“Після 24 лютого ми стали крутіші в рази”. Майор Назар Ільницький, його пресслужба і 24-та бригада

 

автор: Людмила Кліщук
фото автора, надані Назаром Ільницьким та з відкритих джерел

Майор Назар Ільницький очолював пресслужбу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила протягом п’яти років. Він прийшов у бригаду в 2017-му й зумів створити одну з найпотужніших пресових служб у ЗСУ.

Робота була якісною та по-хорошому зухвалою щодо росіян. Якось у кремлівських пропагандистів добряче “підгоріло” від роботи “того самого” Ільницького. 

Наскільки змінилася роль комунікаційника у Збройних силах після 24 лютого? Як це відбувалося в бойовій бригаді, яка зустріла повномасштабне вторгнення на Луганщині та зазнала великих втрат? Як “королівські” піхотинці билися в перші місяці “великої війни” за Попасну і чи був у цьому сенс? Навіщо Ільницький у той час виконував роботу військкоматів у спілкуванні з численними родичами загиблих і зниклих безвісти? Як полягли легендарний “79-й” і “афганець” Федорович? Як Назар протистояв ворожим ІПСО і нашим “корисним ідіотам”?

Коли ми записували це інтерв’ю, Ільницький уже залишав посаду речника “двадцять четвірки”. Тож цей матеріал – своєрідний підсумок його роботи в бригаді.

Назар Ільницький під час інтерв’ю “Новинарні

“Багато разів під час виїздів із журналістами на позиції я міг там і залишитись”

– Протягом якого часу до 24 лютого 2022 року 24-та бригада перебувала на бойових на Луганщині? 

– Зайшли на початку червня 2021 року. У березні 2022-го ми готувалися виходити на ротацію, вже були “на валізах”. Березень, власне, мав настати за тиждень.

– Якими були відчуття під час загострення в середині лютого? І як відбувалася підготовка до того, що Росія після визнання “ДНР/ЛНР” атакуватиме на Донбасі?

– Не думав, що буде повномасштабне вторгнення. Але вже з відстані часу я розумію, що так зване “паломництво” західних журналістів, яке почалося 17 січня, – не випадковість. То був просто космос! Мій рекорд за день – сім знімальних груп!  Зважаючи, що це іноземні ЗМІ – це 4-5 людей у групі. І це було жахіття.

Я був сам, бо мій офіцер пресслужби перебував у ДР Конго. Так, я хотів зробити роботу якісно, бо розумів, що працюю з ВВС, CNN, SkyNews, і це величезна аудиторія – причому іноземна, яка може допомогти. Але я просто фізично не давав тому ради. Бо їх не просто треба було привезти на позицію, а й знайти людину, яка щось їм скаже. І вони ще й хотіли, щоби щось “літало та стріляло”.

За період із 17 січня по 22 лютого, я прийняв більш як 80 знімальних груп.

На позиціях 24 омбр ЗСУ в Луганській області. Січень 2022. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня

Остання група “по миру” (умовно) зі мною працювала з Associated Press – Євген Малолєтка та Мстислав Чернов. Це було 22 лютого в Золотому-4.

Після 24-го все абсолютно змінилося. По-перше, всі різко щезли (сміється). І українські, й іноземні цивільні журналісти, і військові кореспонденти десь зникли – щось сі стало (сміється).

– 24 лютого вдосвіта. Де ви, що ви, як це було на Луганщині? 

– Ми стояли в Лоскутівці – там, де проживали доти. Десь о 4:30, здається, оголосили тривогу, ми спустилися в підвал, посиділи і пішли далі спати. На восьму ранку було шикування, якісь задачі доводили, ми пішли снідати. Готували з хлопцями яєчню, якісь казки один одному розказували, жартували – і прилетів “Смерч” просто на подвір’я, на ту територію, де ми стояли. Спустилися в підвал ще раз, вже на пів дня. Тоді ми зрозуміли, що то не жарти та в якій саме реальності ми перебуваємо. 

– Як після цього змінилася робота?

– Був деякий період – не пригадаю, скільки,  але точно більше двох тижнів – коли ми пробували зрозуміти, як нам працювати далі, за що братися. Я не міг нікуди виїжджати без санкції командира, і навіть на місці без дозволу командира батальйону – з ним я теж радився, бо він оцінював ситуацію.

Я якось просив одного командира: “Хочу до тебе поїхати на одну позицію”, а він відповідає: “Якби я хотів, щоб тебе там завалили – я би тебе впустив. Але я не хочу. Тому сорян, ти не поїдеш”. Тому можливість випадала не завжди. Адже в одній автівці мали перебувати я, оператор, журналіст, водій. Це великий ризик. Ми не завжди вдень могли пересуватися по позиціях. Плюс небо тоді контролювали росіяни.

Назар Ільницький з бійцями

Першою знімальною групою, з якою я працював вже під час повномасштабного вторгнення, був “Інтер” – приїхав Стас Кухарчук. Вони фактично єдині, хто зустрів повномасштабне вторгнення в районі ООС. Вони й Малолєтка з Черновим у Маріуполі. Плюс Анастасія Волкова з “FreeДОМ” була в Сєвєрі.

Тоді, коли з нами працював “Інтер”, відбувався перший штурм із Первомайська на КПВВ “Золоте” – по дорозі їхала колона російської техніки та йшла їхня піхота. Там точно були БМП, танк, всього 4-5 одиниць. У нас була можливість спостерігати за цим по монітору. Я такого ніколи в житті не бачив, це було абсолютно дико.

Потім з “Інтером” ми ще кілька разів працювали в Золотому, в Попасній була можливість знімати. Але це було жахіття, а не робота. Ти не знав, куди їдеш, що на тебе чекає, чи ти доїдеш, чи попробиваєш колеса, чи прилетить щось по тобі. Траплялося купу разів, коли під час виїздів із журналістами на позиції я міг там і лишитись. Ну, везло якось, щасливчики…

Дивіться також відео Стаса Кухарчука і Сергія Дубініна з березня 2022:
Королівські піхотинці: герої боїв за Попасну, Луганщина

Ми розуміли, що в росіян на Київщині нічого не вийшло, і вони візьмуться за Донеччину та Луганщину, бо на сході їм набагато легше воювати.

Чому? Перша причина – в них там налагоджена логістика, не потрібно нічого нового вигадувати, все роками відпрацьоване. Друга причина – окупанти з “Л/ДНР” в рази краще воювали, ніж росіяни. Бо вони були на війні всі ці роки, в них бойовий досвід. Третя причина – в них просто немає виходу: в Росії їх ніхто не чекає, а в Україні їх пересадять в тюрми і тому подібне. Їм нема чого втрачати. Так, у перші бої гнали мобілізованих, які не розуміли що до чого. Їх не шкодували і випускали просто йти “промацати ситуацію”. 

У лютому вогневих контактів між нашою бригадою та росіянами не було. Але з 17 січня почала працювати російська артилерія – “Гвоздики”, “Акації”, БМ-21 “Град”. Все працювало у великих кількостях.

Це був етап так званої артилерійської підготовки – військові фахівці це розуміли. Тобто якщо ворог готується штурмувати якийсь відрізок, у нього йде кілька годин на артилерійську підготовку. Противника виснажують, не дають йому можливості висунути голову. Той втрачає пильність, і тоді проводиться штурм, зачистка. Саме так росіяни працювали в той час. Була дуже велика кількість артилерії. 

Читайте також:
Артилерія 24 омбр продовжує навалювати окупантам на Луганщині. ВІДЕО

“У Попасній проти нас воювали навіть сирійці і чорні найманці з Лівії. Ми відтягували великі сили від Київщини”

Назар Ільницький

– Згадайте найсуттєвіші боєзіткнення підрозділів 24-ї бригади в цей період – успішні, невдалі?

– Попасна. Там було дуже складно. Я не знаю, як там хлопці вистояли. Так, там велика кількість жертв. І я розумію, що неможливо пояснити рідним загиблого, чому він загинув у Попасній і для чого її було тримати. Навіть якщо є якісь об’єктивні причини – ти їм того не поясниш.

Реальність була така, що чим міцніше ми стояли в Попасній та Золотому, тим більша кількість сил противника відтягувалася від Київщини, Чернігівщини та Сумщини. Так, ми могли зібратися і втекти звідти. Але доки тікати? До Бахмута? До Львова?..

Читайте також:
Біля Попасної загинув волонтер і боєць 24 омбр Павло Собко

Тому бригада забрала на себе величезні сили тодішнього 6-го казачого полку, ПВК “Ліга” – “вагнерівців”, ще точно там були якісь десантники зальотні, артилерія…

Було мінімум два епізоди, наскільки я знаю, що “вагнерівців” успішно знищували, у великих кількостях.

Були якісь чуваки з Сирії – є фото та відео, де візуально зафіксовано, що то ніякий не росіянин. Навіть чорні були, з Лівії – класичні найманці. За час одного бою їх було знищено майже 50. Накрили з артилерії, плюс був ближній бій.

Я дуже добре знаю людей з нашої бригади, котрі в окопі перестрілювалися з “вагнерівцями”. Вони (“вагнерівці”) заходили на штурм, причому дуже грамотно. Під час одного з обльотів [безпілотником] було видно, як вони переповзують, перекочуються, прикриваються своїми “200-ми”. Реальний стрілецький бій. І вони були навчені.

Було складно. Попасна – то найскладніше, що бригада утримувала…

Назар Ільницький

Є багато речей, які зараз не розкажеш, бо ще не час. Поговоримо про них після перемоги. 

Було складно і в районі Золотого та Оріхового. Ну, і власне вихід з кільця так званого Гірське-Золоте-Лоскутівка-Вовчоярівка, там теж було дуже складно. Дуже маленький проміжок, де можна було вийти. Хлопці виходили і в пішому порядку, і на техніці, але все було сплановано на рівні бригада-батальйон… Вийшли з мінімальними втратами. Втрати, на жаль, були, але мінімальні. Декілька сотень військовослужбовців вдалося з того оточення вивести. І техніку.

“Евакуація 200″ бачить у сірій зоні труп, але не може визнати ту людиною мертвою, бо вони не патологоанатоми”

– Якими були втрати “королівської бригади” в той час? Як зріс їх рівень?

– Це не до порівняння. Це ні з чим не порівнюється. Я знаю кількість, але не можу вам її озвучити. Це зовсім інший бій, зовсім інше використання озброєння. Це важко.

– “Новинарня” постійно вела таймлайн втрат в ООС, дізнавалася і писала про кожного загиблого з числа бойових втрат. Після 24.02 кількість загиблих зросла шалено.  Журналісти і волонтери, які займаються документуванням втрат, зокрема “Книга пам’яті загиблих за Україну”, бачать, що чим більше минає часу після 24.02, тим важче вишукувати інформацію про полеглих у перші місяці “великої війни”. Фейсбук працює так, що якщо не робити це одразу, через пів року знайти й облікувати вже нереально. Чи вважаєте ви правильним, що військово-політичне керівництво закрило доступ до даних про загальне число й імена загиблих?

– Те, що число втрат не озвучується – абсолютно об’єктивно. Варто враховувати морально-психологічний стан бійців. Та як це сприймуть люди цивільні.

Назар Ільницький під час інтерв’ю

– А чи на рівні бригади ведеться відповідне документування, описування кожної втрати, щоб не якомусь етапі можна було це оприлюднити?

– Облік, звісно, ведеться. Кожен військовослужбовець, який загинув, зник безвісти, потрапив у полон, поранений чи отримав бойове травмування – по кожному з них готується доповідь. У довідці вказуються соціально-демографічні дані, як все сталося і де. Все це є в базі визначених службових осіб військової частини. Паралельно офіцери з морально-психологічного забезпечення працюють над тим, що збирають фото цих людей.

Якщо говорити про [загиблих] контрактників – фото є в мене, наприклад. Не всіх, але є. А от мобілізованих [після 24.02] дуже багато, не з усіма знайомий.

Але МПЗшник роти може з ними контактувати, або ж він знає, де взяти фото цих бійців. Все це вноситься в базу. Вона на 100 відсотків, звісно, не готова, але все це працює.

На жаль, довідка про деяких загиблих військових може обмежитися роком народження, датою і причинами смерті. Але це хоч щось.

Все збирається, якщо є можливість. Бо інтенсивність бойових дій висока і не дає цього робити організованіше. Але ці моменти відпрацьовуються, бо ми розуміємо, що це потрібно робити.

Є, скажімо, люди публічні, які загинули – про них інформацію легше шукати: бо і фото їхніх багато, і досвід бойовий професійний цікавий. Але є [серед загиблих] прості люди, робітники – і про них не буде стільки інформації. 

Як це в майбутньому буде озвучуватися – я не знаю. 

– Приблизно за два тижні до вторгнення у “Новинарні” вийшло інтерв’ю з колоритним бійцем 24-ки поважного віку Федоровичем – колишнім “афганцем” Андрієм Лигуном. Як ми розуміємо, в березні Федорович і багато хто з його підрозділу загинули чи зникли безвісти, тіла опинилися на тій стороні. Згодом Федоровича нагородили посмертно, але дружина не вірить, що він загинув, бо немає тіла. Родичі бійців на початку березня наполегливо телефонували в “Новинарню“, бо не мали інших контактів, а з бригадою зв’язку не було. Що вам відомо про загибель Лигуна? Як це сталося? За яких обставин?

– Колись, у 2019 році, в нас у районі Степне-Солодке-Тарамчук загинув боєць на ім’я Анатолій. І ми були присутні під час того, як “Груз 200” (мається на увазі проєкт УЦВС ЗСУ “Евакуація 200” – “Н”) виходив забирати його тіло, бо він загинув в умовній “сірій зоні”. Сподівалися, що він буде живим, але, на жаль… І от журналісти запитують у представника “Груз 200” про його смерть та загибель, а він відповідає: “Лежить тіло, ми всі бачимо, що людина мертва, але ми не можемо сказати, що ця людина мертва, бо ми не патологоанатоми”.

Так, це свого роду абсурд. Але така ж ситуація зараз із людьми, які вважаються зниклими безвісти чи загинули. 

Андрій Лигун. Фото: Олена Максименко / “Новинарня

Доки немає тіла – ми не можемо говорити ні про яку смерть, навіть якщо ми знаємо, що він загинув. Так само й тут – Андрій Лигун вважається безвісти зниклим. Поки не буде тіла, фрагментів тіла – доти він буде в категорії зниклих безвісти. Коли буде тіло, і чи буде взагалі – невідомо. 

Я знаю, як все сталося й коли. На тій позиції стояли “три кити” – Федорович, Маркіян, Роман.

Три бійці, найбільш стійкі, які тримали ту позицію… І вони троє зникли безвісти в один день.

Все це сталося на околицях Попасної: був бій, по них танки противника працювали.

Як це надалі буде – не знаю. На жаль, є багато випадків, коли людина загинула, але вважається зниклою безвісти. І тут одразу виникає одне логічне запитання в рідних та близьких: “Чому ви не забрали тіло? Чому ви кидаєте своїх?!” Я це вже чув сотні разів. Доводилося з деякими родичами говорити й пояснювати, що найперше на полі інтенсивного бою евакуйовують живого, якому ще можна якось допомогти. Хоч як би це цинічно не звучало. 

– Чи доводилося вам бути на зв’язку з таких питань з родичами загиблих, зниклих безвісти? Розкажіть про цей чи інші подібні епізоди.

– Нам на ФБ-сторінку писали сотні людей… Розумів, що змоги працювати з журналістами не було, як до повномасштабного вторгнення, і я цей момент взяв на себе. Розумів, що мені за це ніхто не подякує, але в мене була постійна кількість людей, з якими ми тримали зв’язок. Вони писали: “Доброго дня, скажіть, будь ласка, а що зі старшим солдатом ось таким?”. Я брав ті матеріали, які мав по таблицях і довідках, спілкувався з начальниками штабів чи з командирами рот, в яких була можливість, і уточнював ситуацію по конкретних прізвищах. 

Я розумію, що це було дуже неправильно. Не розумію, навіщо я це тоді робив.

Бо родичі це не від мене мали дізнаватися. Відповідно до процедури, це обов’язки працівників центрів [комплектування і] соціальної підтримки.

Назар Ільницький за роботою

Мені довелося спілкуватися із великою кількістю людей від імені ФБ-сторінки бригади, це було легше. Але доводилося й самому телефонувати та пояснювати якісь моменти. 

Розумію, що це варто було робити на той час. Це принаймні щось. Я орієнтував людей, як діяти, на що очікувати. 

Читайте також про цю роботу в інтерв’ю правозахисниці:
Ольга Решетилова: Ми в такому контексті Нобелівську премію не взяли б

– Власне, хотіла уточнити: чи змінилася ваша роль як пресофіцера з повномасштабним вторгненням?

– Інколи я просився сам на позиції, записував якісь інтерв’ю, перебивки – і давав це на канали. Заходило непогано, на марафон, зокрема. Це був хороший результат.

“Якби Валерій Гудзь не пішов у цей свій останній бій – то би був не він”

– Ви служили в бригаді, коли її очолював покійний Валерій Гудзь “79-й”. Яким ви його пам’ятаєте?

– Він щоранку бігав. Два-три кілометри. Вставав для цього о 5:30. Займався з грушею боксерською. Нам він казав: “Ви що, думаєте, я бігаю і кайфую від того? Ні, я себе заставляю. І це – ранкова перемога кожного дня над собою”.

Він був унікальною людиною. Те, що сталося – абсолютно не піддається якомусь розумінню. Але якби він не пішов у цей свій останній бій – то би був не він.

– Навесні 2022-го полковник Гудзь повернувся з вищої штабної посади на Луганщину, щоб бути з бригадою. В чому полягала його робота?

– Я так розумію, що він прийшов як наставник – допомагати, очолювати, керувати. Так це принаймні мало бути. Але не вийшло.

– Як він загинув?

– Я знаю, що це була танкова дуель. Вони йшли розвідати певну ситуацію, щоб розуміти, як надалі діяти. Йшло кілька людей під прикриттям танка. Назустріч їм також вискочив ворожий танк. Наші відпрацювали по ньому, але той також встиг здійснити один постріл.

І я розумію, чому Гудзь це робив – він мав сам зрозуміти обстановку, щоб ухвалити правильне рішення. Він так завжди працював. Коли ми заїжджали на ротацію, він кожну позицію, кожен спостережний пост проходив та перевіряв особисто. Дивився, вивчав по обстановці, яка зброя потрібна, хто командир тощо. Він все це знав і бачив, аналізував поле бою, розумів, які завдання ставити і так далі. Це було правильно, бо керувати на відстані, зі штабу, не розуміючи, що робиться – це так не працює.

Валерій Гудзь. Архівне фото

У мене було кілька днів відпустки – поїхав у Львів, пішов на Личаківське кладовище… Знав багатьох хлопців… Згадав, як покійний “79-й” казав, що є три типи задач: задача, яку неможливо виконати; задача, яку складно виконати; задача, яку виконати легко. До першого пункту він відносив тільки одну задачу – підняти мертвого з могили. Решта, казав він, все можна виконати.

Читайте також:
У Борисполі попрощалися з легендарним полковником Валерієм Гудзем, який загинув у боях за Луганщину

– Як ви “стягуєте” факт втрати багатьох людей з бригади, яких знали?

– Не знаю… Мені здається, що в мене через цю кількість [загиблих] зламалося щось в голові – сприйняття смерті взагалі як такої.

Я розумію, що втрачаю людей. Але ти мусиш жити далі – є друзі, є сім’я, дружина, батьки, брат… Я з ними спілкуюся. І я себе налаштовую, що показником, чи людина була хорошою, є те, що я згадую про неї з усмішкою. Так, ця людина прожила 20, 30, 35 років, але вона прожила яскраво. І ти нічого з цим не зробиш…  

“Не потрібно вестися на відео з наріканнями на командирів”

– Від мобілізованих до “24-ки” доводилося чути нарікання на нинішнє керівництво бригади, Героя України комбрига Романа Мамавка – про “гарматне м’ясо”, про покинутих без підтримки, “з автоматами на танки” тощо. Як ви сприймаєте відео з такими закидами? Чи мають вони під собою підстави та як виправляється ситуація? 

– Вважаю, що реагувати на такі відео немає сенсу. Як і немає сенсу опонувати під час дискусій в соцмережах.

Назар Ільницький

У нас були такі люди в бригаді… Це можна розцінювати як роботу ІПСО (інформаційно-психологічної операції – “Н”)… Але набагато гірше, коли це робота своїх корисних ідіотів. І їх, на жаль, багато. Люди просто не розуміють, що вони роблять.

Я з такими ситуаціями стикався купу разів: коли є чийсь коментар, наприклад, у соцмережах, і просять зробити реакцію. Немає сенсу, просто немає сенсу!

В нас була історія. Якось ми залізли [відповідати] в коментарі, де був негатив про бригаду. Я просив цього не робити – і через три дні все б забулося. Але наші хлопці “послухали” – і таки залізли. Їх там просто порвали в дрантя!

От уявіть: є волонтер, в якого 40-50 тисяч підписників, котрі підтримують його позицію й думки. І туди в коменти залізли чуваки, які думають не так, як він. Зрозуміло, що їх там “порвали” – байдуже, що це бойові командири і сержанти. 

– Чи доводилося вам стикатися з роботою реальних ворожих ІПСО?

– І своїх, і ворожих. Зустрічалося купу разів. Але я звик то все відкидати, не звертати на нього увагу. Бо ворожі ІПСО нічого корисного не несуть.

– Що би ви порадили в цьому контексті цивільним людям? 

– Не потрібно шукати ворогів там, де їх немає. Не треба робити поганими командирів чи бійців 24-ї бригади. Насправді все те, що пройшла бригада, починаючи з 2014 року, – це багато кому ще потрібно навчитися. Той, хто не був там, на місці цих людей та командирів, бійців – вони як мінімум не мають морального права щось говорити, бо вони не компетентні. Я це бачив і розумію, що кожне рішення дається дуже складно, і кожен командир несе відповідальність за нього. І перед собою теж – працює совість.

Назар Ільницький (ліворуч)

Не потрібно нівелювати пам’ять тих людей, які загинули. Вони загинули не через “неправильного командира”. Бо не він їх вбивав. Їх убив Путін, його режим та його армія. Бо якби ніхто не поліз в Україну – цих смертей би не було.

Не потрібно вестися на якісь провокації, на штучне розділення – не той час. Ми маємо зрозуміти, що вихід один – перемога. Все. Або ми перемагаємо, розвиваємося та існуємо далі як країна, або ми просто перестаємо існувати як країна. Тут без варіантів.

– Ви публічний військовослужбовець. Чи вносять росіяни вас у свої бази, типу “Каратель”? Чи траплялися якісь історії, пов’язані з пропагандистами?

– Та якось показували у Скабєєвої в програмі “60 минут”… Ми дуже сміялися тоді.

Це був червень 2019 року. Бригадою була спланована операція та звільнені дві чи три вулиці Мар’їнки. Фактично, вже доходило до Петровського району Донецька. У нас була пауза, ми витримували все, щоб не публікувати. А потім, коли “79-й” (комбриг Гудзь – “Н”) був на навчанні, а його обов’язки виконував заступник командира бригади, я кажу: “Давайте, беремо журналістів і їдемо знімати, що ми звільнили дві вулиці”. Ми зняли сюжет, я там теж коментував, типу, ми жартуємо, що сто метрів до Донецька залишилося.

Назар Ільницький із кореспонденткою “ТСН” каналу “1+1” Наталкою Нагорною. Фото з її фейсбуку

Потім цей момент забули. Пройшло пару днів, приїхала Наталка Нагорна, ми з нею зняли інший сюжет, але на інших вулицях – вона тоді ще жартувала, що це той самий Назар Ільницький, пресофіцер 24-ї бригади. Я дав ще один коментар – в окопі, на фоні квітів. Кажу: “От ми собі жартуємо з хлопцями, що десь Басурін бігає з рулеткою і міряє, чи є там дійсно сто метрів”. Наступного дня мені “дали пілюль”, бо вийшла програма Скабєєвої – туди прийшов Басурін і переконував, що він з рулеткою не бігає. “Тот самый Ильницкий” (сміється). І це було дуже смішно. 

Від Майдану до Попасної

– Як ви взагалі опинилися у війську? Ви закінчували історичний факультет Львівського університету ім. Франка, коли була Революція Гідності… 

– Мені був 21 рік, і я усвідомлено виходив на Майдан – знав, для чого це нам треба, які цінності ми там відстоювали. Двічі приїздив на Майдан до Києва, по кілька днів. Багато моїх друзів та знайомих були активними учасниками Майдану. Це був цікавий досвід, і це треба було робити. 

Назар Ільницький, 2017 рік

Офіційно мене мобілізували вже в четвертій хвилі. Але вийшло так, що я випередив повістку, бо в очі її не бачив. Це був січень 2015 року, Старий Новий рік. Батько розповів, що телефонували на сільську раду й казали, що буде повістка. Я одразу знав, що піду. Куди – не знав, але знав, що йду однозначно.

– У вас в ЛНУ була військова кафедра? 

– Так. Це було дуже окей, що я на неї ходив. Вона мені дала, як мінімум, офіцерське звання, спеціальність “політологія”. Мені тоді було 22 роки. 

Після медогляду у військкоматі ми поїхали в Київ і на базі Військового інституту при КНУ ім. Шевченка пройшли півторамісячне навчання. Далі – розподіл по підрозділах. Я опинився в 3-й батальйонно-тактичній групі 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці. Служив із березня 2015-го до квітня 2016 року. Був офіцером-психологом у цій групі. Наприкінці 2015 року я вперше поїхав на схід – в район Біловодська на Луганщині. 

– Чому взагалі 24-та бригада? Як опинилися на посаді комунікаційника? 

– У травні 2016 року я звільнився по демобілізації, декілька місяців був у цивільному житті. Зрозумів, що це не варіант. По своїй професії я працювати не хотів. А під час мобілізації в навчальному центрі я поспілкувався з Володею Фітьо, він зараз головний у пресслужбі Сухопутних військ, і сказав, що пішов би служити в пресслужбу, якщо є місце. Місце знайшлося. У лютому 2017-го я закрив свою післядипломну освіту, оформив документи і пішов служити. Поїхав на схід, на Попаснянський напрямок, там тоді виконувала завдання “24-ка”. На тому ж напрямку, до речі, ми й зустріли 2022-й рік.

Ми тоді проживали в населеному пункті Врубівка. Від березня по кінець липня 2017 року була моя перша велика ротація, і тоді я почав працювати офіцером пресслужби бригади. Це абсолютно інший досвід і абсолютно інший світ.

Назар Ільницький

– Який найяскравіший спогад за час на посаді пресофіцера? Зі знаками “плюс” і “мінус”.

– Найкраще – ця робота загалом. Бо 24-та – це реальна крута бойова бригада. Плюс ціную ту величезну кількість людей, з якими я познайомився – і з військовими, і з цивільними. 

Найгірше і найскладніше – це повномасштабна війна: обстріли, прильоти, смерті. 

Читайте також:
На Донеччині загинула боєць 24 омбр Ольга Сімонова, яка зреклася громадянства РФ і воювала за Україну

“Та ми постійно ржали”

– Журналісти часто називають вас одним із найкращих пресофіцерів у ЗСУ. В чому секрет?

– По-перше, це бажання працювати, розуміння, для чого ти це все робиш. У мене немає військового мислення, я не закінчував вищих військових навчальних закладів і не маю “люмінію-чугунію” в мізках, як ми жартуємо. Я працюю без шаблонності. Без мислення типу “квадратне котимо, а кругле носимо”, бо тоді результату не буде жодного. Цікавість роботи в тому, що ти взаємодієш із цивільними людьми, а вони не з цієї сфери – і тому ти постійно дізнаєшся щось нове, розвиваєшся, отримуєш досвід.

Допомагають також наставники. Якщо об’єктивно подивитися, то найкращим вчителем серед командирів для мене був покійний “79-й”, Герой України полковник Гудзь. Мене вражало, як могла людина так розбиратися у всіх сферах. Він жартував і запитував: “Хто тут головний журналіст у бригаді?” Я відповідав: “Ви, пане полковнику”. Він казав: “Так, ти правий”.

А от журналістка Тетяна Наконечна жартує, що в мені унікально поєднуються риси найлінивішого та найкращого (сміється). Бо, з її слів, я інколи кажу, що “не хочу”, “не буду”, а потім збираємося, йдемо і робимо крутий матеріал. Так воно і є, насправді.

І відкритість – це важливо.

Назар Ільницький

Мені цікаво спостерігати, як реагують хлопці та дівчата на мою роботу. Спочатку кажуть: “Не знімайте, не буду коментувати!”, а потім, як тільки закінчується процес зйомки, одразу запитують, де можна буде на себе подивитися.

Крім того, до повномасштабного вторгнення робота з цивільними ЗМІ – це величезне охоплення аудиторії, і це великий плюс для пропаганди та призову на службу. 

– Як ви контактували з пресофіцерами інших бригад? Кого можете виділити?

– Ірина Рибакова (пресофіцер 93 омбр – “Н”). В неї круто виходить, я реально пишаюся нею. Дивлюся на їхню ФБ-сторінку – вона просто космос. Якість фото крута. В них є на що подивитися, є на що рівнятися. Вона реально топ.

Читайте також:
“Не розказуємо пресі про наше просування, але воно є”. Пресофіцерка 93 омбр Ірина Рибакова – про свою війну, багнюку і сльози

– Чи багато кумедних ситуацій траплялося в роботі з журналістами?

– Та ми постійно ржали (сміється). Це ті ситуації, коли смієшся з того, з чого ніколи не сміявся б у своєму житті, бо це дико виглядає. Якось біг по позиції, зашпортався, впав, руки подер – і стою та ржу. 

Назар Ільницький із журналістами

У моїй роботі – постійні жарти і підколи, постійні! Якось приїздять журналісти і кажуть: “Мені треба такий-то сюжет!” І я відповів: “От тобі треба – ти йди і знімай, чого ти від мене хочеш?!” Ми посміялися, а потім пішли і зняли, що нам було треба. 

Жарти – це теж заряд на роботу. Бо якщо будеш “дерев’яний”, то нічого з того не буде.

– Як роль інформації та медіа в нинішній російсько-українській війні змінилася після 24 лютого, на вашу думку? 

– Мені здається, що ми стали крутіші в рази. Ми й так багато працювали, але я думаю, що всі ці роки (з 2014-го по 24 лютого 2022 року) ми програвали. До на приїздили журналісти, які симпатизували, наприклад, молодіжному крилу “ОПЗЖ”.

Але після 24 лютого – зовсім інша історія.

Я вважаю, що ось цей спільний марафон новин – це крутий задум. Так, він, напевне, був вимушеним кроком, але він має свій результат.

Ми дуже багато років бавилися в демократію, дозволяли роботу різних телеканалів… Але зараз не той час.

– Якими ви бачите Збройні сили України через десять років?

– Надіюся, це все закінчиться через 10 років. І нам потрібно буде переглядати погляди загалом на ЗСУ, на їхню важливість тощо.

Взагалі, будувати армію складно з точки зору навіть фінансової, бо це структура, яка нічого не виробляє, а лише поглинає кошти. Як би це дивно не звучало. Але зараз армія відробляє, вже відробила, і робить те, що мала робити. 

Назар Ільницький

У ЗСУ мають бути навчені люди, фахівці своєї справи, які займаються своєю спеціалізацією, які дуже досконало її знають, які готові та хочуть розвиватися. Це мають бути сержанти, які можуть планувати навчання, заходи та невеликі операції на своєму рівні.

ЗСУ через десять років – це люди, яким подобається те, що вони роблять. І однозначно ми будемо вчити інші країни, як воювати, це 100%! Навіть тих самих американців, бо вони не мають такого досвіду, як ми в Україні.

Це люди, які можуть спілкуватися з іноземцями однією мовою. Розумію, що це буде складно.

У ЗСУ через десять років не має бути совковості і білих бордюрів – вірю, що можуть бути якісь спеціальні служби, які цим займаються.

Зрозуміло, що має бути повага суспільства до ЗСУ і розуміння, заради чого ця структура існує.

Ну і престиж. Служба в армії не має розглядатися за залишковим принципом, бо типу “більше немає що робити”. Це не варіант. Має бути відбір психологічний, на стресостійкість тощо.

Навіть зараз – як сприймати всі ці втрати?.. От коли ти стоїш на позиції – а біля тебе одні “двохсоті”. Як ти можеш потім нормально реагувати? Люди в собі замикаються.

Якось з позицій військовий повернувся – а від нього чути трупний запах, бо він тривалий час знаходився поруч із тілами загиблих побратимів, адже не було змоги евакуювати їх.

Це все – про стресостійкість. 

Назар Ільницький за роботою

– Ви були пресофіцером більше п’ять років. Не шкода залишати “24-ку”?

– Так, я залишаю якийсь свій великий період життя. Але так чи інакше потрібно кудись рухатися. Тим більше, мені не соромно дивитись на те, що я залишаю. Там є на чому працювати, є з чим працювати. І найголовніше – є люди, навчені працювати з журналістами. Вони не бояться фотоапаратів, камер, диктофонів, і це дуже окей. Варто було витратити купу часу, зусиль, щоб у кожній роті був спікер. Це було дуже складно, але це все робота – як серед тисяч людей обрати того, кого треба. І це все було напрацьовано.

Хоча зараз складніше. Бо багато з них (військовослужбовців 24 омбр, які говорили на телекамери від своїх підрозділів – “Н”) загинули, поранені, вважаються безвісти зниклими. 

– Куди далі підете? 

– Нарощуватиму професійні м’язи, здобуватиму нові знання.

– Наскільки вас ще вистачить для служби у ЗСУ?

– Мені до пенсії ще 16 років, не так і багато (сміється).

Назар Ільницький під час інтерв’ю “Новинарні

– Яка ваша мрія?

– Я б хотів більше подорожувати. Зараз це, зрозуміло, не вдається. До служби у ЗСУ я часто бував у Європі – Страсбург, Рим, Париж, Прага, Венеція. Цікаво було. Останнім часом хотів Танзанію поїхати подивитися…

Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”.
Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]