СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
2230977 +835
Летальні випадки:
52123 +70
Одужали:
2155261 +2292
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 10717176 (+26280). Оновлено: 08:15 23.06.2021

Перший стрімер Майдану, військовий фоторепортер Андрій Дубчак: “Боже, я ідіот! Тут люди з автоматами, а я з фотоапаратом!”

 

автор: Катерина Стулень
відео автора, фото з ФБ Андрія Дубчака / “Радіо Свобода”

Фотокореспондент “Радіо Свобода” Андрій Дубчак – один із тих, хто показує війну на Донбасі українцям та світові. Війна Дубчака почалася з Майдану. Саме через його об’єктив провідні міжнародні медіа показували події Революції Гідності. Андрій одним коротким відео зруйнував російсько-пропагандистський міф, ніби на Майдані збирається не більше 10 тисяч людей. Стрімив побоїща в центрі Києва в прямому ефірі. А пізніше вже кадри з фронту від Дубчака настільки заважали російським окупантам, що вони “збивали” його акаунти в соцмережах.

За освітою Андрій – інженер-механік, пізніше перевчився на програміста. Із 2003 року працював на сайті української редакції “Радіо Свобода”, а фоторепортером став лише на Майдані.

Дубчак – переможець конкурсу Lovie Awards за “відео з йолки” у грудні 2013 року, конкурсу репортерської фотографії LifePressPhoto 2020 тощо.

Генштаб запрошував Андрія знімати на передову, щоб підтримати імідж підрозділів. Тепер Дубчак створює власну платформу Donbass Frontliner, яка стала б комунікаційним містком між Донбасом та іншими регіонами, між Україною і світом. Він прагне повернути тему військової агресії РФ проти України на перші шпальти світових ЗМІ.

“Якщо тема зникає з інформаційного простору, то про неї взагалі забувають, як це сталося з Придністров’ям. Цього і прагнуть окупанти та проросійські сили в Україні”, – говорить Дубчак.

“Знімати мітинги треба так,
щоб вихопити емоцію середню по палаті”

– Я вважаю, що фотографія є одним із найсильніших інструментів впливу на людську свідомість і потужним засобом передачі реальності. Не відео, а саме фотографія. На мою думку, коли людина дивиться відео, в неї у мозку вмикається режим “я їм”. Тобто людина споживає інформацію і не має часу на аналіз і свою думку.

Андрій Дубчак

Водночас відео є досить добрим елементом передачі емоційного посилу. Але це стосується тільки документальних фільмів. Якщо ж ми говоримо про новини, то, як правило, відео виступає з маніпулятивною функцією: вмикають певну музику чи відеоряд так побудований, щоб у людини викликати певну емоцію. Це можна використовувати і на благо, і на шкоду.

Що ж відбувається з фотографією? Коли ви переглядаєте фотокартку, то, як правило, ставите собі запитання “вірю/не вірю?” У цей час працює ваш досвід психолога і фізіономіста від природи. Ми розуміємо коли людині погано, і що відбувається на знімку. Тобто фотографія працює не лише на емоцію, а й на осмислення знімку.

– Як щодо того, коли маніпулюють фотографією? Наприклад, на початку російсько-української війни розповсюджували фото, де дівчинка сидить біля вбитої жінки і плаче. Ворожі пропагандисти подавали, наче цей знімок зроблений на Донбасі. А виявилося, що це кадр під час зйомок фільму “Брестська фортеця” 2009 року.

– Маніпуляція фотографією ще небезпечніша, ніж відео. Не треба натискати “плей”, фото одразу з’являється у вашій стрічці і діє на підсвідомість. Тут уже запитання не до самої світлини, а до фотографа, який вдався до маніпуляції через фото. Або ж до людей, які стоять за фотографом і теж маніпулюють.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

Репортажний фотограф має чітко дотримуватися стандартів і правил. Навіть якщо це емоційний знімок, сюжетний репортаж, він має передавати все, що є.

Наприклад, ви маєте знімати мітинг. На мітингу всі сумні й зажурені, а одна людина сміється. Ви фотографуєте її, і показуєте мітинг інакшим, ніж він є насправді. Або мітинг дуже позитивний, всі люди світлі, чисті, вони скандують. Але фотограф знаходить тих, хто виглядає як безхатченки чи пияки, і фотографує лише їх на тлі основної маси. Так знову отримуємо протилежну “реальність”.

Насправді ж ви маєте передавати саме ту емоцію, яку ви бачите, як середню температуру по палаті. Тому тут питання до фотографа чи журналіста і до його чесності.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

Кажуть, що мені добре вдається вихоплювати “середні” емоції на мітингах. Якщо на мітингу панує така атмосфера, то вона буде відображена і на фото.

Читайте також:
Фото війни: в Києві відкрилася виставка фронтового кореспондента Андрія Дубчака. ВІДЕО

Революція з висоти “йолки”:
показувати всю правду

– Багато людей почули про тебе завдяки відео, коли ти зняв “Марш мільйонів” 8 грудня 2013 року з металевої конструкції “йолки”…

Той самий стрім із верхівки “ялинки”:

 

– Я до того вибивав у редакції камеру GoPro3. І от її нарешті нам купили, хотілося скоріше нею щось зняти. Якраз намічався “Марш мільйонів” у центрі Києва, мало бути щось масштабне. Напередодні мені потрапив на очі матеріал із порадами, як знімати під час масових заходів: варто заздалегідь подумати, звідки будете знімати. Я одразу подумав про “йолку” на Майдані.

Навколо вже зібралася неймовірна кількість людей, у мене емоції зашкалювали, я взяв камеру і побіг на Майдан. Люди скандували “Україна – це Європа!”, підтримували промовців. І GoPro3, яка дуже погано пише звук, записала все майже в dolby (формат багатоканального звуку, що створює ефект присутності – “Н”). Бо мільйони голосів сходилися в тій точці, звідки я знімав. Я відчував, як конструкція “ялинки” тремтіла від децибелів, коли натовп кричав.

Андрій Дубчак під час Революції Гідності

Я зняв це відео, спустився, в редакції нашвидкоруч змонтував і запустив у соцмережу. І воно пішло світом. Його показали майже всі світові ЗМІ – New York Times, Al Jazeera, CNBC, його твітив Навальний зі словами “це грандіозно”. Чому це було важливо – бо російські пропагандиські ЗМІ говорили, ніби на Майдані збирається близько 10 тисяч людей. А тут бачиш мільйони!

Тому, я вважаю, що

інформація – це надпотужна зброя як нападу, так і захисту.
Найнебезпечніша зброя у світі – то саме інформація.

Тому що людина, яка бере до рук зброю і їде когось від чогось звільняти, вже “поранена” в голову певною інформацією.

Наприклад, якийсь хлопець з Рязані взяв автомат і поїхав на Донбас. Чого? Хто вклав йому у голову ту інформацію? Для чого?..

Водночас, говорячи й показуючи правду, можна захиститися як від інформаційних, так і від фізичних атак.

– Тебе називають першим стрімером Майдану. Це було редакційне завдання чи твоя ініціатива?

– Із першим стрімом Майдану, яке робило “Радіо Свобода”, все трапилося доволі несподівано. Ми всі пам’ятаємо, як люди обурилися і почали збиратися на Майдані, коли уряд Януковича й Азарова зробив розворот від Європи. Я тоді був зі знайомою в кіно. Мені написала директорка української служби “Радіо Свобода” Мар’яна Драч: “Андрію, щось відбувається! Як ти вважаєш, чи треба стрімити?” – “Так!” Я як оператор був відповідальним за прямі трансляції із системою LiveU, які нещодавно тоді з’явилися. Прийшов у редакцію. І ми з журналістом Дмитром Шурхалом зробили перший стрім з Майдану серед ЗМІ. Наш автоплеєр взяла собі на головну сторінку й “Українська правда”.

Я вважаю стрім одним із найкращих елементів журналістики в реальному часі. У стрімі не має можливості зманіпулювати, можна побачити й почути все як є.

Стрімер Андрій Дубчак під час Революції Гідності

Відтоді я стрімив майже всі найважливіші події Майдану – перший штурм “Беркута”, і бійка на вул. Банковій з гранатами і газом, і коли розстрілювали хлопців на вулиці Грушевського, і сутички 18-19 лютого. А от ранок 20-го я проспав. Підійшов уже на Майдан, коли почали стріляти – знімав і з вулиці, і з готелю “Україна”.

– Ти все бачив на власні очі – і побиття протестувальників “Беркутом”, намагання зачистити Майдан, протистояння на Грушевського, дії бандитів-“тітушок”. Ти був готовий до екстремальної журналістики? Чи, можливо, було бажання стати на захист?

– Я обрав для себе бути до останнього журналістом і не збирався кидати каміння. Намагався показувати всю картинку в цілому – я був і з боку активістів, і ходив до “беркутівців”. Є відео, де “беркутівці” розповідають, що їм було несолодко, коли в них кидали “коктейлі Молотова” і стріляли металевими кульками з бойових рогаток.

18 лютого я видав два відео – на першому були поранені активісти, а на другому – поранені силовики.

Я вважаю, що треба показувати всю картину. Правда кінець кінцем стає відомою з усіх боків, кристалізується з часом.

Читайте також:
“І червоним фломастером – помер”. Соцмережі згадують ці дні Майдану-2014

“Переламним у сприйнятті стало 18 лютого”

– Чи є події Майдану, які досі не відпускають тебе?

– Це події 18 лютого, коли майданівці пішли до Верховної Ради (т. зв. “мирний наступ” – “Н”). Всі пам’ятають, як “беркутівці” і “тітушки” били і вбивали людей у Маріїнському парку, яка була сутичка на розі Шовковичної. Я її знімав спочатку з боку силовиків, там палали КамАЗи. Потім я перебрався на балкончик на розі Шовковичної й Інститутської і звідти кілька годин стрімив. Повз мене проносили бійця Внутрішніх військ – напевно, він був загиблим.

Потім силовики почали гнали людей по Інститутській, я пішов за ними. То були, напевно, одні з найстрашніших кадрів, які я знімав у своєму житті. По всій вулиці лежали закривавлені майданівці, люди різного віку. Було видно відкриті черепно-мозкові травми, страшні забої.

Стрім Андрія Дубчака 18 лютого 2014:

Так я дійшов до верхнього виходу з метро “Хрещатик” – там, де потім розстріляли Небесну сотню. Біля метро лежало багато людей, частина була вже мертва, частина – в дуже важкому стані.

Був момент, у якому і ти брала участь, Катерино. Ішла пряма трансляція. Лежали два тіла, це були літній чоловік і літня жінка. Підійшла дівчина і почала просити, щоб люди викликати “швидку”. І в цей момент ти кажеш, що вони мертві. Дівчина почала плакати. Я ледь сам стримався. Але ж я мав стрімити. Тому я відійшов трішки вбік, якось ковтаю цей момент у себе, підходжу до тієї дівчини, намагаюся якось її заспокоїти – просто тримаю за плече. І стрімлю далі. Ось цей момент і весь той день став одним із найбільш травматичних для мене.

Це був якийсь незворотній момент. Можливо, до того ще були сподівання, що якось усе владнається мирно. Навіть після загибелі перших хлопців, Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та інших, не було до кінця зрозуміло, як взагалі то відбулося. Але коли 18-го силовики відкрито вбили стільки людей – це кардинально змінило ситуацію.

– Ти після того бачив ще багато загиблих активістів. Тебе покликали знімати тіла загиблих.

– 20 лютого, вже після розстрілу Небесної сотні. Я був знайомий із координатором медичної служби Михайлівського Золотоверхого монастиря, він попросив приїхати в морг 3-ї лікарні зняти тіла майданівців. Вони переживали, що причиною смерті запишуть неправду. Наприклад, хтось просто впав і вдарився головою. Відповідно, мене попросили приїхати з камерою і зняти кульові поранення.

До моргу приїхала “буханка”, в якій були всі загиблі активісти. Їхні тіла в три ряди лежали в машині. Ми допомагали перекладати їх на каталки. Потім почали під’їжджати родичі, крики, плач.

Після того, що я побачив, ніколи не кажу гасло “Герої не вмирають!” – просто мовчки стою.
Бо герої дуже легко вмирають. Героїв треба берегти.

Читайте також:
У справах Євромайдану визнали винними 59 осіб, – ГПУ

– Ти вже тоді розумів, що буде війна? Адже своєю камерою ти охопив всі ключові події Майдану, початку анексії Криму і Донбасу.

– Новий 2014 рік я зустрічав у Севастополі зі своєю дівчиною. Я там ніколи не був і хотів побачити це місто. Намагався говорити з людьми про Майдан, але ніхто не підтримував розмову. Як мені пояснив один вірменин, бо тут стоять два флоти, дві армії, ситуація і так напружена, тема політики – табу. Потім я повернувся до Криму на початку березня. Напередодні мого вильоту з “Жулян” російські війська вже захопили Верховну Раду Криму (27 лютого 2014 року – “Н”), наш літак фактично сів останнім у Сімферополі. На в’їзді до міста місцеві “самооборонівці” і “зелені чоловічки” будували барикаду. Так я частково став свідком окупації й анексії Криму.

Ми були в Сімферополі, в Перевальному, їздили по околицях. Я дивився на протести кримських татар, їхні плакати “Нет войне!” і до кінця тоді не розумів, що відбувається. Яка війна?! Я розумів, що в Криму незаконно присутні російські “зелені чоловічки”. Але щоб війна?

Та за півтора тижні, які я провів у Криму, я побачив підрозділи російських військ, що на той час здавалися мегасучасними в порівнянні з українськими військовими у старому “дубку” – і зрозумів, що все буде погано.

Після Криму ми поїхали в Донецьк. Я подивився на настрої місцевих і зрозумів, що кримська ситуація буде ширитися на інші території. Я про це говорив тоді, але мені не вірили.

У Донецьку все почалося ще на вокзалі. Один “беркутівець” до нас підійшов і, коли дізнався, що ми з “Радіо Свобода”, сказав: “Вас по-хорошому треба завести у відділок і від***дити”.

Правила фронтового кореспондента

– Ти вже тоді був готовий до поїздок на війну?

– На фронт я потрапив вже аж на початку 2016-го. Коли відбувалися події в Іловайську, я був в Америці. За подіями на фронті спостерігав, активно вболівав. А коли повернувся в Україну, зрозумів, що нічого не знаю про війну, як там поводитись. Тому пройшов курси “Інституту масової інформації” для воєнкорів, тренував реакції на екстремальні ситуації.

Андрій Дубчак у Криму, березень 2014

– Як вважаєш, чи на фронті допустима цензура, чи все ж правда все одно має бути понад усе?

– Це питання часто дискутується серед воєнних кореспондентів. Мовляв, от як би хтось розстріляв при тобі цивільного, ти показав би це чи ні? Ми можемо багато про таке сперечатись, але з таким я не стикався. Та й я завжди показую все так, як є насправді.

Але ж перше, що має розуміти кореспондент – що він може наразити на небезпеку військових своїм репортажем. Цензури не повинно бути, але має бути обережність у кожному фото чи рядку. Має бути координація із людьми, які на цьому розуміються. Якщо я не впевнений, чи можна фото показувати на загал, то я краще перепитаю в героя фото чи пресофіцера.

От якось, у 2018 році, я був у морських піхотинців. Хлопці казали, що в них дуже мало боєприпасів. Я так спочатку і написав, що всі морпіхи скаржаться на нестачу боєприпасів. Але коли відправив текст проглянути військовому, щоб не показувати якісь дані, корисні ворогу, мене попросили прибрати це речення. Бо дійсно це могло зіграти на руку росіянам. Я тоді відкоригував фразу – всі українські військові вимагають більше боєкомплекту.

До речі, на війні та під час трагічних масових акцій іноді дозволено те, чого в мирний час журналістам робити не можна. Наприклад, зазвичай не можна показувати тіла загиблих. Але під час Майдану я стрімив і викладав такі жахіття на сайт, щоб показати Україні і світові, що відбувається насправді. І так робили мої колеги після того, як росіяни розстріляли “градами” Маріуполь у 2015 році – щоб показати справжнє обличчя ворога.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

– У тебе вже є свої правила фронтового кореспондента?

– Найголовніше правило – що насправді ніхто нічого не знає. У мене було чимало ситуацій, коли мені казали, що місце безпечне, але там починали стріляти. Ти завжди маєш бути готовий до небезпеки.

Друге правило – ти повинен завжди все мати при собі. Маєш бути вдягнутий і екіпірований так, щоб усі свої речі швидко взяти й понести з собою. Це правило доволі довго складалося, але тепер я ніколи не лишаю речей у машині. У мене мінімальний комплект необхідних речей: спальник, бронежилет, комп’ютер, моя техніка і зарядні пристрої, подовжувачі тощо. Але все це компактне, легке, тому я завжди все тягаю за собою.

Ще є таке правило: коли ти заходиш на позиції, маєш запитати, чого не можна робити, куди не можна ходити, де небезпечно. І ще – кого не можна фотографувати. Це важливо, бо є спецпризначенці, ССО, яким взагалі заборонено фотографуватися, а є люди, які просто не бажають. Бо його мама впевнена, що син досі тренується на полігоні під Миколаєвом або на Закарпатті.

Читайте також:
“Не розказуємо пресі про наше просування, але воно є”.
Пресофіцерка 93 омбр Ірина Рибакова – про свою війну, багнюку і сльози

“Під Попасною єдиний раз у житті пожалкував,
що в мене фотоапарат у руках, а не автомат”

– Журналісти можуть отримати психологічні травми на фронті?

– Ситуацій досить багато, щоб заробити ПТСР. От ми були в 10-ї бригаді під Попасною у 2017-му. Ми як тільки заїжджали на позицію, командир сказав, що було перехоплення, і ворог знав, що хтось приїхав до них, тож будуть відпрацьовувати по ВОПу. Можливо, ворог подумав, що ми військові, а не журналісти. Нам тоді треба було йти на передову через посадку і місце, яке прострілювалося. Ми потрапили під безпосередній обстріл. Було видно, що ворожий стрілець пристрілювався по нас, кулі лягали все ближче.

Вдруге я там також потрапив під ворожий вогонь. Тоді взагалі було страшно, бо ще й трасуючі кулі задіяні.

Є такий момент, коли куля переходить з надзвукової швидкості у дозвукову, відбувається характерний хлопок. І цей вихід із хлопоком дуже схожим на звук пострілу відбувся вже поруч з нами. Я подумав, що стріляють зовсім поруч. Кулі проходили між мною і ротним. Я тоді впав на спину і подумав: “Боже, я ідіот! Тут люди з автоматами, а я з фотоапаратом!” То, напевно, був єдиний момент на фронті, коли я хотів мати зброю в руках.

Були й інші моменти, коли ми потрапляли під снайперські обстріли, коли щось вибухало тощо. Питання в тому, що ви ніколи не будете знати реальної ситуації й загрози. Траплялося, що офіцери, які проводили нас до позицій, були впевнені в безпеці ділянки, а виходило навпаки.

Андрій Дубчак на фронті

До речі, є така думка, що ворог не стріляє, коли на позиції журналісти. Але я був свідком, коли присутність багатьох журналістів не завадила стріляти ворогу по наших позиціях.

Читайте також:
Журналісти на війні. Олександр Моторний: “Росіяни нам ще в Абхазії сказали: “Ви – слєдующіє”

– Ти якось казав, що можна постраждати і від своїх же.

– Так, у нас був випадок під Горлівкою. 24-та бригада відбила Чигарі в Донецькій області, закріпилася там. Ми зайшли в село, щоб зняти репортаж. Зі мною був ще журналіст Мар’ян Кушнір і водій Володимир Куценко, досвідчений колишній військовий. Нас заселили в одну з покинутих хат. Зранку наш водій вийшов на вулицю покурити, але виявилося, що десь загубив сірники. Він бачив, як у найближчий гараж зайшов український військовий. Володимир зайшов туди запитати вогню. На “добрий день” військовий трохи заціпенів, але дав запальничку. Коли він спитав у Володі, хто він, і дізнався, що той зі знімальної групи, тільки тоді видихнув із полегшенням. З’ясувалося, що той боєць уперше не мав під рукою автомата і вже встиг подумки попрощатися з життям. Бо ворожі ДРГ продовжували заходити в селище, і їх час від часу відбивали. І от уявіть, наш військовий без зброї був упевнений, що перед ним ворог. У нього перша думка – як дістатися до бардачка в машині і схопити гранату. А якби він мав автомат, то напевно випустив би чергу. І був би правий, бо це війна, бо його так вчили.

За спиною Андрія – портрет військового, який дивиться у бійницю. Андрій повертається і розповідає, як фотокартка була зроблена.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

Ось цю фотографію зробив у тих же Чигарях. Наші війська намагалися вирахувати позицію снайпера, і ворог почав стріляти по нашій позиції. На фото – професійний зварювальник-аргонник. Він розповів мені, що міг би зараз варити труби десь у Норвегії. “Але я тут! Бо я сам із цих країв і хочу забрати назад свою землю”.

Так, я відчуваю, що близький до тих, хто в окопах.

Фронт може бути цікавий для репортера тим, що люди тут майже всі без масок. У звичайному, мирному житті люди носять маски – доброзичливості, щастя, понтів абощо. А на фронті на таке нема часу.

Усі розуміють, хто є хто, на кого можна покластися, а на кого ні, хто добрий, а хто – поганий. Особливо коли це вузький колектив, коли всі довго сидять на одному ВОПі.

І коли ти туди приїжджаєш, то і ти маєш зняти свою маску. По-іншому не вийде, бо й до журналістів там придивляються.

– Чи є у тебе твої свої “привиди”, як у військових, – люди, які не відпускають?

– Дударєв Сашко. Він був перший мій “трьохсотий”.

Олександр Дударєв. Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

У 2018-му ми були в Золотому-4, робили репортаж, ночували в бліндажі з грубкою, яка страшенно диміла. Ворог часто стріляв по тому терикону. Там я познайомився з Олександром Дударєвим. Він мені сподобався, з ним легко було спілкуватися. Обмінялися контактами. Через тиждень я дізнався, що на тому териконі є поранений. Я одразу написав Сашкові, запитав, кого поранило. Але він не відповів. Тоді вже інший хлопець мені відповів, що “трьохсотий” – то Сашко.

Куля 7,62 зайшла під шолом і пробила голову. Ніхто не думав, що він житиме. Але Дударєв вижив, навчився заново говорити. Тепер його права рука, яка зовсім не працювала, почала слухатися. Це дійсно така історія, яка не відпускає.

Сашко був нещодавно в київському госпіталі, я його провідував. Він хоче повернутися на той терикон, де його поранили. Можливо, його теж не відпускає той день, і в Золотому-4 він зможе поставити крапку.

“Чорний гумор на війні рятує від стресів”

– Чи можна звикнути до війни?

– Людина звикає до всього, абсолютно до всього. Треба просто розуміти свої межі. Якщо ти відчуваєш, що тебе лякає кров, жахіття – не лізь. Але ж війна – це не тільки жах. Це люди. Ти маєш знімати людей, їхні емоції, переживання, їхній стан. Він буває дуже різним. А вибухи і стрілянина – то вже тридцятьп’яте діло. На війні ж стріляють не так часто, а решта – то логістика, кухня, тренування, виживання, навчання, риття окопів.

Обличчя фронту. Підбірка робіт Андрія Дубчака / Радіо Свобода:

фото Андрія Дубчака (38) фото Андрія Дубчака (25) фото Андрія Дубчака (24) фото Андрія Дубчака (26) фото Андрія Дубчака (40) фото Андрія Дубчака (33) фото Андрія Дубчака (9) фото Андрія Дубчака (16) фото Андрія Дубчака (19) фото Андрія Дубчака (18) фото Андрія Дубчака (41) фото Андрія Дубчака (42) фото Андрія Дубчака (44) фото Андрія Дубчака (46) фото Андрія Дубчака (47) фото Андрія Дубчака (49) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (6) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (4) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (1) фото Андрія Дубчака _ берег Азовське море фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (7) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (8) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (10) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (11) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС-авто фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (16) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (15) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС (14) фото Андрія Дубчака _АТО-ООС-авто-дорога фото Андрія Дубчака _ООС-окоп Донбас фото Андрія Дубчака_ООС-окоп зима фото Андрія Дубчака _АТО-ООС-бліндаж-бійниця
<
>

 

– Кажуть, що на кожній війні є свій солдат Швейк. Як щодо наших гумористів на передовій?

– Я більше скажу – в кожному підрозділі є свій солдат Швейк! Без гумору на війні ніяк.

Чим чорніший у підрозділі гумор, тим крутіший цей підрозділ.

Гумор дозволяє людям уникати страшних стресів. І там для сміху зовсім немає меж, не те що в цивільному житті.

От у кожного підрозділу, у кожного солдата є свої історії про фронтові туалети. Коли я пишу про таке, завжди військові лишають коментарі зі своїми історіями про ті туалети.

Андрій Дубчак на фронті

– То розказажи свою туалетну історію.

– Під Попасною ми двічі потрапляли під обстріли, вже вночі повернулися на позицію біля посадки. І хоча вона не була в прямій видимості ворога, все одно по нам випускали розривні кулі. І от у такий час мені припекло до туалету. Я запитав військового, де він є. Боєць висунув голову з бліндажа і показує – отуди по доріжці. Ну я пішов. Ліхтарик не вмикаю, бо хтозна, де той ворог і де ті ДРГ. Ніч. Зима. Вітер. Доходжу метрів за 50 до якихось дверей, починаю туди ломитися, вони не відчиняються. Чую, боєць мені кричить, що то склад і генераторна будка, а туалет далі. Я розумію, що мені треба ввімкнути ліхтарик, демаскувати себе і туалет. Якось дістався до того нужника, а він просто збитий із кількох ломак, на яких висить дірява клийонка і шарудить під вітром. Я справляв потребу й одночасно молився (Андрій не стримується і сміється вголос). А потім дуже швидко біг до бліндажа.

Читайте також:
Комедія “Наші котики”: перший фільм-гротеск про АТО зі спаленим Кремлем і здоровим гумором

Через фронтові фотографії російські боти тричі “видаляли” акаунт Дубчака в Instagram

– Чи вважаєш ти доречним висвітлювати війну і з тієї сторони лінії фронту також?

– Я вважаю це нормальним. І бачив людей, які були і з нашого боку, і з окупованого. Всі вони говорять, що там набагато гірше, їм не дозволяли знімати, цензурували, загалом атмосфера гірша. Це було до певного моменту, а потім взагалі закрили для репортерів кордони. Туди навіть російських журналістів не пускають – така щільна інформаційна завіса.

Я нещодавно намагався моніторити фотографії російських репортерів із Донбасу – майже нічого нема свіжого.

По-чесному, я б хотів поїхати на окуповану росіянами територію і зробити фоторепортаж. Але це неможливо, мене не пустять.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

З нашого боку також стали менше говорити про війну. Хоча війна, проблеми біженців, ветеранів мають бути постійно в інформаційному потоці.

Ми не маємо дозволяти забути, що наша країна воює.

– Не пустять? Думаєш, тебе там знають і моніторять?

– 100% мене на окуповану сторону не пустять. Принаймні не з цією “владою”, яка там є зараз.

Мене моніторили ще з часу анексії Криму. Коли я був на півострові, двічі на день приходили повідомлення з пошти, що мене намагалися зламати. Телефонували незрозумілі люди, мовчали у трубку – напевно, намагалися залякати.

Коли я почав їздити на фронт, мій акаунт в Instagram тричі видаляли з помітками “без права відновлення”. Видно, що боти масово скаржилися. Я переписувався з техпідтримкою Instagram і Facebook, пояснював, що я військовий кореспондент, висвітлюю події на фронті, а видалення моєї сторінки через скарги – це прояв інформаційної війни Росії проти України. Мені йшли назустріч і відновлювали акаунт.

А останній раз мені вдалося отримати верифікацію акаунту – значок із синьою галочкою. Після того сторінку вже не видаляють.

Читайте також:
Інтерв’ю “Новинарні” вийшло в фінал журналістського конкурсу “Честь професії-2020”

“Проєкт Donbass Frontliner створить діалогові майданчики і покаже війну іноземцям”

– Ти нещодавно оголосив про старт свого проєкту Donbass Frontliner. У чому його суть?

– Ідея проєкту Donbass Frontliner з’явилася давно, ще у 2015-му. Комунікації вирішують багато. Тому я хочу створити платформу, яка буде постійно розповідати про ситуацію на Донбасі. Але не тільки про фронт чи про дітей, які змушені жити на лінії вогню, або про пенсіонерів, які лишилися на окупованій території і тільки зрідка їздять сюди. Суть Donbass Frontliner полягає у правдивому висвітленні загальної картини для українців та закордону. Також там будуть діалогові майданчики між Донбасом і рештою України, між владою і місцевими мешканцями, між Україною і світом. Там будуть і англомовні канали.

Фото Андрія Дубчака / Радіо Свобода

На першому етапі Donbass Frontliner ми маємо показати прифронтову ситуацію у всіх аспектах, проїхати всю лінію фронту, показати, що відбувається на всіх ділянках, КПВВ, у містах і містечках.

Таклож ми будемо від’їжджати в інші регіони, щоб зробити опитування і показати настрої населення, висвітлити інші потенційно вибухонебезпечні точки – Миколаївщина, Харківщина тощо.

Donbass Frontliner має домовленість із провідними соціологами, які будуть допомагати в цьому напрямку і формулювати запитання. Ми будемо відстежувати настрої населення і їхню динаміку.

– Проєкт уже стартував, якісь результати є?

– Ні, наразі ми на етапі підготовки і збору коштів. На сьогодні зібрали близько 100 тисяч гривень, продовжуємо краудфандинг і пошук грантодавців. Загалом нам потрібно 300 тисяч гривень для старту проєкту.

Гроші доволі швидко стали надходити від людей, зокрема й від іноземців. Я навіть не очікував такого.

Розумію, що все це буде доволі складно. Але вже є певні відпрацьовані навички. От у 2019-му ми робили інтерактивну зйомку на лінії фронту – тоді багато людей включилися, були пропозиції, запитання. Видно, що людям дійсно необхідна платформа для діалогу.

Проект буде спрямований також на закордон, і не лише трансляції англійською. Ми хочемо, щоб іноземні журналісти мали змогу потрапити на фронт і розказати своїм країнам про нашу війну. Для цього будемо їм допомагати – пояснювати, перекладати, долати бюрократію.

Андрій Дубчак на фронті

– Ти вважаєш себе воїном на інформаційному фронті російсько-української війни?

– Ну як “воїном”? Я просто говорю те, що є… Хоча – так, я частина інформаційної сили, яка захищає Україну.

– Є взаємодія із військовими керівниками, які задіяні в інформаційному полі? Розуміння необхідності координуватися?

– Є, але якось хвилями. У 2018-му до мене зверталися з Генштабу і просили, щоб я знімав репортажі про ті чи інші підрозділи для їхньої популяризації. Була відкритість, така чесна співпраця. Мені не давали вказівок, що показувати – просто забезпечували доступ і стільки часу, скільки я хотів прожити з підрозділом на фронті. Потім це все змінювалося, напевно, залежно від зміни командувачів і влади загалом. Потім взагалі закривали доступ для журналістів.

Наприклад, ми хотіли зняти репортаж із фронту, мали домовленності, все узгодили. Але це було перед самим самітом у нормандському форматі за участі Зеленського. І тоді нас не пустили, бо з’явилася якась негласна заборона.

Або взяти розведення військ біля Золотого-4. Після того, як там були ветерани “Азову” зі зброєю, коли президент із ними сварився, був запроваджений “жовтий” режим, потім взагалі “червоний”, і пресу туди вже не пускали взагалі.

Нам усе ж вдалося туди випадково потрапити. І цей випадок показує необхідність проєкту Donbass Frontliner. Бо тоді треба було пояснити людям, як виглядає ділянка розведення, що це квадрат розміром із кілометр у полі, він там зачіпає кілька хат, а Золотого-4 взагалі не стосується. Хоча місцеві жителі панікували, вони не розуміли, що їм робити, тікати чи лишатися. Бракувало інформації від держави.

Андрій Дубчак на фронті

У той же час Росія дуже добре розуміє необхідність постійно подавати свою інформацію. Бо що зробили росіяни одразу після того, коли захопили Дебальцеве? Правильна відповідь – увімкнули своє телебачення. Тобто перший день йдуть бої, а на другий – телевізор. Це і є просування. А наші досі не можуть там толком українські телеканали налагодити, щоб вони на окуповану сторону “добивали”.

Читайте також:
“Уже ледь не всіх на фронті знаємо поіменно”.
Журналіст Андрій Цаплієнко – про війну за кордоном і вдома

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

1318
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: