“Я цілував землю. Такий радий був, що живий!” Воєнні історії розвідника “Мирного”

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву героя

Іван “Мирний” – молодший сержант, командир відділення розвідки 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського. Про те, що розвідник, Іван говорить відверто. Так само, як і про чимало боїв, які пройшов під час цієї війни, на якій він з літа 2014-го. Як і для багатьох добровольців, для нього війна почалася з Майдану.

Про свою Революцію гідності, про Піски, бої на Світлодарській дузі і тваринний страх опинитися в полоні, про те, як 30 кілометрів тягнув без коліс перший міномет “Васильок” для “Правого сектора”, як отримав півтора року умовно за “незаконне озброєння” та як урятував життя щонайменше трьом ветеранам Мирний щиро розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

“Страшно не загинути, а потрапити до них”

Програміст, захоплювався страйкболом – в Івана з Кам’янця-Подільського життя йшло своєю чергою. Робота, родина, дитина… Коли почалася Революція гідності, йому було 30. Сам він приїхав на Майдан після ухвалення “диктаторських законів” 16 січня – каже, не відреагувати на таке просто не міг.

“Я тоді спілкувався з хлопцями з «Удару». Приїхав, жив у наметі коло стели. Але мені не подобалось, що ніхто нікуди не йшов, я хотів бути корисним. Узяв щит, дубинку… мене одразу запхнули в перший ряд. Я стою, поруч плечем до плеча інші паціани. «Беркути» пхнуть, і мені невимовно страшно – не загинути, а потрапити до них“, – пригадує Мирний.

Каже: це був його перший “справжній” бій. Коли “беркутівці” кинули газову гранату – думав, що викашляє легені. Але надалі він чи не постійно був на Грушевського. У рідному Кам’янці кинув роботу. З дружиною фактично йшло до розлучення. Синові тоді не було й трьох, але Мирний сподівався: якщо щось станеться з ним, дитині допоможуть його батьки.

22 січня Революція пройшла чергову точку неповернення: з’явилися перші вбиті.

“Пам’ятаю, як виносили Жизневського з такої арки… Там іще фанати, здається, жили. Ми до них потім за коктейлями ходили. «Є коктейлі?» – «Є ящичок». І я пру той ящик через увесь Майдан. Він потім у наметі згорів… – розповідає Іван. – Тоді я почав бути сентиментальним на похоронах. Я Михайла не знав, але розумів, що це бойовий товариш, що це втрата нашого війська. Тоді з’явилася справжня злість”.

Під час затишшя на Майдані Іван чатував у лікарні швидкої допомоги, щоб міліція не “висмикувала” активістів. Двох вдалося “відбити”. А потім поїхав додому.

Повернутися в Київ зміг лише 21 лютого – і повіз до Львова поранених, бо столичні лікарні були переповнені. Тоді й познайомився з “правосеками”. “Правим сектором” він захоплювався, але приєднатися не наважувався: “Там такі хлопці, що ух! І валькірії. І тут я…”

На базі “Правого сектору”, листопад 2021 року

Але після тієї поїздки Іван і сам став “таким хлопцем, що ух!”, долучившись до “ПС”. Спершу його звали “Добрим”, бо прізвище схоже на це слово. Аж поки хтось випадково не назвав “Мирним” – так це псевдо й “приклеїлося”.

У кінці березня 2014-го, попри хворе коліно, він пройшов кількаденний вишкіл у колишній резиденції Януковича в Межигір’ї. Тут стали в пригоді навички, здобуті під час строкової служби та в страйкболі, де завжди “поводився, як ненормальний”.

“Певно, вже тоді щось у голові прокидалося, – розмірковує Іван. – У мене діди обидва воювали. Один і у Фінській, і в Другій світовій, тричі поранений, з уламком у легенях пів року пролежав у шпиталі і пішов далі. У 2000 році помер. А другий іще живий, йому 98 років. На війну пішов у 1943-му, має кілька орденів”.

Читайте також:
“Спершу думали, що це страйкбол”. Три роки АТО: перший бій, порушений наказ, герой, втрата

“БМП їде на мене, я лежу і думаю: якщо заберу руку – залишуся без ноги…”

11 травня 2014 року, в день незаконного “референдуму”, Мирний потрапив на Донеччину, в колишній Красноармійськ (нині – Покровськ).

– Ми не дали там провести референдум. Я стояв коло райвідділку, де зараз поліція та СБУ. Бачу, поруч іскри висікаються. За метр-два лягає куля. Я аж потім зрозумів, що то по мені стріляють.

– А звук не бентежив?

– Ні, – спокійно каже чоловік. – Бентежив тоді, коли ми вдруге заїжджали в Карлівку. Вперше заходив “Донбас”, ми їх іще витягали. А вдруге ми зробили розвідку боєм. Спішилися з танків і БМП, “беха” поїхала трохи вперед, я йду позаду. По нас відкривають вогонь, відстань – до кілометра, працювали з церкви з кулемета. Пам’ятаю: падаю, наді мною куля дзижчить, і таке враження, що аж губи тремтять. Перше бажання – врости в землю, стати одним цілим із нею.

А потім я мало не зостався без ноги. Перебіг до БМП, а мехвод вирішив здати назад. Мої нога та рука з автоматом прямо по курсу гусениці… Я лежу і думаю: якщо заберу руку, то не встигну прибрати ногу, і вона однозначно там і залишиться. Якщо заберу ногу – лишуся без автомата. І це все буквально за мить. Вирішив пожертвувати автоматом…

Зброя у добровольців з’являлася найдивовижнішим чином: її купували, міняли, здобували в бою і навіть крали, розповідає Мирний.

“Я мав їхати в тому автобусі, де «Татарин» Марлен Місіратов потрапив у полон. І тут опівночі отримуємо повідомлення, що на Савур-Могилі є безгоспний міномет «Васильок». Я о другій ночі висунувся на Савур-Могилу на «шишарику». Звідти – на Степанівку. А її «утюжать» із території Росії. Ми пару днів просиділи з пацанами. Потім приїжджаю під Іловайськ, на КП 40-ї бригади, де сидів [Руслан] Хомчак. Мене зустрічає Валентин Манько з очима по п’ять копійок, обіймає. Виявляється, вони мене вже поховали. Бо день чи два як розстріляний цей автобус.

А ми собі сиділи без зв’язку, розжилися мінометом. Перший «Васильок» ПС – той, який я притяг. Я його без коліс тяг 30 кілометрів. Аж іскри летіли, – сміється Мирний. – Проїхали, ніхто так і не здогадався по нас стрельнути. Думаю, для них це просто була неочікувана картина”.

Читайте також:
Розвідник із 95 бригади ДШВ Леонід Карпенко: Під Савур-могилою росіяни тікали від нас соняшниковими полями

“Так, це можна назвати мародерством. Але воно врятувало життя”

З побратимами біля Водяного, зима 2014-2015

У другій половині липня був рейд на село Водяне неподалік Донецького летовища. А звідти – на Піски. Добровольці тоді вже місяць плідно працювали з 93-ю бригадою.

21 липня був бій біля “Республіки Міст”. Тоді 93 омбр мала вибити звідти окупантів, а “правосеки” – дійти до “Вольво-центру”.

“Покійний Саша Лавренко (той бій для капітана ЗСУ, командира танкової роти 93-ї бригади став останнім. При маневруванні танк наїхав на фугас, обслуга загинула на місці, поранений Олександр, аби не потрапити в полон, підірвався. Посмертно нагороджений найвищим званням – Герой України – “Н”) обстріляв пост, поїхав далі, розстріляв два автобуси, знищив мінометну точку. Ми залишилися трохи позаду”.

Тоді Іван евакуйовував поранених. Одним із них був і тодішній командир танкового батальйону 93-ї Дмитро Кащенко. Мирний протягнув офіцера на собі кількадесят метрів.

“Я бачив, що в нас нічим вивозити поранених. І сказав своїм: «Пацани, нам треба знайти будь-яку машину». Вони пішли у перший двір, правдами і неправдами забрали білу «Ниву», завантажили туди поранених і повезли на Красноармійськ. Так, це можна назвати мародерством. Але це мародерство врятувало життя людей“.

Іванова дружина часто жартома називає його “антикризовим менеджером”. Чоловік уміє змобілізовуватися в складних ситуаціях, діяти розсудливо і швидко.

Відтак – штурм Іловайська, Савур-Могили. Мирний зауважує, що після того бою часто діяв автоматично: “Ось ворог, його потрібно вбити“.

“Ми ж іще були незаконно озброєні. І перед самим штурмом Іловайська нас зупинила міліція. Я тоді взяв усю зброю на себе. Мені дали півтора року умовно. 30 жовтня був суд у Кам’янці, а вже 1 листопада я був під аеропортом. Стояв за двісті метрів від злітної смуги. Ми тоді тримали кілька позицій. Одного разу знищили ворожу диверсійну групу, яка засіла в лісосмузі. Кілька разів просився в аеропорт. Але все щось накладалось одне не одне, і не виходило. Може, так зірки склалися, і так треба було – що я не потрапив у той автобус, що ми вийшли з Іловайська перед оточенням, що я так і не потрапив у ДАП”, – розмірковує Мирний, шукаючи підказки долі в особистій воєнній історії.

Читайте також:
“Коти в ДАПі оглухли від обстрілів, ми – теж”. Київський “кіборг” Віталій Лозовий – про нелюдські умови оборони аеропорту, дивні “перезмінки” з росіянами та кіно наяву

“О, я не знав, що ви – не фашисти”

Квітень-2015

У травні 2016 року Мирний підписав контракт із 54-ю окремою механізованою бригадою, куди його покликав начальник розвідки.

29 червня втратив на передовій побратима і друга – Василя Сліпака “Міфа”.

“Він часто у мене вдома бував. Звісно, ми питали, що його, всесвітньовідомого оперного співака, змушувало бути тут. Ну, отак у нього душа лежала. Він був дуже справжній, жодної  награності чи зверхності. Дуже простий. І дуже розумний. Ми могли годинами говорити про все. Коли дізнався, що він загинув, було тяжко, – стишує голос Іван. – Я був тоді за три кілометри, ми виконували свої завдання, вони – свої. Немає такої смерті побратимів, яка була б легкою. Вони всі однаково хрінові. Неважливо, хто загинув: Міф, Снігур (Андрій Беленець підірвався 25 липня 2014 року біля Пісків – “Н”), Дальнобой (Олексій Пінчук смертельно поранений 22 вересня 2014 року поблизу ДАП внаслідок ворожого мінометного обстрілу – “Н”) . Це все твої пацани. Й однаково хріново їх втрачати”.

Улітку того року розвідники взяли в полон пораненого бойовика. Кадровий російський військовий із Казані, він усе називав їх “братішкі”, просив не вбивати. А коли його перев’язували, казав: “О, я не знав, що ви – не фашисти”.

А коли у Києві до “відпускника” прийшов російський консул,
“братішка” почав скиглити, як його катували при затриманні.

“У тих із них, хто сюди їде, в головах безвихідь. Немає порядку вдома, то їм нічого робити, окрім їхати на війну”, – вважає Іван.

Читайте також:
Герой України танкіст Євген Сидоренко: Шість російських танків взято на облік ЗСУ як трофейна техніка з 2014 року

“За 800 метрів землі ми заплатили п’ятьма загиблими.
Відповідати за це тодішньому комбату”

На Світлодарській дузі тривали перестрілки, виходи розвідки, працювали снайпери. Але до 18 грудня ситуація була відносно спокійна та умовно прогнозована. Напередодні Миколая російські окупанти спробували штурмувати позиції українських військових у лісосмузі: здійснили три кількагодинних вогневих нальоти. Втім, армійці їх відтіснили. Ціною п’ятьох загиблих, шістнадцяти поранених і травмованих та одного зниклого безвісти.

“Я не хочу критикувати старшого офіцера, але це мало всі ознаки авантюри. Ми заплатили за 800 метрів землі п’ятьма загиблими. Не було резервів. Відповідати за це тодішньому комбату (комбатом на той час був Олексій Оцерклевич“Н”)”, – коротко каже Мирний.

Ліс був важливий, адже розташований на висоті, а це завжди стратегічно вигідно. Крім того, відкривав вхід до села Калинівка.

“18 грудня об 11-й годині я висунувся з позиції «Дозор» на БМП, зі мною ще десятеро бригадних розвідників і п’ятеро – батальйонних. Старший офіцер позиції сказав, що «сєпарів» там немає. Насправді з відстані 10 метрів ворожий боєць відкрив вогонь по «бесі» з автомата, але ми потушили його гранатами прямо там, на місці, – відтворює хронологію подій Іван. – Зрештою ми ще там п’ятьох їхніх поховали. Мені потім хлопці говорили: як добре, що ми поїхали на БМП, бо якби пішли, був би час нас перестріляти.

Ми проїхали ці 800 метрів за пару хвилин, а піших нас би на підході всіх поклали. Хоча в них гранатомет був заряджений, могли й так нормально нас покришити. Але, видно, не зорієнтувалися”.

Мехвод загальмував, розвідники “десантувалися” – точніше, посипалися з машини, як стиглі груші.

Іван тоді зламав пару ребер. Ще один боєць, теж Іван, приземлився просто перед БМП, і машина перебила йому тазові кістки

“Я чую крик, підбігаю до нього, починаю відтягати. БМП розвертається і їде, бо ворог стріляє. Поки тягну Івана – бачу ліворуч «сєпара», розряджаю в нього магазин. Викликаю на евакуацію БМП, вантажу в неї пораненого, поруч сідає контужений Кирило Морозов. Вони мчать геть, а я залітаю в окоп, де вже є інші наші пацани. У цей час «Ефа» (Андрій Байбуз загинув 18 грудня: тяжко поранений, він кричав побратимам, щоб його кинули на полі бою. Згодом тіло передали бойовики“Н”), «Шайтан» (Микита Яровий – комвзводу, загинув 18 грудня від кулі снайпера, тіло також потім передавали кремлівські найманці – “Н”), «Гонта» (Степан Трач і досі воює на передовій як доброволець – “Н”) та ще декілька пацанів якраз б’ються на краю лісу”, – розповідає Мирний.

Відтак вони ще перевірили окопи, чи точно там не залишилося терористів. Боєць на псевдо “Монгол” стріляв із підствольного гранатомета… з поламаною рукою.

“На адреналіні, – стинає плечима Іван. – Я біль від своїх поламаних ребер почув аж ближче до опівночі. Так боліло! Цілу ніч ібупрофен пив. І голова ж замотана, бо кілька уламків із РПГ прилетіло, контузія”.

Мирний розумів: без засобів нічного бачення десятеро бійців в окопах не протримаються. Попросив у комбата підкріплення. Той відповів: “Немає”.

“Приїжджає чергова БМП із б/к, я стрибаю на неї, кажу, що зараз виб’ю підмогу і повернусь. Ніколи не забуду промовисті погляди пацанів: «він уже не повернеться». На КСП якраз був начальник штабу. Я сказав, що якщо підмоги не буде, позицію не втримаємо. Ба більше – виведу пацанів, щоб зберегти життя. Нам дали бійців «Київської Русі». Коли висувалися назад, так не хотілося їхати – не передати словами. Страшно до божевілля”, – зізнається Іван.

Читайте також:
“Правосеків” кидали на штурм під Світлодарськом, щоб зменшити офіційні втрати, – Бурлакова

“Я християнин, гранату не зможу на собі підірвати… і в полон не хочу”

У Пісках

О першій ночі 19 грудня російські окупанти почали масовану артпідготовку по позиції, де були українські вояки. У їхній бліндаж “прилетіло” три міни.

“Так чітко: ттух-ттух-ттух. Наче по тім’ячку б’ють. Але бліндаж витримав, – розповідає чоловік. – О п’ятій ранку почався їхній контрнаступ. У нас було багато б/к, і ми їх просто зустріли свинцевим дощем. Вони підходили близько, метрів на сімдесят, було чутно крики: «Укропи – пі***си! Здавайтеся!» Я годину подрімав після першої контратаки. Прокидаюся, а поруч кулеметник Микола. Кажу: зі святом тебе! З Миколаєм тобто. Сміється і дякує. Дуже грамотний кулеметник, простий, розумний, сирота. Добу відпрацював без заміни ствола, без нічого”.

Тоді, перед світанком на Миколая на Світлодарській дузі, Іван відчув такий самий тваринний страх, як на Грушевського майже за три роки до того.

“Сиджу, набиваю патрони в магазин – і нас таких п’ятеро. Думаю: так неохота здихати. Я християнин, гранату не зможу на собі підірвати. І в полон не хочу. Я ж «правий», засвічений скрізь – якщо вони мене візьмуть, то на ремені поріжуть. А для чоловіка один із найбільших страхів – бути безпомічним. Ти в полоні не можеш чинити опір, тебе просто ламають там”, – розповідає Мирний.

Але друга спроба контрнаступу ворога, о 10-й ранку, також провалилася. Хоча українські вояки були вже виснажені без сну та їжі, “пили” замерзлу воду. Увечері їм на заміну привезли… трьох військових.

Обстріл не вщухав. Одну БМП мало не підбили. “Мотолига”, яка нарешті вивозила оборонців лісу, заглухла на найближчій позиції, далі довелося йти пішки.

“Чесно? Я цілував землю! Такий радий був, що живий“, – зізнається Іван.

У шпиталь він не поїхав: потрібно було подати на нагородження всіх, хто брав участь у бою, оформити документи всім пораненим та контуженим.

“І пішої дороги до лісу ніхто не знав. Тож через день о п’ятій вечора ми вдяглися в білі маскхалати, і я завів туди групу. Хоча йти мені дуже не хотілося в те пекло. Вивів групу,  і вже аж тоді мене відвезли в Часів Яр, бо все боліло, просто капець. А ще я дуже заїкався через контузію”.

Після Часового Яру – Харківський шпиталь. Мирний пробув там два місяці, однак нормально говорити не почав. Повернувся на службу. Влітку 2017-го його знову відправили до Харкова, звідти – у столичний Інститут неврології. Через поставлений там діагноз розвідника списали з частини.

Довге лікування, заняття з психологами, невропатологами, тільки на осінь Іван почав нормально говорити. Але й досі раз на рік стається загострення, він знову заїкається, і потрібно проліковуватися.

Читайте також:
“Перший укроп, що дійшов до Стаханова”. Історія полону та повернення на фронт 56-річного бійця 57 омпбр Юрія Лазарьонка “Діда”

“Треба триматися разом.
Інакше все те, що ми віддали цій війні, – марне”

Іван Мирний у шпиталі з побратимами

“Це невелика ціна за те, що вижив. Хоч жити теж непросто: не здуріти, залишатися в строю. Можна спитися, вдавати з себе дурника, казати, що вже не тягнеш. А ти спробуй битися далі. Поки ще маєш сили. Це трохи важко”, – філософськи говорить Мирний.

Втім, спершу йому довелося побороти депресію, яка накрила після повернення додому. На гроші, які йому виплатили як пораненому, Іван відкрив кав’ярню, почав підтримувати ветеранів рідного міста: допомагав із реабілітацією, організовував поїздки за кордон для тих, хто втратив кінцівки.

Трьох хлопців буквально “витягнув з петлі”: “Подзвонив один і каже: «Чуваче, я обірвав шнурок». Я спершу не зрозумів. Приїхав до нього додому, а він сидить у ванній, реве. На стелі шнурок – і на шиї. Два дні я з ним попрацював, зараз усе нормально. Інший подзвонив: «Я зараз повішуся». Я приїхав, вставив йому клепку, теж усе нормально”, – розповідає чоловік.

У 2019-му Іван повернувся у військо – до снайперського взводу 17-ї танкової бригади, де заступником комбрига був Дмитро Кащенко. Коли “Кащея” призначили командиром 58-ї омпбр імені гетьмана Виговського, Мирний перейшов сюди.

Але він і досі, хай і дистанційно, намагається допомагати пораненим землякам проходити реабілітацію, отримувати землю.

“Я їм постійно повторюю, що потрібно триматися разом. Інакше все те, що ми віддали цій війні, – марне. Навіть якщо мене змусять повернутися до цивільного життя, моя війна не закінчиться. Я і надалі допомагатиму пацанам, буду волонтерити, ще щось корисне робити”, – каже військовий.

Читайте також:
“Ветеранам прохання не турбувати!” Чому учасникам бойових дій відмовляють працедавці та як із цим боротися

“Війна не закінчилася на Іловайську чи Дебальцевому – вона триває.
І треба йти до переможного кінця”

Нинішню війну Іван називає “в’ялою фігнею”. Вважає, що стратегічні кроки, забезпечення технікою, боєприпасами, нарощування міці мають вирішувати на законодавчому рівні. Справа військових – виконувати наказ.

“Скажуть завтра штурмувати – піду штурмувати. Якщо буде рішення, підтримка США та Європи, думаю, війну можна закінчити за три місяці. Найважливіше – дійти до кордону і взяти їх у кільце.

Вони здадуться. Настрій у них уже і зараз далеко не бойовий:
кажуть, «укропи» навчені, а в них людей бракує”,

– розмірковує Іван.

Водночас заяви деяких “диванних вояків” про те, що вони одразу пішли б на війну, якби вона була “справжньою”, Мирний зневажливо іменує “відмазками”.

“Коли здорова людина, з руками й ногами, каже, нібито чекає на «заміс»… Та тут постійно «заміс»! Чи не щодня хтось гине, щодня хтось виконує завдання, розробляє операції. Війна стала не такою кривавою, як у чотирнадцятому, і оснащення тепер краще. Але в цілому ж нічого не змінилося. Там стоїть ворог, тут – ми. Ми маємо їх знищити, вони хочуть знищити нас. Війна не закінчилася на Іловайську, Дебальцевому, Золотому чи ще десь. Вона триває. Давайте вперед, до переможного кінця!”

“Рік тому я взяв кітель, почепив на нього всі нагороди і повісив у шафу. Пообіцяв собі вдягнути його, коли війна закінчиться“, – розповідає Мирний.

Коли війна закінчиться, люди побачать на кітелі Івана щонайменше дві високих державних нагороди. За бої на Світлодарській дузі чоловік отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня. Цього року дали ще один – ІІ ступеня. За завдання, про які не можна говорити.

Читайте також:
“У 2014-му було легше – не те що зараз”. Начальник артилерії 503 ОБМП Олег Чорноморець – про ДАП, безглуздя, перемир’я і відсутність мотивації


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".