(Не)виїзні. Чому люди залишаються жити в Бахмуті під бомбами

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото автора

 “Гуп-гуп”. Іноді один раз, часом два, а то й більше. Російські снаряди падають десь у Бахмуті й околицях, наче величезні стиглі груші. “Гуп. Гуп”.

“Кажете, гучно? Це ще не гучно!” – зауважує середнього віку чоловік. Він сидить на лавці у середмісті з молодим біглем. Бадді – так звати собаку – надзвичайно активний і дружелюбний. Коли якась “груша” падає особливо гучно, бігль нервує, труситься і скавулить. Чоловік сидить у затінку дерев, поки його дружина пішла в місцеву установу вирішити паперові справи.

Так, у Бахмуті й досі працюють комунальні підприємства. Електрики під обстрілами лагодять перебиті уламками дроти. А трохи понад тиждень тому тут іще й громадський транспорт працював – перевозив містян безкоштовно. Однак потім у депо “прилетіло”.

По гуманітарну допомогу, яку привезли благодійники, місцеві добираються з сумками, хтось – із сучасною версією “кравчучки”. Збираються докупи, діляться новинами, нарікають на війну, на те, що немає грошей і роботи. І… залишаються в місті.

Кореспондентка “Новинарні” з’їздила до Бахмута з волонтерами. Це репортаж про місто і містян, які живуть під обстрілами. Попереджаємо: текст містить оціночні судження.

Поля, троянди і війна

Ячмінь на полях Донеччини, літо 2022 року

О 6:30 сонце на Донеччині вже зовсім високо. Липень тут, як завжди, спекотний. Чути запах диму – від “прильотів” запросто можуть зайнятися трава чи поля. Поля, попри обстріли, майже всі засіяні: тягнуться до сонця соковиті соняшника, золотяться пшениця і ячмінь. Подекуди вже й жнивують. Із сухої землі стирчить щетина соломи.

Ми в’їжджаємо з Дніпропетровської області, адже Ізюм, через який було так зручно добиратися раніше, нині окупований. На одну із заправок заїжджають військові – залити дизпаливо в баки і каву – в себе. Швидко влітає прямокутне новеньке авто з цифрами “200” на борту і задніх дверях. Рефрижератор для вивезення тіл полеглих українських героїв здається страшенно недоречним посеред цього липня. І водночас дуже буденним.

Військові курять, сміються. Один із них, невисокий і дуже молодий, продовжує якийсь жарт: “Тут висота маленька, командире”.

Що далі, то військових більше, а цивільних авто – менше. У полях вириті траншеї. Коли їх бачиш, думаєш те саме, що й про рефрижератор із худим зсутуленим водієм.

На Донеччині, крім спеки, пилу і притаманних промисловим регіонам певної сірості, суворості й занедбаності, як завжди, квітне мільйон троянд. Більшість – червоні, але є і жовті. Такого розмаїття цих квітів, як тут, я не бачила ніде.

Бахмут. Літо-2022

Втім, клумби цьогоріч зовсім не такі розкішні, як завжди. Із вирваним бур’яном, вони світять сухою землею. Квіти стоять в’ялі, висохлі, занедбані. Через постійні обстріли та проблеми з водою один із символів Донеччини не поливають. І ці напівмертві клумби справляють таке ж гнітюче враження, як і гупання ворожих снарядів та зруйновані внаслідок російських обстрілів будинки.

Бахмут зустрічає зруйнованим приміщенням, яке ще нещодавно було новим і сучасним. У будинках бракує вікон, подекуди – поверхів, дахів, десь стіни “подзьобані” уламками.

Одне з найкрасивіших і найбільш давніх міст Донеччини нині побите, поранене. Його шкода і хочеться обійняти. Так само, як шкода всіх міст і сіл, яких не пошкодували російські снаряди.

Читайте також:
“Хай ворог боїться”. Репортаж “Новинарні” з позицій ЗСУ на танконебезпечному напрямку в день, коли очікувалося вторгнення

Педагог Світлана: “Я патріотка, не хочу нікуди їхати”

Світлана, мешканка Бахмута

Попри абрикосу з порожніми гілками (ще один символ Донбасу цьогоріч осипався сухоцвітом) іде жінка. Питає, де можна записатися в чергу для отримання гуманітарної допомоги. Світлана Дмитрівна народилася і весь час живе в Бахмуті. Одна з тих, хто говорить доброю українською. Вона працювала у школі педагогом-організатором.

Розповідає, що у Бахмуті з перебоями є вода і світло, газу нема.

“У мене є диво-пічка, мультиварка, чайник, кип’ятильник. Я днями в пічці хліба спекла, всім у дворі роздала”.

Рідня пані Світлани живе в Мукачевому. Втім, виїжджати до них жінка не хоче.

“Я патріотка, не хочу нікуди. Як [росіяни] прийдуть, прийдеться в підвалі сидіти. Ну, а як уже геть прийдуть, то до дочки в Київ поїду. Мені діти дзвонять, кажуть, щоб приїжджала, а я не хочу”, – твердить Світлана Дмитрівна.

Гуманітара допомога від волонтерів

Виїхати з міста можна з приватними перевізниками, за гроші, а можна безкоштовно – евакуаційним транспортом, який щодня вивозить людей із Бахмута.

“Хрущівка” пані Світлани неподалік від місця, де видають допомогу. Ця будівля поки ціла. Мешканці освятили її зі священником, тож упевнені: нічого поганого не станеться.

Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини

Галина: “Якщо прилетить у дім – ну, значить, загинемо”

Галина, мешканка Бахмута

Галина працює в комунальній установі. Зізнається: так стріляють, що аж страшно. 4 червня тут від обстрілу загинула жінка.

“Точка-У” прилетіла – видно, хвости, бо ям не було. Вікна повилітали. Один чи двоє поранені. Ми сиділи буквально в сусідньому дворі, через гаражі, там метрів двадцять, – теж українською розповідає жінка. – Я вийшла гуляти з маленькою дитиною, це було після 5-ї вечора.

Як почало сипатися, впала на дитину”.

Микиті, з яким гуляла бабуся, 11 місяців. І чотири з них він прожив уже в умовах повномасштабної російської агресії. Старшій онучці 11 років. Більша частина її життя також минула під знаком війни. Коли сусід-терорист окупував Крим та почав бойові дії на Донеччині, дівчинці було три роки.

За оцінками працівників міської ради, у Бахмуті залишилося близько 25 тисяч людей – це майже третина від “довоєнного” (до повномасштабного вторгнення) населення.

“Мені здавалося, що людей мало. А як увечері вийдеш гуляти, глянеш на вікна, – а вони всі світяться, – зауважує Галина. – За хлібом приходять багато людей. У нас же завод зупинився, хліб роздають безкоштовно”.

Наслідки влучання авіабомби. Бахмут, літо-2022

На запитання, чому не виїздить, жінка відповідає:

А куди тоді вертатися? Кому ми де потрібні? Діти виїхали, побули і повернулися: ані “гуманітарки”, нічого. Те, що в них було, витратили і приїхали додому. І що далі?

– А якщо в дім прилетить?

Значить, загинемо. Ну а що вже вдієш?

– А якщо місто окупують, і буде, як у Сєвєродонецьку чи Лисичанську?

Не знаю. Надіємся, що такого не буде. Ми працюємо. Я до останнього робила, це сьогодні відпросилась. Установа працює! Люди приходять, усе, що треба, оформлюють. Ми гуманітарку під осколками розвантажували.

До останнього ходив і громадський транспорт, розповідає Галина. Але за тиждень до нашої розмови ворожі снаряди прилетіли в депо. Тож нині Бахмутом можна пересуватися тільки пішки, велосипедом чи на скутері. Або власним авто – якщо є бензин і гроші на нього.

Читайте також:
“Хіба що селище стало більш упізнаваним, а так – помираємо”.
Репортаж із Нью-Йорка на лінії фронту

Підозріливий бахмутянин: “Приїхала преса – чекай провокацій!”

Гуманітарна допомога. Бахмут, літо-2022

Дєвушка, а ви с какой газєти? – питає літній чоловік, побачивши на бронежилеті наліпку “Преса”.

– Із “Новинарні“.

“Нової армії”?

– “Новинарні“.

Чекати провокацій? – запитує російською.

– Яких провокацій?

Ну тут іще нічого немає, а ви вже є. Коли з’являєтеся, це значить, що щось очікується.

Це коли російська преса з’являється, тоді можете очікувати, – кажу. За шість років моєї роботи на сході такі розмови чула вже багато разів. Колеги їх чують уже по 8 років.

– А хто каже, що від преси – лихо?

Люди. Як преса приїжджає, починаються обстріли.

– Тобто, взагалі у вас тихо, але тільки з приїздом журналістів починаються обстріли?

Ні, – визнає чоловік. І витягає козир із рукава: – Ви скільки років тут живете?

– Я тут не живу.

Поживіть 8 років і взнаєте.

Підозріливий мешканець Бахмута

Так мене кликали вже і в Горлівку, і в Донецьк, і в Станицю Луганську.

Потім дід пропонує піти подивитися на снаряд посеред двору, який “ось за сотню метрів буквально”, і зауважити напрямок прильоту. Який саме це напрямок, він сам сказати не може, аби “не брехати”.

За дідом, наче святе місце порожнім не буває, приходить жінка в панамі і починає кричати, що не отримуватиме гуманітарну допомогу, бо тут журналісти, бо їх усіх уб’ють, почнуть стріляти з артилерії і бозна-чого, бо вона не вірить журналістам. Загалом її промова мало нагадує щось змістовне і більше схожа на істерику. Та зрештою ця літня жінка таки отримає свій пакет із крупами, олією, борошном і водою.

Читайте також:
“Ми вже перемогли”. Командир батальйону, який виконує завдання на Донеччині, – про нову фазу восьмирічної війни

Морехідка Наталя: “Люди будуть тут до останнього – всі сподіваються на мир…”

Наталя, мешканка Бахмута

Ще одна працівниця комунальної установи – Наталя – свариться на людей, які намагаються поза чергою отримати “гуманітарку”. Продукти продовжують сортувати. Втім, Наталя нарікає і на волонтерів: мовляв, привезли несортоване. За таких безпекових умов людям бажано прийти, взяти готову коробку чи пакет і піти, а не скупчуватися.

Наталя гучно і голосно говорить російською. Вона народилась і жила в Бахмуті. У неї приватний будинок із гарним міцним погребом, куди й ховається від обстрілів.

Чутно, що летить, звідки, куди. Щось нове приїхало, – зауважує жінка про зброю. Втім, не уточнює, це нове – в окупантів чи в українських військових.

Наталя теж каже, що їхати “нема куди”.

На нас хтось чекає? Ні. Люди, хто поїхали, повертаються. Бо немає грошей, немає роботи. Дуже важко.

Із країною щось відбувається, і дуже страшно.
Треба це якось зупиняти.

Адже попереду зима. Люди про це не говорять, але кажуть, що будуть тут до останнього. Вони сподіваються на мир. Народились тут, живуть тут і сподіваються на те, що все буде добре.

– Знаєте, на що я звернула увагу?..

На те, що в нас сильні люди!

– На недоглянуті троянди.

Троянди в Бахмуті, літо-2022

Знаєте, плакати хочеться, – сумно каже жінка. – Люди стараються, життя в місті йде. Люди сподіваються. Адже твій дім – це все, що в тебе є.

Наталя п’ять років віддала флоту. Ходила в море з Петропавлівська-Камчатського у Росії як обробниця риби, відтак – вже офіціанткою.

Вона, як і більшість із тих, хто лишився в Бахмуті (і як до 24 лютого 2022 року й президент України Зеленський), не називає державу-агресора.

Ми всі все одно пов’язані з Росією і Білоруссю, – каже Наталя. – Бачиш ці відео з полоненими і думаєш: невже так люди могли змінитися? Ми ж не зв’язувалися з Росією за таких умов. Зв’язувалися за мирних. Пам’ять хороша. Зараз іще не зіштовхувалися, – повторює. – Ми в Бахмуті жили спокійно, не було такого, як в Ірпені, Бучі. Але думки в мене тепер суперечливі. Людям страшно.

– Але ж у 2014-му до вас прилітало, у 2015-му…

Так, люди знають, що таке обстріли. Але не так прилітало, як зараз. Усе дуже гучно. І літаки залітають. Люди намагаються пересидіти в будинках, виконувати правило двох стін, ну або вже в підвалах.

Читайте також:
Авдіївка під вогнем російської артилерії. НАШ РЕПОРТАЖ ІЗ МІСТА

Сергій із Пісків: “Не хочеться вдруге починати все заново”

Сергій та Бадді, мешканці Бахмута

На лавці у затінку сидить чоловік. Тримає повідець, до якого прив’язаний собака породи бігль. Здається, пса розморила спека, і він приліг на гарячу бруківку. Втім, щойно підходжу знайомитися, Бадді – так звуть цуценя – підхоплюється, стрибає на ноги і намагається лизнути в щоку або ніс.

Бадді опинився в новій родині випадково – попередні власники віддали, бо почалася алергія. Так пес знайшов своїх людей, а подружжя – розраду замість власного цуцика, Зака, який помер від хвороби.

“Бадді, до речі, сигналізує про наближення обстрілу: нервує, гавкає, тремтить”, – розповідає чоловік.

Сергій народився в Бахмуті, але жив у Пісках. 10 липня відзначатиме річницю переїзду із селища неподалік Донецького летовища. У 2014-му вони з дружиною виїхали, поверталися тільки раз – забрати деякі речі.

Від дому потім бачив самі обгорілі стіни, – каже російською Сергій. – І від квартири нічого не залишилося: спочатку вікна вибило, потім двері, дах.

Учитель фізкультури за фахом, він змінив кілька робіт у Донецьку, а відтак – у Бахмуті. Остання – начальником складу на підприємстві. 24 лютого склад “згорнувся”, працівникам виплатили розрахункові і відпускні.

Гуманітарна допомога. Бахмут, літо-2022

Нині Сергій з дружиною живуть із гуманітарної допомоги та власного городу. Із квартири на 7-му поверсі 9-поверхівки, поруч із якою “прилітало”, перебралися в дім родичів. Засадили кілька соток і картоплею, й огірками-помідорами. Хліб печуть самі, добре, що є електрика та вода.

Виїхати є куди – син у Львові вивчає міжнародне право, знає сім мов, хвалиться Сергій, донька теж там, як і його мама.

Із установи виходить Ольга – Сергієва дружина. Вона не надто говірка, але каже, що нині в місті страшно. Згадується 2014 рік, коли працювала медсестрою в лікарні не надто далеко від ДАПу.

Як згадаю: чергуєш зміну в лікарні, а воно стріляє!

Бігль Бадді, мешканець Бахмута

Коли Ольга знову відходить у справах, Сергій зізнається:

Не хочеться вдруге починати все заново. Це все непросто. У 2014-му мені казали: “Та що в цьому такого, подумаєш”. Доки самі не стикнулися з цим. А коли самі мусили виїхати і шукати кращої долі в інших містах, то інакше заговорили.

 Читайте також:
Командир 58 омпбр Дмитро Кащенко: Коли помру, потраплю в рай. Бо в пеклі вже був. Пекло було в Пісках

…Території треба повертати. І людей – теж

Старша огрядна жінка сидить на лавці і скаржиться на гуманітарну допомогу: “Мали 800 наборів привезти, а привезли 300”. Зрештою починає мені доводити, що “Америка воює з Росією. Чому це ви не вірите? Сам же Зеленський сказав, що в нас американська зброя й американські найманці”.

Я намагаюся сказати, що це не так, без надії таки сподіваючись, однак огрядна жінка мене не чує, гне свою лінію: мовляв, “Україна обстрілює Бахмут”, “нам не треба гуманітарки, зупиніть війну і дайте роботу”.

Звісно, що коло її ніг стоїть пакет із продуктами, який вона таки взяла. Звісно, вона не розуміє, що зупинити війну не можна так само легко, як вимкнути світло чи фен із розетки, і що роботу можна знайти за межами обстрілюваного Бахмута, варто тільки з нього виїхати, і що ніхто нічого не винен тим, хто сидить під обстрілами.

Хтось із натовпу заводить стару пісню про журналістів і провокації.

Вулицею їде бувала в бувальцях бордова машина, гучномовець із якої закликає евакуюватися й не нехтувати своє життя. Поруч іде жінка з візком, де лежить немовля.

Усі ці мізансцени ми з колегами під час поїздок на схід бачили безліч разів. Та щоразу дивує, що у побитому війною місті, де не вщухає канонада, роблять діти, люди, які можуть виїхати і не хочуть, бо ірраціонально тримаються не за життя, а за стіни. Щоразу накриває злість, коли думаєш, як через місцевих ризикують військовослужбовці, рятувальники, поліцейські, які їх умовляють виїхати й потім вивозитимуть під обстрілами.

Неймовірну кількість разів ми чули про те, що Україна “напала сама на себе” чи що “тут воює НАТО”, що ми б’ємо своїми ж снарядами по своїх же містах та ще мільйон тез кремлівської пропаганди. Щоразу ми зовсім не по-журналістськи, натомість по-громадянськи, обурюємось і розуміємо, що краще тут навряд чи буде.

Але водночас я жодного разу не закликала відмовитися від якихось територій через “не таких” людей. Адже знаю, що “такі” там теж є. Їх менше, але вони компенсують усіх обивателів і людей-шлунків. А нині більшість цих чудових людей просто завбачливо виїхала, добре пам’ятаючи 2014 рік і розуміючи, що сидіти під обстрілами й загрозою окупації небезпечно.

Кореспондентка “Новинарні” Настка Федченко і доброзичливий бахмутянин Бадді

Території потрібно повертати. Відтак – людей. Уже зараз прописати програми з українізації і в мовному, і в культурному, і в громадянському планах. Це буде багаторічний процес, але іншого виходу немає, якщо ми не хочемо безкінечних граблів з інспірованим Росією сепаратизмом (як це було після 20 лютого 2014-го), якщо не хочемо “народних” мерів та підтримки політики Москви.

Близьким до ідеалу недемократичним кроком були би паспорти громадян та не-громадян і обмеження прав останніх, якщо вони не бажають жити у своїй державі і водночас не їдуть із неї.

Потрібно повернути і відбудувати всі окуповані міста і села. І цілий півострів. Бо Україна – цілісна і суверенна. Бо варто пам’ятати ціну, яку платимо в цій війні. І бо я страшенно люблю троянди й абрикоси Донбасу, запилюженого, трохи сірого і занедбаного. Але такого ж нашого, як і ті краї, яких війна не торкнулася.

Хоча після 24 лютого таких в Україні й немає.

Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".