автор: Марина Ткачук
фото з архіву Лариси Борисенко та з відкритих джерел
Лариса Борисенко, засновниця й очільниця відомого Павлоградського кінологічного пошуково-рятувального загону “Антарес”, – фахівець із унікальним досвідом. Таких одиниці не те що в Україні – у світі. Її спеціально навчені собаки шукають полеглих бійців, зниклих безвісти бабусь та дітей, працюють на місцях “прильотів” – і все це в режимі нон-стоп.
Лариса зі своєю командою побувала в усіх гарячих точках України, на місцях масових захоронень закатованих мирних мешканців. І всюди її унікальний досвід стає незамінним. Вона знаходить зниклих людей і повертає їх рідним.
У березні 2023 року під час однієї з пошукових місій на Харківщині група Лариси разом із собаками підірвалася на розтяжці. Поранень зазнали 19-річний напарник пошуковиці В’ячеслав Майборода, а також керівник групи майор ГШ ЗСУ 48-річний Андрій Чернявський.
А сама Лариса, отримавши найважчі травми, опинилася на межі смерті – лікарі спершу не давали їй жодних шансів на порятунок.
Та після десятка операцій та чотирьох місяців реабілітації вона стала на ноги. І хоча процес відновлення повільний та болючий, уже потроху повертається до роботи – без собак не уявляє свого життя.
У День Незалежності Лариса Борисенко отримала Орден Княгині Ольги III-ступеня. Орден, яким її було нагороджено указом президента ще від 7 березня. Проте невдовзі після того її життя розділилося на “до” і “після”.
“Я радію, що цей орден, яким мене відзначили за життя та справи, які були “до”, дочекався того, щоб його вручили мені особисто. Бо були варіанти… Дуже хочу бути достойною цієї нагороди і в своєму житті, яке “після”. Після мого другого Дня народження”, – написала Лариса.
“Усе, що відбувалося зі мною всі ці роки, шлях, який я пройшла, вів мене саме до того, чим я зараз займаюся. І до чого маю намір повернутися”, – каже пошуковиця.
Лариса Борисенко з колегою й собаками-пошуковцями
26 березня 2023 року Лариса зі своєю кінологічною групою разом з іншими пошуковцями працювали в експедиції на Харківщині. Близько місяця вони перебували на звільненій території, де велися бої, у рамках гуманітарної місії “На щиті” – шукали загиблих військових.
Той день був направду вдалим для групи. Адже вони знайшли того, кого шукали, – Влада, загиблого військового з Чернігівщини. Зовсім молодого хлопця.
“Його батьки передали нам координати орієнтовного місця загибелі. І хоча там вже перед тим пошуковці працювали, ми взялися ще раз перевірити. І нам вдалося знайти Владика!” – відтворює події того дня Лариса.
Натхненні результативною роботою, пошуковці перейшли на іншу локацію.
“Пересувалися лісом. Попереду мене – командир пошукової групи (офіцер завжди йде попереду, адже пошукова робота, логістика, формування та ведення інтерактивної карти – усе це ведуть офіцери Генерального штабу). Я йшла десь за десять метрів від нього зі своєю Бешею – крок у крок. За мною – напарник Славік Майборода”.
Лариса Борисенко і Беша. Фото: Олена Максименко
Беша – п’ятирічна бельгійська вівчарка. Її “офіційне” ім’я – Беллона Венушка, проте всі знають її як Бешу. Це універсальна собака-пошуківець, адже навчена шкати як живих людей (наприклад, під завалами), так і мертвих та решток тіл — у тому числі закопаних або обгорілих.
Саме вона “підказує” пошуковцям, наприклад, що у згорілій нібито до чорного заліза БМП росіян залишились обвуглені частки окупанта…
Відео:
А ще, як видно навіть по їхніх спільних фото, Беша дуже любить Ларису. І це у них взаємно.
“За дві-три хвилини до того, як усе це сталося, я відпустила Бешу обшукати окоп перед нами. Тож вона вибігла вперед і заглибилася в нього. Це і врятувало їй життя. А я в цей момент почула тріск біля себе. І ще встигла запитати: що це?
Кажуть, був дуже сильний вибух. Я його не пам’ятаю. Свідомість я то втрачала, то знову поверталася до тями. Поки мені накладали турнікети, поки хлопці мене рятували. Спершу це робили в лісі, потім мене тягнули, везли до стабпункту. І вже згодом, коли вибралися звідти, всі помітили, що Славік теж у крові. Думали, що то моя кров, але з’ясувалося, що й він теж поранений…
Я ж пам’ятаю тільки, як наш водій Петро Зуб мене віз, а я кричала від болю й горя – була переконана, що моя Беша загинула…
Вони разом уже більше п’яти років. А такою була маленька Беша у 2018 році
Дуже боліла нога, я просила зупинитися і поправити мені черевик, який нестерпно тиснув. А Петро мені гарчить: “Ні, Ларисо Анатоліївно, не зупинюся – терпіть. Вже скоро будемо!” – переповідає Лариса події тих перших годин після поранення.
“Перший бій” прийняли лікарі міської лікарні міста Барвінкове Харківської області. Саме вони її врятували і стабілізували.
А прокинулася жінка вже у Дніпрі, в лікарні імені Мечнікова.
“Через скільки днів це було – не пам’ятаю. Реанімація. В мене критичний стан – геморагічний шок четвертого ступеню. Майже несумісні з життям травми. Гемоглобін – 17 при нормі 140. І втрата три з половиною літра крові. Тому вдавалися до прямого переливання крові від п’яти людей – тільки це могло мене врятувати.
Я тяжко приходила до тями. Пам’ятаю ці квадратні лампи й дивні картинки в очах. Найперше, коли прокинулася, запитала: де ж моя Беша? І не вірила, коли почула, що вона жива.
А друге питання було про ноги. Я була впевнена, що їх втратила. Та все, що знала, про що думала: я повернуся до справи всього мого життя! Скільки б це не зайняло часу й сили…”
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Лариса зі своїми собаками, серед яких і Антарес-Чока
Лариса і її собаки – це історія окремої любові й відданості.
“Я їх обожнювала з раннього дитинства, – пригадує кінолог, яка живе в Павлограді, хоч і народилася в Амурській області в Росії. – Навіть коли була зовсім ще маленька і в нас іще не було власних собак, я їх однак любила, підгодовувала у дворі з друзями, вичісувала. Ми постійно будували їм якісь буди.
І мої батьки любили собак. Хоча довгий час габарити нашої квартири не дозволяли завести власного пса. Але це була наша спільна мрія – моя і мого старшого брата. Тож поки батьки були на роботі, ми весь час тягали додому якихось випадкових цуценят.
До повернення тата й мами з роботи собак у квартирі вже не було, але, звісно, після них залишалася шерсть і запах. Та батьки вдавали, що цього не помічають.
Лариса з батьками
Пригадую один емоційний момент із дитинства. Це була новорічна ніч, 1979-й рік. Тоді пустилася страшенна злива. У якийсь момент ми почули, як у дворі біля наших будинків кричить собака. Батько схопив ліхтарик і побіг. Аж тут повертається і каже: так, готуйте швидко місце, Чапа в колекторі народила цуценят, люк заливає! Це була улюблениця нашого двору – дворовий собачка.
Чапа показала татові своїх цуценят, привела його до люка, де стався потоп, щоб він їх врятував. Ми гуртом потім цим собакам готували в підвалі лежанку з якихось дощок і старого одягу. І тішилися, що врятували.
Це були такі маленькі уроки життя від батьків, які готували мене до чогось більшого і важливого”.
А потім 10-річна Лариса дочекалася власного собаку – Дейзі. Відтоді й почалася її справжня професійна пристрасть:
“Усе моє дитинство, юність пройшли в клубі службового собаківництва. Там я навчилася дресирувати собак, там були перші змагання й перші кроки в цьому спорті”.
Під час змагань кінологів
Уже в 14 років Лариса вже стала професійним інструктором. І вчила дресирувати собак багатьох людей – професійних спортсменів, підлітків, ветеранів. Надалі вона досягла майстерності світового рівня і як кінолог-тренер вигравала міжнародні змагання. Аж поки випадок не змінив її життя назавжди.
“Це був 2004 рік. В одній із родин Павлограда сталася трагедія – на дачному кооперативі зникла літня людина. І мені зателефонували з проханням допомогти.
Тоді я працювала з собакою Антарес (домашня кличка “Чока”) – це на її честь потім було названо й наш загін. (Антарєс увійшла в історію пошуково-рятувальної кінології України як перший собака, який за результатами кількох міжнародних атестацій отримав право представляти Україну на чемпіонаті світу міжнародної організації рятувальних собак IRO – “Н”)
Лариса Борисенко з донькою і легендарною Антарес (Чокою), яка прожила в її сім’ї 11 років
Антарес справді здала один із міжнародних спортивних нормативів – “слід”, послух і захист, але ж суто спортивний. Людей вона не шукала. Тому я попередила, що навряд чи зможу допомогти. Але все ж ми поїхали.
І Антарес одразу взяла слід, привівши нас до води, де цей слід обривався. Ще чотири години ми намагалися шукати, не вірячи цій версії. Але собака підверджував узятий слід. Зрештою, до водойми приїхали водолази. І знайшли тіло.
Це був досвід, що мене вразив. Я вперше потрапила в ситуацію, в якій зникає людина. Коли є багато емоцій від рідних, які втратили когось близького і шукають його. Я побачила, які надії покладають на собаку. Як дивляться на нього – наче на останню інстанцію.
Лариса Борисенко
Отоді в мене і з’явилася ідея: я мушу займатися цим напрямком – пошуком людей.
Я досі часом заходжу на кладовище, де похована ця людина і вже також і її син, який мене тоді покликав. І дякую їм, що тоді показали мені цей шлях. Скільком людям ми змогли допомогти саме завдяки цьому випадку!”
Читайте також:
Кавалерія тероборони. CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
На міському рівні ініціативу Лариси – створити кінологічний пошуково-рятувальний загін – підтримали одразу. І так у павлоградських рятувальників з’явився підрозділ, який очолювала Лариса Борисенко.
У ті роки її кінологічна група шукала здебільшого зниклих бабусь та дідусів. І йшлося тільки про живих людей.
Лариса Борисенко
“Напрямок пошуку тіл загиблих у нашій країні взагалі не був розвинений. Так на початку 2011 року я зрозуміла, що буду готувати цуценя саме для цього, бо це вкрай важливо. І стала тренувати собаку універсала, який би однаково добре шукав як живих людей в умовах довкілля чи техногенного завалу – за концентрацією легеневого дихання, так і мертвих – за запахом”.
Роки тренувань, збирання інформації по зернині, підготовка собак, майстерність колег, яких вона навчила. Перший результат, каже Лариса, стали отримували у 2016 році. Тоді ж павлоградським кінологам запропонували співпрацю з гуманітарним проєктом цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ “Евакуація 200”. Йшла російсько-українська війна на сході, потрібно було шукати загиблих військових.
Лариса Борисенко під час робочого виїзду
Загін “Антарес” став єдиною організацію кінологічного профілю, яка працює з Генштабом ЗСУ в цьому напрямі й досі. Тепер ця місія називається “На щиті”.
Лариса розробила власну методику тренування собак і роками працювала з хімічними речовинами “як парфумер”. Вона зізнається, що й сама має унікальний нюх і хист до цього.
Спершу це був пошук лише тих тіл, що лежали згори, на землі. А з початком війни у 2014-му додалися й “підземні” пошуки (тіл, що з тих чи інших причин захоронені під землею). І на сьогодні собаки Лариси відпрацьовують дуже складні випадки – вони знаходять тіла навіть на глибині двох метрів під землею! Спеціалізується на цьому друга Ларисина собака, “ветеранка” Спаркі.
Усі ці роки графік Лариси був розписаний похвилинно: пошукові місії на сході з військовими, випадки з кримінальними справами, зниклі літні люди, діти – її викликали в різні куточки України.
Під час роботи Павлоградського кінологічного пошуково-рятувального загону “Антарес”
І цих викликів ставало дуже багато. Кінологиня не могла собі дозволити навіть захворіти – бувало, що виїжджала на пошуки з пневмонією. Із однієї поїздки – одразу в іншу, за викликом – новий виклик:
“Пригадую, якось у суботу я дозволила собі вимкнути на півтори години телефон, бо вже відчувала вигорання. І за цей час мені також подзвонили – знову просили приїхати допомогти. І це ще ми не знали, що попереду нас чекає 2022 рік!”
Для Лариси та її павлоградських колег війна, спричинена державою-агресором РФ, у повному сенсі почалася 2014 року. Вони бачили її наслідки в пошукових місіях, і це не могло не впливати на їхню позицію.
Кінологи-пошуковці під час роботи
“В українській “тусовці” кінологів нас вважали радикалами, – розповідає Лариса. – Бо ми, не соромлячись, озвучували своє ставлення до Росії. І ця позиція була такою у нас постійно.
Я возила команди на чемпіонати світу, де на мене писали скарги, що не даю нікому обійматися та фотографуватися з представниками Росії.
Мені кричали, що кінологи – поза політикою, як і спортсмени. Але тут я була непохитна: обійматися з росіянами ми не будемо.
Ми – представники країни, яка воює з росіянами, в якій щодня гинуть люди! На всіх наших змаганнях, на всіх заходах завжди була хвилина мовчання на честь загиблих. І завжди був український прапор. І подальші події довели: ми таки мали рацію!”
Лариса Борисенко з собакою-пошуковцем під час роботи
Коли почалася повномасштабна війна, у Лариси саме розгорталася особиста трагедія – важко помирали батьки, обидвоє одночасно. Колеги і знайомі з 15 країн пропонували їй виїхати: з родиною, прикутими до ліжка батьками, собаками й напарниками-кінологами – у повному складі.
Але вона відмовилася. Бо знала, що разом зі своєю командою дуже потрібна тут.
За останні півтора року кінологічний центр “Антарес” де тільки не працював – у Сумській, Донецькій, Харківській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, Київській областях.
Шукали загиблих військових. Працювали на місцях масових захоронень закатованих цивільних мешканців. На місцях ракетних влучань у житлові будинки. Пройшли усі найважчі випадки, найскладніші локації, де шукали загиблих людей.
Станом на серпень 2023 року в центрі – 14 собак. Із них 9 – універсали.
Команда пошуково-рятувального загону “Антарес”
Більшість кінологів – це молоді люди, здебільшого дівчата. Окрім пошуково-рятувального напрямку, є каністерапевтичний, коли собака виступає у ролі терапевта. Одночасно в центрі займаються 50-60 людей у парі з собакою.
Читайте також:
Більше ніж терапія. Як собаки допомагають в реабілітації військових і дітей
Найбільшу відомість павлоградські кінологи отримали після трагедії у Дніпрі, коли російська ракета влучила в житловий будинок. Там собаки разом зі своїми наставниками добу працювали безперервно. Фотографії псів-пошуковців у бронежилетах із написом “200” на завалах будинку нікого не лишили байдужими.
Лариса Борисенко під час роботи (ніжні подушечки собачих лап дуже легко порізати чи пошкодити під час робіт на завалах, тому собак-пошуковців взувають у захисні “черевички”)
“У Дніпро ми приїхали, коли я почувала себе, м’яко кажучи, недобре – мала проблеми з попереком. І 22 години я або працювала, або стояла на колінах, бо так мені було легше, – пригадує Лариса. – Складно було і в Запоріжжі в жовтні 2022 року, коли ми тричі підряд виїжджали на влучання ракет у житлові будинки. Спершу виїхали на приліт у 4-поверхову будівлю. Через день – на 9-поверхівку.
Ми пропрацювали там допізна: о десятій вечора лише закінчили, намагалися трохи поспати й помитися. А вже о шостій ранку виїжджали на новий приліт – знову до Запоріжжя. Це був жахливий марафон зі зруйнованих будівель і понівеченого життя людей. Емоційно і фізично – дуже складно”.
Кінологи й собаки Павлоградського кінологічного пошуково-рятувального загону “Антарес” під час роботи. Дніпро, січень 2023 року
На подібних місцях трагедій собаки шукають саме загиблих людей – живих оперативно намагаються знайти і витягнути з-під завалів самі рятувальники.
“На тих локаціях, де ми працювали на прильотах у Запоріжжі, Слов’янську, Ізюмі, Павлограді й Дніпрі, ми чітко розуміли, що продуктивно застосовувати саме собак, які вміють шукати мертві тіла та рештки”, – каже Лариса.
За її словами, “на прильотах” собакам важко працювати ще й через їдкий дим – продукти розпаду твердого ракетного палива:
“Коли ми вперше працювали після ракетного влучання у Павлограді в квітні 2022 року, ще тиждень після того наші собаки були, як зомбі, – їх хитало в різні боки, вони раптово завмирали. А потім адаптувалися, втягнулися”.
Лариса Борисенко з собакою-пошуковцем
Шукати людину для собак – це своєрідна гра. І тут теж є свої правила.
“Ми підвищуємо їхню мотивацію і драйв. Прямо біля завалу з ними граємося. Як би це страшно не виглядало для оточуючих. Дістаємо іграшки й починаємо гратися – мобілізуємо їх. І проводимо постійну “ротацію”: тобто собаки відпрацювали – і на заміну їм виходять інші. Але часом доводиться працювати й без відпочинку”, – розповідає кінологиня.
Шукати людину для собак – це своєрідна гра
Доводилося команді шукати й жертв катувань – у Донецькій, Харківській та Київській області. Лариса каже, що спершу їх викликали представники громади та родичі. А вже на місці кінологи зв’язувалися з поліцією.
“Бо без правоохоронців, ДСНС чи військових ми не працюємо, – пояснює Лариса. – А потім ми знаходили тіла закатованих… Тіла мирних українців зі зв’язаними руками. Тими самими простирадлами, вкраденими тут же в будинках, якими росіяни вимощували собі окопчики, щоб земля не сипалася на голову. Знаходили тіла, на голову яких щось було натягнуто – так катам зручніше стріляти, не розлітається. Тіла, на яких були численні сліди катувань…”.
Лариса Борисенко з колегами, серед яких – героїня матеріалу “Новинарні” Катерина Ротаренко (ліворуч)
Лариса зізнається: під час пошуків та ексгумації вона не має жодних негативних відчуттів стосовно мертвих тіл:
“Я неодноразово бачила, як людям ставало погано від вигляду мертвого тіла. Як у декого починалася блювота. Але в мене взагалі немає жодних негативних реакцій, коли стикаюся з мертвим тілом чи його рештками – така особливість.
Єдине, що відчуваю, – полегшення і радість, що це тіло повернеться туди, де його чекають. Його поховають. І на земному шляху цієї людини все ж таки буде поставлена крапка.
Під час пошуку тіл
Це важливо для родичів – коли є куди прийти, поговорити. Дуже важливо відгорювати, втративши близьку людину, відпустити її. Коли йде дощ, мама більше не буде думати, а де її непохований зараз лежить син під тим дощем? Чи “холодно” йому зараз, чи самотньо? Це дуже важливо для неї!
Ми повертаємо загиблих їхнім близьким, щоб вони могли якось жити далі. Не можна, щоб люди просто зникали безвісти. Це ненормально”.
Лариса Борисенко з командою
Звичайно, повністю “вимкнути” емоції неможливо.
“Для мене особлива історія – це діти та літні люди. Коли ми завозимо тіла в морг, і я бачу шкарпеточки, панчішки, капці стареньких, що виглядають із пакетів… Або коли знаходимо їх. Це дуже болюча тема для мене, – зізнається Лариса.
– Або ж на місцях прильотів. Коли бачиш звичайний побут. Ось людина була на своїй кухні, а в кімнату поруч прилетіло, від неї лишився лише якийсь фрагмент. Звісно, ми всі під час роботи намагаємося якось абстрагуватися. Але коли хоч на кілька митей уявляєш, якою смертю загинула ця людина, що вона могла відчувати в останній момент… Краще про це не думати зовсім”.
Беша провідує Ларису в лікарні
Її багато хто не розуміє. Бо й тепер, навіть маючи інвалідність, Лариса мріє про одне – знову повернутися до своєї пошукової роботи. Ось уже п’ятий місяць вона щодня, попри біль, наполегливо працює над відновленням.
“Уже змінила ходунки на палицю”, – відзначає свій черговий успіх Лариса. І починає потроху працювати у центрі – повернулася до своїх колег та собак.
Процес цей складний і дуже тривалий:
“Я не думала, що людина може забути, як це – ходити, – скрушно каже кінологиня. – Але так було зі мною. Ще півроку тому я бігала, лазила пожежними драбинами – я дуже тренована й спортивна завжди була. А от тепер мене заново вчили пересувати ногами. Бо я просто не пам’ятаю, як це робиться.
Зараз мої ноги – це просто сито. Із численними опіками, вирізаними фрагментами м’язів, пересадженою шкірою… Тепер потрібне спеціальне ортопедичне взуття, якого не виготовляють в Україні.
Лариса Борисенко повертається до роботи після поранення
Але у мене є мета. І немає вибору. Я маю відновитися. Максимально настільки, щоб виходити знову в пошуки. Бо мої собаки – цінний ресурс. Вони мають працювати.
Вірю, що 26 березня ми всі разом вижили не просто так. Вціліли у тій ситуації, де мала загинути вся група. Може, це душі загиблих, яких ми ще не знайшли і не повернули із небуття, нас не відпускають.
Мабуть, щось ми ще повинні робити на цьому світі”.
Фотогалерея (гортайте)
Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко:
Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
