Журналісти на війні. Олександр Моторний: “Росіяни нам ще в Абхазії сказали: “Ви – слєдующіє”

автор: Анастасія Федченко

6 червня в Україні відзначають День журналіста. Цьому професійному святу виповнюється якраз чверть століття. І п’ять років для журналістів триває війна.

Серед тисяч українських журналістів є кілька десятків, які регулярно їздять на Донбас, розповідають про війну зсередини. Саме ці медійники для більшості українців є головним джерелом інформації про те, що відбувається на фронті та в армії. Саме ці репортери за роки АТО/ООС перетворилися на справжніх профі воєнної журналістики й нагадують усім, зокрема і “втомленим від війни”, що обстріли не припиняються, що армійці продовжують отримувати поранення і гинути.

Тож сьогодні хочеться більше розповісти про них самих – колег по журналістській передовій.

“Новинарня” обрала для знайомства десять постатей, десять історій. Але вони яскраві і справді вражають.

Говоримо про труднощі роботи на війні, про докази російської агресії, про смішні історії з фронту. Хтось більш говіркий, як Олександр Моторний і Андрій Цаплієнко, хтось більш лаконічний. Ми вирішили розбити цю серію інтерв’ю на три подачі.

Перший – суто Олександр Моторний, кореспондент проекту “Спецкор” каналу “2+2”.

Сашко був парубок Моторний

Олександр Моторний

Олександру Моторному 43 роки, він народився в Кременчуці на Полтавщині. За освітою — тренер з баскетболу. Працював у місцевій ТРК “Візит”, згодом переїхав до Харкова, до медіа-групи “Об’єктив”. Із 2005 року — в Києві: кореспондент у новинах на різних центральних телеканалах. Із 2008-го — у команді ТСН на “1+1”.
Працював у зонах військових та громадянських конфліктів у Грузії, Пакистані, Афганістані, Тунісі, Єгипті, Лівії, Киргизстані. Із 2014 року — регулярно працює в зоні АТО/ООС.

Війна для Моторного почалася, за його словами, ще в Криму. Про політ на півострів на вертольоті, про те, як журналістів ганяли по парках “зєльоні чєловєчки”, про супровід російських Мі-24 Моторний може розповідати довго й цікаво.

Буквально за пару тижнів він поїхав і на Донбас. Причому на власному авто, бо машини з київською реєстрацією “шмонали” і забирали, а в Олександра номери полтавські.

– Ми навіть проїхали кілька сепарських блокпостів, і

коли на в’їзді в Слов’янськ мене впізнав один із сепарків, ми “включили дурака” і почали говорити, що їдемо в Донецька на весілля до друга.

У нас є один оператор із Донецька, і ми в нього розпитували деякі деталі. Нам пощастило, тому що все це обмежилось просто матом і “вон нах…й отсюда”. Ми розвернулися, і в цей момент побачили колону сепарів, машину ДАІ, з якої стирчали автомати, ноги, за ними два БТР, в яких сиділи на броні сепари, і КамАЗ. Вони поїхали в напрямку Артемівська, ми за ними прилаштувалися, і Рома ззаду знімав, тому що там чуваки з цими стрічками всіма. Слава Богу, нас ніхто не зупинив, ми заїхали в чигирі, я подзвонив хлопцям знайомим із СБУ, сказав їм про цю колону, ми порозбирали телефони свої, батареї повід’єднували і повернулись назад, – пригадує журналіст.

“Почали біля нас стріляти, коли знімали. То якраз везли перших загиблих”

Його ще тоді, на блокпосту, каже, вразив “непереборний російський акцент, запорєбріковий”.

На початку ще ані журналісти, ані військові не розуміли, що можна знімати, а що ні. Тож працювати спершу було складно.

– Це вже потім, коли наші відбили “Трійку”, це біля готелю “Європа” перед Слов’янськом, і стали на “Спарті”, ми познайомилися з хлопцями з батальйону Кульчицького, з “Борсуком“, він тоді був ротним у 80-й бригаді, і ми звідти вже починали знімати системно, там уже були якісь окопи.

Але в будь-якому випадку це був шок, тому що на постріли після Майдану ще не так гостро реагував, а коли вже почали рватися міни, це був абсолютний шок, тому що ну як це так? Ну я розумію, що конфлікт, складнощі, розумію навіть якісь сепаратистські “поползновєнія”, але коли фігачать міни, то це вже серйозна історія. Перша емоція – це абсолютний шок. У мене було відчуття повної розгубленості, – пригадує Моторний.

Читайте також:
“Спершу думали, що це страйкбол”. Три роки АТО: перший бій, порушений наказ, герой, втрата

Історії журналістів на війні – це, власне, історія самого АТО/ООС. На початку травня загинули бійці “Альфи” Руслан Лужевський та Олександр Аніщенко. Напередодні силовики розповідали журналістам, що таке “целокс”, і просили знайти його через знайомих волонтерів.

Тож коли наступного дня в штабі в Ізюмі пролунала команда “на виїзд!”, знімальна група поїхала слідом за машинами вояків.

– Біля повороту на Довгеньке їдуть бус і ще щось, зупиняються, вискакують пацани з того буса, ми намагаємось знімати, і потім уже ми зрозуміли, що це була “Альфа”, вони починають стріляти, не по нас, а просто в повітря, матом криють: “Не знімати нічого!” А то якраз везли хлопців, хтось поранений, хтось загиблий. Ми приїхали шоковані, в штаби, приходить хлопець і каже: “Загинув Руслан”. Ми: “Який Руслан?” – “Ну ви вчора розмовляли про “целокс”. І це було відчуття спустошеності, і це була перша смерть, з якою я стикнувся так близько, що вчора була людина, а сьогодні її вже нема. Ну як ти до цього звикнеш?

Коли ми даємо в новинах зведення, воно, звісно, перетворюється на статистику. Але коли ти знав людину чи навіть ні, хтось то точно знав, і ти приїжджаєш вкотре або тобі хтось зі знайомих пише: “А оцей загинув”, і ти такий – “хопа…”

Наша війна – це жах. Ми живемо в ХХІ столітті в доволі цивілізованій країні, слава Богу, у нас не їдять людей і не роблять із них суп, і коли гине людина за будь-яких обставин, – це шок. А коли це відбувається регулярно, протягом уже понад п’яти років, це стає вже шоком, але іншого виміру. Шоком, що це не припиняється, що в цивілізованому світі, у Європі, ми не можемо це зупинити.

Я не кажу зараз про причини, хто там козел, я кажу про сам факт. Це неприродно в принципі, тому звикнути до цього неможливо.

Ні в кого з моїх колег не піднімається рука видалити з телефону номери хлопців, яких немає. Людини немає, а номер залишається.

Іноді спілкуємося з рідними. Це важко. Дуже. І треба набратися мужності, щоб написати батькам чи дружині тих, кого немає, – розповідає Моторний.

“Відчуття страху, що накосячив у ДАПі, пам’ятаю досі”

Репортер каже, що завдання їхньої редакції – не займатися пропагандою, а показувати війну, якою вона є, не сухі фронтові зведення.

– Ми ставили собі завдання показувати, щоб люди не забували, що це жахіття триває. З однією метою: як тільки ми почнемо забувати, а ми вже це, на жаль, робимо, бо досить довго триває війна, так ось, як тільки ми почнемо забувати, – нам хана, – говорить Олександр.

Хоча, зізнається, не раз було таке, що хотілося послати все під три чорти і не їздити на передову, бо часом складається враження, що сюжети з фронту вже нікому не потрібні, та й моральне виснаження дається взнаки. Але проходить трохи часу, і знімальна група їде знову.

Читайте також:
Про війну, втому від неї, ховання від повісток і “не таких” жінок

Моторний ніколи не забуде поїздку в Донецький аеропорт. Тоді він дуже довго вмовляв командирів, зрештою отримали дозвіл, заїхали в Піски.

– І ось нарешті сідаємо в МТЛБ, “мотолигу”, чекаємо-чекаємо-чекаємо, і тут людина, яка там сиділа, повертається і починає нам розповідати про адронний колайдер. Він сам у касці, дядько цей, старший від мене, виявляється, він сам фізик, починає нам розповідати про бозони Гіггза. Ми сидимо з оператором і ошаліваємо, що перед нам в “мотолизі” така людина. А потім ми дісталися. “Редут” питає: “А хто вас віз?” Ми пояснили. Він такий: “А, це адронний колайдер? Він тут усім про нього розповідає”, – сміється Олександр.

Із терміналом у нього пов’язаний і страшний епізод. Тоді вони з оператором працювали, аж поки не розрядилися всі акумулятори. Моторному вдалося домовитися з командиром, що військові знову пустять знімальну групу.

– Я зробив матеріал, телефоную йому, а він не бере слухавку, і в мене панічний страх, що я щось зробив не так. Він у терміналі був, звісно, могло не бути зв’язку, але я набирав з десяток разів, і тому я подумав, що я підвів людей. І потім, уже через тиждень, коли була ротація, я дізнався, що тоді були і загиблі, зокрема танкіст, який нас вивозив, і “Редут” був поранений, не міг говорити. Але оце відчуття страху, що накосячив, я пам’ятаю досі, – розповідає Олександр.

Самоцензура, недовіри, російська присутність

Від початку бойових дій Моторний, визнає, не раз вдавався до самоцензури.

– Ми від самого початку намагалися працювати за принципом “не нашкодь”, як у медиків. Одна справа, коли ти тут переплутав фракції парламенту чи навіть видав не перевірену кілька разів інформацію, а коли в умовах війни через те, що ти зробив, у кращому разі прилетіло, а в гіршому ще когось зачепило, то це штука, яку не можна відіграти назад, – говорить журналіст.

Олександр Моторний (ліворуч)

Перші докази російської агресії він побачив у терміналі ДАП, коли військові показували російські паспорти, зброю.

– Іще до того було зрозуміло, що там росіяни, і коли вони почали бити зі своєї території, стало зрозуміло, що це надовго, – завляє Моторний.

Із недовірою військових журналіст стикався. Рятувало те, що у сюжетах не показував нічого зайвого і не перекручував. Так напрацювалася довіра. Тепер Олександр дружить із тими вояками, які на початку навіть розмовляти з кореспондентами не хотіли.

“Є великі сумніви щодо теперішнього керівництва країни і його ставлення до війни”

Моторний – не песиміст, але погляди над урегулюванням збройного протистояння на Донбасі в нього не надто оптимістичні.

– Я боюсь, що може так статися, що просто припиниться вогонь. Але наслідком всього цього може стати те, що ми втратимо все те, що зробили за п’ять років, за що люди полягли.

У мене дуже песимістичний сценарій. У мене немає жодного сумніву в героїзмі і самопожертві хлопців, які стоять на фронті, але в мене є великі сумніви щодо теперішнього керівництва країни і їхнього усвідомлення того, як нам цю всю історію вирішувати. І, на жаль, я думаю, що тут усе погано, – говорить кореспондент “плюсів”.

Читайте також:
“Не стріляти у відповідь”: мирні ініціативи Зеленського на ТКГ зустріли схвальну реакцію ОРДЛО

Він дуже хоче, щоб Україна перемогла.

– Коли це буде, я буду радий, і думаю, у мене навіть не буде ломки від цього наркотика.

Хоча мені на війні простіше. Я розумію: отам ворог, отут – наші. Можливо, це намагання втекти від складнощів.

Але їхати від дитини і затишку – це непроста історія. Я відмовився свого часу від ведення політичного ток-шоу на користь поїздок туди, бо я розумію, що там відбувається. Те, що відбувається зокрема в політиці, – для мене – піна, вона мені не цінна, – каже Моторний.

Водночас йому і досі складно змусити себе їхати на ніч на позиції, бо розуміє: може бути серйозний бій.

– Ти змушуєш себе перемагати страх. Але є зворотній бік медалі. Ти внутрішньо спустошуєшся, і мені здається, що це найскладніше. І ти черствієш дуже, – зізнається Олександр.

“Росіяни ще в Абхазії сказали нам: “Ви – слєдующіє”

Моторний висвітлював конфлікти в Африці, Азії та Грузії.

– Коли ми там потрапили в полон у Цхінвалі, мали можливість спілкуватися з російськими ФСБшниками, й один із них, відверто глузуючи, дивлячись нам в очі, сказав: “Ви – слєдующіє”. Це дослівна цитата. А нас у принципі захопили, бо ми – українські журналісти. Ми тоді були з Артемом Шевченком. “Што, бл…дь, украінскіє журналісти? Мордой в зємлю!” – пригадує Моторний контакт із військовими РФ.

Тоді вони потрапили в полон до росіян, бо… хотіли вислухати російську точку зору, хотіли дотриматися журналістських стандартів і показати обидві сторони конфлікту.

– Тут (на Донбасі) я не хочу показувати другу сторону,

мене абсолютно не цікавить друга сторона, я вважаю їх подонками і скотами, які принесли біль і страждання моїй Батьківщині,

і я не хочу знати, що в них відбувається. Це моя війна, війна моєї Батьківщини з зовнішнім агресором, із колаборантами, зрадниками. Там була чужа війна, там я був просто репортером. Так, було складно. І там на моїх очах у Горі розстріляли житлові будинки, на наших очах пару бомб потрапили в Тбілісі, і в Цхінвалі ми бачили, як стріляли російські ракети, самі під ці обстріли потрапили. У Єгипті ми потрапляли під роздачі, це теж було репортерство, хоч і небезпечне. Тут – моя війна, і це абсолютно інша історія, – із запалом розповідає Олександр Моторний.

Він бачив докази російської агресії у кожному відрядженні на Донбас.

– Біля Дебальцевого пацани нам показували захоплені російські БМП, вони були на ходу, з маркуваннями, з усім, зброї бачили багато. У “Чарівному лісі”, який відбивала “п’ятдесят четвірка” (54 омбр), ми тоді з призначеним нині “Куполом” й комбригом полізли на ті позиції буквально через пару днів, там була гора сухпаїв російських, форми російської, броніки. Снаряди “Краснополь”, які ми знімали-не перезнімали, – говорить Моторний.

Якщо не коментувати проблемні моменти, вакуум заповнюється фейками

Він вважає, що Україна не програє в інформаційній війні. Бо, крім іншого, важливо не діяти російськими методами, не скочуватися до “кісєльовщини”. А пропагандою мають займатися люди, які вміють і повинні це робити – скажімо, ССО, ІПСО та інші.

– У нас є певні групи, які точково займаються певними речами. Той же Толік Штефан, який викладає ці відео. Або інші, хто показують ці “вантажі 200”. Це треба робити. У них має волосся дибки ставати від того, що вони роблять! – говорить журналіст, маючи на увазі росіян.

При цьому проблеми в роботі прес-центру ООС є. Як-от історія з вісьмома полоненими 53-ї бригади, наприклад.

– Коли я дізнався про це, намагався записати коментар, а мене всі бортують, зокрема і в нинішньому прес-центрі штабу ООС. І це неправильно. Я кажу: “Пацани, вакуум буде заповнюватися”. І він почав заповнюватися, там уже і “диверсанти”, і “тротил” нібито везли, хоча воно і близько немає стосунку до реальності, – обурюється Моторний.

Хоча прес-служба має досвід і справді успішної роботи – як на Заході, коли за будь-якої надзвичайної ситуації розгортають штаб.

– Наприклад, коли в січні 2017 дуже обстрілювали Авдіївку. Таоді розгорнули штаб, прес-центр. Тоді спрацювали просто блискуче. Я не один раз говорив про це і з Наєвим, і з його помічниками. Але часом, якщо з питань безпеки не можна пустити цивільних журналістів, нехай знімуть військові і розішлють на телеканали.

– Якби відео, яке викладав Штірліц (Анатолій Штефан), коли наші почали працювати “Стугнами”, роздали всім каналам, і ми його видали одночасно, яку б ми аудиторію охопили! – каже водночас Олександр.

Так, важливо, що всі п’ять років про війну говорять усі найбільші українські ЗМІ, каже репорте. Водночас факт, що “люди втомилися від війни, бо до неї причетний дуже малий відсоток населення.

– Ну відсотків 15 тих, хто воювали, допомагали. А якби це було хоча б відсотків 60, і вони потроху змінювали одне одного, це була б зовсім інша історія.

П’ять років війни – це дуже багато. Ключова теза, що війна має скінчитися, – це факт, і ніхто з цим не сперечається, але питання в тому, як. Вона має закінчитися переговорами, як завгодно, але на наших умовах. Якщо вона закінчиться не на наших умовах, нам хана, і тоді втома чи не втома не матимуть жодного значення, – констатує Моторний.

Успіхів йому, українським журналістам і українській армії в роботі на Донбасі.

Читайте також:
“Шрами Донбасу”. Журналіст показав пошкоджені війною ландшафти Донеччини, які видно із космосу