автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото “Новинарні“, з архіву Юрія Сухотіна та пресслужби 24 омбр
За п’ять років у війську Юрій Сухотін пройшов шлях від солдата – санінструктора роти з позивним “Док” до старшого сержанта – головного сержанта батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила. І на цьому кар’єрні амбіції 25-річного військового не обмежуються.
Він вірить у реформу сержантського корпусу, але попереджає, що швидко це не спрацює. Потрібно вчитися і постійно працювати над собою.
Фразу “лінь – вада всіх вад” під час нашої розмови Юрко повторює кілька разів. Скажімо, коли розповідає про участь у миротворчому контингенті ООН у ДР Конго. Каже, якби не лінувався – підтягнув би англійську.
В інтерв’ю “Новинарні” армієць розповів про порятунок поранених, бої за Шуми, реформи в армії, фінансові переваги “блакитного шолома” перед службою в ООС та чи готова Україна до “великої” війни.
Юрій Сухотін. Фото: Новинарня
Полігон за кількадесят кілометрів від Бахмута. Бійці 24-ї “королівської” бригади вправляються в стрільбі з автоматів.
“Ось, використовуємо перемир’я, щоб тренуватися“, – каже головний сержант 1-го батальйону Юрій Сухотін. Він молодий, зібраний, підтягнутий.
Ми сидимо в тенті військового МАЗа – подалі від очей бійців, які люблять спостерігати, як у когось беруть інтерв’ю, і жартувати з цього приводу.
Юрій родом з Кіровоградщини. З дитинства мріяв бути військовим. Але зрештою пішов у медучилище, у 2015-му отримав диплом фельдшера. Й одразу почав збирати документи, щоб потрапити у ЗСУ.
Його відправили в “Десну”, на навчання в медичну роту. Був там майже п’ять місяців, хоча людей із медичною освітою готували за півтора. Але той курс був перший і дуже багато дав Сухотіну. А ще завдяки “учебці” Юрій познайомився з бійцями з 80-ї, 93-ї, 72-ї бригад, морпіхами, спецпризначенцями з 8-го полку. Більшість мали бойовий досвід.
Юрій Сухотін в “учебці” в Десні
– Ми з хлопцями говорили: якби не ця війна, хтозна, що було би з армією.
Я проти війни, краще б її не було ніколи.
Але саме вона відродила наше військо.
Воно змінюється, поступово впроваджуються нові стандарти служби, ми ходимо в хорошій зручній формі й берцях, а не в шльопках і “дубку”, як у 2014-му. Техніка, бронежилети, сухпаї, та геть усе – у нас нічого не було свого, все залишилося від Радянського Союзу.
Чи могли ми назвати себе українською армією? Вона була такою тільки на папері. А зараз наша армія – українська. У нас своя символіка, свої гімни, назви бригад.
– Ви підтримуєте запровадження цих почесних найменувань?
– Як би це не звучало, мені загалом усе одно, як називатиметься моя бригада. Я знаю свою справу, знаю, для чого її роблю, намагаюся добре працювати.
Але це важливо для молоді, для суспільства, щоб вони знали: армія змінюється, стає сучаснішою.
Пам’ятаю, як запроваджували вітання: “Слава Україні!”. Люди питали, навіщо це. Але так із усім новим. Перейменування вулиць, та що завгодно. Ця тенденція повинна бути, щоб ми робили свою історію.
Адже майже всі 80 років існування в складі СРСР була потужна кампанія зі зміни нашого розуміння: хто ми і що робимо. Радянські назви, гімни, свята – все закарбовувалося молотком, бетоном заливалось людям у голови. Повинен пройти час, щоб люди прийняли ці зміни – і за 10-20 років ніхто вже не спитає, навіщо це робилося.
Читайте також:
“Бригада, що робить з людини Воїна”.
93 омбр представила гімн і відцуралася від спадку СРСР. ВІДЕО
Юрій Сухотін під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
З “учебки” Юрій потрапив у 24 омбр санінструктором роти. Але виконувати завдання почав ще задовго до передової: не встиг поїзд рушити, як один військовий необережно повівся з автоматом.
“Відбувся постріл, куля зайшла через підборіддя і вийшла через потилицю. Це все на моїх очах. Боєць упав і десь за хвилину втратив півтора літра крові. Я думав, що йому вже кінець. А він у двох сорочках народився”, – пригадує Сухотін.
Док одразу зробив перев’язку. Але, каже, хлопець був “крепкий”, та й куля не зачепила ані стовбур мозку, ані мозочок. Після цього Юрко мільйон разів думав, що тоді зробив неправильно. Він насамперед витяг пораненого з вагона, хоча надворі стояв лютий – погода “мокра”, пробирає до кісток. А людині, яка втратила кров, потрібне тепло.
“Я одразу збагнув, що щось не так. Кричу: несіть спальники! Закутуємо його. Я молодий, але командую… Мені старші хлопці пізніше потискали руку і дякували, що так зреагував. Зізнавалися, “ми вперше бачили, щоб таке”, – усміхається медик.
Пораненого забрала цивільна “швидка”. Після шпиталю хлопця комісували, але “з ним усе добре”.
Юрій Сухотін на позиціях у районі Попасної. Фото: Новинарня
Після ротації у Кримському 24-ту бригаду відправили не на Львівщину, а під Попасну. Тож підрозділ був на передовій майже півтора року.
“По нас тільки танки не працювали. А так – “Гради” стріляли, САУ 152, 122 мм, БМП-1, БМП-2, АГС-17. Були складні кульові поранення. Коли, наприклад, наскрізне в таз і в ногу з відкритими переломами. Ампутацій, слава Богу, не було. Уламкові легкі після ВОГ-25, 17. Земля, на щастя, не давала часто отримувати травми – хлопці закопувалися, і це їх рятувало”.
Сухотін каже:
найчастіше боєць гине не через те,
що має складні поранення,
а через те, що йому невчасно надали допомогу.
На відміну від цивільного життя, на фронті до “швидкої” ще потрібно доїхати розбитою або розмитою дощами польовою дорогою. Буває, що боєць “гасне буквально за 15 хвилин”. Тож фронтовий медик повинен уміти розставляти пріоритети, щоб доставити людину живою.
Юрію вдалося врятувати всіх.
“А от на іншій позиції був випадок, коли військовий підірвався на гранаті, йому розірвало бронік, він лежав задихався. Була ушкоджена права частина тіла, швидше за все, вражена печінка (а це одразу крововтрата) і легені. У нього був пневмоторакс. А люди з таким важким комплексним пораненням довго не живуть”, – зітхає Док.
Таке псевдо тоді мав Сухотін. Ті, хто у бригаді понад три роки, і досі так його називають.
Зараз він головний сержант батальйону.
Читайте також:
Лагідна “Кобра”. Історія медика 93-ї бригади Кристини Загурської під час війни та епідемії
Юрій Сухотін
Головний сержант батальйону (це назва посади) допомагає комбату, дбає, щоб сержанти їздили на навчання, співпрацює з начальником штабу, заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Усміхається: чим займається, однозначно відповісти складно.
– Наскільки у війську важливий сержант?
– Коротко пояснити складно. Але ця ідея (сержантської реформи – “Н”) дуже хороша. Ми її кілька років впроваджуємо у війську і постійно спотикаємося об те, що нам залишили з радянських часів. Адже
роль і місце сержанта часто неправильно розуміють
не тільки командири, а й самі сержанти.
І нам іще довго потрібно працювати, щоб знайти людей, які на сержантських посадах будуть прикладом для підлеглих.
Ми хочемо, щоб в Україні все сталося швидко. Але так не буде! Потрібні час і зусилля, розвиток. Щоб стати лейтенантом, людина вчиться мінімум чотири роки. Сержант – пів року.
Для когось це багато, для когось – мало. Я вважаю, що цього недостатньо, щоб вивчити все потрібне. Варто постійно вчитися.
Читайте також:
Як у НАТО: в ЗСУ понад дві тисячі посад молодших офіцерів замінили сержантськими та старшинськими
Юрій Сухотін під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Його власна сержантська кар’єра почалася після ротації в Попасній: Сухотіна відправили на навчання як оператора-навідника БМП-2, потім – на командира бойової машини. У Зайцевому в 2018-му 23-річний Юрій уже командував відділенням із восьми людей. Наймолодшому підлеглому – 29, були й сорокарічні.
– Як стати авторитетом для вдвічі старших?
– Ти маєш бути прикладом.
У сержантському кодексі є фраза:
“Роби, як я, слідуй за мною”.
Вимагаєш від військовослужбовця щось робити, бути дисциплінованим, ходити на бойове чергування, носити бронежилет, каску, постійно копати – повинен насамперед робити це сам.
Якось іще в Попасній Юрія поставили старшим на позиції. Спочатку його не сприйняли, особливо ті, хто на фронті з 2014-го. Бліндаж благенький, по позиції працює артилерія.
“Кажу: «Хлопці, якщо влучить у наш бліндаж, ми під ним і залишимось. Там волонтерські мішки, зараз зима, вони замерзнуть, а коли буде сонце, ми вже нічого не зробимо, бо воно розтане і перетвориться на купу гівна. Їх треба взяти і перенести”. Вони щось пойорнічали, понявкали. Ну, я їх не змушував – сам пішов, почав тягати. А мішки кілограмів по 60. Вони прийшли і почали за мною робити. Отак воно і працює”.
Юрій користується одним із постулатів свого першого комбата: “Солдата треба берегти, солдата не треба жаліти“.
“Ми повинні насамперед повернути їх живими додому. Я їм пояснюю, що копають не для мене, а для себе, що бронежилет носять не для мене, а для себе”.
Юрій Сухотін
Фізично, каже Юрій, бути начальником стерпно. Психологічно – значно важче.
“Волосся сивіє, – зізнається головний сержант. – Ти погано спиш, постійно ждеш якогось дзвінка, “радєйка” постійно ввімкнена на гучний зв’язок у бліндажі. Щопівгодини чи щогодини передають обстановку, а ти не спиш. Але таке воно, командирське буття. Важке”.
Водночас, за словами Сухотіна, командиром відділення бути важче, ніж старшиною батальйону: “Там у тебе є особовий склад, і ти за нього відповідаєш 24/7: чи вдягнені, чи не голодні, чи всього вистачає. Це і зараз мої люди, але в них є безпосередні командири, а я – ніби помічник”.
Юрій Сухотін під Зайцевим
Після Попасної – ротація під Горлівкою. Юрію вона запам’яталася тим, що не сидів у штабі. І коли королівські піхотинці повертали під український контроль Шуми, місць у бліндажах бракувало. Доводилося ночувати на лавках у кухні.
“Ми з комбатом так тиждень спали. А лавка вузька, тверда, незручна. Ось ця (показує лавку у військовій вантажівці) – ширша. Але спати так хотілося! Ми спали по дві години, по три. Лягаєш – і одразу провалюєшся в сон. Так натомлювалися! Раз на чотири дні знімеш берці – і це такий ка-а-айф”, – посміхається.
Роботи тоді було багато, хоч село й маленьке. У Шуми заходило кілька груп армійців.
“Я тоді стояв на позиції і працював на “дашці”, прикривав.
За тиждень у мене назбиралося три з половиною мішки гільз.
Це робота нормальна!
Хлопці, які заходили в село, думали, що йдуть на три дні, а зайшли на сім. Ну, так буває, не все сплануєш. Їжі взяли мало: тягли на собі стільки боєприпасів і води, скільки могли нести. На п’ятий день пили чай із листя винограду, банка тушонки – на чотирьох-п’ятьох. Повиходили замурзані, замучені, схудлі”, – пригадує Сухотін.
Тоді працювала вся зброя, яка була в арсеналі українських вояків. І *** теж. Щоб його не “заПТУРили”, потрібно було поставити загородження. О третій ночі група бійців пішла по величезні решітки, кожна з яких важила близько сотні кілограмів.
“Одна мені падає на великий палець ноги. Ніготь злазить одразу. Я матюкаюся. Виїжджає зранку ***, я дострілюю з кулемета, у мене закінчуються боєприпаси, і по нас починають працювати з усього. Тоді нормальна «отвєтка» прилетіла. Міни 82, 120 мм, артилерія 122 мм. Ми сидимо з командиром роти на цій позиції, «махра» (піхота – “Н”) поникалася по норах, сміємося: “Не попадете!” Найприкольніше, що ми ці решітки тягли, а вони не знадобилися”, – сміється військовий.
Читайте також:
“Коли наступаєш, є злість і радість”:
ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік
Юрій Сухотін у ДР Конго
Під час тієї ротації старшина батальйону запитав Сухотіна, чи хотів би він узяти участь у миротворчій місії у Демократичній Республіці Конго. Юрій погодився, написав рапорт, зібрав документи.
Був там старшим стрільцем у взводі охорони, мав обороняти табір, склади, аеродром. Майже весь взвод охорони – з бійців “24-ки”. Тож у цьому плані Юркові пощастило. Хоча, каже, якщо поводитися як “нормальний адекватний військовослужбовець”, порозумітися й ужитися можна будь із ким.
База українських миротворців у ДР Конго
Екваторіальна Африка справила на Сухотіна незабутнє враження. Сподобалася гориста лісиста місцевість. Вразило життя конголезців.
“Там велика народжуваність, для сім’ї п’ятеро-семеро дітей – це нормально. Жінки працюють на плантаціях, чоловік, якщо нормальний, теж працює – скажімо, в копальні. Якщо ненормальний, то бухає. Діти полишені самі на себе, живуть на вулиці, що добудуть – те і їдять. Можуть їсти зі сміттєвих баків. Уявіть: спека, а вони їдять ці відходи. 95% населення абсолютно бідне, і тільки 5% – незбагненно багате. Колосальний розрив! Можуть бути цілі райони з маєтків за колючим дротом. А хтось просто набив вулканічного каменю й побудував собі дім, де немає ні води, нічого”, – ділиться враженнями Юрій.
Миротворець Сухотін
Розповідає, що “підгодовували” одну родину. Але “важливо вміти бути добрим не на шкоду собі”. Адже допомогу можуть сприйняти як слабкість – тоді на місце однієї родини прийде десять, а всіх не нагодуєш.
Загалом, частина місцевих сприймає миротворців як єдину можливість не вмерти з голоду. Хтось ставиться до “блакитних шоломів” як до захисників. А хтось вважає окупантами.
“У фінансовому плані миротворцем бути вигідно, – не приховує Юрій. – Зарплати – незрівнянні з тим, що ми отримуємо тут.
Якщо навіть брати з “АТОшними”, тут виходить максимум 1200 доларів, а проста зарплата – 10-12 тисяч гривень, це навіть не 500 доларів.
У Конго ти не лише отримуєш близько 2,5-3 тисячі доларів, а ще й українська зарплата нараховується. Немало людей їдуть миротворцями саме з метою заробити. Але абикого туди не беруть”.
За словами Сухотіна, ООН платить Україні за гелікоптери, за контингент, бойові вильоти, допомогу. Тож це фінансово вигідно й для держави. Крім того, мати свій миротворчий контингент – престижно на міжнародній арені. Також це можливість співпрацювати з іншими контингентами.
Українська група, каже Юрій, має дуже високий авторитет і повагу. А наші льотчики – на вагу золота. Вони майстерно вправляються з гелікоптерами над високогір’ями, де постійні перепади тиску, менше кисню в повітрі. Несприятливі погодні умови їх теж не зупиняють.
Льотчики з інших країн можуть відмовитися від польоту,
українці – ні.
Тож якщо потрібна допомога, часто звертаються одразу до них.
Сухотін у Конго біля українського гелікоптера
Питаю, чи доводилося йому відкривати вогонь. Радісно відповідає: ні.
Юрію пощастило нести службу в місті. Тим, хто в джунглях, доводиться воювати.
“Там можуть озброєні люди зайти в поселення і спалити його, а за п’ять хвилин зникнути в лісі. Забирають провіант, жінок, дітей – щоб ростити поповнення, і ніби розчиняються між дерев. Тому дуже високу ефективність мають вертольоти, бо можуть уражати противника зверху “НАР-Сами” – це 80-мм некеровані ракети. Але щоб миротворці застосували зброю, має бути дійсно якийсь важкий випадок. Коли ти туди приїздиш, мусиш дотримуватися трьох законодавств: України, Конго і МОНУСКО (Місії ООН зі стабілізації в Демократичній Республіці Конго – “Н”)“, – розповідає Сухотін.
Читайте також:
ДР Конго: конфлікт, українські миротворці та інтереси
Юрій Сухотін під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Миротворцеві потрібно бути не тільки добре підготовленим, а й мати залізне терпіння, наголошує Юрій. Світлий розум і вміння себе контролювати неабияк виручають протягом восьми місяців далеко від дому, в чужій країні. Робота одноманітна, дуже бракує родини.
Коли Юрій летів у Конго, дружина була при надії. Повернувся – синові вже шість місяців.
– Коли ви встигли одружитися? Постійні ротації, служба.
– Ми почали зустрічатися ще під час навчання, дружина в мене – медсестра. Потім жили разом. У 2016 році одружилися. Мені дали три дні, щоб розписатися. Приїжджаю вранці, а надвечір мені дзвонять і кажуть, що в нас важкий “трьохсотий” на позиції. Розписуємося – і я їду, – розповідає Сухотін. Додає: – Жінкам військових дуже важко.
Дружина трохи поїздила за чоловіком. Жила у Львові, на Донбасі. Нині виховує доню Євгенію, якій три з половиною, і майже дворічного Єгора.
“Вона відмовляла мене йти на службу, відмовляла в Конго летіти. Пару років від початку служби говорила: “Я тебе туди не відправляла”. Я її відучив від цього. Сказав, що має поважати мій вибір, – зауважує Юрій. – Але я дуже сумую за сім’єю. Доця постійно маму питає, коли тато приїде. І ти себе картаєш: ростуть без тебе. Ти був, вона ще повзала, наступного разу приїхав – уже ходить, на третій раз – говорить і сама їсть…”
Юрій Сухотін
Повернувся з ДР Конго армієць у червні 2019 року. Побув у відпустці й поїхав під Мар’їнку. Виконував обов’язки старшини батальйону. Було важко, адже хтось із побратимів уже демобілізувався, прийшли нові люди, потрібно було познайомитися з усіма, запам’ятати.
Нині – на Світлодарській дузі. І тут, як і в Конго, важливо мати достатньо терпіння.
“Служба звичайного військовослужбовця в тому й полягає, що треба вміти і воювати, і служити в мирному житті, при цьому не втрачаючи самовладання. Під час війни ми і стріляємо, і знищуємо ворога, й оберігаємо свою країну. Ми ж не віддали і шматка землі, хлопці в постійній бойовій готовності, зброя в порядку, – запевняє старший сержант. – Хлопцям говоримо, що не можна розслаблятися. Ті ж снайпери нікуди не поділися.
Донбас і досі залишається для росіян полігоном,
де випробовують новітню техніку й тренують військових”.
Сухотін вважає, що хоч би яким умовним було перемир’я, – це можливість відпочити, зберегти життя людей. І трохи заощадити, адже війна – це колосальні витрати.
Сухотін на броні
Доти спокійний Юрій починає говорити незвично емоційно:
– У 2014 році у нас не було проблем зі 120-ми мінометами, із ВОГами 17 і 25. За роки війни запаси зменшилися: ВОГів, патронів. Луганський патронний завод ми втратили. 152-мм калібр уже який рік збираються виробляти – так і не знаю, чи налагодили виробництво.
Суспільство має розуміти:
якщо почнеться повномасштабна війна,
всій країні доведеться покласти зуби на полицю.
Усе буде зосереджене на війні. Так, як у 2014-му, але ще важче. Ворог зараз більш підготовлений, хоч і ми підготовлені теж. Тепер буде велика війна за кожен клаптик території.
Візьмімо Горлівку – велике місто перед нами. Які там будуть бої! Згадайте Грозний, який апокаліптичний вигляд мало зруйноване місто. Тут буде те саме, велика кількість жертв. І щоб брати Горлівку, зброї та боєприпасів у нас має бути без перебоїв. Тож треба налагодити виробництво, щоб був величезний запас усього, і техніки теж.
Чи готові люди до такого? І чи будуть готові люди гинути? Особливо зараз, коли суспільство так ставиться до війни…
– Вас це ставлення не деморалізує?
– Я і до цього знав, що є люди, які не підтримують армію. Дехто каже, що ми самогубці. Ось як та акторка (Сніжана Єгорова, яка порівняла готовність українських воїнів пожертвувати своїм життям із суїцидальними нахилами – “Н”). Такі люди – гнилі всередині. Вони були, є і будуть. Вони як колорадський жук. Скільки його не труї, він усе одно вилізе і з’їсть ту картоплю.
Просто зараз тиша, і ці люди можуть щось крикнути. Це деморалізує насамперед суспільство. Бо армію деморалізувати дуже важко. Армія стояла і буде стояти й виконувати свої обов’язки.
– Але як тоді закінчити війну?
– Вона закінчиться тільки з поверненням території, це 100%. Інше питання, як ми туди дійдемо. Думаю, наразі це дипломатичний шлях. Усі країни світу мають тиснути на Росію. Якою б Росія не була сильною, вона не може встигати скрізь: Сирія, Білорусь, Україна.
І як би абсурдно це не звучало, я маю надію на народ Росії. Не кажу, що вони мають стати на захист України. Але повинні скинути того, від кого це все йде. Адже риба гниє з голови. Тільки від них залежить, як до їхньої держави ставитимуться.
Читайте також:
“Нас треба якось звідси виколупати. Лишається тільки САУ”.
Як воює на Світлодарці “королівська” бригада
Юрій Сухотін
У Юрія закінчується другий трирічний контракт, він збирається підписувати третій. Адже знайшов себе у війську “на 99%”.
“Кажуть, коли приходиш в армію, пливеш за течією. Це дурня. Коли ти прийшов в армію, ти стаєш у швидку річку. І ті, хто зараз служать, більшість командирів, – ми пливемо проти течії. І вона точно не понесе нас вниз, ми в тонусі”, – стверджує воїн.
Сухотін вдячний батькам за те, що навчили добре працювати.
“Багато хто скаржиться на те, що погано живе. А ви дайте собі відповідь, наскільки добре працюєте. Якби кожен на своєму місці робив хоча б 50% того, що повинен робити, все було б інакше. Якби людина клала дорогу, як для себе, варила обід, як для себе, лікувала хворого, як рідного, а не абияк, – ми жили б краще”, – розмірковує старший сержант.
Які подальші кар’єрні плани й амбіції Сухотіна? “Можливо, офіцерська служба”.
“Так смішно, коли люди приходять в армію, служать пів року і хочуть стати офіцером. Це така дурня. Мені пропонували ще кілька років тому, а я не можу налаштуватися й досі. Поки що служу й роблю те, що виходить. Не знаю, як краще: отримати вищу освіту й піти на річні офіцерські курси лідерства чи піти в академію.
Але вища освіта означає, що менше уваги приділятимеш роботі. А якщо вступати на чотири роки, потрібно й сім’ю перевезти з собою. А у Львові дуже дороге житло. Якби було своє – я б навіть не думав, стовідсотково пішов би вчитися. У мене є бажання й мотивація далі себе знаходити у військовій справі”.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
