochu rayu. Працювали з бізнесом, організовували їм комплексний підхід до простору. Формували екосистеми – від логотипа до інтер’єру, – підвищували впізнаваність, покращували сервіс. Ми співпрацювали, наприклад, з “Будинком іграшок”, BadBoy, ОККО та багатьма іншими компаніями.
У той момент, коли нас призвали, займалися першим у західній Україні приватним госпіталем – Лікарнею святої Параскеви.
Читайте також:
Мобілізаційна хвиля 2024: рекрутовані, бусифіковані, свідомі. Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити (ч. 1)
– Але все ж на початку вас розподілили в навчальний центр. Чим ви там займалися??
В. – Нам запропонували займатися ремонтом і обслуговуванням зброї. Це було хоч щось близьке до того, що нам цікаво. Почали ми з братом вивчати зброю, бо до того багато чого не знали. Наприклад, про “КПВТ” (модифікований для озброєння бронетехніки крупнокаліберний кулемет Володимирова танковий – “Н”).
Було цікаво. Але ми зіткнулися з тим, що все це треба було робити “на коліні”– десь у великому ангарі, без світла й тепла. Тому вирішили виконати все по-іншому, так, як мало б бути. І спланували проєкт зброярні. Показали ротному, він його погодив.
Під час БЗВП
Ю. – Після цього ми написали понад сотню повідомлень друзям, партнерам з проханням підтримати. І вже за кілька днів нам привезли два контейнери. Один – для кімнати зберігання зброї, а другий – для зброярні.
Цим проєктом ми хотіли показати своїм командирам, як дизайн може бути корисним в армії. У його реалізації нам з Юрою допомагали хлопці, які з нами служили. Втілювали зброярню між нарядами і службовими завданнями. Це був перший прототип, який зробили в армії.
– Коли виникла ідея створення підрозділу, який би цілеспрямовано займався такими речами?
В. – Ми зрозуміли потребу в такому підрозділі вже в перший день, як тільки приїхали в навчальний центр. Дивилися на все, що навколо нас відбувалося, і задумалися, чим можемо бути якомога кориснішими? У нас із Юрою понад двадцять років досвіду в дизайні. З цим досвідом ми прагнули зрозуміти, як все це можна направити в конструктивне русло. Тоді й визріла думка створення підрозділу розвитку та інновацій озброєння.
Ю. – У тих обставинах це було божевіллям і навіть абсурдом. Бо в армії ми були ніким і нічим.
В. – Так, ми тоді собі просто подумали про такий підрозділ, а далі поїхали на навчання в Британію. І саме Британія нам підказала, як можна застосувати дизайн в армії. Бо там побачили, як система обслуговує людину, починаючи з логістичних центрів, роздачі одягу, організації проживання, навчання, харчування. Ми зрозуміли, що в Україні також зможемо все це дизайнувати, створювати цілісні середовища на військовій службі.
Ю. – Це такий собі human-centered design (дослівно – “людиноцентричний дизайн”: підхід до створення продуктів, коли в центрі перебуває людина та її потреби, – “Н”) у війську. Та поїздка нам в цьому плані дуже допомогла. А потім вийшло так, що коли ми зробили перший прототип, то зіштовхнулися з тим, що треба розвивати його далі. Треба було деталі до того всього, якось правильно їх записувати, зброя зношується і треба її замінювати. Ми шукали способи, як це правильно зробити, де шукати деталі тощо.
Юрій Кирилів
В. – Ще до служби ми працювали над проєктом “Панцерник”. Це броня на неброньованому автомобілі. Нам потрібно було ту броню простріляти для перевірки. Я подзвонив до заступника міського голови Львова Андрія Москаленка, бо ми зналися через співпрацю у цивільному житті, і запитав, чи знає він когось з Академії Сухопутніх військ, хто б допоміг нам випробувати “Панцерник”. І він практично одразу дав номер полковника Ярослава Шуманського, заступника начальника академії з озброєння – начальника озброєння. Ми тоді познайомилися, поговорили хвилин п’ятнадцять і він сказав – дайте чутися через два дні, попробуємо простріляти на полігоні. Але через два дні нас призвали й ми пішли в армію. Так ми “Панцерник” відклали.
Через який час нас відпустили на вихідні, за сімейними обставинами. І коли ми поверталися на службу, то я кажу до Юри – давай спробуємо зустрітися з полковником, може він нам підкаже, як рухатись дальше зі Зброярнею. Зустрілися, показали – йому сподобалося. І через деякий час вже взаємодії я сказав, що ми можемо бути ефективніші, маємо соціальний капітал, друзів, знайомих і готові робити більше.
Так нам оформили відрядження в Академію Сухопутних військ у Львові. Майже півтора року ми були там як відряджені, а з 18 жовтня 2024 року вже офіційно служимо в Сухопутці.
На початку нас було тільки двоє з Юркою. Взялися робити одне, друге – і зрозуміли, що фізично нам стає важко, ми не встигаємо всього. Тоді я почав просити, щоб нам дали ще людину. Так забрали до себе лейтенанта Романа Маркуша. Він був нашим взводним у Британії. Потім вдалося залучити ще кількох хлопців.
Читайте також:
Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР
– Чи можна це назвати ланцюжком щасливих випадковостей, що спочатку в ТЦК зацікавилися вашими вміннями, а потім полковник Шуманський почув і зрозумів?
В. – У своєму бюро ми завжди стикалися з невідомим, постійно потрібно було шукати вирішення якогось завдання. Тож армія стала для нас таким самим процесом, просто невідоме стало армійським, а не цивільним. Тобто з нашого боку – точно не випадковість, бо це досвід років, який привів до відповідних кроків. Але щодо армії, дійсно, просто зійшлися зорі. Не знаю, як і чому, але Ярослав у нас дуже повірив. І потім уже наша ініціатива все закрутила.
З полковником Ярославом Шуманським
Ю. – Є такий відомий вислів, що в армії за ініціативу карають. Та в нашому випадку вийшло, швидше, навпаки. Ми змогли свої професійні вміння й ініціативи перетворити на рушій змін. Бо ж якихось інших ресурсів не мали. Ініціатива і бажання перетворити військо на системну, прогресивну структуру насправді заряджає людей. Навіть тих, хто у війську вже давно. Спочатку вони на це дивляться, як на щось дуже нове, і не вірять. Але коли бачать один реалізований проєкт, другий, третій, то змінюють думку.
– Як, на вашу думку, можна масштабувати в ЗСУ такі приклади інновацій, як ваш підрозділ?
В. – Маємо ідею проєкту – інструкції із застосування людей креативних дисциплін в армії. Це вимога часу, бо сьогодні у війську є величезна кількість мобілізованих із такими професіями, яких до того тут не бачили. Це дизайнери, інженери, есемемники, піарщики і т.д. Але проблема в тому, що вони часто виконують відповідну роботу, але за посадою взагалі до неї жодного відношення не мають. Тому наша ідея – це створення певних ВОСів (військово-облікових спеціальностей, – “Н”) для легалізації цих спеціальностей в армії. Щоб це був дизайнер в армії і за роботою, і за документами – а не водій чи інструктор, як зараз.
Ю. – В усіх підрозділах є ця невідповідність, коли люди формально в одному відділі, а насправді працюють в іншому. У тому ж рекрутингу служать ті, хто створює, наприклад, віжуал, робить армію візуально привабливою, але офіційно числиться на якихось інших посадах.
Віталій та Юрій Кириліви
В. – Ідея проєкту заключається в тому, що ми створюємо мануал, “посібник”, який є двостороннім. Один бік для бойових бригад – про те, як ефективно застосовувати тих чи інших людей. Що дасть підрозділу застосування, наприклад, професійного дизайнера. І другий бік – де в армії можуть служити люди цивільних спеціальностей – креативних, технічних.
Ю. – Це може стати вагомим аргументом для цивільних людей долучатися до армії. Бо для більшості креативних людей армія – це щось цілком протилежне тому, що вони хотіли б робити в житті.
В. – Тому ми хочемо показати, що, по-перше, це вже існує – енна кількість бригад використовує за призначенням фотографів, відеографів, застосовує професійні навички цілком цивільних творчих професій. То чому б це не легалізувати? Та для того, щоб запустити цей проєкт, нам потрібна команда. Це мають бути люди, які готові взятися за верстку цієї історії, потім ми розширимо, поширимо й подивимося, як буде працювати. Якщо воно матиме відгук, то далі підемо вже законодавчо, щоб легалізувати ці ВОСи.
От з’явилися в українській армії літаючі дрони. За ними, відповідно, з’явилися офіційно оператори цих дронів, із відповідним ВОСом. Зараз в нас вже є НРК, наземні роботизовані комплекси. Для них ще немає операторів, але обов’язково з’являться, тобто аналогічно зроблять під них ВОС. Практика показує, що це можливо. Тому хотіли б завдяки своєму проєкту зробити це більш системно, а не випадково.
Фото з особистого архіву Віталія та Юрія Кирилівих
– Я знаю про три напрямки роботи ПРІО: освітній, інфраструктурний та бойовий…
В. – Ще є четвертий – комунікаційний. З часом ми виділили його як окремий. Відносимо туди також вступну кампанію у вищі військові навчальні заклади, яку ми робили для Академії. Ми набирали з числа курсантів і офіцерів групи для рекрутингових команд, актор Микола Береза проводив для них воркшоп з акторської майстерності, їх готували до ведення презентації. І коли вже формувалася команда, ми створили дизайн презентації, брендували машини, BRANDME допомогли нам зробити безкоштовно футболки. Домовилися й створили дизайн сайту вступної кампанії в Академію.
– Які зараз маєте актуальні проєкти, скільки їх?
В. – У кожному з цих напрямків – комунікаційному, освітньому, інфраструктурному, бойовому – є свої проєкти. В бойовому ми працюємо з автоматичною зброєю. В інфраструктурному, наприклад, думаємо над житловим комплексом – як покращити життя курсанта в наметі. В освітньому зараз працюємо над програмою БЗВП. Ну а комунікаційний – це, власне, ребрендинг Академії.
– Розкажіть ще про ваш навчальний фільм “Перший бій” – наскільки він користується попитом у навчальних центрах чи військових вишах?
В. – Маємо вже більш ніж десять звернень з різних навчальних центрів України. Бойові бригади теж звертаються. Ми всім допомагаємо його імплементувати, технічно правильно завантажити на окуляри, передаємо їм рекомендації для проведення занять тощо. От нещодавно я саме повернувся з Києва, де презентував фільм на платформі “Повернись живим”. Вони якраз робили дослідження про те, як БЗВП впливає на людей. І ми показували “Перший бій” як позитивний кейс роботи у цьому напрямку. Фільм має багато позитивних відгуків.
Ю. – Це таке нейропрограмування, яке допомагає адаптувати психіку до реалій бою. Якби побачити це вживу, рівень стресу був би набагато вищим. А тут ми поступово цей рівень нарощуємо. Людина дивиться фільм у спокійних, безпечних умовах, тому мозок має час для того, щоб переосмислити інформацію й запам’ятати правильність і почерговість дій у різних ситуаціях. Відповідно є варіанти того, що і як робити. Зараз ми ведемо різні перемовини, щоб підсилити цю історію завдяки ще більш інноваційним засобам. Поки не можемо розказати, яким саме, але якщо нам вдасться, то це буде ще один рівень цього фільму.
Читайте також:
У БЗВП в Україні вперше впровадили “психологічну смугу” – аналог польських зразків
– Як зазвичай у вас відбувається: ви щось пропонуєте чи до вас звертаються?
В. – Переважно це наша ініціатива. Ми бачимо якусь проблематику, шукаємо вирішення і демонструємо його. Ось, дивіться, маємо рішення, можемо ним ділитися, беріть і застосовуйте в себе.
Ю. – Запити йдуть в основному по бойовому напрямку. Тому що є конкретні проблеми, з якими треба щось вирішувати.
Віталій Кирилів в окулярах віртуальної реальності
– Наприклад?
В. – Наприклад, турель “Носоріг”. Поставили задання – на британський бронетранспортер “Спартан” поставити кулемет. А це означає, що треба поставити й кулеметника. Відповідно його треба чимось прикрити. Ми почали вивчати різні зовнішні зразки, далі знайшли підприємство і вже з ними створили варіанти. Зараз ця розробка вже кодифікована, тобто допущена до експлуатації у ЗСУ. І підприємство має з Міністерством оборони контракт. Це те, що для нас важливо – виходити на системний рівень таких рішень.
Ю. – У таких історіях цікавим є те, що ми проводимо практичні тести, випробування броні. Багато різних набоїв, з різних кутів, різних калібрів. Таким чином, ми в тому ж самому “Носорозі” впевнені, що він набагато краще стримує кулі, ніж радянські чи іноземні аналоги.
– Наскільки ви задоволені тим, як прогресує ПРІО?
В. – Прогрес відбувається. Хоч поки не так швидко, як би хотілося, і не в усіх напрямках. Наприклад, ще не завжди всім чітко зрозуміло, що ми робимо й про що говоримо. Я не люблю старих армійських підходів – шаблю наголо і кудись побігли, а потім зупинився серед поля і думати – чого ми сюди бігли? Треба старатися ухвалювати швидкі рішення, але швидкість для кожного рішення своя. Ми працюємо в тому темпі, щоб наша робота втілювалася в практичних і корисних речах. Треба більше залучених експертів, треба окремо людину, яка б працювала в напрямку залучення цивільних фахівців тощо.
Юрій Кирилів
– І найважливіше, мабуть, розуміння потреби в такому підрозділі.
В. – Так, бо війна надовго. І перемир’я, навіть якщо воно й відбудеться, – це лише на певний період. За цей час ми маємо почати ще більше готуватись. Хочеться, справді, більше розуміння того, наскільки важливі для армії власні розробки. Не можна думати про самі лише дрони, треба перейматися цілою інфраструктурою. Тому ми й маємо і бойовий напрямок, й інфраструктурний. Бо зброя є, але її треба також вміти обслуговувати. Освітній – адже треба навчитися користуватися цією зброєю. А також треба прокомунікувати все це, щоб далі масштабувати… Це цілісний і комплексний підхід. Тому хотілося б, щоб такі розробки мали майбутнє, а люди, які ними займаються – отримували краще фінансування.
Ю. – Коли ми спілкуємося з іноземцями, вони часто шоковані. І питають – як у таких умовах ви це робите? Та загалом ситуація точно не є поганою. Радше навпаки, як показує приклад нашого підрозділу. Ми починали вдвох і в нас, практично, нічого не було. А тепер до нас приходять і кажуть – бляха, от би з вами служити. Це надихає на роботу.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
