СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
378729 +8312
Летальні випадки:
7041 +173
Одужали:
155026 +3394
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 3176397 (+0). Оновлено: 08:36 30.10.2020

“Ветеранам прохання не турбувати!” Чому учасникам бойових дій відмовляють працедавці та як із цим боротися

 

автор: Катерина Стулень
журналістка “Новинарні“, волонтерка та ветеран війни на Донбасі, перебувала в лавах ДУК “Правий сектор” (жовтень 2014), служила в ЗС України й ДПСУ; отримала УБД в березні 2018-го як офіцер ЦТРС ЗСУ

“Наші герої”, “захисники”, “вони тримають мирне небо над нашими головами” – все це про військових, добровольців, медиків, які пішли захищати країну від російської окупації на Донбасі. “Контужені”, “ненормальні”, “з головою не гаразд” – і це теж про тих, хто лишив затишну домівку і хорошу посаду в офісі й пішов на фронт.

Почути такі слова на свою адресу ветерани можуть не тільки від “ватників” і носіїв проросійських поглядів. А й навіть від тих, хто декларуєпроукраїнську позицію й цілком розуміє, що відбувається на Донбасі і проти кого воює наша армія. Але впускати ветеранів у своє коло спілкування не кожен готовий.

Так ветерани стали ще однією частиною суспільства, що стикається з дискримінацією.

Я сама – ветеран російсько-української війни. До останнього часу вдавалося уникнути навішування на мене ярликів через мій фронтовий досвід. Та нещодавно той факт, що я учасник бойових дій, перекрив усі мої професійні досягнення, досвід, компетенції та вміння. Мені відмовили в роботі саме через мою участь в АТО.

Виявилося, що серед моїх побратимів такі випадки непоодинокі. У деяких пошук роботи затягувався на рік, бо працедавець переставав розглядати претендента на вакансію одразу після того, як дізнавався про військовий “стаж” кандидата. Деякі через те, що необхідно годувати родину, вирішили повернутися в армію, адже в цивільному житті їх не сприймають як фахівців і робітників на рівні із іншими.

“До резюме прикладіть довідку від психолога”

Катерина Стулень

“До твоєї роботи претензій не було. Вона боїться, що в тебе щось може у голові перемкнути. Ти ж на війні була. А раптом щось трапиться. Я з нею сперечався, але вона згодна ще раз розглянути твою кандидатуру тільки якщо ти до психолога підеш, реабілітацію пройдеш. Вона чомусь впевнена, що на війні ти отримала контузію”, – говорив телефоном знайомий, за протекцією якого я ходила на співбесіду на один проукраїнський телеканал у столиці.

Такий фітбек я отримала після співбесіди і пробного сюжету від редакторки, яку бачила один раз. Вона не наважилася сказати ті слова сама, а попросила передати.

Після того я прокручувала раз за разом у голові деталі співбесіди. Так, трохи хвилювалася, що через затори запізнилася на зустріч. Цього я дуже не люблю і вважаю не найкращим почином для знайомства. Хоча здавалося, що Світлана – так звуть редакторку – не надто переживала з цього приводу. Вона побачила мене біля офісу і ще якийсь час продовжувала весело базікати з колегами, які вийшли на перекур.

На співбесіди Світлана ставила різні запитання, проглядала моє резюме і доробки. Потім викликала редактора відділу, щоб представити мене і повідомити, що наступного вечора я їду робити пробний сюжет про благодійний вечір. На тому й розійшлися.

Не пам’ятаю, щоб я грубила чи якось неадекватно поводилася. Коли моя співбесідниця переривала розмову і виходила з кабінету, до мене заговорила одна зі співробітниць каналу, пригостила фруктами, перекинулися парою слів. Усе було ніби в порядку.

Зйомки відпрацювала теж без пригод. Наступного дня під час написання сценарію, начитки і монтажу сюжету координувалася з редактором. Від нього почула доволі позитивні відгуки, без нарікань, і сюжет того ж вечора вийшов в ефір.

“Та ти пройдеш! – заспокоював знайомий, який, власне, і повідомив мені про вакансію, як тільки дізнався про неї на каналі. – Тут беруть зовсім “нулячих” другокурсників, яких доводиться вчити всьому. А в тебе ж досвід десять років і в друкованих, і на ТБ, і в розслідуваннях працювала, і на новинах стільки часу!”

Але за кілька днів він повідомив,
що Світлані я не сподобалася
і її лякає той факт, що я була на війні.

У таку відмову я не могла повірити. І це на сьомому році війни, на проукраїнському телеканалі, який часто використовує у сюжетах словосполучення “наші захисники”, “українські герої” тощо.

Я зателефонувала Світлані, щоб почути її відгук. Але жінка виявилася з лякливих і почала пояснювати, що за п’ять діб не знайшла часу подивитися на мій сюжет, що обов’язково напише в месенджер чи перетелефонує. Не важко здогадатися, що редакторка більше не зв’язувалася зі мною. Хоча час від часу дає про себе знати лайками під моїми постами.

Напевно, якби така погана була моя пробна робота, мені б просто відмовили, пославшись на конкретні претензії.

Чесно скажу, я себе вважаю сильною. Але ось така відмова трохи підкосила.

Я не “кіборг” і не пройшла всі гарячі точки Донбасу, з 2016-го взагалі служила у столиці з поодинокими відрядженнями на фронт. Але все одно важко передати ту гіркоту, що лишилася після відповіді потенційного працедавця. Особливо після усвідомлення, що є люди, які за спинами військових і добровольців під мирним небом робили собі кар’єру, а тепер – поза очі навішують на людей ярлики і намагаються ізолюватися від ветеранів, мотивуючи “а раптом”.

Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО

“Вибір – або в Польщу, або назад в армію”

Михайло Луців із Борислава, що у Львівській області, після Майдану майже одразу пішов на фронт добровольцем.

“До всіх подій я працював на будівництві. Але тоді вже постало питання захисту країни. Влітку 2014-го пройшов підготовку в одному з вишкільних таборів і одразу ж в одну з найгарячіших точок Донбасу – селище Піски, – згадує АТОвець. – Тоді здавалося, що вдасться відбити ворога швидко. Та війна затягувалася, а вдома дружина з маленьким синочком чекала. Тож пішов на контракт в “Азов”, де перевчився на танкіста. Потім у гостомельській частині Нацгвардії 3018 і 24-й бригаді ЗСУ”.

Михайло Луців

Зрештою Михайло вирішив повернутися до цивільного життя: “У мене ж син росте. На фронті за ним найбільше сумував”.

Після закінчення контракту восени 2019-го Луців оформився в бориславському центрі зайнятості. Одразу почали пропонувати роботу – охоронцем, у лісництві, на лісопилках тощо.

“Роботи я не боюся, руками люблю працювати. Готовий був уже на будь-яку вийти, тільки щоб бути поряд із сином. Та мені відверто відмовляли через те, що я був на фронті. Казали, мовляв, ми вас на роботу візьмемо, а ви знову воювати підете. Я пояснював: якщо я шукаю роботу, отже, хочу тут жити і будувати цивільне життя. Та мене і слухати не хотіли. Все зводилося до того, що обіцяли перетелефонувати. І не телефонували, – розповідає ветеран. – Ясно, що образливо таке було чути. Наче я для себе на фронті ризикував життям!”

“Нам важко у цивільному житті не через те, що бачили на війні,
а через те, що тут ось так зневажливо ставляться”,

– говорить Луців.

Через рік пошуків і перманентних підробіток Михайло знову подає документи на контракт до війська.

“А що вдієш! Треба родину годувати, сина ростити. У мене вибір невеликий – або в Польщу, або знову в армію. Чимало моїх побратимів зіткнулися з такими працедавцями та поїхали за кордон, – зітхає Михайло. – То, напевно, ми вже чужі тут для своєї країни”.

Читайте також:
“Сталеві та не дуже”: як карантинна криза вплинула на психологічну сферу військових і ветеранів

“Іду в прикордонники, щоб бути поряд із донькою”

Схожа історія трапилася і з Тетяною Габелюк, яка з іншого куточка країни – Харкова. Через несприйняття її у “цивільному світі” жінка також змушена знову повернутися до війська.

Тетяна Габелюк

До війни Тетяна працювала в поліграфії та займалася дизайном. Коли почалася війна на Донбасі, спочатку волонтерила, а потім вирішила підписати контракт. І поки її чоловік – вже колишній – бігав по лікарнях, щоб “відкосити” від призову, Тетяна оббивала пороги військкомату.

“Спочатку не хотіли брати жінку. Ще й такі тоді стереотипи “рулили”. Та я за освітою реабілітолог, тож відчувала, що маю допомогти армії”, – говорить Тетяна.

Зрештою вона стала санінструктором у 169-му навчальному центрі, а звідти вже їздила прикомандированим медиком на передову в складі інших бригад.

На початку цього літа контракт із ЗСУ закінчився. Звісно, жінка почала шукати цивільну роботу.

“Знайома з одного салону розповіла, що в неї на роботі є вакансія масажиста. Прийшла на співбесіду, спочатку все йшло добре – запитання по темі.

Потім почався стандартний пакет питань до АТОвців:
а що на війні бачила, а скільки вбила?

Мою співбесідницю почало все більше заносити. Каже: “Тут же разные люди приходят, а ти сможешь работать? У тебя, наверное, контузии были, мы подумаем брать ли тебя…” І все у тому ж дусі, – згадує Тетяна Габелюк. – Подивилася на то все, розвернулася і пішла. І бажання не було щось їм доводити чи пояснювати. З таким колективом самій не захочеться там працювати”.

Дівчина не може собі дозволити довго сидіти без роботи, тож нещодавно знову подала документи на контракт.

“Цього разу до прикордонників. Бо довгі відрядження не можу собі дозволити. У мене ж донечка. Не встигну й оком змигнути, як вона зовсім подорослішає. Вона так раділа, коли в мене контракт в армії закінчився”.

Після суперечок навішують ярлик “контужена”

Олена Герасим’юк

Для деяких працедавців “тавро” ветерана російсько-української війни – наче свята вода для нечисті.

Киянка Олена Герасим’юк до того, як піти на війну парамедиком у складі батальйону “Госпітальєри”, видала декілька книжок, успішно працювала в журналістиці й комунікаційній сфері.

“Це було трохи більше року тому. Тоді на мене вийшла людина, яка шукала помічника народного депутата. Ім’я політика не називали, казали тільки, що то досить відома людина, яка вирішила робити політичну кар’єру, – згадує Олена. – Коли я розповідала про свій цивільний досвід, мені відповідали, що саме такого професіонала вони шукали. Але коли я сказала, що брала участь у бойових діях, інтерес мого співбесідника миттєво зник. Мені поставили ще декілька формальних запитань, та видно було, що розмова закінчена. Пізніше мені повідомили, що мою кандидатуру вже не розглядають”.

Згодом Олена таки стала помічником народного депутата. Але іншого – Яни Зінкевич (“Європейська солідарність”), яка створювала батальйон “Госпітальєри” у 2014 році і сама пройшла війну.

“Вона мій комбат. Я щаслива працювати серед своїх – однодумців і побратимів, – каже Олена. – У моєму колі спілкування мені легко, ми дивимося в одному напрямку. Поза цим колом люди інколи ставляться до мене стереотипно. Ось нещодавно в мене вийшла книжка, були обговорення з колегами по цеху. Були і суперечки, звісно. Але якщо раніше ми могли посперечатися, і всі розуміли, що це через різні погляди, то тепер люди можуть просто відмахнутися: мовляв, “що з нею говорити, вона ж контужена”, “чокнута ПТСРщиця” і тому подібне».

Читайте також:
Рік Центру Axios: гідна робота для ветеранів від приватників за 5 мільйонів

Юрист: покарати працедавця за дискримінацію нереально

Юрист Юрій Калюжний, який пройшов фронт, вважає, що в суді нереально довести дискримінаційну складову під час працевлаштування учасників АТО/ООС.

Він і сам отримував відмови через свій досвід служби та наявність посвідчення УБД.

Юрист-ветеран Юрій Калюжний

“Я сам корінний луганчанин. І коли у 2014-му всі обирали, на якому боці бути – “асвабадітєлєй” чи лишитися вірним своїй країні, я навіть не замислювався над цим питанням. Для мене це було очевидно. У 2000-му, коли навчався у виші системи МВС, я дав присягу на вірність народу України, і порушувати своє слово не мав наміру, – згадує Юрій. – Улітку 2014 року після виїзду з окупованого Луганська прийняв рішення вступити до лав ЗСУ. Підписав контракт і пішов боронити свою країну та рідне місто від окупантів. Часто під час проходження служби спілкувався з жителями окупованих територій, місцевими, які сповідували проросійські погляди, їздив до лінії зіткнення, проводив роз’яснювальні бесіди про неприпустимість підтримувати ворога”.

Улітку 2017-го Юрій демобілізувався. Зі своєю кваліфікацією та досвідом Калюжний не мав би сидіти без роботи у цивільному житті… якби не його свідомий вибір піти захищати країну.




“Я живу в смт Новоайдар та працюю в місті Сєвєродонецьк Луганської області. Там знайшов гарну вакансію в одній держструктурі. Я підходив на посаду за всіма пунктами. Але в мене не було шансів туди влаштуватися на той момент, хоч яким кваліфікованим я не був. Все через мій військовий досвід, а точніше, наявність посвідчення УБД. Адже

після відмови я дізнався,
що головний кадровик тої контори приїхала з окупованої росіянами території
та поновилася на державній службі.

І вона не тільки дотримувалася проросійських поглядів, а й була також активним учасником псевдореферендуму на Донбасі в 2014 році та через соціальні мережі поширювала російську пропаганду. Звісно ж, що всі українські військові там отримували відмову”, – розповідає Юрій.

Хоча довести в суді неправомірність дій кадровички не було змоги, її ж все ж таки покарали за законом. Адже про співпрацю жінки з окупантами стало відомо СБУ, і щодо неї почалася перевірка, результатом якої стало звільнення з посади та відкриття кримінального провадження.

Зараз Юрій Калюжний займається правозахисною діяльністю і працює головою постійної комісії при громадський раді Луганської облдержадміністрації з питань соціального захисту, реінтеграції інутрішньо переміщених осіб, у справах ветеранів АТО/ООС. Переважно опікується захистом прав соціально незахищених верств населення. У тому числі й ветеранів російсько-української війни.

За словами Юрія, скарги про упередження ставлення до учасників бойових дій з боку роботодавців він чує дуже часто.

Головне нарікання від наймача
– це посилений пакет соціальних гарантій учаснику АТО/ООС:

збільшена відпустка, додаткові труднощі при звільненні працівника тощо. Тобто працедавцю не цікаво надавати ветеранові порівняно більший соціальний захист, ніж іншим працівників.

“У нас є закони, які б мали захищати ветеранів бойових дій. Наприклад, їх не можна скорочувати під час реорганізації підприємства. Але на ділі ці закони майже не працюють”, – свідчить юрист.

“Дискримінацію за професійною діяльністю, як, зрештою, і за статтю, важко довести. У судовій практиці в Україні цього не було ще, – пояснює Юрій. – Довести можна, якщо вам відмовлять у письмовій формі та вкажуть конкретну причину такого рішення. Але ж усі розуміють, що в нас відмовляють на словах, або ж, зазвичай, узагалі без пояснень. І якби дійшло навіть до суду, то там буде лише ваше слово проти працедавця“.

Правозахисник-ветеран Юрій Калюжний переконаний: щоб здолати дискримінацію учасників війни, треба, щоб кожен, хто має бойовий досвід, після демобілізації проходив психологічну реабілітацію, як це відбувається у всьому цивілізованому світі.

“Це спрацює на упередження в суспільстві. Уе дійсно важлива складова під час ресоціалізації військових. А ще наявність сертифікату про проходження реабілітації не дасть приводу роботодавцю, який схоче безпідставно причепитися і відмовити потенційному ветеранові-працівнику, – вважає Юрій. – І звісно, про проблему треба говорити. Адже якщо про це мовчать, то і проблеми ніби не існує”.

Читайте також:
Лайфхаки для ветеранів: як військовий досвід зробити перевагою у працевлаштуванні

Дискримінація заважає ветеранам знову ресоціалізуватися

Якщо дискримінація за статевою, расовою приналежністю, віросповіданням чи сексуальною орієнтацією нам добре відомі, то “відкалібрування” людей за соціальними ознаками та певним досвідом – більш розмите і приховане. Про це говорить психологиня, міжнародна тренерка і лайф-коуч Юлія Павлова, яка часто працює із ветеранами.

Психолог Юлія Павлова

“Ми зустрічаємо такий вид дискримінації постійно, але не звикли звертати увагу і відстоювати свої права. Наприклад, розлучена жінка з дитиною досі вважається “неліквідною” на ринку наречених. Через це багато жінок перебувають під тиском страху залишитися однією і маніакального бажання будь-що знайти другу половину та довести суспільству власну достатність”, – пояснює Павлова.

За словами психолога, участь у бойових діях теж є причиною для “сортування” людей. Саме тому ветерани/ветеранки стикаються з неможливістю інтегруватися у суспільство, відчувають дезадаптацію, стрес, емоційне вигорання і панічні атаки.

“Найчастіше їх піддають професійній дискримінації, коли ветерани отримують відмови через їхню непідтверджену “емоційну нестабільність” або перебувають під контролем через громадянську позицію. Такі припущення абсолютно некоректні, стереотипні та є ознаками прямої дискримінації за соціальним досвідом.

Це виглядає так само, як не брати на роботу людину з арахнофобією
через острах того, що “раптом в офісі пробіжить павук і ви нам комп’ютер розіб’єте!”

– розповідає Павлова.

Психологиня-тренерка наголошує, що не існує жодних досліджень, які б довели кореляцію між соціальним досвідом і професійними якостями людини. Подібні припущення, за її словами, “підпорядковані особистому стереотипному мисленню, не мають жодного наукового або емпіричного підґрунтя і базуються лише на негативних віруваннях суспільства”.

Юлія Павлова також вважає, що про випадки дискримінації варто сповіщати у соцмережах, ЗМІ тощо. Це допоможе викорінити проблему із суспільства і поліпшити ставлення до ветеранів, зробити його толерантнішим.

Тренер-психолог дає кілька порад,
як бути ветеранам війни, якщо вони зіткнилися з дискримінацією:

  • Насамперед варто взяти тайм-аут для переживання емоцій і підтримати себе.
  • Повідомте людину або групу людей про те, що їхні дії чи слова дискримінують вас, якщо зараз це для вас безпечно. (Адже люди з низьким емоційним інтелектом не завжди усвідомлюють власні комунікаційні звички і можуть не надавати уваги тому, що кажуть або роблять.)
  • Знайдіть групу підтримки – організацію, яка займається протидією певним видам дискримінації, і отримайте можливість захистити свої права, отримати (за потребою) правову або психологічну підтримку.

Читайте також:
Власний бізнес АТОвців: допомога держави, побратимів, поради тих, кому вдалося

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

24897
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: