автор: Наталка Позняк
фото автора
Після захоплення росіянами практично всієї Луганської області ні для кого не було секретом, що наступним головним об’єктом російської агресії стане Донеччина. За інформацією Генштабу, ворог намагатиметься захопити передусім міста Слов’янськ та Бахмут, що відкриватиме шлях для просування на Харків. Під ударом опиняються найближчі до них міста регіону, де почастішали “прильоти” російських ракет: Краматорськ, Костянтинівка, Покровськ.
Будь-якої миті в епіцентрі протистояння може опинитися і Дружківка. Та попри наближення фронту і тривожні новини, люди тут намагаються жити, як і раніше, сподіваючись, що “якось воно минеться”. Такий собі психологічний ефект фаталізму, що базується на страху, безпорадності та недовірі до всіх і кожного.
“Ми тут живемо одним днем”, – приречено сказав пан Юрій, сторож на одному підприємстві, що теж постраждало від ворожих обстрілів.
Із Дружківки – репортаж “Новинарні“.
Наслідки російських обстрілів у Дружківці
Кабачки з городиною на вулиці під вікнами будинків, на імпровізованих грядках, дбайливо обсаджених майорами чи чорнобривцями. Таке собі поєднання красивого і корисного по-донецьки. Це перше, що впадає в очі, коли йдеш приватним сектором Дружківки.
“Така вже українська душа – скрізь тягнеться до краси, і ніяка війна це не витравить”, – зауважує Сашко, боєць Легіону Свободи НГУ, який супроводжує нас у прогулянці містом.
Ми – це журналіст газети Latvijas Avīze Атіс Клімович, який привіз гуманітарну допомогу нашим військовим від латвійських друзів, кореспондент ВВС Юріс Улманіс та кореспондентка “Новинарні“.
Друге, що впадає в очі – практично безлюдні вулиці міста. Уже в обід життя тут завмирає, з магазинів працюють одиниці – переважно продуктові. Більшість відомих мереж, як, наприклад, магазини побутової хімії та косметики Eva чи Watsons, закриті давно й на невизначений термін.
То тут, то там трапляються поодинокі торговці на стихійних базарчиках, які продають фрукти і городину. На повітряну тривогу ніхто не реагує, хоча днями в центрі міста, біля магазину “Сільпо” з’явилася величезна вирва – привіт від “русского мира”.
Наслідки російських обстрілів у Дружківці. В центрі міста ракета влучила просто в дитячий майданчик
Ще одна така вирва – за кількасот метрів, на дитячому майданчику біля будинку культури. Там вибухом знесло голову жіночій статуї з типової радянської скульптури “Робітник і колгоспниця”, і її тепер місцеві називають “медуза Горгона”.
Але у дворах на лавочках можна побачити традиційні сусідські посиденьки – переважно пенсіонерів. На майданчику грається з десяток дітей віком від 5 до 10 років – вони тут самостійніші за столичних. Попри напругу, яка висить у повітрі, їхати, очевидно, ніхто не збирається.
“Куди нам їхати? І за що? Щоб їхати, треба мати гроші, щоб знімати квартири. У нас пенсія трошки більше двох тисяч – куди нам їхати? А тут – своя хата, свій город. Якось перебудемо“, – каже пані Ірина, в якої купую стиглі абрикоси.
“А куди мені їхати?” – каже пані Ірина
“Усі, хто хотів виїхати – давно виїхав. Дехто вже й повернутися встиг. Он у мене сестра ще в березні поїхала в Словенію. А в мене діти, я ж їх не кину. Старшому двадцять, він призовного віку, і двійнята по 13 років. Старшого не випустять, а без нього я не поїду – як я його самого залишу? От і доводиться сидіти тут”, – пояснює інша Ірина, яка торгує поряд сливами.
У місті багато військових, вулицями часто їздять військові автомобілі. Це й не дивно – у Дружківці розміщуються частини, які перебувають в оперативному резерві. Тому багато приміщень тимчасово зайняті військовослужбовцями.
Ставлення до них у місті різне. Одні дивляться з надією, що армія їх захистить і Дружківці вдасться уникнути долі Волновахи чи Сєвєродонецька. Інші вірять чуткам, які гуляють містом, і самі їх поширюють.
“Я вам так скажу по-секрету. У нас військові виламують замки покинутих квартир і селяться там. Уже пів міста так заселені, а поліція зовсім не реагує. А зранку ідеш біля “Нової пошти” – а там ступити немає де від військових. Що вони там відправляють? А машини? Подивіться, скільки у них машин. Звідки вони в них?” – ділиться підозрами місцевий житель, з яким розговорилися біля під’їзду одного з будинків.
На пропозицію показати хоч одну таку квартиру, зайняту військовими, або хоча б вказати підрозділ, бійці якого займаються такими речами, відмахується: “Звідки я знаю, який підрозділ. Військові – і все. Люди кажуть, а вони брехать не будуть“.
“Ми з місцевими практично не спілкуємося. У них свої задачі. У нас – свої. Але діти – вони всі наші. Буває ідеш вулицею, біжить назустріч мале, очі світяться, гукає: “Слава Україні!”. І ти розумієш, за кого і за що ти тут воюєш”, – зізнається боєць із позивним “Компас”, побратим Сашка з Легіону Свободи.
Читайте також:
(Не)виїзні. Чому люди залишаються жити в Бахмуті під бомбами
Рештки російської ракети, що влучила у дитячий майданчик в центрі Дружківки
Більше, ніж можливий наступ росіян, жителів Дружківки хвилює відсутність води та газу. Як і в сусідніх Краматорську чи Слов’янську, цих благ цивілізації в місті немає вже півтора місяця. Технічну воду сюди підвозять цистернами, можна набрати за потребою. Дехто, щоб зробити більший запас води, використовує для транспортування баклажок дитячі візочки. Але на 9-й поверх, де часто не працює ліфт, відра та баклажки доводиться нести в руках. Питну воду продають в магазинах – ціна сягає до 3 гривень за літр.
Поки що люди прилаштувалися. Хто має колодязі в приватному секторі – діляться з іншими. Решта – економлять, як можуть. Хоча скаржаться, що через недостатність змиву унітазів у квартирах стоїть неприємний запах. Готують переважно на електроплитках, ціна яких тут різко підскочила.
Баклажки з водою Баклажки з водою – незмінний атрибут життя в Дружківці
“Ситуація в місті повністю контрольована, вся критична інфраструктура працює”, – запевняє нас тим часом начальник Дружківської міської військової адміністрації Сергій Боєвський.
Водночас він зізнається, що в місті розглядають і можливість довготривалої кризи, а тому закликають жителів міста виїхати на безпечні території.
“Для цього будуть працювати штаби з евакуації, де ми людей будемо безкоштовно переправляти в міста-побратими, в області-побратими – Дніпро, Рівне, Вінницю.
Будемо їх розселяти і туди ж направлятимемо “гуманітарку”, яку ми зараз отримуємо від держави. Це зараз, коли літо, можна пересидіти на лавочках, але не за горами зима. Так, ми розглядаємо варіанти альтернативного опалення, але все ж буде краще, коли люди виїдуть. У них же діти, їм треба в школу йти, а перед тим треба час, щоб облаштуватися на новому місці. Ми будемо проводити роз’яснювальну роботу, але
якщо буде небезпека, можливий навіть варіант примусової евакуації”, –
припускає голова МВА.
Сергій Боєвський, голова міської військової адміністрації Дружківки
У питаннях захисту від агресора влада повністю покладається на ЗСУ та інші силові структури. “Тероборони в місті не створено. Просто в мене немає таких повноважень. Якщо Верховна Рада ухвалить відповідний закон, я візьмуся за організацію тероборони, а поки що за порядок у місті відповідають наші силові структури”, – каже Боєвський.
Він переконує, що на випадок загострення ситуації в місті перевірені всі бомбосховища, створено запас їжі, води і ліків, а також – альтернативні джерела енергії на випадок знеструмлення.
Водночас очільник міськвійськадміністрації щиро сподівається, що використовувати їх не доведеться. Або – що людей таки вдасться вмовити виїхати.
Скільки жителів лишилося в місті, Боєвський не уточнив (“військова таємниця”). Самі ж дружківчани припускають, що в донедавна понад 65-тисячному місті досі лишається від 30 до 50 відсотків населення.
І вмовити їх виїхати буде таки непросто.
Щойно до багатоповерхівок під’їздить машина з водою, до неї вишиковується черга людей з відрами та баклажками
“Хто ви такі? Не знімайте. Видаліть негайно те, що зняли! Хто вам дав право тут знімати? Ще виставите фото десь в інтернет, а по нас потім прилетить!” – до нас підскакує енергійна жіночка років 50. Ми з латвійцями якраз намагаємося зробити кілька кадрів біля цистерни з водою, що під’їхала до одного з багатоповерхових будинків. Щойно цистерна з’являється, до неї стікаються кілька десятків людей з посудинами різного об’єму.
Знайомимося. Світлана Іванівна – голова ОСББ цього будинку, відповідає тут за порядок. Їхати так само нікуди не збирається.
Дізнавшись, що ми журналісти, дає настанови: “Якщо ви журналісти – то пишіть правду. А то всі розказують, що у місті лишилися самі “ждуни” – ті, хто жде “русский мир”. Так от: ніякі ми не ждуни.
Ми звичайні прості люди, які нікого не ждуть, а просто хочуть жити своїм життям.
Ми не хочемо нікуди їхати, нам не треба ніякої війни. Я не хочу, щоб тут стріляли, я хочу жити, як раніше – перейматися проблемами ремонту будинку, а не якимись обстрілами”.
На запитання, як цього досягти, простодушно відповідає: “Та просто. Треба сідати за стіл переговорів і домовлятися. Немає такого питання, яке не можна було б вирішити мирним шляхом”.
На моє цитуванняу відомої фрази Вінстона Черчілля про те, що неможливо домовлятися з тигром, якщо твоя голова у його пащі, пані Світлана так само безапеляційно кидає: “Але ж дресирувальникам якось вдається вийняти голову з пащі тигра”.
І таких “пацифістів” у Дружківці – пів міста.
“Нам ця війна не потрібна. Ми не хочемо, щоб тут стріляли. Ми нікого не кликали”, – такі репліки можна почути на кожному кроці.
Читайте також:
“Путін, приїдь і подивися, як по нас “не стріляють”. Репортаж із фронтового Харкова
Наслідки російських обстрілів у Дружківці
Взагалі, Дружківка – старожитнє запорозьке поселення. У доімперські часи там стояв пікет запорізького козацтва, а нині біля міськради стоїть пам’ятник козакові Дружку, якого вважають засновником міста.
У 1970-х роках сюди стікався робочий люд з усіх кінців Радянського Союзу. Тоді тут запустили кілька нових заводів і тим, хто приїжджав, одразу давали ключі від квартири. Так у місті з’явилися багато вихідців із Росії, азербайджанці і навіть в’єтнамці. Правда, останні в 1990-х практично усі повернулися додому.
“Коли вони вперше вийшли з літака, то були такі тихі, скромні у своїх солом’яних шапках. А потім освоїлися, особливо, коли зрозуміли, що тут спокійно можна красти. Вони контейнерами відправляли додому оцинковані відра, холодильники, золото скуповували. А потім поїхали – кажуть, там бізнесменами стали”, – розповідають місцеві.
Пам’ятник козакові Дружку біля мерії Дружківки
Дружківка – батьківщина відомого дисидента, одного з учасників Української Гельсінської групи Олекси Тихого. Його іменем названа найдовша вулиця міста, що веде до Краматорська. У місцевому художньо-історичному музеї була вітрина, присвячена Тихому. Правда, зараз музей згорнув свою експозицію – до кращих часів.
У 2014 році Дружківка майже три місяці була окупована російськими бойовиками, хоча тоді, на відміну від сусідніх Краматорська і Слов’янська, місто уникло бойових зіткнень. Правда, терор тут теж був страшний.
“Тут були і “кадировці”, і росіяни, і ще якісь невідомі типи в тюбетейках. Людей з проукраїнськими поглядами катували, розстрілювати. У травні 2014 року бойовики на блокпосту випустили вісім куль у священника храму Святого Дмитра Донського, отця Павла. А багато людей просто зникло безвісти – їх десь прикопали в кар’єрах, яких багато навколо Дружківки. І скільки таких людей – досі ніхто не знає. Мене теж ледь не розстріляли”, – розповідає місцевий активіст і волонтер Анатолій Водолазький.
Народний герой України Анатолій Водолазький розповідає про Дружківський музей-катівню та події 2014 року
Його історія свого часу стала відома на всю Україну. 22 травня 2014 року Анатолій Данилович, обурений діями окупаційної влади, вийшов у центр міста з українським прапором, подзвонивши попередньо до райвідділу міліції та газети “Дружківка на долонях”.
Його пікет тривав не більше 10 хвилин – під’їхали невідомі, заштовхали в машину і повезли в Краматорськ, де “провели виховну роботу”. Додому Водолазький повернувся наступного дня – з вибитими зубами, без прапора (його окупанти перетворили на ганчірку) і без телефона. “Мені здається, він мене і врятував. Я свого часу був відомим зварювальником, у мене в телефоні були номери всіх відомих людей міста і області. Думаю, хтось на це зреагував”, – каже пан Анатолій.
Читайте також:
Одні в полі воїни. Історії трьох героїв Донбасу, які чотири роки тому боронили у своїх містах український прапор
Ця історія, можливо, й забулася б, якби десь за пів року після події до рук СБУ не потрапив інший телефон – одного із затриманих “ополченців”, де серед іншого був і запис пікету Анатолія Водолазького. Невдовзі героя розшукали журналісти, і в 2015 році йому вручили волонтерську відзнаку “Народний герой України”.
Пан Анатолій веде нас до ще одного пам’ятного місця Дружківки – Музею-катівні, відкритого 2015 року в тому самому підвалі, де під час окупації утримували незгодних із московським проєктом “Новоросії”.
Біля “Дружківської катівні”
“Тут ледь не загинув наш Василь Зандер, сюди кинули нашого священика отця Діонісія. Спочатку тут тримали українських активістів, потім почали звозити віруючих-протестантів. А далі – взагалі всіх, “неугодних” новому режиму: алкоголіків, наркоманів, тих, хто не хотів “по доброму” віддавати своє майно.
Ми рік добивалися дозволу зайти сюди, а коли перший раз відчинили двері, тут був жах: скрізь все просякнуте кров’ю, сечею. В одній із камер валялися фата й сукня нареченої в крові, відрізане волосся. Але хто були ці люди, що з ними сталося – ніхто розслідування не проводив. Є окремі свідчення тих, хто пройшов через це пекло і вижив – оце і все”, – розповідає Володазький.
Чи не єдине, що нагадує в підвалі катівні про події 2014-го – моток колючого дроту при вході
Приміщення Музею-катівні має давню історію. Збудоване воно було 1892 року для місцевої жандармерії. Пізніше там розташовувалися поліція, НКВД, а в часи Другої світової війни – німецьке гестапо. А потім – КДБ. У 1980-ті роки в цих застінках очікували суду Олекса Тихий та Микола Руденко. А зараз тут – пост позавідомчої охорони, тож, щоб потрапити до Музею-катівні, потрібно домовлятися наперед.
Утім, музеєм у класичному варіанті ці підвали тепер назвати важко. Усе тут давно підметене, вимите, вичищене. Про жахи 2014-го нагадують хіба що обривок газети “Новоросія” на підлозі однієї з камер, кілька старих матраців в іншому напівтемному приміщенні та залишки бійниць із мішків з піском на другому поверсі.
“Тут навіть написи на стінах позачищали. Наш колишній мер, Валерій Гнатенко, зробив усе, щоб люди забули про ті події. У 2014 році він закликав до проведення отого псевдореферендуму, вивісив на міськраді російський триколор та прапор “ДНР”. І йому це зійшло з рук – після звільнення міста він так і лишився міським головою, а зараз він у Верховній Раді. А
люди бачать, що зло непокаране, – тому таке й маємо”,
– розводить руками Анатолій Данилович.
Сам він з 2014 року займається волонтерством. Разом з ініціативою “Труханівська Січ” під егідою Петра Порошенка організовував агітпотяги для дітей сходу і заходу, за його словами, “зшиваючи Україну”. Зараз працює переважно з військовими – його тут усі знають і поважають.
І нікуди їхати з Дружківки пан Анатолій теж не збирається. “Я тут лишатимуся до останнього. Це – мій дім, моя земля. Якщо всі повтікають – хто ж тоді тут залишиться“, – безапеляційно заявляє Водолазький.
Наслідки російських обстрілів у Дружківці
***
А тим часом обстріли навколо Дружківки почастішали. 19 липня російські ракети зруйнували кілька житлових будинків у центрі Слов’янська та Краматорська, постраждали люди, є жертви.
Кількома днями раніше під вогнем окупантів опинилися Авдіївка, Бахмут, Костянтинівка, Гірник, Краматорськ, Слов’янськ, Красногорівка та інші населені пункти.
Після обстрілу ринку у Слов’янську 19 липня
Військові попереджають, що в регіоні діють ворожі ДРГ, які ходять в українській формі й дехто навіть розмовляє українською. Правда, трапляються серед них і буряти з характерною азійською зовнішністю. Ще одна ознака – біла стрічка на руці. Мета цих ДРГ – дізнатися про дислокацію американських HIMARS, завдяки внаслідок чого десятки ворожих складів злетіли в повітря.
До загострення ситуації готується і Дружківка. Втім, що робити, більшість просто не знає. А тому, за звичкою, сподіваються, що пронесе.
Над спорожнілими вулицями міста майорить український прапор.
Порожні вулиці Дружківки
Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
