автор: Олена Максименко
з Луганської області
фото: Олена Максименко, Єва Фомичева, Андрій Дубчак
відео: Андрій Дубчак
Федоровичу – 60, і про нього жартують, що під час своєї зміни він влаштовує “сепарам” “третю світову”. Попри вік, на пенсію не збирається. Має намір воювати до перемоги.
Старший солдат 24-ї бригади імені короля Данила Андрій Лигун спілкується з нами в окопі, під час своєї зміни. Це не перша його війна – запах крові Федорович уперше відчув іще в Афгані.
Найближча цивілізація тут – місто Попасна. З початком зими до позицій дістатися стає все важче. Тут майже не буває тихо, однак бійці не приховують: ворожий вогонь не лишається без відповіді.
“Пулемьота візьміть, будете більш переконливі!” – радять побратими Федоровичу, побачивши камери.
“Кулемет «Братуха»”, – гордо представляє зброю воїн, беручи її до рук.
Разом із бійцями варту несе собака. До чужинців ставиться насторожено. “Ви не лякайтеся, там ззаду песик стоїть, – попереджає Федорович. – У неї щеня. І вона таки просто сюди прийшла. Ну, сьогоднішнім днем жити. Теж охранять, службу нести. Вона ще може на чужих людей не так зреагувать”.
“Ася!.. Даже не думай!” – грізно застерігає Федорович руду посестру. Каже – напередодні бійці недогледіли, і вона загризла чуже цуценя.
“Собак у нас сім штук. І котів – штук вісім”, – підраховує боєць. У кожного, каже, свій характер. Тварин тут люблять.
Ася заспокоюється й відходить у своїх справах. А ми з Федоровичем говоримо про поточну ситуацію, загрозу вторгнення та досвід його попередньої війни.
Федорович. На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Служити почав ще при “совдепії”. Я вже у 39 років на пенсію пішов. 20 років відслужив – і всьо. Треба віддихнути від людей було. А потім – усе по-новій. Почалася війна, і я у 2017-му знову підписав контракт вже тут. До того був за кордоном, працював там на хімзаводі. Там квартиру лишив, там всьо лишив. Контракт розірвав – і поїхав сюди.
Весь час у цій бригаді. Здоров’я дозволяє! Воно ж хоч із молодим може щось статися, хоч зі мною… я хоч пожив… Мені в червні буде вже 61. А служити дозволено до 60. Це вже на розсуд комбрига. А комбриг дав “добро”. Підписали на рік.
Я правда, свого командира вже дістав! (сміється). Бо прошу, щоб продовжили контракт. Поки земля наша страждає від тих “братів ближніх”, то треба службу нести. Комусь треба захищати. Наші батьки-діди цим же займалися, але в них не получилось. Тому як уже прорив пішов, то ми тепер мусимо відстояти. Інакше гріш нам потім ціна! І наші діти потім будуть так само бідкатися.
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Ті, в кого перший контракт, вони ж самі не несуть службу – вони мають наставника. Щоб можна було допустити такого контрактника самого до чергування. Або хоч би дати йому зброю. Бо зброю закріплюють за всіма, але є різні люди… Так принаймні раніше було.
А зараз… Багато є хлопців, що тільки прийшли. Ну, тобто загалом малувато. Більше було б краще! У нас же контракт закінчується, людина уходить по сімейним, або ще щось. Не хочуть у сирості сидіти, під землею жити. Хочуть бути вдома і біля сім’ї.
Тут ще жінки свою роль відіграють, бо вони чоловіків додому женуть. На дітей тиснуть, щоби діти просили – давай, тату, йди! Контракт закінчився – всьо!
Моя дружина мене розуміє. І мала розуміє. То вони мене підтримують. Дружина Наталочка і дочка Настя. Вони знають, що за мене червоніти не будуть. Я на пенсії! От коли б завтра звільнили Донбас і Крим – купив би удочку, пішов би риби половив…
Читайте також:
“Нас треба якось звідси виколупати. Лишається тільки САУ”. Як воює на Світлодарці “королівська” бригада
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Стріляють каждий день, як не мінами, то стрілецькою зброєю. Години з 11-ї вечора… І біля нас, і там далі в полі – там багато розривів! Вчора сусіди помітили. Вони прострілювали місцевість – з тої сторони від “ЛЕПки”. Ну, білі плями – то люди. Почали швидко пересуватися, як ми почали стрілять. Нагнали їх, м’яко кажучи, отим от інструментом!
Просто вони починають – ми продовжуєм. Одразу відповідь дай! Якщо будем мовчати, то вони будуть лізти… хай знають, що ми тут не ликом шиті! То якісь копальщики, то перша рота, то третя рота – в них ротації часто бувають, так що… хай звикають! Вони просто зміни плутають (сміється ). Є зміни, коли тихо. У мене чогось ще тихо не було… Даємо відповідь зразу!
Треба думати про хороше. З кожним пострілом вони відійдуть далі до себе. Ну, колись та війна мусить закінчитися! (“Завтра, Федорович, завтра!” – регочуть побратими. “А, ну да, ти ж заступаєш!” – відповідає той).
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Снайпери працюють не постійно, тому що вони зараз почали боятися, коли їх постійно обстрілюєш автоматичною зброєю. То ж ти молодець, як казав Суворов, а куля – дура. Так що я бачив, як снайпери тікають! Стріляєш же по противнику, прострілюєш любий кущ. От його вчора не було, а тут він “виріс”. Значить, щось нечисто!
І як вони побачили, що їх “засвітили” – вони підуть звідси. Але все одно, береженого Бог береже. Акуратним треба бути завжди. Вони ж теж живі люди, теж хочуть додому.
Якщо з нами щось станеться, то принаймні на нашій землі. У мене тут є інтерес, заради чого я воюю. А їм заради чого? В один рівчак поскидають, номери поставлять…
Кажуть, вони війська і техніку збирають? Ну-ну, хай збирають. Лісу багато, всім місця вистачить! Земля добриво прийме…
Федорович. На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
В радянській армії було таке: гаси танк до останнього снаряда. А тут люди допомагають одне одному. Якщо йому тяжко, або його накрили, то я не буду спати або чекати, бо то не моя зміна. Я побіжу і буду захищати. Ну, тут згуртованіше набагато… ми як брати, як одна сім’я!
А при совдепії як було? “Ура-ура впєрьод! На п’яту годину, щоб ви сопку взяли!” Байдуже – потрібна та сопка чи взагалі не потрібна. Які при цьому втрати будуть – те нікого не цікавить. Я з цим в Афгані зіштовхнувся…
Перший бій пам’ятаю. Тому що мені було 18 з половиною, в мене був ПКС, а я не міг стріляти… я саперною лопаткою моджахеда просто зарубав. Знаєте, ніби лопатою по щебню. По зубах попав, і такий звук був. А далі… не нудило, нічого такого, але і радості багато не було. Я ж іще пацан, з “гражданки” прийшов. Це був мій перший. Пустеля Регістан.
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Одному побратиму осколком розрізало живіт. Тельбухи вилізли… То я взяв каску, прив’язав до нього бинтом. Він навіть свідомості не втратив! Я з ним пішов і воду лив на пов’язку, щоб не підсохли кишки. І врятували! Правда, комісували, але ж живий!
У Ташкент відправили. Там в Ташкенті була така “кунсткамера”. На одне ліжко можна чотирьох зразу положити. Рук нема, ніг нема, і собі зробити нічого не можуть. І от лежать “полінця” і плачуть. Бл**ь, туда зайдеш – ссссссс! Думаєш – не дай Бог, лучше зразу тако, і щоб не мучитися! Всі молоді пацани, фактично школярі! Тому ноги відірвало, тому руку і ногу…
Афганістан – то таке. Даремно ми це робили. Нам сказали, що ми молоду революцію підтримуємо, а виявляється… у них там свої звичаї, вони живуть по Корану. І там багато національностей. У них на цвинтарі – якщо зелений прапорець на надгробку, значить, він у бою загинув. А якщо немає – просто помер…
Читайте також:
Санінструктор, миротворець, головний сержант – людина нової армії: історія “королівського” піхотинця Юрія Сухотіна
Федорович. На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Треба справді любити Україну, а не просто язиком ляпати. А то є багато таких “воювальщиків”… особливо в день зарплати біля магазина. Та вони з таких зброй на словах “стріляють”, що я навіть не чув про такі!
Багато мужиків, які можуть служити, тільки язиками мелють, а толку з них нема ніякого. Прийде додому, очі заллє, і з жінкою “воює”, з дітьми… Герой! А сюди не хоче, сидіти в холоді й сирості… Ну так, холодно. Але хтось же ж мусить тут бути! Це ж весь час так не буде – потроху перейдем туди поближче. Чим скорше, тим краще.
Ворог хитріший робиться, оце точно. Тому що там зараз не шахтьори воюють проти нас, а регулярні війська. Ну “шахтьори” – то ми так називаємо тих, що там на ЛЕП копають. Скільки їх бачимо, вони там довблять ту землю.
Ми переможем по-любому. Правда, хотілось би скорше, бо та війна вже людям надоїла. Вона вже ніби входить їм у звичку. Тако з людьми деколи спілкуєшся, складається враження, що йому десь по-барабану, який прапор буде на ратуші у Львові. А мені – ні. Я хочу свій бачити. Наш.
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
У Херсонській області, де я служив, друзів залишилося багато. І от їм – все одно. Дехто вже не друг, бо почали гнати: “От, якби не бандерівці, то війни б не було!” Так ясне діло, ви б усе здали… Який же він після цього мені друг? Не хочу з ними сперечатися. Просто прибрав їх із друзів, та й усе.
Війна складається з дисципліни. Прогавиш, не вдінеш каску, вилізеш – получиш кулю. Не буде дисципліни – будуть втрати. Ну і не буде згуртованості – теж будуть втрати. Один побіжить, другий не видержить, за ним побіжить… куди бігти?! Наша хата тут, поруч. Нє, ну можна бігти в ту сторону – щоб їх нагнати!
Я от коли приїжджаю додому, то мені назад сюди хочеться…
Волонтери – то взагалі казка! Вони як понавозять нам, то наче додому приїхав чи на свято! А як на Паску, то ми ті паски ще місяць їмо! Наші теж стараються, але без волонтерів було б важкувало. Вони нас балують!
Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Як проходить день? Ну, якщо не в наряді, то встав, умився, поголився. Пішов поснідав. Потім робота якась – наприклад, бліндаж викопати, окопи почистити, дрова заготовити. Роботи завжди вистачає! Але це добре. Правда, робиш, поки дають робити. А якщо іде команда “всім в укриття” – то ідеш в укриття.
Потім на пост заступаєш. По черзі один одного підстраховуємо, перевіряємо, дивимося – у нас тут монітор, бачимо ворога. Вночі буває в тепловізор дивимося, щоб не підійшли ближче. Ну, якщо йдуть, ми одразу показуємо, в яку сторону – що вони збилися, що треба в другу сторону іти.
Найважче – втрати. Звикнути до них. Тому що людину знаєш, спілкувався зним – а тут передають, що накрили мінами… І нема людини. Це найважче. А все решта переживеться.
Ну і головне, щоб вдома чекали. Бо якщо вдома щось не так, домашні проблеми… то вже, вважай, мінус 50% удачі! Мене, правда, жінка теж спершу не хотіла пускати. Я кажу: бачиш те перехрестя? Недавно там мужика збила машина. Насмерть! Що тут можеш загинути, що там! А я фартовий, везучий. Я піду – і повернусь.
Я готовий і до 70 служити. Здоров’я дозволяє, досвід. Я по-хитрому воюю, не виставляюся… по принципу мисливця. Чекаю. Головне – мати терпіння вичекати.
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Ми воюємо за своє. Тільки треба, щоб більше людей із досвідом приходило. От у мене є друзі, які б хотіли сюди прийти. Але їм уже по 60! І їх просто не візьмуть.
А в них є досвід, вони зі зброєю на “ти”, вони багато знають, тому що вони це вже проходили.
А вдвічі молодші за мене – звільняються. Ну, пішов він із війська, вдома сидить. Оформив ту пенсію… І що, кажу, ти довольний? Я теж пенсію оформив, я її не бачу! Там жінка за мене получає, так що хай собі получає. Вона знає, що з нею робити.
На позиціях 24 омбр ЗСУ. Фото: Олена Максименко, Новинарня
Читайте також:
Командир 58 омпбр Дмитро Кащенко: Коли помру, потраплю в рай. Бо в пеклі вже був.
Пекло було в Пісках
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
