автор: Євгенія Генова
фото надані рідними героїв матеріалу та з відкритих джерел
Цього літа в Одесі розпочалися перші дискусії і з’явилися перші рішення про перейменування вулиць на честь загиблих захисників України. Та рідні загиблих зізнаються, що деякі такі дискусії викликають у них біль.
“Люди кажуть: “Ми не знаємо, хто вони такі, навіщо ці перейменування?..” А вони – просто хлопці з Одеси, які прагнули свободи для України і захищали наше місто за кількасот кілометрів від нього”, – наголошують родичі полеглих.
Про трьох героїв-“азовців”, на честь яких планують перейменування, розповідають їхні батьки. Про їхнє дитинство, любов до книжок, рішення стати на захист України.
А ще – про далеке Місто Марії, захисники якого не пустили ворога до Одеси.
Ярослав Баіс із кошеням, яким опікувався у бомбосховищі Маріуполя
З Мариною Баіс ми розмовляємо на літній терасі невеличкого кафе 1 вересня. Повз нас постійно пробігають-пурхають святково одягнені дітлахи. Марина народилася в Одесі і все життя мешкає біля 7-ї гімназії. Жартує, що через це все життя почувається трохи ученицею.
Її старший син Ярослав народився 1995 року – якраз тоді, коли в Україні почалася демографічна “яма”. Через економічну кризу після розпаду Радянського Союзу сім’ї не так часто наважувалися на дітей, тож у школах того періоду різко скоротилася кількість класів, а пізніше виші стабільно мали недобір студентів.
Перші роки життя Ярослава Марина виховувала його сама. Типова історія з дев’яностих про “чай без цукру і чаю”, безгрошів’я, свічки по вечорах і сльози щовечора – наче за розкладом – від безсилля, страху за родину і відсутності перспектив.
Типова історія, за кожною з яких – нетиповий людський біль.
“Скільки я тоді виплакала, тримаючи його на руках, – ніхто не знає. Кожен день був такий, коли я не знала, що буде завтра. Мені тоді був 21 рік, сама ще дитина, а на руках – син. Зараз я постійно прокручую в голові ті часи. Згадую свої відчуття, як він зростав, що бачив у дитинстві.
Я точно знаю, що все в житті – не просто так. Змішані почуття. Гордість, відчай, любов, провина. Як усе починалося тоді? З чого почалося його життя? І чому воно завершилося саме так?
Нині мені 49, я мама двох дітей. І тепер, коли прокручую в думках своє минуле, то думаю, що наші діти – це наше віддзеркалення. Ми з чоловіком – дуже принципові люди.
Я вважаю, що
життя нічого не варте, якщо у ньому є брехня.
От і Ярослав ніколи не брехав”, – каже Марина.
Коли малому було два роки, мама мусила щодня брати його з собою на роботу впродовж двох місяців – на добре відомий в Одесі будівельний ринок у тодішньому Суворовському районі (з 2023 року – Пересипський).
Марина працювала в контейнері з будівельними матеріалами, аби прогодувати родину. І в лютому-березні їй не було з ким лишити Ярославчика – її мама поїхала доглядати свою смертельно хвору маму. Саме там, на ринку, син почав розмовляти – і відразу складними реченнями.
“З 9-ї ранку до 5-ї вечора, в холод і мороз – щодня ми були разом. В Одесі це найбільш неприємні місяці – крижаний вологий вітер, вечорами темно, світла нема, в квартирі холодно. Оскільки це була демографічна “яма”, то ясельних груп не було, тож ми мали чекати, поки Ярославу виповниться три роки, щоб віддати його в дитсадок. І ось на ринку я й почула від нього перші слова – точніше, одразу речення. І постійно: “Чому? Чому? Чому?”. Такий “чомучка” був – ох.
Я старанно відповідала на всі його питання. Розуміла, що без відповідей дитину лишати не можна, навіть якщо важко, немає сил, холодно і я не знаю, що сьогодні буде на вечерю”, – згадує Марина.
Коли син стане дорослим, ці “чому” стануть іншими. Це відбувалося так: увечері Ярослав міг іноді спитати: “Ма, хочеш чаю?”.
“Я все відкладала, і ми пили чай. Якби мене хтось із молодих батьків зараз спитав, як виховувати дітей, я б порадила просту штуку: пийте з ними чай, як тільки вони запропонують. Немає більш важливих речей. Ані робота, ані ваш відпочинок, ані втома.
Просто пийте чай і слухайте свою дитину. Бажано мовчки, а висловити власну думку краще наступного дня”, – каже жінка.
Сімейне фото
Ярослав рано навчився читати – причому вчився разом з бабусею відразу читати газети. І змалку захопився історією та географією: збирав грубі підшивки тематичних журналів, постійно багато читав. А якщо грав у комп’ютерні ігри – то теж віддавав перевагу історичним.
У школі його здібності знайшли підтримку. Ярослав навчався в тій самій 7-й гімназії (нині – ліцей №7) – одній із найперших шкіл в Одесі, де навчання відбувалося повністю українською мовою.
Якщо зараз це звучить, можливо, дивно для читачів з інших регіонів, то одесити зрозуміють: у певні часи знайти цілком україномовну школу (а не клас) було непростим завданням.
“До першого класу він ішов у вишиванці. Його перша вчителька Таїса Альбінівна Бєлобородько – це його любов. Бездоганна українська мова, завжди спокійна, завжди з посмішкою. Їй ніколи не було потреби підвищувати на когось голос – діти її обожнювали. І мій Ярославчик – теж”, – розповідає мати.
Згадує, що у старших класах, крім української мови, історії й географії, до синових захоплень неочікувано додалася початкова військова підготовка: “У них із цього предмета теж був прекрасний учитель, він їх навіть у тирі вчив стріляти”.
“Певно, школа і родина – це й сформувало його таким, яким він став”, – розмірковує Марина.
Читайте також:
“Проти мене – проросійські й аваковські”: велике інтерв’ю з Сергієм Стерненком
А потім почався 2014 рік. На той момент Ярослав уже навчався на другому курсі морського університету.
“Син вивчав економіку підприємств, політикою ніколи не цікавився. А от я з великою тривогою стежила за подіями на Майдані. Після побиття студентів поїхала до Києва, щоб на власні очі побачити, що відбувається на Майдані, і мати про це свою думку. Для мене це було дуже важливо”, – згадує жінка.
Одного дня Ярослав прийшов додому з університету і з порогу гукнув:
“Мамо, ти не повіриш! Мене в маршрутці назвали бандерівцем”.
Шокований юнак розповів, що їхав додому, коли йому зателефонував друг зі Львова. Спілкуючись із ним українською, хлопець раптом почув позаду: “Ах ти ж фашист! Бандерівець ти!”.
Вражений, Ярослав обернувся й побачив жінку, яка аж кипіла від люті: “Бандерівець, німецький прихвостень!” Юнак не розгубився: “То у мене вівчарка німецька. А я – ні”.
Але після цього студент почав активно цікавитися тим, що відбувається в країні. Спочатку долучився до одеського осередку “Правого сектору”, постійно ходив на патріотичні акції. Причому, як і належить “бандерівцю”, – з улюбленою німецькою вівчаркою.
“Та жінка в маршрутці й сама не знала, що зробила своїми словами”, – зауважує Марина.
Ярослав Баіс зі своєю улюбленицею, німецькою вівчаркою Лолою. Її не стало в червні 2021-го
2 травня 2014 року, коли в Одесі прибічники “русской вєсни” напали в центрі міста на колону українських футбольних фанатів, Ярослав теж був серед уболівальників. Один із загиблих патріотів, Ігор Іванов, фактично помер від вогнепального поранення у нього на руках. Потім Ярослав не раз згадував про це.
“Я була за містом і не знала, що в Одесі в цей час убивають людей. Коли дізналася з новин, почала йому телефонувати. На щастя, він постійно був зі мною на зв’язку.
Додому син прийшов після 2-ї години ночі і сказав: “Мамо, я допомагав Ігоря занести у “швидку”, і в нього очі стали скляні. Скляні очі, мамо”.
Він важко це переживав. Але вся наша родина розуміла, що
якби не те 2 травня – Одеса вже могла б і не бути українським містом”,
– наголошує жінка.
Читайте також:
“2 травня – свято успішної оборони Одеси від російської агресії”, – Дикий
Після четвертого курсу 21-річний юнак став перед вибором: що далі? І, зваживши різні варіанти, заявив: “Треба йти в армію. Але фарбувати бордюри я не хочу”.
Наприкінці вересня 2015 року Ярослав поїхав у Київ, на підготовку рекрутів “Азова”. Через кілька місяців, під час яких, не витримавши навантажень, “відсіялася” половина охочих, він успішно склав випробування і був готовий підписати контракт.
Перед цим приїхав додому у відпустку, і Марина ледь упізнала сина:
“Він у школі займався спортом – переважно різними єдиноборствами, – але не можна сказати, що це було його улюблене заняття. Найбільше Ярослав любив читати книжки на своєму дивані й обіймати собаку. Втім, я не сумнівалася, що він пройде суворі випробування “Азова”. Так і було, але з порогу я ледь упізнала сина: це був величезний, накачаний бородатий чоловік. З незвички я аж лякалася перші кілька днів.
І ще в нього був абсолютно інший погляд: впевнений, спокійний, серйозний. Кудись поділися його емоційність і багатослівність, поступившись місцем коротким фразам по суті.
Це був мій син і водночас дорослий, упевнений в собі і своїх поглядах чоловік, який знайшов себе і свою мету в житті. Я відчувала неймовірну гордість”, – зізнається жінка.
Після підписання контракту Ярослав опинився на лінії фронту в районі Красногорівки. Про війну говорив неохоче, мало. Але одного разу Марина побачила по телевізору сюжет про події в зоні АТО, де її Ярослав давав інтерв’ю. Все, що встигла тоді, – швидко записати репортаж на камеру свого телефона. Цей запис і зараз із нею:
“Він завжди був дуже комунікабельний і гарно формулював свої думки, ще зі школи. Тож журналісти його любили, нерідко брали у нього коментарі. А я все не могла надивуватися, який же він у мене крутий”, – усміхається мати.
Це фото сам Ярослав називав “бабусин їжачок”. У них із бабусею завжди були дуже теплі стосунки
Відтоді почалося життя на два міста – Одесу і Маріуполь. В “Азові” Ярослав мав право на 45 днів відпустки, які ділив на 4 частини і щосезону приїздив додому на 10-12 днів.
Мама часто йому казала: мовляв, може, краще ці дні провести за кордоном, подивитися світ, поки молодий? Але хлопець лише махав рукою – йому потрібна була тільки Одеса, його дім, улюблений диван, книжки і домашні тварини. Казав, що вдома підзаряджає свій внутрішній акумулятор.
Через три роки, коли скінчився перший контракт і Ярослав заочно закінчив навчання в університеті, він вирішив укласти другий контракт. І паралельно пішов навчатися на військовій кафедрі Харківського національного університету внутрішніх справ, щоб стати офіцером.
“Він розумів, що має лідерські якості. І це розуміло і його командування, яке підтримувало Ярославову мету. Він умів взяти на себе відповідальність, умів спілкуватися з людьми, знаходити до них “ключ”, – згадує жінка.
“Азовець” Ярослав Баіс. Фото з обкладинки військового журналу, 2019 рік
У 2019 році Ярослав був одним із героїв фронтового репортажу “Новинарні” зі Світлодарської дуги. Розважливий, серйозний одесит з “Азову” запам’ятався, окрім іншого, ще й своєю правильною українською мовою…
Другий контракт Ярослав Баіс уклав у званні молодшого лейтенанта 2021 року. У січні 2022-го він придбав свій перший у житті автомобіль – старенький “фольксваген”. Мама ще тоді пропонувала йому перегнати авто додому в Одесу, але не склалося.
Коли почалася повномасштабна війна, син відразу пояснив матері: вийти з оточення не вдасться.
“Він пояснював: “Розумієш, якщо хлопці підуть сюди по нас, вони всі поляжуть. Це не варіант. А ми вже тут, як буде. Це наш обов’язок”.
Я йому іноді казала, коли вони вже були на “Азовсталі”: “Сину, може, є можливості якось вийти з оточення по одному? Якимись хащами абощо?”. А він відповідав: “Мамо. Може, й можна. Але хлопців я не покину”.
Розумієте, Україна для нього і його хлопців – це все. Не порожні гарні слова, ні. Лише конкретні справи”, – розповідає Марина.
Ярослав Баіс
У середині березня з Маріуполя вдалося вийти нареченій Ярослава – Валерії. Перед цим вона провела кілька тижнів у підвалах під обстрілами, допомагала рятувати поранених.
Коли після кількаденного виходу з оточеного міста, напівпритомна від голоду та побаченого у місті, Лера опинилася в Одесі, вона сказала Марині: “Я вийшла з пекла”.
“Хіба ми знали тоді, що наше пекло – ще попереду?” – сумно констатує тепер жінка.
Про те, що відбувалося на “Азовсталі”, Ярослав практично не розповідав. Писав повідомлення, що врятувати їх може тільки диво, але хлопці тримаються. Напередодні виходу в російський полон також написав про це, сказав, що вони виконали наказ командування з честю.
Останнє повідомлення Ярослава рідним перед виходом з “Азовсталі”
На день народження Марини 15 липня 2022 року він зміг уже з полону в Оленівці написати їй повідомлення, привітав. А одного разу навіть зміг зателефонувати: казав, що після обміну зачиниться у себе в кімнаті, ляже на улюблений диван, буде їсти смаколики і цілий тиждень грати в комп’ютерні ігри…
28 липня Маринин молодший син Артур, теж військовий, дізнався про теракт росіян в Оленівці. І побачив перші списки поранених і вбитих, які виклали окупанти.
Ім’я Ярослава було в обох цих списках.
Невідомість паралізувала і позбавляла сил:
“Побратим Ярослава, який був в іншому бараці, казав, що після вибуху росіяни взагалі нікому не допомагали. Там усе горіло. А хлопець, який спав на ліжку над моїм сином, тобто на другому ярусі, був живий і практично неушкоджений.
Ми жили марними надіями, але як інакше?” – згадує жінка.
Ярослав Баіс перед виходом з “Азовсталі”
У лютому 2023 року родина отримала результати ДНК-експертизи. Дива не сталося: друг “Август”, Ярослав Баіс був серед загиблих. Марина показує мені світлини тіла. Каже, що він так і не зробив собі татуювань, за якими, можливо, тіло було б легше упізнати.
“Син повернувся додому. Поки що урна з прахом стоїть біля його улюбленого дивану. Сподіваюся, ми зможемо його поховати в колумбарії на Меморіалі Слави.
А поки що душа моя поламана. Буває, у людини поламана нога або рука. А у мене – все тіло. Все зсередини – рана. Ти ніби живеш ходиш, щось робиш – і цей біль завжди з тобою, ти не забуваєш про нього ані на мить”, – зітхає Марина.
Після загибелі героя родина придбала його побратимам бойовий автомобіль. Замість номерного знака на авто – напис “Август”. Народжений у серпні, Ярослав повернувся у стрій назавжди.
На його честь планують перейменувати вулицю Ростовську, де розташована його улюблена школа.
Гірка іронія долі: герою треба було загинути, аби вулицю на честь російського Ростова в Одесі таки перейменували.
Читайте також:
“Це була цинічна масова страта”. Рік після теракту в Оленівці: родичі полонених об’єдналися, щоб боротися за правду і своїх героїв
Віталій Блажко “Хват”
З батьками Віталія ми зустрічаємося біля подвір’я школи №22, яку він закінчив. Тиха місцина, оточена високими тополями і дев’ятиповерхівками типового одеського “спальника”.
Наталія й Олег ідуть доріжкою до школи неквапом, обережно притримуючи одне одного. Олег каже, що через нерви іноді зраджують ноги, але запевняє: з ним – усе гаразд, ось тільки дружина хворіє. Ми сидимо на потрісканій дерев’яній лавці і ловимо останні промені вечірнього сонця.
“Я сам з Одеси, народився тут. А дружина у мене з Росії. Буває й таке… Якась іронія долі”, – починає розповідь Олег.
За освітою він – інженер-конструктор. Працював на одному з одеських заводів, але у важких дев’яностих перейшов на роботу в “Міськсвітло”, де так і працює досі.
“Колись мій тато казав: “Синку, вчись, а то підеш до мене працювати в “Міськсвітло”. Я й вчився. А тепер працюю в “Міськсвітлі”. Треба було якось виживати, а інженери тоді були непотрібні”, – зітхає чоловік.
Наталія розповідає, що приїхала якось в Одесу у гості до подружки. Познайомилася тут з Олегом – і вирішила залишитися.
1989 року в них народився Віталій – спокійний, тихий хлопчик, який змалечку обожнював енциклопедії і товсті збірки давньогрецьких міфів.
“Він був настільки спокійний, що я переживала. Кажу йому, бувало: чому ти на перервах сидиш за партою, а не побігаєш з дітьми? А він мені спокійно так відповідає: “Вчителька сказала нам не бігати, я й не бігаю”. Отакий ріс”, – усміхається жінка.
“Перша вчителька Віталіка просто обожнювала. Якось розказала мені, що на уроці спитала в діток, хто такий Геркулес. Одні кажуть: “Каша”. Інші взагалі не знають. А Віталік тягне руку: “Це герой, який здійснив 12 подвигів”. Вчительку це дуже вразило, бо це ж були ще геть малюки. Але я не здивувалася, бо міфами син зачитувався майже як тільки навчився читати, а це було ще до школи”, – розповідає Наталя.
У другому класі діти робили поробки з паперових смужок. Хтось зробив квіточку, хтось – сонечко. Що зробив Віталік, – вчителька не мала уявлення, бо це було ні на що не схоже.
“Що це таке, Віталіку?” – спитала вона.
“Личинка сколопендри”, – серйозно відповів малюк.
Вчителька мусила вдома переглянути енциклопедію – і з подивом побачила, що паперова поробка учня дійсно нагадує намальовану в книзі комаху.
“Він завжди був із книжкою. Я в якийсь момент почала побоюватися, що син стане “ботаніком”. Читав усе, що потрапляло під руку, про історію, географію, астрономію. А десь у шостому-сьомому класі він пішов на тайський бокс. Після цього в щоденнику почали з’являтися записи: “Побився з однокласником”, “Брав участь у бійці”.
Я, звісно, знов незадоволена, кажу, як так, мій син – хуліган? А чоловік: “Ти ж боялася, що він “ботаном” буде – тепер мовчи. Але він був такий цікавий хуліган – з книжкою під пахвою”, – додає мама.
Ми сміємося, уявляючи собі цього хулігана з товстою енциклопедією.
Наприкінці шкільного навчання Віталій загорівся ідеєю стати військовим. Батьки його мрій не поділяли: коли додому прийшов лист-виклик з танкового училища, куди він таємно від них подав документи, мама й бабуся той лист заховали.
Віталій про це дізнався лише через кілька років, коли йому випадково зустрівся вчитель з військової підготовки і спитав, чому ж він не пішов в училище, адже йому приходив виклик.
“Син тоді на нас дуже за це ображався. Але ми, звісно, хотіли, як ліпше. Щоб наша дитина була жива й обрала собі мирну професію”, – каже Наталя.
Читайте також:
Мати янголів. Письменниця Галина Голіцина втратила на війні двох синів-патріотів з різницею у вісім років
Після школи Віталій вступив до академії зв’язку. Але після першого курсу забрав документи: заявив, що йому там нецікаво, і що вступатиме в Академію сухопутних військ у Львові.
Втім, на медкомісії хлопцю сказали, що він не може бути військовим через проблеми з кров’яним тиском.
“Він страшенно переживав через це, був упевнений, що ніяких проблем із тиском насправді немає”, – пригадує мама.
Сам Віталій в інтерв’ю виданню “Цензор” розповідав про той випадок так:
“Товариш, який зі мною не вступив через той-таки “тиск”, пояснив, що просто у нього вимагали грошей. У мене, до речі, не вимагали. Зате, як зараз розумію, даремно я почав на співбесіді одразу розповідати про український патріотизм і все таке. Подумали, що якийсь псих, напевно, навіщо патріоти потрібні в такій армії, як тоді…”
“Але Віталік – не з тих, хто відступає. Зрештою він пішов служити строкову (де його відправили у Внутрішні війська – “Н”), а після цього вирішив вступати до Харківського університету внутрішніх справ. Склав іспити з математики, фізики, англійської на відмінно, а фізкультуру не зміг – не вмів бігати.
Але зрештою його все одно прийняли: сказали, що в університеті потрібні не тільки ті, хто вміє швидко бігати, а й ті, хто вміє швидко думати. Віталік був щасливий”, – розповідають батьки.
Курсант Віталій Блажко з мамою Наталею
Після навчання і нетривалої служби в тодішній міліції (Віталій служив у спецпідрозділі “Беркут”, про що також багато розповідає у згаданому вище інтерв’ю, – Ред.) Блажко часто казав батькам, що не бачить себе в органах внутрішніх справ.
“Казав, що хоче їхати в Африку у складі миротоворчих військ. І от одного дня, був липень 2015-го, він заїхав до мене на роботу. Я подумав, може, ключі забув від квартири чи що. А він мені каже: “Тату, я їду”. Я питаю: “Куди? В Африку?”. А він: “Ні, в АТО”.
Я спитав тільки: “А ти не можеш не поїхати?”. І він коротко відповів: “Ні, я повинен”. Переконати його було неможливо”, – розповідає Олег.
Вже після початку служби на “нулі” Віталій вступив до лав “Азову”. Став офіцером, пройшовши шлях від молодшого сержанта і до майора – останнє звання отримав уже на “Азовсталі”.
Друг “Хват” командував снайперським підрозділом “Азову”
За час участі у війні “Хват” був тричі поранений: 2015-го, 2017-го і 2019 року.
“Він казав нам завжди: “Хто, як не я?”. Взагалі, був небагатослівний. Мало що розказував про війну. Говорив просто: “Вони прийшли на нашу землю нас убивати. А це – наша земля”.
А останні роки півтора він спішив жити, наче відчував близьку смерть. Поїхав за кордон у відпустку, казав, хоче глянути, як там люди живуть. Познайомився з чудовою дівчиною. У січні 2022-го зробив їй пропозицію. Хотів встигнути дуже багато”, – розповідає батько.
Унаслідок третього поранення Віталій втратив обидві стопи. Батьки плекали надію, що після цього син нарешті звільниться і заживе цивільним життям. Однак цього так і не сталося: боєць робив усе, щоб якомога швидше почати ходити. Добився протезування в США, заодно налагодив контакти, які потім допомогли отримати протези багатьом українським військовим.
“З Америки він приїхав уже з протезом. Навіть додому не поїхав – одразу на війну. А потім якось приїхав у відпустку, я дивлюся – він зняв протез і ходить по квартирі навіть без палички. Я питаю: “Сину, а як ти так гарно ходиш навіть без палички?”. А він каже: “Мамо, я ще й бігаю”.
Віталік на протезі навчився таке витворяти, що не всі й на своїх ногах таке зможуть. Такий характер. Не скаржився, мовчки робив. І ніхто не знає, якою ціною йому давалися всі зусилля. Він міг подолати будь-які труднощі”, – каже мама.
Віталій був тричі нагороджений орденами “За мужність”, однак так само ніколи не розповідав батькам, за що саме.
“Він до цього якось без особливих емоцій ставився. Максимум, що міг сказати, якщо ми питали: “Та, знов “залізячку” дали”.
Я-то розумію, що повними кавалерами ордену “За мужність” просто так не стають. Ну але він свої заслуги ніколи не афішував. Просто вважав, що бути там – це його обов’язок.
На “Азовсталі” він був поранений тричі. Казав нам, що легко. Ми не дуже вірили. Його могли кілька разів евакуювати звідти гвинтокрилом, пропонували, – нам потім розповідали про це побратими, які лишилися живі. А він казав, що не може їх залишити. І не полетів”, – говорить Олег.
Віталій Блажко з батьком
Віталій загинув 8 травня 2022 року, захищаючи Маріуполь. У липні президент Володимир Зеленський підписав указ про нагородження, серед інших, майора Блажка орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
А на День Незалежності 24 серпня 2023-го Наталія отримала від президента синів орден “Золота зірка” – Віталій Блажко посмертно отримав звання Героя України.
Батьки дістають з простої полотняної торбинки його ордени, які принесли з собою: “Богдана”, три “За мужність”, зірку Героя…
“Ми не хвалимося сином. Але, зрештою, це справжні, заслужені нагороди. Приїздять його хлопці, дзвонять. Кажуть, що такого другого, як “Хватка” – так вони ласкаво його називали – не було й не буде. Що він багатьох людей врятував як офіцер, як командир. А себе от, бачте, не врятував…” – мама складає ордени в коробочки, дбайливо розправляє сумку.
Фото: Євгенія Генова
На честь Віталія Блажка планують перейменувати одну з вулиць – швидше за все, в центрі Одеси.
“Він був не просто з “Азова”. Він був одним із тих, хто створив “Азов”. “Азов” був у його серці, а він – у серці “Азова”. Бо “Азов” створився саме тут, на нашому півдні, і ми цим пишаємося”, – каже на прощання Олег.
Вони йдуть додому, так само підтримуючи одне одного за руку. На плечі у Наталі – простенька темно-синя сумка. Ніхто з перехожих не знає, що в ній – їхній найбільший скарб.
Читайте також:
Хмарне сховище “азовця” Олександра Гряника, який дістався гелікоптером на “Азовсталь” і там загинув
Артур Савельєв “Гамп”
У Старобазарному центрі неподалік від “Привозу” традиційно гамірно. Вдень поки що майже по-літньому спекотно, дітвора ганяє майданчиком, хтось гучно сміється, хтось когось наздоганяє, гавкають собаки, їздять велосипедисти.
На лавці у затінку ми з Діаною Савельєвою розмовляємо про війну, любов, справедливість і її сина – “азовця” Артура “Гампа”, який цього дня, рівно три роки тому, назавжди поїхав з Одеси до Маріуполя.
Діана – одеситка у четвертому коліні. Тому жартує, що
всім, хто каже про “бандерівців”, які “понаїхали”, може з легкістю сказати, що її найдорожчий “азовець” – одесит у п’ятому поколінні.
“Корінніше” не буває”, – посміхається жінка.
Розповідає, що Артур з народження відрізнявся абсолютним спокоєм:
“Це була просто максимально спокійна, врівноважена дитина. Я не пригадую, щоб у нього трапилася істерика чи щось подібне. Я б сказала, що він був дорослою розсудливою людиною від народження. От народився – і зразу дорослий.
Діана з маленьким Артуром
Швидко навчився читати, швидко зрозумів, що його найбільші захоплення – історія та географія, і міг ще зовсім маленьким вступити в діалог з кимось із дорослих і довести свою думку щодо якоїсь теми. Спокійно, зважено, з аргументами. Це було неймовірно – спостерігати за цим маленьким філософом. Він легко сходився з людьми, мав завжди багато друзів. Ніколи не було у нього якихось бійок, суперечок.
Він мені завжди казав: “Мам, усі проблеми люди можуть вирішити мирним шляхом. Для чого вирішувати щось силою?”. От він був завжди впевнений, що всі проблеми можна вирішити, домовившись.
А коли він пішов на війну, я йому ці його слова нагадала. Він замислився і сказав:
“Так, дійсно не всі. Але ж я мав на увазі притомних людей”,
– згадує Діана.
Малий Артур – Артуша – вмів домогтися свого. Захотів навчитися грати в шахи – навчився сам. Захотів грати на гітарі – навчився сам. Спокійна наполеглива сила – це про його характер. У випускних класах хлопець почав займатися з репетитором, багато сил почав скеровувати на поглиблене вивчення історії.
“Учитель був від нього в захваті. Вони з ним лишалися ще після уроку і дискутували, обговорювали книжки, якісь позашкільні теми з історії. Постійно мене потім питав при зустрічі: “На як там Артуша?”.
Зрештою син склав ЗНО на одні з найвищих балів у класі – близько 200. Однокласники аж здивувалися, мовляв, як у нього так вийшло? Та як-як – захотів і вийшло. У нього все так було”, – розвідає мама.
Після школи Артур вирішив вступити до академії харчових технологій:
“Раніше він не куховарив, а це захопився. Почав готувати дуже складні страви, один тільки соус міг робити з 10-15 інгредієнтів. Терпіння у нього вистачало на всіх. Брався за найскладніші рецепти. Ну бо він такий: якщо за щось береться, то зробить, як би важко не було.
Але після першого семестру сказав, що стало нецікаво. Готувати їх не вчили, було багато теорії, стало нудно.
Це вже тепер ми з Алісою – це його молодша сестричка – знаємо, що найцікавіше там починається з третього курсу. А чому ми це знаємо? Тому що коли вона закінчила школу, то у неї варіантів, крім як піти шляхом обожнюваного старшого брата не було. Вона його наслідувала в усьому. Вже навчається на магістратурі, їй дуже подобається, і каже, мовляв, як шкода, що Артуша не дізнався – найцікавіше буде потім.
Найцікавіше взагалі було попереду. Тільки життя його було несправедливо коротким”, – каже Діана.
Артур Савельєв
Ще у старших класах юнак почав відвідувати заходи “Національного корпусу” в Одесі: захопився ідеями, багато розповідав удома про те, чому так важливо любити свою країну і захищати її.
“Почав бігати в парку. Але не в нашому, бо соромився, а в парку біля квартири моєї мами. Казав мені: “Мам, у нашому парку купа знайомих, всі з пивом, телефонами сидять на лавках, а я один бігаю. Краще я побігаю там, де мене ніхто не знає”.
Дійсно, мій син завжди відрізнявся від тих, хто сидів з пивом у парку. У 2020 році, коли вже починався карантин, він мені сказав, що їде з другом по інших областях. Мовляв, як волонтери будуть допомагати дідусям-бабусям, розвозити їм їжу, ліки тощо. Я, звісно, повірила.
А потім мені написав його куратор в академії: “А ви знаєте, де ваш син?”. Я кажу: “Ну як, бабулькам їжу розвозить”.
Що ж, таємниця швидко розкрилася: мій Артуша, такий собі типовий син одеської мами й онук одеської бабусі, опинився на вишколі “Азову” в Києві. У це важко було повірити. Далі – курс молодого бійця, важкі випробування, максимально строгий, жорсткий відбір.
Не пройти його було легше легкого – на найменше порушення, за найменшу помилку. І навіть його друг, який його туди покликав, той вишкіл не пройшов, повернувся додому і вже пізніше став морпіхом. А Артур – пройшов.
Потім якось розказував, що в липні треба було бігти багато кілометрів у повній екіпіровці, зі зброєю, кілограмів 20. Це з його плоскостопістю, проблемами з судинами і вічно поганими кардіограмами.
І от, каже, люди поруч просто падали від утоми. Артур ліг під дерево перепочити – все перед очима темне, нічого не бачить. Заплющив очі, подихав. Розплющив – встав і побіг далі. Прибіг у першій п’ятірці.
Приїхав додому влітку 2020-го – схуд на два розміри, а очі – щасливі. Потім підписав контракт і переїхав жити до Маріуполя. Це був його максимально усвідомлений вибір, він був щасливий стати “азовцем”, – каже Діана.
Друг “Гамп”
З того часу Артур тричі приїздив у відпустку до рідного міста. Обожнював його всім серцем. Їздили до нього в Маріуполь і рідні – подивитися на місто, де тепер жив їхній Артуша.
Мама каже, що місто їй сподобалось – гарні фонтани, парки, красивий драмтеатр, багато квітів. Але син казав, що місто пахне смертю. Тоді вона його не розуміла.
“У 2021 році він приїхав геть ненадовго, сюрпризом на мій день народження у квітні. А потім – у серпні.
Сьогодні, 8 вересня (коли відбувалося інтерв’ю – “Н”), якраз два роки, як він поїхав від нас назавжди.
У нас була традиція: поїсти в “Макдональдсі” на прощання, бо в Маріуполі його не було, а Артур дуже любив їхні бургери. А потім – на автобус. І от того разу ми стоїмо – я, бабуся, Аліса. А автобус ніяк не їде. Артур нервується: “Ну чого він не їде? Хай уже їде!”. Не любив оці прощання на вокзалах…” – Діана на якийсь час замовкає дивиться кудись далеко, крізь парк і дитячий майданчик.
Мама й дорослий син
Уперше й востаннє її найспокійніший у світі Артур кричав вранці 24 лютого 2022 року. Він кричав мамі у слухавку мобільного:
“Їдьте в західні області, їдьте з Одеси. Вона скоро буде в оточенні, якщо ми їх тут не зупинимо!
Їдьте, благаю!”.
З міста родина не поїхала. Але про всяк перебралися з Молдаванки у центр, до Діаниної мами. Спілкування з сином було уривчастим:
“Казав мені, що ніколи не здасться в полон. Що захищатиме нашу землю до останнього. Що Маріуполь має триматися максимально довго, що це захистить Одесу і не тільки. Казав, що росіяни б’ють по житлових будинках, що цивільні страждають і це вражає його найбільше – то був найбільший його біль.
Потім Артур двічі виходив на зв’язок з іншого номера, сказав, що його телефон знищено. Попросив Алісу знайти в Інстаграмі дівчину Валерію. Пояснив, як знайти, і сказав написати їй, що він живий.
Так ми дізналися, що у нього, виявляється, є дівчина. Раніше не казав, соромився, певно. Потім телефонував ще раз -сказати, що живий, що вони б’ються, тримаються. Більше не дзвонив”, – згадує мама.
Артур із побратимами
Артур “Гамп” загинув через тиждень після початку великої війни. Разом із двома побратимами вночі обороняв одну з позицій, коли на неї зайшла ворожа ДРГ – 10 чи 15 чоловік. За словами товаришів по службі, Артур загинув, а його побратими отримали поранення. Однак зрештою теж померли від ран…
“Мені сказали, що він загинув, 10 березня. Зателефонували з патронатної служби “Азова”. Я сама злякалася свого крику.
Потім перетелефонувала, спитала, що саме трапилося. Мені розказали про ДРГ. Потім говорили, що тіла забрали на “Азовсталь”. Там їх тримали в рефрижераторах. Говорили, що росіяни бомбили укриття, і кілька рефрижераторів розбомбили. Виходить, мертві загинули ще раз.
Чи був там мій Артуша? Я не знаю. Вже потім я знайшла жінку, маму хлопця, з чийого телефона мені дзвонив Артур. Той хлопець загинув 26 лютого, вони дружили. Ми з його мамою дізналися про це вже після смерті обох”, – розповідає Діана.
Читайте також:
Бабуся “Азову”: хоч би кісточки їхні привезли…
У березні 2022-го Артур Савельєв був посмертно нагороджений орденом “За мужність” третього ступеня.
“Він завжди мені казав:
“Мамо, я воюю не за депутатів чи бізнесменів. Я воюю за свою землю. Мені все одно, що хтось краде абощо. Мені – є що і кого захищати.
Ці свині прийшли на нашу землю, і ми маємо її захищати. А з нечесними політиками потім розберемося. Я воюю за своє”, – згадує жінка.
Після смерті сина вона пройшла ще кілька кіл пекла – аналізи ДНК, перегляд бази даних загиблих:
“Перегляд бази виглядає так: тебе саджають за комп’ютер і показують десятки, сотні фотографій мертвих тіл. І ти вдивляєшся у кожне, намагаєшся вловити знайомі риси.
Багатьом стає погано. Я трималася. Мусила триматися. Хотіла його знайти. Але не знайшла.
На його день народження я купила 22 надувні кульки – ми завжди дарували йому надувні кульки на дні народження. А принести їх нема куди – випустила на “Ланжероні”. Іноді ходжу в “Макдональдс”, замовляю його улюблений бургер. Сиджу сама з собою, їм бургер. Говорю з ним: бачиш, Артуша, твій улюблений.
Коли 10 березня пролунав дзвінок від патронатної служби, у мене кімнаті якраз стояв букет квітів – з 8 березня. Тоді біля квітів ми поставили його фотографію. І тепер у нас завжди стоїть букет свіжих квітів, я постійно купую, і його світлина. Все моє життя тепер – це суцільний біль, який ніколи не вщухає”.
На школі, де навчався Артур, відкрили меморіальну табличку на його честь. У планах – перейменування однієї з вулиць.
Меморіальна таблиця на будівлі школи, у якій навчався Артур Савельєв
Утім, все не так просто:
“Це не мене питали, чи я не проти таблички й перейменування. Навпаки: я ходила, оббивала пороги, просила, – наголошує Діана. – Мені казали, що треба чекати Перемоги, потім – що треба чекати 10 років, далі – що таких, як мій син, ще буде багато і на всіх не вистачить місця.
Я б хотіла дати їм послухати його голос вранці 24 лютого 2022-го. Коли мій 21-річний син казав: “Ми будемо тримати Маріуполь, скільки зможемо. Інакше вони будуть в Одесі вже за пару днів”.
І вони були б тут, якби не Артур і його побратими. І не було б у нас дискусій про місце для табличок, про перейменування і про те, чи треба чекати 10 років, чи не треба.
Я іноді дивлюся в порожні очі деяких людей. На тих, хто сидить з пивом у парку. І думаю. Чи міг мій син вчинити інакше? Я знаю: не міг”, – говорить Діана.
Ми прощаємося біля парку. Рішення про перейменування вулиць на честь цих трьох героїв і досі не ухвалені.
…Я уявляю жіночу постать, яка стоїть обличчям до замінованого моря і повільно відпускає з рук 22 повітряні кульки. У небо над Одесою.
Читайте також:
Анна Дерев’янко: Виростивши сталевого сина-“азовця”, я не маю права бути не сталевою мамою
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
