Зруйновані будинки, вирви від снарядів, гуркіт артилерії. Це не лінія розмежування на Донбасі. Це Харків, який ще недавно був мирним містом. Завдяки росіянам – тут тепер лінія фронту, а місцеві змушені ховатися по підвалах.
автор: Стас Козлюк
з Харкова
фото автора
“Діти”, “діти”, “діти”. Цей напис на авто всіх можливих марок, форм і розмірів впадає у вічі. На величезному чорному BMW, на звичайній сірого кольору Skoda і на старих синіх “жигулях”. Колони біженців їдуть із Харкова у бік Дніпра. Авто завантажені під самий дах пожитками – крізь вікна можна роздивитися різнокольорові сумки, пледи й дитячі іграшки. На блокпостах – довжелезні черги. Люди тікають від війни. З розбомбленого росіянами міста.
Ми саме стоїмо на заправці за кількадесят кілометрів від Дніпра й спостерігаємо за повільною річкою транспорту на харківських номерах. Часом із машин виходять люди, дорослі і діти.
“Сигарети ще на заправці є? А паливо?” – кричить до нас хлопець, запитуючи. Він перебігає смугу, яка веде на Харків. Здається, крім нас, у той бік ніхто і не їде.
У нас для хлопця хороші новини: сигарети поки є, як і бензин. Останній, щоправда, видають не більше 30 літрів на одне авто.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Дорога до Харкова займає майже три години. Чим ближче до лінії фронту – тим більше блокпостів, тим довші затори.
У передмістях – черги до магазинів. Десятки людей збираються біля аптек і продуктових, щоб зробити запас про всяк випадок. Бо хоч снаряди тут поки й не падають, але ніхто не знає, чого очікувати завтра.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“У мене дружина працює в школі, у селі біля Харкова. Так що ви думали: росіяни ту школу обстріляли. Там директор – єврей. Він все життя на ту школу поклав. І тепер незрозуміло, що робити. Тут у селі минулого літа Зеленський приїжджав, відкривав садочок. Тепер він стоїть порожній. Люди їдуть звідси”, – розповідає місцевий таксист Сергій.
У нього старий побитий Lanos. Із тріснутим переднім склом, пом’ятими дверима, чорною плівкою замість бокової шибки. “Я навіть і не ремонтую його вже, буде як пам’ять. Пам’ятаєте, коли в Харкові ОДА обстріляли (1 березня – “Н”)? Оце я в той момент приїхав допомагати. Там на першому поверсі купа народу була. Діти з жінками, здебільшого. Вони вирішили трохи допомогти штабу тероборони, прибрати у будівлі, посортувати волонтерську допомогу. А я саме заходив із заднього входу. Побачив тільки червоний спалах, потім вибух. Поруч зі мною інкасаторський броньовик стояв, то, може, він мене і захистив від уламків. А машину мою побило. Самі бачите”, – показує водій.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
В’їжджаємо у Харків. Колись велелюдне, нині місто справляє враження пустки. Вздовж проїжджої частини стоять розбиті снарядами чи ракетами будинки, на тротуарах – розбите скло й потрощені меблі. Уламки мирного колись життя.
Тут же, за кількасот метрів, вже звичні черги: до аптеки, продуктового, зоомагазину. Час від час дорогою трапляються люди з сумками. Вони просто йдуть геть із міста, час від час намагаючись зупинити бодай якесь авто.
На харківському вокзалі. Фото з соцмереж
“У нас щодня евакуація відбувається. Із залізничного вокзалу, наскільки я знаю. Але там дуже багато народу. Кажуть, що десятки тисяч людей вже виїхали звідси. Та й самі можете побачити, як Харків спорожнів, якщо порівнювати з мирним часом”, – говорить наш таксист Сергій.
За розмовами доїжджаємо до однієї з лікарень. Сюди, як і всі подібні медзаклади в Харкові, нині везуть поранених від обстрілів цивільних.
На задньому дворі саме стоять карети швидкої, поруч – волонтери. З багажника волонтерського авто вивантажують чорні пакети для трупів.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Це взагалі не моя робота, я голова обласної “екстренки”, якщо можна так сказати, – витягаючи пакети з багажника, говорить медик Віктор, – але бачите, чим зараз доводиться займатися. І в такому режимі ми працюємо з 24 лютого”, – розповідає чоловік, який стоїть поруч зі швидкою. На око йому близько 50, сивий. Час від часу посміхається, говорячи про серйозне.
“У мене десятки екіпажів працюють. По місту, по області. Пам’ятаю, що першими стали привозити людей саме з навколишніх сіл. Потім уже з самого Харкова. Не скажу, скільки їх точно було. Важко порахувати. Може, кілька сотень з початку цієї війни. Всі цивільні. Росіяни обстрілюють житлові квартали. Ось буквально за годину до вашого приїзду обстріляли район П’ятихаток. Може, десь до десятка поранених там. То зараз звідти людей розвозим.
Розбита ракетою будівля ХОДА на площі Свободи. Фото від 1 березня 2022
Сам теж іноді на виклики виїжджаю, коли дуже багато поранених. Наприклад, їздив до ОДА, коли в неї ракета прилетіла, сортував людей (ідеться про визначення пріоритетності в наданні допомоги), накладав джгути. Та й мої підлеглі під обстрілами працюють. Он хлопець один недавно бабусю поранену віз, по них почали стріляти з артилерії. То вони з авто вискочили, медик бабусю накрив собою і так вони лежали. Лишилися живі”, – розповідає Віктор.
Він веде нас до будівлі лікарні. Дорогою розповідає, як росіяни спалили йому кілька автомобілів швидкої. Авто стояли на своїй базі, коли вночі почали падати снаряди. В результаті дві карети згоріли, ще кілька посікло уламками.
У лікарні – напівтемрява. Коридорами бігають люди. До одного з кабінетів – черга. Тут роздають продукти й побутові речі, туалетний папір.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Щойно доходимо до ліфтів – доводиться притискатися до стіни – повз нас несуться медики з каталкою. На ній – перебинтований чоловік. З району П’ятихаток. На операцію.
“Це постраждалий від обстрілу недавнього, так. У нього ще дружина є, обидві ноги втратила. Лікарі намагалися її врятувати, але вона не вижила. Пацієнт поки цього не усвідомлює, в нього шок. Вибачте”, – медик Ігор проходить повз нас до ліфта і їде разом із пацієнтом.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Натомість вниз до нас спускається Олена. Жінка ходить лише з допомогою медиків, погано бачить, все обличчя в неї у швах. Каже, хоче розповісти журналістам свою історію. Знаходимо стілець, вмощуємося у коридорі, жінка починає розповідь.
“Це сталося на початку березня, здається, то 1-ше число було, вечір. Після 22:00. Я живу у п’ятиповерхівці, на 4-му поверсі. Сиділа на кухні, збиралася вечеряти. Раптом почула якийсь дивний високий звук, потім побачила у вікні жовтий і червоний вогонь. А потім був вибух. Мене відкинуло у коридор, я втратила свідомість. Прийшла до тями – нічого не бачу. Провела руками по обличчю – всюди кров. Навпомацки дійшла до ванної, знайшла якийсь рушник, намочила його водою, намагалися витертися – не допомогло. Це вже у лікарні я зрозуміла, що в мене очі поранені.
Олена. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Ще в будинку лишилася моя мама, їй 86. Вона у момент вибуху була в сусідній кімнаті. Дивом її не зачепило. З квартири нас евакуювали рятувальники, але маму чомусь не забрали. Вона лишилася жити у сусідській квартирі. В кімнаті без шибок”, – розповідає Олена.
Читайте також:
Полонений росіянин зізнався, що їхав не на навчання, а на війну. Харків мали захопити за три дні
Іван, наш знайомий лікар, пояснює – в жінки численні поранення від уламків скла, зокрема очей. Медики поки не беруться давати прогнози, проте сподіваються, що зір частково відновиться. Для цього потрібно дуже багато часу. І спокій, якого нині в місті немає.
Сутеніє, ми вибираємося на околиці міста в пошуках нічлігу. Знаходимо старий санаторій із бомбосховищем, у якому живуть люди. Поки небагато – кілька десятків. Хоча, як вони кажуть, щойно починають стріляти, до них стягуються люди чи не з усього села.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Коли війна почалася, то ми з дирекцією вирішили якось підвал підготувати. Винесли звідси сміття, все помили. Оскільки в нас санаторій, то є лежаки, на які можна людей покласти спати. У нас тут відносно тепло, немає протягів. Є чайник. Недавно зробили туалет. Прямо тут, у підвалі”, – розповідає Тетяна з тутешньої дирекції.
Надворі тим часом видно кілька швидких спалахів. За десяток секунд долунає гуркіт вибухів. Ще за кілька секунд – звук літака.
Тут же з’являються новини, що у Харкові обстрілюють телевежу. Чути, як працює українська ППО.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Збили! Збили русского! Дивіться! Відео є! Збили!” – постояльці показують одне одному картинку на смартфонах.
І справді, цього вечора над Харковом збивають один із російських літаків, штурмовик Су-25.
Читайте також:
У Харкові затримали пілота збитого винищувача РФ, який бомбив місто
“Загалом у нас в бомбосховищі може поміститися до 300 людей. Місця вистачить. Звісно що, не всі при цьому зможуть комфортно спати, але такі часи. Сподіваюся, до того не дійде”, – говорить Тетяна.
Із настанням темряви в корпусах вимикають світло й електроенергію. Бо ж світломаскування. Люди, які лишаються у кімнатах, вимушені вкладатися спати. Ті ж, хто перебрався до сховку, можуть подивитися останні новини, а то й узагалі – фільми. Світло тут не гасне – його не видно знадвору.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Оце сидим, фільм скачали, дивимося. Можна сказати, що в нас тут “Катрусин кінозал”, – сміються двоє Олександрів. Їм близько 50, місцеві. Кажуть, їх попросив місцевий дільничий приходити й дивитися за порядком. Інцидентів поки не виникало.
Сусідньою кімнатою бігає хлопчак – ганяє мух. Він не надто говіркий, але дуже активний. Поруч його мама й бабуся. Кажуть, перебралися до сховку ще в перший день війни. Тут спокійніше. І не так гучно чути вибухи.
“Хлопець перші кілька днів нервував, майже не їв нічого. Коли чув вибухи, починав дзвінко сміятися, потім підбігав до мами, обнімав її за ноги й кричав: “Мамо, я боюся”. Тут, у підвалі, він хоч трохи заспокоївся. Їсти нормально почав. І спати теж. То ми з дочкою вирішили, що поживем поки тут, під землею”, – розповідає місцева жителька Ліда.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Вона працює тут же, у санаторії, на кухні. Каже, зараз тут живе близько 150 людей. А на початку війни від постояльців було не продихнути – санаторій приймав студентів-індійців, які навчалися на медиків.
“Можете собі уявити, поселення було посеред ночі. Їх, бідак, довезли десь до околиці й там кинули. І вони 4 кілометри пішки йшли до нас. 1100 людей. Всі з ліхтариками, світять собі дорогу, налякали місцевих. То ми їх у корпуси селили. Оскільки місця було мало, доводилося розміщувати по чотири людини у кімнаті замість двох. А потім на російському телебаченні розказали, наче ми їх насправді взяли у полон і тут катуємо, – Ліда сміється, – Навіть телебачення приїздило, щоб зробити про це сюжет. А за кілька днів їх вивезли автобусами”, – пояснює жінка.
Над головою чути приглушені стінами вибухи – чи то ворожа артилерія, чи наша ППО знов працює.
На іншому лежаку – Тетяна, жителька Краматорська. 2014 року вона вже тікала від війни. І от доводиться це робити знов.
“Тут у підвалі умови, звісно, в рази кращі. Згадую той Краматорськ – немає ні місця, щоб прилягти, немає туалету. Все завалено якимись старими меблями. А тут спимо у теплі. Навіть санаторій пледи нам повидавав. Оце іноді списуюся із знайомими у Краматорську, вони знов по підвалах сидять, і думаю, як добре, що я сюди приїхала”, – розповідає Тетяна.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Читайте також:
У Харкові відновили українське телемовлення
Ніч. Небо затягнуте хмарами. Навколо – тиша. Чоловіки, які стоять на курилці, скаржаться – тиша їх лякає. Ну, бо коли стріляють, можна хоч приблизно очікувати, чого чекати. А дзвінка тиша для них – страшна.
Видно, як у небо злітають наші “гради”.
Ранок наступного дня. Вночі росіяни знову обстрілювали місто. Дісталося не лише телевежі, а й багатостраждальній Салтівці, на яку снаряди падають чи не з першого дня війни.
Під звуки повітряної тривоги заїжджаємо до ще однієї лікарні. Люди тут зібралися у коридорах, між товстими стінами, уважно читають новини. Нас супроводжує лікар Андрій, хірург.
“Вночі до нас привезли двох пацієнтів, жінку й дитину. У важкому стані. Зараз із ними неможливо поговорити – вони без свідомості, у реанімації. Але тут є кілька людей, які готові спілкуватися із журналістами. Вони отримали поранення кілька днів тому”, – пояснює лікар.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Щойно стихають сирени – піднімаємося поговорити з постраждалими.
Андрій пояснює, що загалом їх відділення готове прийняти до 50 людей, нині половина ліжок – порожні. Точних цифр вони назвати не можуть. Кажуть, з одного боку є спеціальне розпорядження від місцевої влади, з іншого – потік пацієнтів настільки активний, що їх просто не встигають рахувати. Проте якщо говорити про приблизні цифри – то за два неповні тижні війни через лікарню пройшли сотні цивільних.
У коридорі на дивані хлопчик, вкритий ковдрами, грається на телефоні. Поруч – його мама, Олена. Каже, Андрійка поранили кілька днів тому під час артобстрілу.
“Ми живемо у приватному будинку. Сиділи на кухні. Почали падати снаряди. Нам повністю знищило гараж, вибуховою хвилею в будинку винесло вікна. І поранило мою дитину. Уламок снаряда зайшов у ліву ногу, вище коліна. Ми привезли його сюди. В лікарні зробили операцію. Тепер оя тут, із ним. А його тато лишився стерегти житло”, – пояснює жінка.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Хлопчик, здається, не звертає на нас уваги. Хіба що час від часу кривляється у камеру, коли ми намагаємося його сфотографувати. Врешті він озивається:
“Я знаю, хто це зі мною зробив. Це зробив Путін. Це він зробив так, щоб стріляли.
Щоб закінчити війну, треба просто його вбити. І тоді все буде добре”, – говорить малий і знову вертається до своїх ігор.
У палаті неподалік лежить Сергій. Через російські обстріли чоловік втратив ногу. При цьому він на диво оптимістичний. А про події говорить максимально спокійно.
Сергій. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Це на початку березня було. Я тоді прийшов до вітчима, допомогти по господарству. Ми живемо у багатоповерхівці, але в тих будинків є погреби. Мій вітчим зберігав там картоплю. Коли я прийшов, почався обстріл. Ми його пересиділи у коридорі. Потім усе ніби затихло. Почекали ще трохи. І вирішили сходити набрати картоплі, аби зварити їсти. Я взяв відро, вийшов із під’їзду. Почало вибухати. Здається, то були “гради”. Пам’ятаю, що було дуже гаряче і дуже боляче.
Я впав. Дивлюся – а в мене перед очима мій чобіт. З моєю ногою в ньому.
В цей момент я зрозумів що все, п***ець. Ноги в мене уже нема. Вітчим у той момент стояв у під’їзді, не встиг вийти. Щойно обстріл завершився – вибіг до мене, перетягнув ногу ременем.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Знайшли якесь авто, яке погодилося нас відвезти до поліклінніки. Вже після того мене привезли сюди. Крові дорогою багато втратив”, – розповідає Сергій.
Час від часу він чує розриви снарядів і біля цієї лікарні. Частково вже до них звик. Проте, як і кожна здорова людина, боїться.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Виходимо на вулицю і їдемо в район Салтівки, подивитися на руйнування. Дорогою зустрічаємо покинуті й вигорілі автомобілі, обірвані дроти, які лежать на дорозі. Чим ближче до мікрорайону – тим більше побитих вікон у будинках.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Добираємося до станції метро, спускаємося під землю. В ніс одразу б’є запах поту, немитих тіл і застояного повітря. Звідусіль чути кашель.
“У нас тут приблизно 500 людей зараз живе. Але коли дуже сильно починають стріляти, кількість може збільшуватися утричі, до 1,5 тис осіб. Дехто тут уже майже два тижні”,– говорить поліцейський Артем. Ми йдемо з ним по перону, оминаючи ноги, які стирчать з-під ковдр то тут, то там.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Скажіть, а довго це ще триватиме? Є якась безпечна дорога до Польщі? Можливо ще якось звідси виїхати? Що відбувається на лінії фронту? Яка ситуація? Росіяни далеко?” – питають люди, обступивши нас напівколом.
“Ви обов’язково скажіть, що нам треба допомога. Нам тут не вистачає води, особливо гарячої, не вистачає їжі, медикаментів. Людей дуже багато. І росіяни не зупиняють обстріли. Допоможіть нам”, – говорять із натовпу у сховищі.
Читайте також:
США не можуть прикрити Україну “Залізним куполом”, – Нуланд
“Де залізний купол? Дайте нам залізний купол! Я не хочу тут жити! Я хочу додому! Я не хочу, аби на мене падали ракети. Будь ласка, дайте залізний купол!” – якась жінка хапає мене за плече й повторює фрази про “купол” ППО, немов мантру.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Взагалі у нас тут вже діти в метро народжуються. І ще кілька жінок от-от мають народити. Прямо тут, на пероні. Є просто маленькі діти, яким по 5-6 місяців. Також люди приходять сюди із своїми тваринами – коти, собаки, морські свинки», – розповідає Юлія, місцева.
Спалений внаслідок обстрілу РФ будинок на Салтівці, Харків. Фото: “УП”
Більшість людей, які нині живуть у метрополітені на Салтівці – з навколишніх будинків. Час від часу вони ходять до себе додому поповнити запаси їжі, помитися й змінити одяг. Все це під постійним ризиком нових обстрілів.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Салтівку постійно обстрілюють. Там у підвалах теж сидять люди. З малими дітьми. Їх дуже багато, і вони звідти просто не можуть вибратися. Обстрілами знищили багато будинків. Деякі просто вигоріли настільки, що лишилися самі стіни.
Якщо Путін говорить, що вони (росіяни) не стріляють по житлових районах – то ласкаво просимо. Ми чекаємо на його особистий візит.
Хай приїжджає і подивиться, як він по нас “не стріляє”, – саркастично говорить Наталя, місцева.
Вона разом із сім’єю живе в метро вже майже 10 діб, спить на пледах, які встигла захопити з дому. Крім неї, тут двоє дітей і собака.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
“Ми спочатку сиділи вдома, сподівалися, що воно закінчиться. Але однієї ночі ракети (ймовірно “гради”) спалили будинок по сусідству. Він буквально весь горів. І після того ми вирішили, що час тікати в метро. Тут вибухів майже не чути. Хіба що іноді земля дрижить, коли поруч падають снаряди”, – пояснює жінка.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Перон тим часом оживає. Люди беруть миски й тарілки і йдуть на вихід. Десь там, у підземному переході, почали роздавати обід – гарячий суп. Народ шикується в багатометрову чергу.
Бомбосховище в метрополітені Харкова. Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Ми ж вибираємося на вулицю, на свіже повітря. Чути, як неподалік вибухають снаряди. Салтівка. Знову під обстрілом.
“Ви якщо хотіли туди їхати, то раджу ще раз подумати. Там якраз обстріл почався, – говорить один із бійців місцевої тероборони. – Ризик дуже великий. І вас може поранити, і авто спалить”.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Зрештою, вирішуємо вибиратися з міста. Тією ж дорогою, якою і заїжджали. На Дніпро.
Цього разу вона порожня. За три години шляху зустрічаємо хіба що кілька десятків авто з біженцями.
І жодної робочої заправки. Тут закінчилися не лише бензин, газ і дизель, а й продукти. Подекуди роблять хіба що ріденьку каву.
Люди, втім, не скаржаться. Вони їдуть. Подалі на захід. Тікаючи від війни.
P.S. Частину імен змінено.
Читайте також:
“Неонацисти бомбили Харків”: як про війну Путіна проти України розповідає російське телебачення
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
